40. Творчість Франца Кафки та літературний авангардизм.

Франц Кафка - письменник  дуже екстраординарний. Можливо, найдивніший з тих, що творили у -ХХ ст. Він належить до тих письменників, творчість яких досить складно зрозуміти і розкрити .   Це пояснюється  насамперед тим , що  його прижиттєва і посмертна доля   своєю неординарністю  нітрохи не поступається його творам. Хтось бачить в ньому  іудейського віровчителя, а хтось – пророка екзистенціаліста, хтось – авангардиста, а хтось – консерватора, хтось шукає ключ до його таємниць в психоаналізі, а хтось – в аналізі семіотичному або структуральному. Але реальний Кафка завжди ніби вислизає з меж чіткого світовідчуття.

     Зрілі роки митця  припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, галасливого,  протестуючого. Як і експресіоністи, Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення і структури. Але його творчість не можна віднести до певного літературного напрямку, швидше він стикається з літературою абсурду, але теж лише «зовні». Стиль Кафки абсолютно не співпадає з експресіоністичним, оскільки його виклад підкреслено відчужений,, аскетичний, в ньому присутня алогічність, яку автор використовує як стилістичний засіб для «прикрашання» своїх  творів.

 Про Франца Кафку можна говорити, як про письменника відчуження. Ця риса, що була властива літературі ХХ ст., повною мірою проявилася у творчості геніального письменника. Відчуження і самотність стали філософією життя автора. Це можна пояснити, проаналізувавши певні біографічні факти. Відносини письменника з батьком були складними. Батько погано розумів сина, а Франц вважав, що не виправдав сподівання свого батька, для якого основним було збагачення та накопичення  капіталу. По суті письменник почувався самотнім і цю самотність він відчував протягом всього життя.    

          Варто наголосити, що митець створив ірреальний фантастичний світ, у якому особливо яскраво видно безглуздість одноманітного і сірого життя. У його творах  проявляється протест проти обставин життя  самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від  друзів, і  самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш  того, вона сприймається буденно, не дивуючи читача.

            Твори письменника розглядають, як певний «код» людських відносин, як своєрідну  модель життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як співця відчуження, міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування. За словами А. Карельського «витоки цієї дисгармонії письменник вбачає в розрізненості людей, неможливості для них перемогти взаємне відчуження, що виявляється сильнішим за все – родинні зв’язки, кохання, дружбу»

           У своїх відомомих   романах «Замок» (1922), «Процес» (1915) і розповідях  в  формі гротеску та притчі автор  показав трагічне безсилля людини в її зіткненні з абсурдністю сучасного світу. Кафка з приголомшливою силою показав нездатність людей до взаємних контактів, безсилля особи перед складними, недоступними людському розуму механізмами влади, показав марні зусилля, які люди-пішаки прикладали для того, щоб уберегти себе від тиску на них чужих, інколи врожих  їм сил. Дослідник Матран Лі зазначає: «аналіз «прикордонних ситуацій» (ситуації страху, відчаю, туги і т. д.) зближує Кафку з екзистенціалістами.  Сюжет і герої мають у нього універсальне значення, герой моделює людство в цілому, а в термінах сюжетних подій описується і пояснюється світ»

           У творах Франса Кафки не існує зв’язку між людиною та світом.  Світ ворожий людині, в ньому панує зло і влада його безмежна. Всепроникна сила роз’єднує людей,  вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти  назустріч. Людина у світі Кафки – істота страждаюча, вона не захищена, слабка, безсила. Зло у вигляді долі, фатуму всюди чатує на неї.  Підтверджує свої думки письменник не стільки психологією персонажів, бо характери його героїв психологічно бідні, скільки самою ситуацією, становищем, у яке вони потрапляють.

           Письменника вважають родоначальником  літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі.  Відштовхуючись від філософії Фрідріха Ніцше, Франц Кафка надзвичайно трагічно і песимістично оцінював людину. як жертву долі, яка приречена на самотність, страждання та муки. Він перш за все відмовився від раціонального пізнання світу і вважав, що лише інтуїтивне сприйняття  вірне.

           Твори Кафки надзвичайно  образні, метафоричні. Його невеликий твір “Перетворення”,  романи “Замок”, “Процес”,  – це все переломлена в очах письменника  реальність, яка оточувала його, тогочасне суспільство.

           Майстерність та феноменальність Ф.Кафки полягає в тому, що він примушує читача перечитувати свої твори. Розв'язки його сюжетів підказують пояснення, але воно не виявляється відразу, для його обгрунтування твір повинен бути перечитаний під іншою точкою зору. Іноді існує можливість подвійного тлумачення, тому з'являється необхідність подвійного прочитання.   Але марно намагатися концентрувати всю увагу на деталях. Символ завжди виявляється в цілому, і при точному розборі твору можемо відтворити лише загальний рух, не допускаючи буквальності.

         Метафоричність  у романах письменника  виявляється в зіткненні чогось неприродного з реальним, тобто в абсурдній ситуації. Усвідомити цю особливість  - означає вже почати розгадувати  таємничість, притаманну творам письменника. Марсель Пруст пише: «Здається, що письменник постійно знаходить підтвердження словам Ніцше: «Великі проблеми шукайте на вулиці»[6]. Тут, наче точка зіткнення всіх  творів Ф Кафки, що трактують людське існування, - ось в чому основна абсурдність цього існування і в той же час його незаперечна велич. Тут обидва плани – фантастичного та повсякденного співпадають, що є природно. Обидва відображають один одного в безглуздому розладі піднесених поривів душі і скороминущих радощів тіла. Брод Макс підкреслює: «Абсурд в тому, що душа, поміщена в тіло, нескінченно досконаліша за останнє»[7].  Якщо автор прагне зобразити цю абсурдність, він  повинен дати їй життя в грі конкретних паралелей. Саме так Ф. Кафка виражає трагедію через повсякденність, а логіку через абсурд. У творах абсурду прихована взаємодія сполучає логічне і повсякденне. От чому герой  новелли «Перетворення» Замза по професії комівояжер, а єдине, що пригнічує його в незвичайному перетворенні на комаху, - це те, що господар буде незадоволений його відсутністю. У Замзи виростають лапи і вусики, хребет згинається в дугу. Не можна сказати, що це його зовсім не дивує, інакше перетворення не справило б ніякого враження на читача, але краще сказати, що зміни, які відбулися із Замзою доставляють йому лише легкий. неспокій.

 Отже, йому нічого не залишається, окрім як з подивом, до якого, втім, домішується і панічний жах, відгукуватися на ті, майже незрозумілі спотворення буття, якими заявляє про себе прийдешнє торжество нових законів. Кафка настільки переповнений  цим відчуттям, що взагалі неможливо уявити  собі жоден процес, який він   описує, – наприклад, лише процес юридичного розслідування в романі “Процес”- не піддався б спотворенню. Іншими словами, все, що він описує, покликане «надавати свідчення» зовсім не про себе, а про щось інше. Альберт Камю зазначає, що «зосередженість Кафки на цьому своєму головному і єдиному предметі, на спотворенні буття, може викликати у читача враження манії, нав'язливої ідеї»

           Особливість  стилю автора полягає в тому, що він, зберігши всю традиційну структуру мовного повідомлення, його граматико-синтаксичну зв'язність і логічність, зв'язність мовної форми, втілив в цій структурі, волаючу нелогічність, незв'язність, абсурдність змісту. Специфічнокафкіанский ефект – все ясно, але нічого не зрозуміло. Але при вдумливому читанні, усвідомивши і прийнявши правила його гри, читач може переконатися, що Кафка  розповів багато важливого про свій час. Починаючи з того, що він абсурд назвав абсурдом і не побоявся втілити його.

Литературный авангард (авангардная литература)[/B] - произведения нетрадиционные по содержанию, оформлению, стилю, форме. Плоды литературных генетиков и "франкенштейнов".

Для лучшего понимания термина вспомним, что  "авангард" это передовой отряд,. Соответственно  "литературный авангард" - это те начинания, которые опережают свое время, забегают вперед, прокладываю пути развития литературы. Участь авангардистов часто незавидна, потому что современники их не понимают и не принимают.

Представителями русского авангарда в литературе считаются Александр Введенский, Андрей Белый, Давид Бурлюк, Елена Гуро, Василиск Гедов, Илья Зданевич, Василий Каменский, Владимир Маяковский, Сергей Третьяков, Александр Туфанов, Велимир Хлебников, Даниил Хармс и др.