59. Охарактеризуйте проблеми істини у філософії.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише притому неодмінній умові, що воно істинне. Істина є знання. Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака істинного знання - ясність. Для Платона і Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є із їхньої точки зору розкриттям духовної, розумної першооснови світу. Д. Беркли, а пізніше Мах і Авенариус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості. Конвенціональна концепція істини вважає істинне знання (чи його логічні підстави) результатом конвенції, угоди. Нарешті, окремими гносеологами як істинне розглядається знання, яке вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип когерентності, тобто сводимости положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду. істинне те, що визнається такою більшістю. Проте і цей критерій абсолютно ненадійний.  У науці взагалі проблеми істини не можуть вирішуватися більшістю голосів. Практика як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, оскільки іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і відносний через обмеженість практики в кожен історичний період. Так, практика упродовж століть не могла спростувати тезу про неподільність атома. Але з розвитком практики і пізнання ця теза була спростована. Розкид думок досить великий, однак найбільшим авторитетом та найширшим розповсюдженням користувалася і користується класична концепція істини, що бере свій початок від Арістотеля і зводиться до кореспонденції, відповідності знання об'єкту. Існує ряд форм істини: буденна або життєва, наукова істина, художня правда, і істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак. Перш за все це спрямованість на розкриття сутності на відміну від буденного істини. Крім того, наукову істину відрізняє системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання. Нарешті, наукову істину відрізняє повторюваність і загальнозначущої, інтерсуб'єктивність.

60.Методи і форми наукового пізнання.

У науковому пізнанні головна роль належить раціональному мисленню, яке перебуває у взаємодії з чуттєвим пізнанням.

У науковому пізнанні виділяють такі форми і засоби:

- Ідея – відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення (ідея про матеріальність світу)

- Проблема – відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні. Розвиток пізнання – це перехід від постановки одних проблем до - Гіпотеза – це форма наукового пізнання істинність якої ще не доведена, за допомогою Г.

Формуються можливі варіанти  вирішення проблеми, після доведення гіпотези вона перетворюється в наукову теорію. На основі цих трьох форм  формується наукова концепція, яка обгрунтовує основну ідею теорії. - Концепція – це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії

- Теорія – система достовірних знань про дійсність, дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві хар-ки об’єкта. 2 найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Методи наукового пізнання : - Спостереження – цілеспрямоване сприйняття предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих данних про об’єкт пізнання (обмежений метод) - Експеримент – це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою спец. умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів. - Аналіз – розчленування предмета на його складові частини з метою їх всебічного вивчення - Синтез – об'єднання отриманних в результаті А. частин об'єктів, їх сторон або властивостей в єдине ціле - Абстрагування – відволікання від несуттєвих властивостй предмета, зосередження уваги на його глибинній сутності - Індукція – метод, коли на підставі про окреме робиться висновок про загальне -Дедукція – метод, коли на підставі про загальне робиться висновок про окреме