3. Імміграційна політика країн-імпортерів трудових ресурсів

Країни-імпортери трудових ресурсів, які постійно відчувають потреби в залученні робочої сили, свою імміграційну політику засновують насамперед на заходах регулювання чисельності і якісного складу прибуваючих трудящих-мігрантів.

Як інструмент регулювання чисельності використовується показник імміграційної квоти, який щорічно розраховується та затверджується в країні-імпортері. При визначенні квоти враховуються потреби країни в іноземній робочій силі і по окремим категоріям притягається населення (статево групам, освіті і т.п.), а також береться до уваги стан національних ринків праці, житла, політична і соціальна обстановка в країні-імпортері.

Імміграційна квота може бути розподілена в певній пропорції між різними категоріями іммігрантів. Наприклад, в США в 1995 р. було прийнято наступне розподіл імміграційної квоти: 71% - родичі громадян США, 20% - фахівці, яких потребують США, і 9% - інші групи іммігрантів. Новий закон про імміграцію, прийнятий в США в 1996 р., істотно розширив розміри квоти для іммігрантів, а й посилив вимоги до їх якісним характеристикам [6].

Якісний склад працівників-іммігрантів регулюється в приймаючих країнах шляхом використання різних методів (з метою визначення груп іммігрантів, для яких передбачені преференції, в частині першочергового отримання в'їзної візи).

Про високі вимоги до якості прибуває робочої сили свідчить необхідність проходження процедури визнання наявних у мігранта документів про освіту чи професійну підготовку, а також наявного досвіду роботи за спеціальністю. Віковий ценз є одним з поширених критеріїв відбору іммігрантів. Шанси отримати дозвіл на в'їзд в країну вище у більш молодих претендентів.

Національність іммігранта є якісною ознакою, диференційованими залежно від національного складу приймаючої країни та враховуються для забезпечення, наприклад, в США національної рівноваги.

До числа інших вимог, що пред'являються до якості робочої сили, відносять:

• вимога гарного стану здоров'я у прибуває мігранта (характерно для ряду скандинавських країн і США);

• додаткові професійні вимоги, пов'язані з ряду спеціальностей або професій (у США, наприклад, іноземний програміст повинен володіти прийнятими у країні програмними засобами, бути знайомим з відповідними комп'ютерними системами);

• обмеження особистісного і психологічного плану. Так, наприклад, претендент на отримання громадянства ПАР повинен мати «добрий характер». У США здавна обмежений в'їзд для представників будь-якої з партій тоталітарного типу.

Значення тієї чи іншої якісної ознаки при відборі іммігрантів не є постійним і може змінюватися на користь інших пріоритетів. Разом з тим з ряду найважливіших характеристик, таких, як віковий ценз, наявність трудового сертифіката, володіння певною професією і професійною підготовкою, вимоги досить стійкі в часі.

Селективність міграційної політики країн-імпортерів виражається також у наданні пільг окремим категоріям мігрантів з метою їх залучення в країну. Так, пріоритетним правом одержання дозволу на імміграцію користуються бізнесмени, які передбачають відкрити справу в країні перебування.

Однією з цілей імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого припливу іноземної робочої сили. Для здійснення цієї мети держави-імпортери застосовують заходи, спрямовані на скорочення або запобігання імміграції, а також на скорочення іноземної робочої сили в країні перебування. Наприклад, у США одночасно з жорсткістю політики по відношенню до нелегальних іммігрантів законодавством передбачено право на легалізацію для частини іноземців, без дозволу знаходяться в країні, що є гуманним актом і свідчить про демократичні тенденції в здійсненні імміграційної політики. Багато країн-імпортери робочої сили взяли і реалізують державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців, у яких переважають економічні (а не адміністративні) стимули (надання матеріальної допомоги і можливості придбання професії і т.п.)