П'ять головних торговельних партнерів асеан (1997)

Країни і території	Товарооборот млрд.дол.
Японія Гонконг Тайвань Пів.Корея Китай	120,297 30,974 30,133 28,831 23,671
	233,906

Джерело: Asian Profile. – 2000. – Vol. 28. - № 1. – P. 37

Таким чином, товарооборот з Японією не набагато поступається обсягу торгівлі між країнами АСЕАН. Стрімке зростання торгівлі з Японією почалось в 80-і роки – в 1982 р. її обсяг не перевищував 30 млрд.дол. Для країн АСЕАН перетворення Японії на основного торговельного партнера в Азії є природним явищем. Для Японії значення АСЕАН як торговельного контрагента визначається насамперед тим, що країни Асоціації є основними постачальниками сировини для японської промисловості. Домінуючих позицій в країнах АСЕАН Японія досягла, взявши на себе роль економічного і технологічного локомотива Південно-Східної Азії, яку вона у жорсткій конкурентній боротьбі намагається перетворити на свій “заповідник”.

Проте домінуючому становищу Японії в економіці країн АСЕАН все більш загрожує економічна експансія США в Південно-Східній Азії. В 1997 р. товарооборот між США і країнами АСЕАН становив 124 млрд.дол., що зробило США головним торговельним партнером Асоціації. При цьому, основу експорту АСЕАН до США складає не сировина, а промислові товари.

Фактором впливу на інтеграційні процеси в зоні АСЕАН є зовнішньоекономічна діяльність Китаю, яка сприяє розвитку асиметричних відносин в регіоні. Розглядаючи Південно-Східну Азію як сферу своїх пріоритетних інтересів, Китай послідовно зміцнює свою економічну присутність в регіоні. Про це свідчить зростання торгівлі Китаю з країнами АСЕАН, обсяг якої у 1990-2000 рр. збільшився в чотири рази – відповідно 7,1 і 28 млрд.дол.³⁰

Незважаючи на свою зацікавленість у подальшій розбудові відносин з так званою “китайською периферією”, Пекін усвідомлює, що АСЕАН більш зорієнтована на розвиток регіональної інтеграції. У свою чергу, в столицях АСЕАН розуміють, що неминуча інтеграція економік КНР, Гонконгу і Тайваню сприятиме посиленню небажаної для них конкуренції з боку “великого Китаю”. Інший аспект проблеми в асиметричних відносинах між двома економічними центрами полягає в зростанні потенціалу Китаю як регіональної і глобальної держави, що об’єктивно змінює баланс сил у Східній Азії на його користь. У цьому контексті керівництво країн АСЕАН сподівається на схильність Китаю до політики багатополярності, яка концептуально співпадає з проголошеною АСЕАН стратегією регіональної безпеки і стабільності.

Використання економічної кооперації як інструменту дипломатії стало очевидним, коли країни-члени Асоціації прийняли в 1993 р. рішення про започаткування зони вільної торгівлі АСЕАН (АФТА). Дане рішення було прийнято у відповідь на зростання регіоналізації глобальної економічної системи, яка втілена в діяльності Північно-Американської зони вільної торгівлі (НАФТА) та Європейського Союзу. Країни АСЕАН пійшли на це задля збереження свого економічного середовища, побоюючись колапсу глобального ліберально-економічного порядку та перетворення його на регіоналізовану фрагментарну торговельну систему. Про терміновий характер даного рішення свідчить той факт, що договірно-правова база АФТА складається з менш ніж десяти сторінок тексту, тоді як аналогічний документ, що регламентує діяльність НАФТА, викладений на двох тисячах сторінках.

Під час проведення 6-го саміту країн АСЕАН у грудні 1998 р. в Ханої було досягнуто домовленості щодо поетапного впровадження принципів і механізмів АФТА, починаючи з 2002 р. Проте внаслідок суттевих розбіжностей у рівні розвитку національних економік та відповідних інфраструктур членів АСЕАН виконання цього рішення стало гальмуватися. Найменш розвинені країни Асоціації – В’єтнам, Лаос, Камбоджа і М’янма все більш наполягають на доцільності реалізації цього рішення в 2008 р. – завершальному етапі імплементації принципів вільної торгівлі в зоні АСЕАН. Оптимістичний прогноз еволюції АФТА такий - в 2010 р. потенціальні масштаби спільного ринку АСЕАН зростуть до 686 млн. населення і понад 1 трлн.дол. сукупного ВВП.³¹

Керівництву АСЕАН не можна відмовити в об”єктивній оцінці можливостей інтеграції в Південно-Східній Азії, яка без припливу додаткових інвестицій і розширення числа учасників не може бути достатньо ефективною. Не випадково, на черговому саміті глав держав АСЕАН у листопаді 2000 р. в Сінгапурі було прийнято рішення про розширення зони вільної торгівлі АСЕАН шляхом залучення Китаю, Японії і Південної Кореї. Таке рішення, на думку ініціаторів інтеграції, зменьшить вплив міжнародних економічних блоків типу ЄС і НАФТА і допоможе країнам Східної Азії посісти гідне місце у міжнародному співтоваристві.

Разом з тим, створення Східно-Азійської зони вільної торгівлі (САЗВТ) або “Великої Східної Азії”, у якій об’єктивно переважатимуть економіки Японії і Китаю, не зробить відносини між її потенційними учасниками більш симетричними. За підрахунками тайських економістів, від створення САЗВТ Китай може одержати приріст ВВП на 3,6%, тоді як Таїланд – лише 0,4%³²

Слід зазначити, що ідея про створення САЗВТ, яку ще в 1992 р. запропонував прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад, була кваліфікована представниками Державного департаменту США як “расистська” і Вашингтон зробив усе можливе, щоб поховати цей проект. У Вашингтоні вважають, що інтеграція у форматі АСЕАН + 3, тим більш під патронажем Японії і Китаю суперечить американським інтересам. Приблизно такою ж є думка Австралії і Нової Зеландії, які вважають, що створення САЗВТ підірвало б позиції іншої регіональної економічної організації – АТЕС, де традиційно домінують західні держави на чолі з США. Позиція Японії з цього питання є подвійною, оскільки Токіо намагається одночасно користуватися перевагами та можливостями співробітництва з США і країнами АСЕАН. Не виключено, що саме Японії доведеться узгоджувати зі США умови створення САЗВТ з основними цілями АТЕС.

Поки формально не легалізовано проект САЗВТ діяльність країн у форматі АСЕАН + 3 поступово набирає обертів. З першого неформального саміту в 1997 р. щороку проводяться зустрічі міністрів фінансів цієї групи, під час яких обговорюються питання координації валютно-фінансової політики зацікавлених країн і приймаються відповідні рішення. Втім конкурентна боротьба між членами “трійки”, зокрема Китаєм і Японією за лідерство в новому утворенні продовжується. Дану ситуацію влучно охарактеризував директор Сінгапурського Інституту міжнародних відносин С.Тай на конференції, що проводилась на базі науково-дослідних центрів країн АСЕАН у серпні 2000 р. в столиці Таїланду: “Японія, Китай і Південна Корея є важливими гравцями, але кожний з “трійки” тримається окремо і суперництво між двома гігантами – Китаєм і Японією дедалі посилюється. Саме тому ми повинні бути разом з АСЕАН”.³³

Невизначеність щодо імплементації проекту САЗВТ спонукає найбільш динамічні й розвинені країни АСЕАН встановлювати принципово нові форми економічних відносин поза межами регіону. Так, у січні 2002 р. Сінгапур уклав угоду про вільну торгівлю з Японією, яка передбачає ввезення на ринки двох країн без сплати мита 98,5% усіх товарів. Подібні угоди Сінгапур уклав з багатьма іншими країнами, в тому числі з Новою Зеландією та низкою європейських держав.

У жовтні 1999 р. між АСЕАН і країнами, що підписали Угоду про ообливо близькі відносини (англомовний акронім CER – Авт.), в тому числі Австралія і Нова Зеландія домовились вжити заходів щодо створення спільного ринку товарів і інвестицій. За деякими підрахунками, ВВП цього об’єднання із дванадцяти країн з населенням у 530 млн.чол. становитиме 990 млрд.дол. (45% припадатиме на Австралію і Нову Зеландію), що буде дорівнювати 3,3% світового ВВП. Свою нішу на цьому ринку знайшли також і найменш розвинені країни АСЕАН – В’єтнам, Лаос, Камбоджа і М’янма ( АСЕАН 4), частка яких у загальній торгівлі в рамках угоди не перевищувала в 2001 р. 5%.³⁴

Стає очевидним, що відцентрові тенденції починають загрожувати інституційній цілісності та соціально-економічній ідентичності АСЕАН, що може привести до розпаду її на окремі конкуруючі між собою субструктури, кожна з яких керуватиметься власними інтересами, в тому числі за межами спільного регіону. Керівництво країн АСЕАН усвідомлює всю небезпеку такого сценарію і, намагається, з одного боку, зміцнити її внутрішні інституційні механізми, а, з іншого, мінімізувати негативні сторони асиметричних відносин з основними центрами економічної сили в регіоні.

Втім деякі спеціалісти вважають, що шансів у країн АСЕАН для подолання зазначених тенденцій і повернення до стабільного і динамічного розвитку, який був притаманний їм у докризову добу, не так вже й багато. На думку американського професора Г.Фелкера, який тривалий час працював в Інституті науки і технології (Гонконг), азійська економічна криза виявила сумнівну користь регіональних багатосторонніх організацій, зокрема АТЕС і навіть АРФ, які тоді загрожували маргіналізувати АСЕАН. Він зазначає, що “головна проблема АСЕАН полягає в неадекватності її структури і механізмів, створенних для розв”язання проблем 70-80-х років, сьогочасним реаліям і процесам, у яких вона намагається брати відповідальну участь”.³⁵

Під час проведення 9-го саміту АСЕАН у жовтні 2003 р. на острові Балі (Індонезія) було зроблено чергову спробу підвищити статус цієї субрегіональної співдружностї шляхом договорно-правового оформлення партнерських відносин з Китаєм, Японією та Індією. Партнерські відносини з цими провідними країнами Азії, без перебільшення, мають для АСЕАН значення стратегічного імперативу.

На Балійському саміті АСЕАН підписала низку документів: з Китаєм - Декларацію про стратегічне партнерство, з Японією - Рамкову угоду про всеосяжне економічне партнерство, з Індією - Рамкову угоду про всеосяжне економічне співробітництво. Крім того, Китай і Індія офіційно приєднались до Договору про дружбу і співробітництво, підписаного на першому саміті країн АСЕАН в 1976 р. З боку АСЕАН було висловлено побажання встановити аналогічні відносини з Росією, Японією і Південною Кореєю, щоб “перетворити Південно-Східну та Східну Азію на регіон миру, стабільності, дружби та співробітництва як основу тривалого розвитку”.³⁶

У тому ж місяці 2003 р. в Таїланді відбувся 11-й саміт країн-членів АТЕС, який проходив під гаслом “Різноманітний світ – партнерство заради майбутнього”. Центральним на порядку денному азійсько-тихоокеанського форуму було питання, пов’язане з забезпеченням умов для прискорення лібералізації торговельної та інвестиційної діяльності в АТР. Серед інших обговорювались питання підвищення ефективності та координації інтеграціїйної політики в контексті завдань Богорського саміту АТЕС (1994 р.), а також питання боротьби з міжнародним тероризмом відповідно до рішень Шанхайського саміту АТЕС (2001 р.).

Виконання Богорських домовленостей, чи Богорської декларації, тобто скасування митних бар’єрів до 2010 р. для розвинених країн і до 2020 р. для країн, що розвиваються, та добровільна лібералізація в 15 узгоджених галузях – це найбільш складні питання в діяльності АТЕС. Відкритим також залишається питання про поширення лібералізації на країни - не члени АТЕС. У принципі, різношвидкісний сценарій усунення торговельно-інвестиційних бар’єрів дає менш підготовленим членам АТЕС – таким, як Росія, Китай, В’єтнам, можливість для поступової лібералізації своїх зовнішньоекономічних зв’язків при збереженні певного протекціоністського захисту деяких видів національного виробництва. Тільки подолавши цей складний і довгий шлях, АТЕС як організація буде здатною отримати необхідний потенціал для перетворення у повномасштабну міждержавну інтеграцію на кшталт Європейського Союзу.

З огляду на суттеві відмінності у підході ключових країн-членів АТЕС до проблем її структури, функцій, членства, а також до загальних проблем тихоокеанської інтеграції, подальша еволюція як і майбутнє цієї організації залишаються невизначеними.

Можна погодитись з думкою американського дослідника Р.Бейкера, що концептуальний підхід США до АТР, незважаючи на різні політичні та історичні обставини, постійно зводився до певної суми визначальних факторів і цілей, а саме:

• забезпечення економічного доступу до регіону;

• розповсюдження в регіоні системи американських цінностей;

• запобігання гегемонії будь-якої іншої держави в регіоні.³⁷

У постбіполярний період економічний чинник політики США в регіоні стал домінуючим, тому АТЕС розглядається Вашингтоном як інструмент реалізації американських економічних інтересів в АТР. При цьому Вашингтон наполягає на інституалізації АТЕС, обов’язковості виконання його рішень і перетворення цього регіонального форуму на торговий блок на кшталт НАФТА. Такий підхід до АТЕС пояснюється тим, що США об’єктивно зацікавлені у повній лібералізації торгівлі і, зокрема, відкритті ринків країн Східної Азії, на які припадає більша частина їх зовнішньоторгового дефіциту.

На відміну від США, політика Японії щодо АТЕС набагато складніша та гнучкіша. Відстоюючи як і США принципи “відкритого регіоналізму”, Японія наполягає не на інстутуалізації АТЕС, а на впровадженні “природних ринкових механізмів” у діяльність цієї організації. Це пояснюється особливою позицією Японії щодо країн Східної Азії, відносини з якими вона намагається розвивати у дусі рівноправного партнерства та добросусідства. Певну асиметрію у торгово-економічних відносинах насамперед з країнами АСЕАН Японія компенсує за рахунок Офіційної допомоги розвитку (ОДР), яка прив’язує їх до японської економіки. Наприкінці 90-х років частка країн АСЕАН у загальному обсязі японської ОДР іншим країнам світу становила майже 25%. ³⁸

Концептуальний підхід Японії до співробітництва в рамках АТЕС складається з таких основних положень:

• АТЕС має бути консультативним неформальним органом, що сприяє тихоокеанському регіоналізму;

• АТЕС має дотримуватись визначального принципу “відкритого регіоналізму”;

• розвиток коопераційного співробітництва має бути головним питанням порядку денного АТЕС.³⁹

Ставлення Китаю до питань, які є предметом функціональної діяльності АТЕС, слід було б назвати “зразковим”. З часу набуття членства в АТЕС в 1991 р. Китай демонструє готовність брати активну участь в усіх заходах цього форуму причому на рівні свого вищого керівництва. У Пекіні розуміють важливість АТР для реалізації національних інтересів і пов’язують прогрес китайської економіки зі своєю діяльністю в рамках АТЕС. За даними китайської офіційної статистики, понад 75% обсягу зовнішньої торгівлі та понад 90% усіх іноземних капіталовкладень в економіку Китаю припадає на країни тихоокеанського басейну.⁴⁰

Китайські аналітики віддають належне об’єктивному характеру тихоокеанської економічної інтеграції і розглядають АТЕС як рушійну силу цього складного й суперечливого процесу, в якому Китай, на їх думку, має брати участь заради власного розвитку та впливу на інших країн-учасниць. Стосовно проблеми лібералізації національного ринку Китай дотримується традиційно прагматичної позиції і виходить з реальних можливостей своєї економіки “зустріти” іноземну конкуренцію на власній території. Основні положення концептуального підходу Китаю до подальшого розвитку та принципів діяльності АТЕС можна звести до наступних:

• АТЕС радше має бути відкритим і гнучким форумом, ніж закритим та інституалізованим економічним угрупованям;

• АТЕС повинен дозволити проведення гнучкої екнономічної політики своїм членам, щоб вони мали свободу для вжиття необхідних заходів згідно з планом-графіком;

• рівність, справедливість, спільна користь як необхідні умови для усунення дискримінації і перетворення лібералізації торгівлі у засіб, що має слугувати всім суб’єктам економічної взаємодії;

• економічне та технічне співробітництво повинно зміцнюватися разом з лібералізацією в галузі торгівлі та інвестицій.⁴¹

Підходи інших учасниць тихоокеанського форуму – Австралії, Канади і Росії до проблем регіональної інтеграції в контексті діяльності та подальшої еволюції АТЕС також мають суттєві відмінності.

Характерною в цьому відношенні є позиція Австралії, для якої розділення світової економічної ситеми на три конкуруючих між собою торгових блоки стало спонукальним мотивом для ініціювання та започаткування АТЕС, яке відбулось в 1989 р. у Канберрі на міжнародній конференції з питань економічного співробітництва в АТР. Головними причинами успіху австралійської ініціативи стали побоювання протекціоністських тенденцій в регіоні як природної реакції на нові виклики глобалізації, а також відхід світових лідерів від дипломатичних та політичних пріоритетів „холодної війни”. Остання обставина дала можливість регіональним політичним елітам відмовитись від стереотипного тлумачення будь-якого економічного альянсу зі США у контексті конфронтації Вашингтона і Москви і таким чином розширила сферу економічного співробітництва.

За словами професора Австралійського національного університета Дж.Рейвенхілла, „АТЕС у короні зовнішньої політики Канббери є коштовною перлиною, оскільки демонструє ефективність підприємницького та інтелектуального лідерства Австралії в регіоні як малої економіки”. Про справедливість цих слів свідчить те, що Австралія тривалий час має активний торговельний баланс з країнами Східної Азії, на які припадає близько 60% її експорту.⁴²

Втім австралійські експерти не приховують свого скептичного ставлення до можливості АТЕС здійснити політику лібералізації торгівлі таким чином, щоб її результати задовольнили всіх її учасників і зокрема країни Східної Азії. На їх думку, цьому, з одного боку, заважатимуть асиметричні відносини між основними „центрами сили” Східної Азії, а, з іншого, організаційна слабкість АТЕС, яка скоріше є трансрегіональною ніж регіональною інституцією.⁴³

Канада, як одна з країн-фундаторів АТЕС, пов’язує з нею свої сподівання прискорити власне економічне зростання за рахунок більш ефективного співробітництва з динамічними економіками Східної Азії на тлі торговельних суперечностей з країнами Західної Європи. Азіатсько-Тихоокеанська фундація Канади (АТФК), відзначаючи переваги інтеграційної політики в АТР, підкреслює, що важливим її мотивом є „зменшення нашої надмірної залежності від ринків США”.⁴⁴

Прагнучи зменшити ступінь асиметричної залежності у відносинах зі США, Канада послідовно обстоює такі принципи своєї зовнішньої політики, як багатовекторність, лібералізація торгівлі та відкритий регіоналізм. Під час проведення 5-го саміту АТЕС у листопаді 1997р. у Ванкувері уряд Канади визначив своє бачення і пріоритетність цих принципів відповідно до стратегії діяльності АТЕС. Оттава наполягала на невідкладному вирішенні (до 1 січня 1999р.) питань, пов’язаних зі скасуванням тарифних і нетарифних бар’єрів у 15 секторах торговельно-економічної діяльності. Проте позиції Канади зустріли протидію у першу чергу з боку тих країн Східної і Південно-Східної Азії, економіки яких найбільш постраждали від прояву неолібералізму, втіленому в політиці західних держав. Разом з тим, головні питання порядку денного Ванкуверського саміту АТЕС, сформульовані Канадою – торговельно-інвестиційна лібералізація, економічне і технічне співробітництво, інституціональний розвиток, були схвалені всіма його учасниками. Позитивну реакцію викликало також рішення про прийняття до АТЕС В’єтнаму, Перу і Росії, після чого учасники саміту оголосили десятирічний мораторій на подальше розширення форуму.

Брунейський саміт АТЕС (2002р.), на якому Росія виклала свої позиції щодо „повномасштабного співробітництва на просторах Азії і Тихого океану”, є відправним пунктом у стратегії адміністрації В.Путіна на азійсько- тихоокеанському напрямку. Проте в умовах соціально-економічної стагнації російського Далекого Сходу і зменшення економічної присутності Росії в Східній і Південно-Східній Азії до припустимого мінімуму заява Москви про те, що „ Росія – це своєрідний інтеграційний вузол, що зв’язує Азію, Європу і Америку” і, що вона буде брати участь у процесі перетворення АТР у „спільний дім” виглядає як політична декларація без будь-яких серйозних зобов’язань.⁴⁵

Аналіз економічних позицій Росії в Східній Азії на основі даних МВФ за 1998-2000 рр. показує, що її питома вага в експорті Китаю, Тайваню, Японії і Південної Кореї коливалась від 0,1 до 1% і від 0,1 до 3% в імпорті.⁴⁶ При цьому динаміка торгівлі Росії з країнами регіону як і частина їх інвестицій в російській економіці вкрай незначні. Невелике збільшення товарообороту Росії з країнами регіону за рахунок Гонконгу, Південної Кореї і Тайваню не змінило цієї тенденції. Наведені дані свідчать про відсутність реальних інтеграційних зв’язків Росії з економічними анклавами Азії і Тихого океану – АСЕАН і АТЕС.

Однак географічна близькість і, насамперед, наявність у Росії значних енерго-сировинних ресурсів, яких бракує країнам Східної Азіїї, в принципі уможливлює їх селективне залучення до економічного простору російського Далекого Сходу. На думку деяких російських дослідників, концепція „вибіркового залучення” країн Східної Азії здебільшого стосується Китаю і Південно-Східної Азії – Малайзії і В’єтнаму, як основних і перспективних торговельних партнерів Росії у відповідних регіонах. Враховуючи, що реальною проблемою країн АТР є нестача нафти (6,2 млрд.тон, або 4,5% світових запасів) Росія об’єктивно стає її основним експортером для країн регіону в ХХІ ст.⁴⁷

Евентуально ці фактори можуть суттєво вплинути на весь комплекс торговельно-економічних відносин в регіоні. У свою чергу, це позитивно позначиться на їх конфігурації, тобто зменшить їх асиметричність і зміцнить економічну взаємозалежність усіх суб’єктів інтеграціїї, що є імперативним принципом тихоокеанського регіоналізму.