Тема: Культура Нового часу та епохи Просвітництва План:

1. Загальна характеристика культури Європи XVII ст.: бароко, класицизм.

2. Стиль бароко в архітектурі та живописі.

3. Французький класицизм XVII ст.

4. Особливості європейського мистецтва XVIII ст.

5. Розвиток літератури та музичного мистецтва у Європі у XVIII ст.

1. Загальна характеристика культури Європи XVII ст.: бароко, класицизм.

XVII століття має перехідний характер в економічній, політичній і культурній історії Європи. Цей перехідний період був часом розвитку мануфактури, широкого технічного поділу праці, формування буржуазії, яка перетворювалася на впливову суспільну верству. Наприкінці XVI - XVII ст. буржуазія відіграє дедалі більшу політичну і культурну роль. Загалом Європі XVII ст. у більшості країн панував феодальний лад. Формою держави була дворянська монархія. Союз королівської влади з буржуазією привели до встановлення такої форми держави, як абсолютна монархія у вигляді необмеженої влади монарха (Франція, Іспанія). У І половині XVII ст. створювалися передумови для буржуазної революції в Англії. Англійська революція середини XVII ст. - перша революція європейського масштабу - нанесла сильний удар по феодальному ладу і відкрила шлях для швидкого розвитку буржуазних суспільних відносин в одній із найсильніших країн Європи.

Культура XVII ст. розвивалася в складній суспільно-політичній обстановці, що визначалася поглибленим протиборством Реформації та католицької Контрреформації. Після потрясінь, викликаних реформацією, феодальні сили з середини XVI ст. перейшли у наступ. Абсолютизм, що торжествував у найбільших державах Європи - у Франції, Іспанії, Австрійській монархії, - потребував католицизму як духовної, ідеологічної сили. Ці сили прагнули до відновлення і посилення авторитету папства і католицької церкви.

Католицька церква, зміцнивши свою організацію, розгорнула вперту боротьбу, ме­тою якої було повернути в лоно католицької церкви тих, що перейшли в протестанство. Ця політика католицької церкви отримала назву Контрреформації і знайшла своє найбільш яскраве втілення в діяльності ордена єзуїтів та в заходах католицької церкви, здійснених на основі рішень Трідентського собору (1545 - 1563 рр.).

Найбільшу роль в католицькому русі відіграв новоутворений орден єзуїтів ("Това­риство Ісуса"), статут якого був затверджений папою у 1540 р. На Трідентському соборі єзуїти брали вже активну участь, очолюючи крайню папську партію. Найпо­мітнішою рисою єзуїтів було їхнє прагнення забезпечити торжество католицизму всіма можливими засобами. "Мета виправдовує засоби" - такий був девіз, яким керувалися єзуїти у своїй діяльності. Орден розгорнув широку діяльність. Єзуїти взяли до своїх рук пропаганду в районах, де населення було почасти католицьким, почасти протестантським, і відновили в них панування католицизму (Південна і Південно-Західна Німеччина, Польща, Угорщина). Єзуїти заволоділи школою, не лише професійною (духовною), де готували священиків, а й значною мірою, загальноосвіт­ньою, що давала світську освіту в католицькому дусі. Це були єзуїтські колегіуми, де освіту здобувала дворянська молодь Західної і почасти Східної Європи (Польщі, України) протягом другої половини XVI, XVII і частково XVIII ст.

В нових умовах гострої боротьби з протестантизмом католицькій церкві потрібна була ще більша концентрація католицьких сил і ще більше піднесення папського авторитету. Трідентський собор, на якому вирішальне значення мала третя сесія (1562 -1563 рр.), відхилив будь-які компроміси з протестантами, оголосивши їх "єретиками". Собор проголосив римського папу найвищим авторитетом у справах віри і підтвердив збереження всіх догматів та обрядів. Католицизм повів систематичну боротьбу проти тих нових ідей, які зачіпали авторитет католицької церкви і суперечили її догматам та організації. Ще у 1542 р. в Італії була реорганізована інквізиція і створений інквізи­ційний трибунал у Римі. Особи, яких підозрювали у відхиленні від догм католицизму, піддавалися суворим переслідуванням. Папи встановили сувору цензуру над літературою, яку випускали католицькі письменники. У 1559 р. папа Павло IV вперше опублікував індекс (список) заборонених книг. До цих списків входили не лише книги ворожих папству протестантських полемістів, а й нові наукові книги, зокрема, праці з астрономії, які інакше, ніж Біблія, пояснювали будову всесвіту.

Контрреформація (тобто контрнаступ католицької церкви на Реформацію) була найважливішою частиною загального наступу феодально-католицьких кіл Європи з сер. XVI ст. Друга половина XVI - перша половина XVII ст. ознаменувалася успіхами феодальних сил і контрреформації, що істотно вплинули на національний і культурний розвиток Італії, Іспанії, Польщі та низки інших країн. Але ці успіхи були тимчасовими і не всеохоплюючими. По-перше, католицька церква мусила піти на суттєві поступки правлячим колам. У низці країн вона мусила визнати часткову секуляризацію, тобто перехід частини церковних земель до світських володарів. Влада королів в абсолютистських державах ще більше, ніж раніше, поширилися на місцеві національні церкви. По-друге, в Європі зростали нові сили, які готувались нанести ще більш могутні удари по феодальних порядках, ладу.

Королівська реформація не задовольнила англійську буржуазію. Англійські кальвіністи хотіли очистити офіційну церкву Англії від залишків католицизму: тому їх називали пуританами (від лат. слова ригиз - чистий). Серед пуритан оформилося два напрямки. Помірковані пуритани - пресвітеріани - висували вимогу встановити в Англії організацію кальвіністської церкви, підпорядкованої державі. Радикальні пуритани -індепенденти - повністю відкидали принцип державної церкви. Поряд з вимогами церковних реформ пуритани протиставляли старій феодальній моралі свої ідеали ощадливості, нагромадження багатства, навіть скупості. Тому вони засуджували всілякі розваги, веселі свята, театр і музику. Англійська революція 1640 - 1660 рр., яка прохо­дила під релігійним прапором пуританства, знищила панування феодального ладу і англійський абсолютизм та отримала величезний міжнародний резонанс.

Міжнародна обстановка в Європі на рубежі XVI - XVII ст. була дуже нестійкою і мала в собі передумови до загальноєвропейського воєнного конфлікту. Центром європейської воєнно-політичної кризи була Німеччина. Багато з досягнень суспільного руху епохи Реформації було втрачено. При імператорі Рудольфі II (1576 - 1612) єзуїти відчували себе панами становища. Боротьба між протестантськими і католицьким угрупуваннями німецьких князів, що посилилась на початку XVII ст., створила загрозу переплетіння внутрішньонімецької боротьби з гострими міжнародними конфліктами в один вузол. У результаті Німеччина виявилася ареною спустошливої європейської Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 рр., яка ще більше закріпила її політичну роздробленість. Матеріальні збитки, завдані Німеччині, були величезні. У деяких землях - у Саксонії, Бранденбургу, Пфальці, Вюртембурзі - населення зменшилось наполовину. Більше половини населення втратила Чехія. Австрійські та іспанські Габсбурги програли війну. Офіційне визнання дістали протестантські Швейцарія і Голландія. З Тридцятилітньої війни переможцями вийшли Франція і Швеція, які відігравали після цього провідну роль в європейській політиці II половини XVII -початку XVIII ст.

Тридцятилітня війна, що була новою ланкою у ланцюгу бід німецького народу і посилила політичний занепад Німеччини сильно вплинула на німецьку суспільну свідомість і, особливо, літературу.

XVII ст. стало часом не лише першої загальноєвропейської війни, але й нової ери у вивченні людиною оточуючого світу, яка була підготовлена глибокими соціально-економічними змінами. Переворот у природознавстві був пов'язаний з піднесенням матеріальної культури. Потреби зростаючого виробництва стимулювали розвиток науки.

XVI і XVII ст. дали плеяду геніальних астрономів, які докорінно змінили традиційні уявлення людей про світ. Польський вчений Міколай Копернік (1473 -1543) створив нове вчення про будову світу - геліоцентричну систему (про обертання Землі та інших планет навколо Сонця). Утвердження геліоцентричної системи М. Коперніка відбувалось у гострій боротьбі зі старими птолемеєвськими уявленнями, пов'язаними з релігійною традицією. Католицька церква починає переслідувати прихильників вчення Коперніка. Першою жертвою цих переслідувань став попу­ляризатор і продовжувач справи Коперніка в Італії мислитель Джордано Бруно (1548 -1600), який після 8 років ув'язнення за вироком інквізиції був спалений на площі Квітів у Римі. Німецький астроном Иоганн Кеплер (1571 - 1630) і італійський астроном та фізик Галілео Галілей (1564 - 1642) остаточно довели правильність нової астро­номічної теорії. У 1616 р. погляди Коперніка були визнані єретичними, а його твір "Про обертання небесних сфер" внесений у список заборонених книг. У 1633 р. Г. Галілей був викликаний в Рим на суд інквізиції. Незважаючи на вимушене від­речення, він був визнаний винним і до останніх днів залишався під наглядом інквізиції. Ця драматична подія стала сюжетом для низки літературних, особливо драматургічних творів (п'єса німецького драматурга XX ст. Б Брехта, інсценівки та ін.).

Великі відкриття у математиці зробив геніальний французький вчений, філософ Рене Декарт (1596 - 1650), який встановив зв'язок між алгебраїчними рівняннями та геометрією і створив нову науку аналітичну геометрію. Знаменитий закон про об'єм газової маси і зовнішній тиск відкрили одночасно двоє видатних вчених: Бойль (в Англії) і Маріотт (у Франції) у 1660 - 80-ті рр. Великої ваги відкриттям у механічній фізиці було відкриття в 1673 р. голландським ученим Хрістіаном Гюйгенсом (1629 -1695) закону про рух маятника.

Нової організаційної форми набули і самі наукові дослідження. Починаючи з II половини XVII ст. в Європі виникають національні академії наук. У 1662 р. засновується Лондонське королівське товариство, до 1666 р. відноситься заснування Паризької Академії наук.

Отже, особливо великими у II половині XVI - XVII ст. були успіхи астрономії і механіки. Створюються основи теоретичної механіки земних і небесних тіл. Праці Галілея і Кеплера підготували ґрунт для появи геніального творіння Ісаака Ньютона (1643 - 1727) "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.), в якому були сформульовані основні закони механіки і закон всесвітнього тяжіння та розвинуті деякі загальні уявлення природознавства, що утримувалися в науці до середини XIX ст.

Розвиток наук про природу відбувався у тісному зв'язку з розвитком нової філософії. Нова філософія спиралася на результати дослідних природничих наук, проголошувала дослід єдиним критерієм істини. Найбільшу роль у розвитку природо­знавства зіграли два філософи - англієць Френсіс Бекон (1561 - 1626) і француз Рене Декарт. У вченні Ф. Бекона найбільш важливим для розвитку науки було те, що він піддав нищівній критиці середньовічну схоластику і розробив новий, прогресивний емпіричний метод пізнання (твір "Новий органон", 1620 р.).

Основоположником і найбільшим представником раціоналістичної філософії був великий мислитель і вчений Р. Декарт. Основними творами Декарта є "Правила для керівництва розуму (1629 р.), "Міркування про метод" (1637 р.), "Метафізичні мірку­вання" (1641 р.), "Начала філософії" (1644 р.). Згідно з раціоналістичною теорією пізнання Декарта джерелом правильного знання є розум. На противагу Ф. Бекону, Декарт на перший план висував не індуктивний, а дедуктивний метод пізнання (від загального до часткового). Зразком такого дедуктивного методу Декарт вважав метод, що його застосовує математика, в якій він був великим фахівцем. Ідеї декартовської (картезіанської) фізики, яка отримала в XVII ст. тріумфальне розповсюдження, надовго стали могутнім засобом утвердження у світі нових поглядів на природу.

Найпоширенішим стилем у мистецтві й літературі європейських країн кінця XVI - XVII ст. було Бароко. Слово походить від італійського "Ьагоссо", що в буквальному перекладі означає примхливий, дивний. Цим терміном позначено один із найпопулярніших стилів Європейської архітектури образотворчого мистецтва й літератури кінця XVI - поч. XVIII століть.

Місце і час розвитку бароко - це насамперед ті країни, де торжествували фео­дальні сили і католицька церква. Спочатку - це Італія, де бароко знайшло найяскравіший вираз в архітектурі, потім Іспанія, Португалія, Фландрія, яка зали­шилась під владою Іспанії, дещо пізніше - Австрія, Німеччина, Англія (особливо період Реставрації), Східна Європа, Латинська Америка. У XVIII ст. бароко знайшло самобутній і блискучий розвиток в Україні. Але ні у Франції, ні в Голландії бароко не отримало домінуючої ролі. За виключенням окремих країн бароко зникає в Європі на початку XVIII ст., поступаючись місцем "рококо".

Основні шляхи розвитку мистецтва XVII ст. визначають провідні національні школи: італійська, іспанська, фламандська, французька і голландська, - хоча ними не вичерпується вся багатоманітність художнього життя Європи цього періоду.

Поява стилю бароко обґрунтовується тим, що в той час інтенсивно відокрем­лювалися нації й національні держави.

Світогляд Ренесансу (попередньої культурної епохи) будувався на безмежній вірі в гармонію світу, в силу і волю людини-героя. Відродження дало людству унікальні приклади об'єднання науки і мистецтва в одній творчій індивідуальності. Світогляд же XVII століття просякнутий відчуттям трагічного протиріччя людини і світу, в якому вона займає не головне місце, а підкорена суспільству, державі. Наука і мистецтво, поглибившись, вже ніколи не об'єднуються в одній особі.

Відображаючи складну атмосферу часу, бароко поєднало в собі такі елементи, що здавалося б, не поєднуються. Риси містики, фантастичності, ірраціональності, експресії дивно співіснують в ньому з тверезістю, розсудливістю, бюргерською практичністю. Проте при всій своїй суперечливості, бароко має сповна окреслену систему зображуючих засобів, певні характерні риси. В бароко дуже широко представлена релігійна тематика, в якій переважає інтерес до сюжетів чудес і страждань, де змогли виявитися улюблені для барокового стилю гіперболічність, афектованість, патетика. Патетичність характерна і для світських сюжетів.

Величність, стриманість мистецтва Відродження змінюється любов'ю до дина­міки. На зміну ренесансному почуттю міри приходить барокове мистецтво, побудоване на контрастах, мистецтво, що тяжіє до грандіозності, перевантаженості декоративними мотивами.

Бароко тяжіє до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, заміські резиденції побудовані на принципі синтезу архітектури й скульптури, підкорення загальному декоративному оформленню.

Палацові і паркові ансамблі, церковна архітектура, скульптура і декоративний живопис, що знаходяться у тісній залежності від архітектури, парадний репрезен­тативний портрет стали основними видами мистецтва бароко. Натюрморт та пейзаж як самостійні жанри, що отримали блискучий розвиток в реалістичному голландському мистецтві, доповнюють картину розвитку живопису тієї епохи.

Найвидатніші досягнення в культурі Франції XVII ст. пов'язані з піднесенням естетики Класицизму і розвитком філософії раціоналізму. Батьківщиною класицизму по праву вважається королівсько-абсолютистська Франція - наймогутніша держава Європи цього часу.

Класицизм (від лат. слова "сіаззісиз" - зразковий) — художній стиль мистецтва XVII - XIX ст., в основу якого покладено форми античного мистецтва як ідеального естетичного еталона. Обравши взірцем досягнення давньогрецьких і давньоримських попередників, митці XVII - XIX століть канонізували їх: почали використовувати у живописі, архітектурі, скульптурі та інших видах і жанрах мистецтва пропорції, віднайдені здавен. За цими канонами писалися пейзажі і портрети, творилися скульптурні й цілі архітектурні ансамблі, зводилися мости, забудовувалися майдани.

Класицизм - це стиль в європейській літературі XVII - початку XIX ст., який спирається на культ античності і розуму та сповнений узагальнюючих образів без індивідуальних особливостей.

Естетика французького класицизму, що складається в 30-ті рр. XVII ст. ґрунту­ється на філософії раціоналізму Рене Декарта (1596 - 1650). Геніальний французький мислитель висловлював впевненість у необмежених можливостях людського розуму, в його здатності до встановлення об'єктивних закономірностей. Декарт розвинув основні принципи раціоналістичного методу осмислення дійсності, спираючись на досягнення науки і насамперед на математику. Особливо велику роль у розробці прийомів, способів наукового аналізу явищ зіграв найбільш значний твір Декарта "Міркування про метод", написаний не латиною, а французькою мовою.

Основний принцип естетики класицизму - "слідувати природі", "слідувати розу­му" був направлений проти суб'єктивності і стихійної емоційності, проти вичурної і манірної поезії світських салонів, представлених у преціозній бароковій літературі.

Верховним суддею прекрасного класицисти визнавали "гарний смак", зумовлений вічними і незмінними законами розуму. Зразком та ідеалом втілення розуму та "гар­ного смаку" класицисти оголосили античне мистецтво і поетику Арістотеля й Горація.

У XVII ст. відбулися принципові зміни історичної дійсності, що якісно вили­нули на європейську культуру. Католицька церква, вдосконаливши свою організацію за допомогою нових методів, сама перейшла в наступ на протестантів. Проте Англійсь­ка революція 1640 - 1660 рр., яка відбувалась під світоглядним впливом кальвінізму, вперше проголосила новий буржуазний порядок, що згодом прийшов на зміну феодальному ладу і в інших країнах Європи.

У Європейських державах адміністративна уніфікація у II половині XVII ст. досягає великих успіхів, навіть у політично розробленій Німеччині простежується пробудження національної самосвідомості. Національні мови поступово витісняють з наукової літератури латинську мову, яка для художньої літератури стала мертвою ще у XVI ст. Наприкінці XVI ст. і особливо в XVII ст. у розвитку науки наступив корінний перелом. У ході боротьби зі схоластикою створюються нові, наукові методи дослідження явищ природи і робляться відкриття, які заклали фундамент для всього подальшого розвитку природознавства. Передові представники філософської думки (Ф. Бекон, Р. Декарт) допомагали звільненню природознавства від догматичних пут і сприяли виробленню загальних теоретичних уявлень про природу. Найбільш поширеним стилем мистецтва кінця XVI - XVII ст. був Бароко, який охопив Європу й Латинську Америку і став останнім стилем, де мистецтво і релігія існували у певній єдності.