1.2.1. Фактори впливу на стан безпеки.

Співвідношення категорій «виклик» – «загроза»

Національна безпека визначається у термінах існуючих або потенційних загроз і безпосередньо пов’язується як з нинішніми оцінками характеру цих загроз, так із прогнозами та перспективним аналізом тенденцій змін у майбутньому загрозливих факторів внутрішнього та зовнішнього порядку.

Однак слід зважити на те, що на понятійному рівні «виклики»–«загрози» і «фактори», які впливають на безпеку, мають суттєві відмінності. Так, наприклад, та чи інша політична або військова еліта, залежно від ситуації та своїх вузькогрупових інтересів, здатна видати поодинокі приклади як загальнонаціональні загрози і, навпаки, приховати катастрофічний стан країни, ігноруючи реальні факти й тенденції. Слід також враховувати, що суб’єктивне сприйняття певної не існуючої в дійсності ситуації як реальної викликає реальні наслідки. Наприклад, сприйняття однією країною іншої держави як агресора може спровокувати збільшення військового бюджету і передислокацію військ сприймаючої країни до кордонів з уявним агресором, а також згортання економічних зв’язків та політичних контактів між цими двома суб’єктами міжнародних відносин. У відповідь сприймаюча країна отримає аналогічні дії з боку уявного агресора. Загальним же результатом неправильної оцінки ситуації буде значне зростання напруження у відносинах між ними. Тобто «загрози» завжди несуть у собі суб’єктивну оцінку подій, яка виходить з політичних уподобань і вимог «політичної доцільності» певних угруповань, що приймають відповідальні політичні рішення.

На наш погляд, об’єктивність оцінки реального внутрішнього стану та зовнішніх пріоритетів країни буде значно більшою, якщо використовувати категорію «фактор».

Суть даної категорії полягає в тому, що фактор:

• завжди є причиною, рушійною силою будь-якого процесу чи явища;

• не існує поза умов і завжди є частиною умов, формою їх прояву;

• це вже реалізовані причини, тобто такі причини, що вже існують у реальних явищах і процесах з наявністю всіх необхідних для цього умов;

• визначається з урахуванням терміну його існування і може бути постійно діючим, довготерміновим, середньотерміновим або тимчасовим.

• завжди потребує якісної та кількісної конкретизації та існує у певних якісних та кількісних параметрах.

Таким чином, за допомогою факторів, що не мають вигляду узагальнюючої суб’єктивної оцінки, як у випадку із загрозами, значно легше досліджувати реальний ступінь національної безпеки, вести моніторинг змін і пріоритетів серед різних складових безпеки.

Розробка факторів, що впливають на безпеку, є постійним завданням політичних, економічних, соціальних, військових та інших наук, які мають формулювати перелік факторів і обгрунтовувати параметри, поза межами яких соціальна система втрачає можливості саморегуляції та сталого розвитку. Цей перелік з самого початку не може бути постійним, оскільки розвиток людства (а також окремих держав) весь час стикається з новими викликами і загрозами.

Так, наприклад, заява про загрозу ісламського фундаменталізму для безпеки держави не має під собою ніякого підгрунтя доти, доки ми не визначили соціальну групу, що сповідує ідеї ісламського фундаменталізму, чисельність, а також способи і методи (законні чи незаконні) діяльності даної групи з метою поширення свого впливу, перелік і наявність необхідних умов (у тому числі коштів і засобів) для реалізації цих планів. Не знаючи цього, можна з такою ж вірогідністю вести розмову про загрозу ортодоксального православ’я чи католицизму.

В деяких теоретичних роботах, політичних документах, висловах політиків використовується категорія «виклик» як синонім поняття «загроза». 

У роботах відомого англійського мислителя А.Дж.Тойнбі досить часто використовується поняття «виклик». У роботі «Осягнення історії» Тойнбі розглядає логіку розвитку цивілізацій через призму «виклику – відповіді», він схильний бачити у смерті універсальної держави – спокуту певного гріха старої цивілізаційної еліти, яка колись не зуміла дати відповідь на той, чи інший виклик, що виникав перед нею.

На наш погляд, саме поняття «виклик» можна ідентифікувати як проблему, (сукупність однорідних, близьких проблем), що отримала з певних причин на якомусь відрізку часу сильне звучання  і загострено сприймається політичною елітою, має важливе, пріоритетне значення для національної безпеки і національних інтересів держави (у нашому випадку України). Ця проблема висувається «часом» або геополітичними опонентами і потребує точної оцінки і, при необхідності, безумовної,  адекватної відповіді. Виклик умовно можна визначити як проблеми, які постійно виникають упродовж певного історично періоду розвитку перед  соціальним  об’єктом, не мають чіткого механізму розв’язання і не  потребують негайного втручання.  

Будь-які  виклики, як правило, мають своїх конкретних носіїв, свій просторовий вектор (наприклад, технологічний виклик – це виклик з боку розвинутих держав іншим країнам світу). Підкреслимо, що не будь-яка проблема є викликом, виклики конкретні у часі і просторі, вони існують для конкретної країни, у конкретній фазі її розвитку, більш того, виклики набувають політичного значення в міру їхнього сприйняття таких.

У даній роботі ( нас цікавлять у першу чергу виклики, що мають військово-політичне звучання і вираження), розглядається визначене коло проблем, що представляють, на нашу думку, на нинішньому етапі пріоритетний інтерес саме як виклики національної безпеки України – проблеми воєнної та зовнішньої політики, військового будівництва, геополітики, військової економіки, технологічної безпеки, військово-технічного співробітництва, стосунки  у рамках СНД, проблеми реалізації національних інтересів України на конкретному геополітичному азимуті (наприклад у Чорноморсько-Каспійському регіоні). Хоча, зрозуміло, набір викликів цим аж ніяк не обмежується. Дедалі більше в Україні заявляють про себе виклики екологічні, демографічні, серед головних проблем – криміналізація суспільства, корупція, тероризм, відбувається морально-духовна деградація суспільства  тощо.

«Виклики» можна поділити на абсолютні й відносні, зовнішні та внутрішні. Багато викликів нав’язуються сьогодні Україні, використовуючи її минуле, історичні факти (наприклад, це стосується військової та військово-політичної сфери).

Таким чином, «виклик» – у більшості, якщо не в усіх випадках, – категорія перемінна і залежить багато в чому від нашої спроможності (і бажання!) «підняти рукавичку», розглядати ту або іншу проблему як виклик, відповідати на неї, бути на неї спровокованим.

І в багатьох випадках такий підхід завершується переорієнтацією зусиль держави на розв’язання другорядних проблем, що не мають відношення до загальних пріоритетів у забезпеченні національної безпеки, в той час, коли більш значні завдання залишаються поза увагою.

З одного боку, виклики без відповідної відповіді на них заважають входженню України у світове співтовариство, з другого боку – саме завдяки успіхам у цьому напрямі – багато викликів перестають бути ними. Принаймні, що дійсно дуже важливо – ці виклики не переростуть у реальні загрози безпеки країни.

Для реагування на виклики (після того, як вони ідентифіковані) вимагаються дії, спрямовані як за межі кордонів держави, так і у внутрішню сферу. «Зовнішні» дії припускають встановлення і використання у своїх інтересах партнерських стосунків, забезпечення стримування, тобто сполучення «позитивної» і «опонентної» взаємодії в тій або іншій пропорціях.

Ще раз підкреслимо, що багато  сьогоднішніх викликів для України є такими саме тому, що потрапляють на сприятливий грунт нинішнього українського стану справ.

Отже, на практиці аналіз викликів та загроз показує, що це завжди суб’єктивний процес сприйняття певною особою чи соціальною групою тих чи інших факторів через призму власних інтересів і фахового рівня.

Водночас, об’єктивне визначення загроз передбачає чітке усвідомлення параметрів, поза межами яких певне явище втрачає можливості саморегуляції та потребує зовнішнього втручання для збереження стабільності соціальної системи, а також певних умов, що перетворюють ті самі фактори або на реальну, або на потенційну загрозу.

Загрози та виклики мають мінливий характер і не можуть визначатись як такі, що діють постійно або мають узагальнюючий вигляд. Фактори відрізняються від загроз ще й тим, що можуть свідчити як про зміцнення, так і про послаблення національної безпеки.

Дослідження факторів і загроз національної безпеки України було розпочато українськими вченими у 1991-1992 рр. у серії статей і монографічному виданні. У подальшому це питання розроблялось у роботах фахівців Національного інституту стратегічних досліджень і набуло офіційного статусу з прийняттям Концепції (Основ державної політики) національної безпеки України. Особливо слід наголосити на значенні ідеї взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх загроз з пріоритетними національними інтересами – так званого дендриту загроз [7].

Проте за деяких обставин вважати проблему загроз (факторів), що впливають на національну безпеку України, вирішеною, навіть на узагальнюючому, концептуальному рівні, здається передчасним. Головними аргументами для такого висновку є:

1. Відсутність більш-менш аргументованих системних підходів до визначення базової категорії теорії національної безпеки, а саме – національних інтересів України. Запропоновані авторами колективної монографії «Національна безпека України, 1994-1996 рр.» національні інтереси не мають просторового та часового виміру, а також не диференційовані, з точки зору своєї важливості для збереження стабільності соціальної системи. (Саме тому «створення демократичного суспільства» або «інтеграція України в європейську та світову спільноту» [ 7, 13-14] і т. і. на «сучасному етапі», на думку авторів монографії, є найбільш актуальними національними інтересами і, відповідно, вимагають дослідження загроз цим інтересам. На наш погляд, таке визначення національних інтересів, з точки зору пріоритетів сучасного розвитку України, не відповідає існуючим реаліям).

2. Те, що найбільш складна інтегральна наукова проблема – це визначення параметрів економічного, політичного, соціального, духовного буття, поза межами якого соціальна система втрачає можливості саморегуляції й виникають специфічні потенційні та реальні загрози (так, наприклад, світовий досвід свідчить, що військові витрати на утримання ЗС високого, середнього та низького рівнів озброєності можуть мати високий (270-360 млрд дол. США), середній (18-46 млрд дол.) і низький (2-10 млрд дол.) рівні відповідно. Зниження військових витрат та їх невідповідність бойовому потенціалу ЗС рано чи пізно призведе до руйнації військової складової забезпечення національної безпеки).

3. Те, що двоєдина (на рівні внутрішньої та зовнішньої складової) сутність національної безпеки потребує дослідження специфіки прояву одного й того ж фактора (загрози) на внутрішньому і зовнішньому рівнях з метою прийняття адекватних рішень, які не можуть бути однаковими для кожного рівня і потребують специфічних механізмів запобігання цим загрозам. Загрозу територіальній цілісності країни на зовнішньому рівні може становити підготовка іноземних країн до збройного конфлікту з метою анексії певної території. Але повна або часткова втрата контролю держави над своєю територією (чи її частиною) може бути результатом громадянської війни, дії неконтрольованих військових угруповань або сепаратистських рухів – тобто виключно внутрішніх причин. І боротися з останніми за допомогою підвищення військової могутності держави так само не доцільно, як і намагатись полювати на горобців за допомогою зенітних ракет.

4. Те, що взаємозв’язок складових безпеки вимагає прораховувати позитивні та негативні наслідки конкретних спроб зменшити небезпеку одного компоненту для всіх інших. Без цього загальна безпека соціальної системи може зменшитись.

5. Те, що дендрит загроз має відповідати реаліям певного часового виміру і змінюватись залежно від змін геополітичних і внутрішніх умов існування держави. Тобто дендрит загроз не може бути постійним.

Як в Україні, так і в Росії з’явилися роботи, в яких автори розглядають критичні показники безпеки держави у різних сферах (економічній, політичній, соціальній, демографічній, екологічній, військовій) [8]. Проте подальша детальна розробка комплексу параметрів стабільності соціальної системи є прерогативою наукових дисциплін у сфері національної безпеки.

Одним з головних завдань наукового дослідження проблем безпеки має стати визначення об’єкта та суб’єкта безпеки з урахуванням їх взаємозв’язків, специфіки середовища безпеки на певному історичному етапі та історичних змін, що відбуваються з ними. Без такого визначення  поняття «безпека» перетворюється на абстрак­цію.

Суб’єкт і об’єкт безпеки – обов’язкові елементи відносин у сфері забезпечення безпеки, тому вони мають розглядатися в єдності, взаємозв’язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має властиві йому ознаки.