158Поняття, структура і функції суспільної правосвідомості

Суспільна правосвідомість ще більш складне соціальне явище, ніж правосвідомість особистості. Суспільна правосвідомість відрізняється від інших форм суспільної свідомості (політичної, моральної, релігійної, економічної, науки і т.п.) своїм предметом. Предметом суспільної правосвідомості являються правові явища — право і законодавство, правовідносини, законність і правопорядок, суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин, соціально-правова практика тощо.

Щоб розкрити поняття суспільної правосвідомості, потрібно також розглянути її структуру, особливості і функції, хоча в повній мірі це зробити досить важко, оскільки вона має складні взаємозв'язки між різними компонентами. Класифікацію її компонентів можна проводити по багатьом критеріям і аспектам^по рівню і формам відображення правового буття;5по суб'єктам правового відображенняттіо предмету ,%о ролі різних компонентів правосвідомості в житті і розвитку людського суспільства. Так? від рівня глибини шдо&-р_аження виділяють:*теоретичну правосвідомість І/буденну, ц піщугі розповсюдження видів правосвідомосіі:<^спеціа-лізовану/локальну і^Сіасову^по суб'єктам відображення: пра-восвідомість^суспільства/класів,^6оціальних груп ^трудових колективів, а^/також індивідуальну'.^Крім того, виділяють професійну правосвідоміст^тористів і'тюсадових осіб державного апарату (особистості юриста і групову по окремим професіям: суддів, адвокатів, прокурорів, працівників міліції тощо).

Вказаний підхід до структури правосвідомості вимагає деяких уточнень в зв'язку із новими підходами і змінами, які відбулись за останні десятиліття. Так, розглядаючи суспільну правосвідомість по суб'єктам, в ній можна виділити: індивідуальну правосвідомість особистості, групову або колективну. Колективну або групову правосвідомість можна класифікувати в свою чергу в залежності від соціально-класової структури суспільства, від правового статусу окремих соціальних груп і класів. Всі вони надзвичайно різноманітні і мають свої особливості залежно від професії: шахтарі, транспортники, будівельники, робітники промислових підприємств тощо, правосвідомість селянства — колективних господарств, фермерських господарств; підприємців або бізнесменів. Свою особливість має правосвідомість молоді, в тому числі учнів шкіл і профтехучилищ, технікумів і коледжів, які об'єднуються статусом неповнолітніх, студентської і робітничої молоді; пенсіонерів, вчителів і викладачів вузів, медпрацівників, працівників науково-дослідних установ тощо. До колективної правосвідомості можна віднести правосвідомість трудових колективів, громадських організацій, політичних партій, рухів, мафіозних та інших злочинних структур в т.ч. корумповані групи. Правосвідомість останніх груп надзвичайно деформована. В ній домінують егоїстичні приватні і незаконні інтереси, позиції і орієнтації, які суперечать правовим вимогам держави і суспільства.

Групова або колективна правосвідомість складається із правосвідомості окремих індивідів, але не являється їх простою арифметичною сумою. Групова і індивідуальна правосвідомість можуть співпадати в окремих випадках, але можуть і розходитись. Групова (колективна) правосвідомість відображає пануючі ідеї, погляди, настрої, оцінки, позиції і установки в колективі чи групі. Ці компоненти домінують над індивідуальними позиціями особистості, хоча і може бути взаємний вплив.

Від широти розповсюдження по території в структурі правосвідомості суспільства можна виділити локальну (місцеву, регіональну) правосвідомість і загальну, яка розповсюджена на всій території держави. Наприклад, в одних регіонах держави можуть домінувати одні правові погляди, ідеї, переконання, почуття, в других — інші. Так, якщо взяти Кримську Автономну Республіку й інші регіони держави, то ми знайдемо багато відмінних рис в відображенні і оцінці державно-правових явищ. Такі відмінності проявились між Західними і Східними регіонами України стосовно Закону «Про мови», про форми правління тощо.

За формою відображення правової дійсності в суспільній правосвідомості можна виділити: державно-правові теорії (концепції), правові ідеї (принципи), правові ідеали, правові погляди, уявлення, правові почуття, переконання, емоції, правові позиції, орієнтації, установки, мотиви, рішення —як результат функціонування правосвідомості під час локальних і загальнонародних референдумів, сходів, зборів тощо.

За рівнем, формою і об'ємом відображення правового життя суспільну правосвідомість поділяють на правову ідеологію і правову психологію. Такий поділ не зовсім точний, стосовно «правової психології» як компонента суспільної право­свідомості. Цей термін з'явився в літературі як явище, яке відрізняється від правової ідеології. Термін «психологія» означає науку (вчення) про душу, психіку, поведінку і діяльність людей" окремих професій. Психологічні науки мають свою класифікацію, і серед них виділяють правову психологію, судову психологію, психологію слідчого. Ці науки вивчають психічні стани і особливості учасників кримінального і цивільного процесу. Тому по своєму змісту цей термін недоречно вживати для назви різних явищ.

Термін «психологія» зустрічається, коли потрібно встановити або виділити, наприклад, психологію народу, нації, класу, соціальної групи, особистості. В зв'язку із тим, що психологія вивчає психічні стани і процеси різних суб'єктів суспільних відносин, цю частину правосвідомості можна класифікувати на інтелектуальні процеси і стани емоційні і вольові так, як і структуру індивідуальної правосвідомості. Звідси можна зробити логічний висновок, що правова ідеологія входить в складову частину інтелектуальних процесів і станів суспільства.

Правова ідеологія являє собою систему правових ідей, поглядів, ідеалів, принципів, понять, які можуть бути закріплені в діючій системі права і законодавства. Разом із тим, такі компоненти правової ідеології можуть не знаходити відображення в системі права і законодавства. Термін ідеологія походить від слова «ідея» — як форма мислення, як форма відображення правових явищ. Ідея, на думку П.А. Копніна, виступає своєрідним гносеологічним (пізнавальним) ідеалом, якщо вона правильно відображає правові явища і є результатом досягнення правової науки1.

І правова ідеологія, і окремі ідеї можуть мати науковий характер, якщо вони об'єктивно відображають правові явища суспільства, але можуть мати фальшивий, утопічний характер, коли неправильно відображають закономірності розвитку суспільства. Такі ідеї можуть мати характер ілюзій. Критерієм істинності правових ідей може бути практика державно-правового будівництва.

Правові ідеї можуть бути відносно простими і досить складними. Наприклад, ідея правової держави, включає в своє поняття надзвичайно багато інших державно-правових ідей і принципів. Правова ідея надзвичайно тісно пов'язана з правовими потребами і інтересами суспільства, класів і окремих соціальних груп, з правовими почуттями, позиціями, орієнтаціями, переконаннями, установками тощо. Правова ідея опосередковано і в концентрованому вигляді виражає емоційно-вольові компоненти суспільної правосвідомості.

Однією із важливих форм суспільної правосвідомості є правова (юридична) наука, яка займається аналізом і узагальненням державно-правових явищ. Результатами такої діяльності можуть бути правові поняття, ідеї і теорії або концепції. Правова теорія — це найбільш високий рівень відображення правового життя, правових явищ. Теоретичний рівень суспільної правосвідомості обумовлений станом і умовами розвитку юридичної науки і юридичної освіти в суспільстві. Правова теорія може повністю залежати від правової ідеології, як це було в минулі десятиліття в СРСР, коли правова наука, як правило, займалась інтерпретацією ідеологічних установок лідерів партії і держави. Така позиція характерна для авторитарних і тоталі­тарних режимів. В демократичному суспільстві правова теорія і наука стають джерелом для розвитку і існування правової ідеології. Правова теорія може виражатись в різних формах: загальна теорія права і держави, галузева, теорія окремих правових інститутів, концепції Конституції та інших законів.

Надзвичайно важливою формою відображення правових явищ є система права, законодавства і підзаконних нормативних актів. Дуже мало спеціалістів відносять цю систему до структурної частини суспільної правосвідомості. Разом із тим система права і законодавства є результат функціонування суспільної правосвідомості, її суб'єктів: Верховної Ради, Президента, Уряду, юридичної науки і народу в цілому, особливо під час референдумів і загальнонародних обговорень проектів законів. Якість існуючої системи права і законодавства в повній мірі залежить від професійної діяльності представницьких органів влади, а також вищих виконавчо-розпорядчих органів, від рівня теоретичних досліджень в суспільстві і від того, як вони використовуються законодавчою владою. Між суспільною правосвідомістю і системою права і законодавства існує тісний взаємозв'язок, оскільки суб'єкти суспільної правосвідомості повинні знати і поважати діючу систему права і законодавства. Таким чином, суспільна правосвідомість творить право, а право, в свою чергу, впливає на розвиток правосвідомості всіх суб'єктів суспільних відносин.

Всі ці взаємозв'язки надзвичайно складні і далеко не завжди позитивні, оскільки система права і законодавства може не завжди виражати і захищати потреби і інтереси всіх соціальних груп населення. На цій підставі у окремих категорій населення може формуватись неповага до законів і проявлятись правовий нігілізм.

Суспільна правосвідомість має різні рівні розвитку, і її не можна розглядати як арифметичну сукупність правосвідомості всіх її суб'єктів. В ній можуть поєднуватись як позитивні, так і негативні ідеї, погляди, почуття і емоції. Вона може мати протиріччя. Для суспільної правосвідомості характерно, щоб її ідеї, теорії і почуття мали масовий вплив, оскільки, за ви­словом В.І. Леніна, досягнутим потрібно вважати те, що ввійшло в побут, в звички людей. Тобто рівень правосвідомості суспільства можна визначити станом законності і правопорядку, рівнем правомірної діяльності і пове-дінки всіх суб'єктів суспільних відносин. В зв'язку із цим надзвичайно велике значення має формування поваги до права і закону серед різних соціальних груп населення, в трудових колективах, а також службовців державного апарату.

Суть суспільної правосвідомості зводиться до правового пізнання і відображення економічних, політичних і соціальних закономірностей розвитку громадянського суспільства і держави і оформлення їх в системі діючого права і законо­давства. В системі права і законодавства повинні бути закріплені потреби і інтереси класів, національностей, соціальних груп і окремої особистості, а також державні потреби і інтереси, виражені в формі юридичних прав і обов'язків. Нажаль багато соціальних явищ і закономірностей не пізнані, деякі з них ще не усвідомлені або не можуть бути юридично оформлені.

Суть суспільної правосвідомості проявляється в її функціях: пізнання, відображення правових явищ, регулююча, охоронна, прогнозуюча, моделююча, конструктивна і деструктивна, комунікативна, правового мислення, еврістична, трансформаційна, емоційна, мотиваційна, оціночна тощо. Ці функції дуже тісно пов'язані із функціями юридичної науки права, держави й інших суб'єктів суспільних відносин. Суспільна правосвідомість відіграє важливу роль в пра-вотворчому процесі, реалізації і застосуванні права1.

Таким чином, суспільну правосвідомість можна визначити як систему певних суспільних психічних процесів і їх результатів, які мають різний динамічний чи статичний характер. З позицій результатів і станів можна сказати, що вона зводиться в інтелектуальній сфері до правової ідеології, яка найбільш виражена в системі діючого і бажаного права і законодавства; до системи правових понять, ідей, принципів, теорій і концепцій; до системи юридичної науки. В емоційній сфері вона зводиться до правових почуттів, емоцій і відчуттів, а в вольовій сфері — до мотивів, позицій, орієнтацій, установок, які мають, як правило, масовий характер.

3. Поняття, суть І види правової культури

Правосвідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язана із правовою культурою. Термін культура в перекладі з латинської означає турботу, направлену на облагороджен-ня і очищення життя людини чи суспільства. Пізніше «культуру» почали розглядати як філософську категорію, що являє собою сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми в процесі їх суспільно-історичної трудової діяльності — практики. В такому визначенні культура протиставляється дикій природі і розглядається як феномен, створений людиною і людством, як продукт їх праці в матеріальній і духовній сферах життя.

За підрахунками закордонних спеціалістів в 1919 році існувало 7 визначень культури, в 1950 р. — 164, а на початку 70-х років — 250 визначень. Така кількість визначень свідчить про надзвичайно складний феномен культури. Всі підходи до визначення культури спеціалісти поділили на три групи: антропологічні, соціологічні і філософські. При антропологічному підході культура розуміється як сукупність всіх благ, створених людиною, на відміну від того, що створила природа. Соціологічний підхід трактує її як сукупність духовних цінностей, як компонент суспільного життя. При філософському підході культура розглядається як явище, що виділяється аналітично і не пов'язане із суспільним розвитком1.

В останні десятиліття виникло два нових підходи до розуміння культури. Перший із них проявляється в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності, другий — як специфічний спосіб людської діяльності. В першому випадку культура аналізується через процеси духовного виробництва, функціонування і удосконалення особи. Представники другої концепції пропонують загальну модель культури як універсальної властивості суспільного життя. Ці підходи потрібно використати і для аналізу правової культури суспільства, так як вона являється складовою частиною культури суспільства поряд із політичною, моральною, екологічною, виробничою тощо.

Щоб визначити правову культуру як поняття, потрібно відмежувати її від інших видів культури і аналогічних понять, таких як правосвідомість і безкультур'я. Правова культура відрізняється від інших видів культури своїм предметом, оскільки вона функціонує в сфері правових явищ, правомірної діяльності і поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дозволяє виявити, які ознаки має правова культура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова культура не може існувати без правосвідомості і включає в свою структуру її компоненти. Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти, оскільки деформовані компоненти, такі як протиправні установки, позиції і орієнтації тощо, не можуть бути культурними цінностями. Правова культура особистості — це лише позитивні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи1. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури. Друга, негативна частина, відноситься до правового безкультур'я, не зважаючи на те, яким чином вони були сформовані — свідомо, несвідомо чи стихійно.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одне від одного формами прояву. Правосвідомість особи проявляється, перш за все, в правовій культурі, хоч і вона в свою чергу впливає на формування правосвідомості. Це означає, що правова культура проявляється в різноманітних формах правомірної діяльності і поведінки. Правосвідомість особистості може існувати без такого прояву. Вона обмежує свій прояв лише в мотивах, позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і фіксуються в голові. Правосвідомість може,безумовно, проявлятись в правовій діяльності і поведінці, але тут вона зливається з правовою культурою. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності і поведінці. Без діяльності вони можуть існувати тільки потенційно. Разом із тим, форми діяльності можуть бути різні. Правосвідомість, наприклад, функціонує, головним чином, в психічній діяльності, яка охоплює не тільки позитивні, але і негативні компоненти і проявляється також в протиправній діяльності і поведінці. Правова культура охоплює тільки позитивні психічні процеси і стани, проявляється в них, а також в правомірній діяльності і поведінці. Наприклад, можна говорити про культуру правового мислення, спілкування, про інтелектуальну культуру, про емоційно-правову культуру тощо.

В зв'язку із цим правову культуру можна поділити на внутрішню і зовнішню, як і інші види культури особистості. Внутрішня сторона правової культури особистості охоплює позитивні психічні стани і процеси, які виражаються в інтелектуальній діяльності, в процесі правового мислення, розв'язання юридичних казусів тощо. Зовнішня сторона правової культури особистості виражається в правомірній фізичній діяльності і поведінці. Прояв зовнішньої сторони правової культури може бути в різних формах. Разом із тим, внутрішня і зовнішня сторони правової культури дуже тісно взаємопов'язані і, як правило, не можуть існувати одна без одної.

Правова культура відрізняється від правового безкультур'я і його крайніх форм — правового нігілізму, протиправної діяльності і поведінки (правопорушень і злочинів). Правовий нігілізм — це заперечення або ігнорування права, правових законів, негативне відношення до них. Він ігнорує суб'єктивні права і законні інтереси конкретних суб'єктів правовідносин, в тому числі держави і суспільства. Він може існувати в двох формах: відомчо-адміністративний, або на державному рівні, і масовий нігілізм на побутовому рівні. На державному рівні він проявляється, коли приймаються протиправні закони, укази, декрети, постанови,« також підза-конні нормативно-правові акти. Такі акти можуть ігнорувати суб'єктивні права, свободи і інтереси громадян та інших суб'єктів суспільних відносин. На побутовому рівні він проявляється, коли самі громадяни, підприємства і організації ігнорують прийняті правові закони і підзаконні нормативні акти. Все це проявляється в протиправній діяльності і поведінці, в різноманітних правопорушеннях: адміністративних, фінансових, дисциплінарних, цивільноправових; в організаційній злочинності, в мафіозно-корумпованій діяльності тощо. Всі ці явища не можуть відноситись до правової культури.

Таким чином, відмежувавши правову культуру від правосвідомості, безкультур'я і правового нігілізму, можна дати її визначення. Правова культура особистості — це сукупність або система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються в правомірній діяльності і поведінці. Правова культура особистості — це позитивна частина правосвідомості плюс її проявлення в правомірній діяльності і поведінці. Визначень правової культури особистості можна дати ще декілька, оскільки це складне соціальне явище.

Структура правової культури особистості ще складніша, ніж її правосвідомість. Вона може мати певні різновиди емоційно-правова культура, інтелектуальна, яка виражається в правовому мисленні, в правовому спілкуванні, в правовому навчанні; культура правомірної діяльності тощо. Кожна із них має свою відповідну характеристику. Наприклад, емоційна культура показує, як особа володіє своїми почуттями, чи вміє стримувати свої емоції, особливо негативні, і т.п.

В залежності від рівня правової культури її можна класифікувати на: низький рівень, середній і високий. В залежності від суб'єктів: правова культура особи, соціальної групи, трудового колективу, професійна культура юристів, посадових осіб, класів і всього суспільства.

Правова культура суспільства надзвичайно складний феномен. Вона пов'язана із суспільною правосвідомістю, з формами реалізації і застосування правових норм, із станом законносі і правопорядку, з правотворчою діяльністю, з демократією. На суспільному рівні в структуру правової культури входять всі позитивні правові явища, в тому числі система права і система законодавства.