Музична культура:

кобзар Остап Вересай (1813 – 1890 рр.) співав народні думи та пісні. Відомі кобзарі Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Гриценко.

Максим Березовський (1747 – 1777 рр.), композитори:

Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.)

Артем Ведель (1767 – 1806 рр.)

Творці «золотої доби» в українській класичній музиці, автори церковних творів. Вони, так само як і Й. С. Бах та більшість тогочасних європейських композиторів, творили насамперед для церковного вжитку, але це ніскільки не обмежило розвиток їхнього таланту, швидше навпаки.

Переломне значення для розвитку української національної кла­сичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка (1842 – 1912). Майбутній композитор народився в с. Гриньки (ниніш­нього Глобинського району на Полтавщині) в родині, яка вела свій по­чаток від козацьких полковників доби Руїни. Здобувши технічну осві­ту у Київському університеті, він круто змінив свій життєвий шлях, вирішивши стати композитором. Лисенко закінчив Лейпцизьку та Пе­тербурзьку консерваторії. Саме він відкрив народну пісню як національний чинник у музиці. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Лисенко поклав на музику понад 60 творів тільки Тараса Шевченка, а крім того, твори Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, написав чимало романсів, пісень, перші дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») та ін. Вершиною творчості композитора стала його героїко-патріотична драма «Тарас Бульба». Він написав нову музику до опери «Наталка-Полтавка», і самі в такій версії вона відома нам сьогодні. Лисенко був свідомим українським патріотом, людиною демократичних переконань і через це пе­ребував під наглядом поліції. Переслідування з боку імперської владі вкоротило йому життя.

Зі школи Миколи Лисенка вийшла яскрава плеяда молодих українських композиторів:

Микола Леонтович (1877 – 1921), чий «Щедрик» став народною різдвяною піснею в усіх християнських країнах.

Кирило Стеценко (1882 – 1922)

Олександр Кошиць (1875 – 1944) – записав чимало українських пісень серед кубанських козаків-чорноморців, створив хор «Боян» у Києві пізніше – першу Українську республіканську капелу, з котрою тріум­фально об’їхав весь світ.

Одночасно з Лисенком творив відомий укра­їнський громадський діяч Микола Аркас (1852 – 1909), який під впли­вом творчості Великого Кобзаря написав оперу «Катерина».

У підавстрійській Україні помітними постатями були:

Анатоль Вахнянин (1841 – 1908) – керівник львівського музично-культурного товариства «Боян», композитор і диригент, автор першої на західноукраїнських землях опери «Купало».

О. Нижанкібський (1862 – 1919)

С. Людкевич (1879 – 1979).

Саме тут розквітнув талант «співаків з Божої ласки»: Олександра Мишуги (1853 – 1922), Модеста Менцінського (1876 – 1935) і особливо Соломії Крушельницької (1872 – 1952) – найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки. Музичні критики на­зивали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім’я в один ряд Енріко Карузо й Тіто Руффо. Крушельницька вчилася у Львівській консерваторії, у відомих педагогів у Мілані та Відні, співала в знаме­нитому театрі «Ля Скала» в Мілані, у Львівській, Краківській та Вар­шавській операх. До репертуару співачки входило понад 60 партій сві­тової оперної класики, за партію мадам Баттерфляй в опері Дж. Пуччіні «Чіо-Чіо-Сан» сам композитор віддав їй пальму першості серед інших співачок. Крушельницька протягом усього життя пропагувала твори українських композиторів, українську народну пісню.

Семен Гулак-Артемовський (1813 – 1873 рр.) – співак, актор і композитор, написав знамениту оперу «Запорожець за Дунаєм», а також «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала».

Співзвучною з ним була діяльність іншого вихованця Київської духовної академії поета й композитора Петра Ніщинського (1832 – 1896), автор обробок народних дум («Про Байду», «Про козака Софрона »), пісні «Закувала та сива зозуля » та ін.

У 1840-і рр. були створені перші в Україні Симфонічне й Філармонічне то­вариства, професійні стаціонарні театри.

Михайло Вербицький (1815 – 1870 рр.) – західноукраїнський композитор, основоположник професійної музичної культури в Галичині, автор музики українського гімну «Ще не вмерла України ...», написав музику до вірша «Заповіт», мелодраму «Підгоряни». Цей композитор і диригент народився в с. Явірник Руський під Перемишлем в родині греко-католицького священика. З дитинства спі­вав у церковному хорі перемиського кафедрального собору, брав уро­ки музики у чеських музикантів, навчався у Львівській духовній семі­нарії, після закінчення якої висвятився і служив у с. Млини. Брав ак­тивну участь у діяльності аматорської трупи в Перемишлі та народного театру «Руська бесіда». Автор понад 20 музично-сценічних творів, в тому числі мелодрами «Підгоряни»; написав понад 30 літургійних хорових творів, ряд симфонічних творів тощо.

Січинський Д. – автор опери «Роксолана», яка стала першою спробою галицького композитора створити героїко-патріотичну оперу на народному матеріалі. Написав кантати «Дніпро реве», «Лігу в неволі», романси «Як почуєш вночі», «І золотої, й дорогої».

Сокальський П. – створив опери «Мазепа», «Майська ніч», Богдан Хмельницький», «Облога Дубна».

Відомі співаки Олександр Мишуга (1853 – 1922 рр.), Модест Менцінський (1876 – 1935 рр.), Соломія Крушельницька (1872 – 1952 рр.).

Українська народна пісня є знаною в усьому світі, при­чаровувала до себе геніальних зарубіжних композиторів. Так, Людвіг ван Бетховен включив до своїх симфоній обробку української пісні «Їхав козак за Дунай». Осередком української музичної куль­тури був Київ, насамперед Києво-Могилянська академія.

Театр:

Після певного спаду театральне життя у підросійській Україні значно активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлисаветград. Ще з 1864 р. тут активно діяв самодіяльний театр, де робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розви­ток українського театру, але у 1882 р. єлисаветградці створили пер­шу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно укра­їнський репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акто­рів, за котрою міцно закріпилося визначення корифеї українського театру. Це – Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Піз­ніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру.

– п’єси «Глитай», «Невільники», «По ревізії» (М. Кропивни­цький), «Мартин Боруля», «Безталанна», «Стотисяч», «Хазяїн», «Су­єта», «Житейське море» (І. Карпенко-Карий), «Циганка Аза», «Не судилось», «Чорноморці» (М. Старицький), «За двома зайцями» (І. Нечуй-Левицький та М. Старицький) та багато інших. До них долу­чились драматурги нового покоління, які також зробили свій внесок у створення українських п’єс: Людмила Старицька-Черняхівська («Ге­тьман Дорошенко»), Любов Яновська («На Зелений Клин ») і Володимир Винниченко. Ця трупа і її філії об’їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі і частково на Лівобережжі у 1883 – 1893 pp. влада заборонила їм грати, і тому вони мусили обме­жуватись в цей час переважно територією південної України), пробуджуючи в масах любов до батьківщини та рідного сло­ва. Талант акторів-самородків визнали за кор­донами України, і навіть сам імператор Олександр III, побувавши на гастролях трупи, дещо пом’якшив ставлення офіційного Петербурга до «малоросійського театру».

У 1885 р. трупа розпалася на дві части­ни: однією керував Марко Кропивницький, другою – Михайло Ста­рицький, які зберегли вірність закладеним реалістичним традиціям. За їхнім прикладом пішли інші, і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів, постало багато самодіяльних колекти­вів, котрі своєю невтомною працею підносили рівень національної сві­домості, зберігали любов до рідної культури. Але тільки з 1905 р. укра­їнський професійний театр дістав своє перше постійне приміщення (у Києві), і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського. Він же і М. Заньковецька певний час діяли в Галичині, і там вони передали свій багатющий досвід місцевим театральним колективам.

Старицький М. – написав більше 30 оригінальних п’єс – соціально-психологічні драми «Не судилось», «Талан», «Ой, не ходи, Грицю», автор героїко-романтичних п’єс «Оборона Буші», «Богдан Хмельницький», «маруся Богуславка».

Кропивницький М. – створив більше 40 п’єс. Писав для дітей за мотивами народних казок «Івасик-Телесик», «По щучому велінню». Комедії – «Чмир», «На руїнах», «Мамаша».

Карпенко-Карий І. – автор 18 п’єс. Драма «Безталанна», «Наймичка» змальовував красоту й глибину духовного світу позитивних героїв. Драма «Сава Чалий».

На родючому українському театральному ґрунті виростало пер­ше покоління акторів кіно. В передреволюційні роки у Лоцманській Кам’янці (нині – Дніпропетровськ) було знято перший український кінофільм «Напад орди на Січ». В той же час ряд кіноакторів-українців стають широковідомими в Російській імперії. До них належить в першу чергу зірка німого кіно Віра Холодна.