Розділ іі. Розвиток прядильно-ткацького промислу на Харківщині в другій половині хіх – початку хх століття.

2.1 Розповсюдження ткацького промислу на території Харківської губернії.

Широкого розповсюдження в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в Харківській губернії набув прядильно-ткацький промисел (обробка місцевого льону і коноплі). За відомістю Харківського губернського статистичного комітету «Про кількість ремісників в містах Харківської губернії» на 1861 рік нараховувалося трохи більше 200 ткачів []. Найпоширенішим цей промисел був у Валківському, Зміївському і Лебединському повітах []. В 1887 році в слободі Люботині Валківського повіту нараховувалося більше 20 жінок, які ткали полотно, мішки та різні орнаментовані рядна на продаж; в сл. Межиріччі і сл. Ворожбі Лебединського повіту було по 20 господарів, що виготовляли переважно звичайне полотно, головним чином для місцевих жителів, в Нижньо-Орільскій волості Зміївського повіту також існувало більше 20 ткачів. Для власного вжитку полотно ткали по всій Харківській губернії, тому розміри таких домашніх робіт було важко підрахувати. Ткацький промисел не приносив значного прибутку, розміри якого коливалися між 10 і 20 руб. в рік на ткача [].

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття прядильно-ткацький промисел у Харківській губернії витримував найбільший пресинг з боку великої промисловості. Наприкінці ХІХ століття цим промислом стабільно займалося близько 15-18 тисяч жителів регіону. Однак на початку ХХ століття чисельність зайнятих у ньому осіб різко скоротилася (у 4 рази), що було викликано розвитком великого виробництва й високою конкуренцією фабричних товарів [].

На початку ХХ століття у північно-західних і центральних повітах Харківської губернії прядильно-ткацький промисел майже повністю перейшов на обслуговування великої промисловості. З цього часу ткацтво стає домашнім промислом. У цій формі воно продовжує існувати, і на початку ХХ століття ним займалося близько 25% сільського населення Харківської губернії [].

2.2 Домашнє виробництво килимів на Харківщині.

Наприкінці ХІХ століття домашнє ткацтво, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів, які складалися протягом століть []. Вироби прядильно-ткацького промислу задовольняли не лише побутові потреби населення Харківської губернії, а й мали декоративний характер. Про активний розвиток цього промислу свідчать матеріали Всеросійської сільсько-господарської виставки у Харкові 1887 року: «… на виставці представлено дуже багато різноманітних тканих тканин та килимів незвичайної краси з різних місць губернії » [].

До ХХ століття килимарство на Харківщині плекали як селянське народне виробництво. Ткацтвом займалися виключно тільки жінки [35; 229]. Сировиною для виготовлення народних килимів здавна служила вовна (овеча), льон і коноплі. Для основи використовували білу, сильно скручену лляну або конопляну пряжу, для піткання - забарвлену в різні кольори вовняну, іноді напіввовняну пряжу. В Харківській губернії виготовляли найрізноманітніші види килимів: настінні, настільні, ліжники, полавочники, декоративні доріжки, накидки на крісла тощо [].

В ХІХ столітті в Харківській губернії процвітало коцарство – вироблення вовняних килимів з рельєфною поверхнею та двостороннім ворсом довжиною 5-7см, які фарбувалися природними барвниками із місцевих квіток. Коци тисячами йшли в Великоросію і за кордон. Найбільше коцарством займалися в самому місті Харкові, від цього ремесла й пішла назва вулиці Коцарської [].

За даними «Статистичного листа» за 1879 рік в 50-х роках ХІХ століття в Харкові щорічно виробляли до 25 000 коців, що становило близько 3% усієї харківської промисловості того періоду []. В цей час в Харкові нараховувалося близько 50 обивательських будинків, в яких виготовляли невеликі килими або коци. В кожному такому помешканні можна було знайти два або три станки. За станком працювали дві – три жінки, яким було достатньо два дні для виготовлення одного килима. Вовну, отриману від овець, для виготовлення коців закуповували на ярмарках. Фарби коцарки власноруч виготовляли із місцевих польових квітів. Із пофарбованої вовни майстрині фантастичними візерунками ткали килими. Такі ткані вироби завдяки своїй якості, красі та дешевизні користувалися великим попитом серед населення губернії [].

Значна частина виготовлених коців збувалася в місті або губернії, а решта йшла за Дон і в північні губернії. Їх звичайна ціна становила від 4 до 12 руб., але й були як зовсім дешеві, так і дуже дорогі []. Коцами торгували на ярмарках, іноді в окремих крамницях, або міняли на вал (просту вовну). Купували їх як багаті люди, котрі вистилали ними долівки або вішали на стінах понад ліжками, так і вбогі, які покривали килимами лави. Також виробляли офіцерські коци, які любили купувати військові того часу.

Наприкінці ХІХ століття коцарство починає занепадати. Воно вдержувалось тільки на передмістях Харкова. В 1879 році дослідник-етнограф В.В. Іванов налічив усього 75 коцарок, з яких тільки 25 працювали цілий рік, а останні займалися виготовленням килимів випадково взимку. В цей час в губернії виробляли всього 4 000 коців. Вовна подорожчала, почали використовуватися фабричні фарби, які були гіршими за природні. В 1902 році дослідник А.В. Бабенко ледве знайшов одну стареньку коцарку на Холодній горі, котра теж покинула робити коци, а її верстак знаходився на горищі. По проханню дослідника бабуся зібрала верстак та потрібне знаряддя і виткала декілька зразків килимів. Зібраний інструмент зі шматочками коців був представлений і докладно описаний Бабенком на Етнографічній виставці в Харкові [].

Окрему, оригінальну групу килимових виробів в Харківській губернії в другій половині ХІХ століття утворювали так звані петельчасті тканини. Їх основа ткалася полотняним переплетінням, до якого вводили додаткові кольорові нитки, що утворювали запланований майстринею візерунок. За задуманим малюнком в певних місцях витягували петлі до 2—8 мм над рівнем основи, які утворювали на тлі рельєфний петельчастий орнамент. Також на Харківщині було поширене виготовлення гобеленів – тканих картин. Гобелени виготовляли дрібним кольоровим виборним ручним тканням. Матеріалом для їх виготовлення служили тонкі вовняні, шовкові, бавовняні та металеві нитки. За формою і орнаментом гобилени були дуже різноманітними [].

У ХІХ столітті в Харківській губернії килими оздоблювали переважно рослинним, рідше геометричним орнаментом. Найчастіше зображували великі квіти, розташовані на полі килима окремими мотивами або зібрані у пучки, галузки та букети. Рослинні композиції часто збагачувались зображенням кошиків, глечиків, бантів (кокард). Іноді квіти були стилізовані, подані в поперечному розрізі, розкладені на окремі частини кольоровими плямами.

З другої половини ХІХ століття починають групувати окремі рослинні мотиви навколо одного центрального візерунку, або поєднувати їх у 2-3 букети, які займали усю площину килима. На початку ХХ століття з`являються килими прикрашені букетами троянд, що за технікою виконання нагадують вишивку хрестиком. У створенні художнього образу визначне місце займала кайма, яка заповнювалася безперервною рослинною гірляндою або рядком не з'єднаних між собою рослинних мотивів [27; 133].

Колорит килимів Харківської губернії був м`яким і мальовничим. Характерним було поєднання золотисто-жовтих, сіро-зелених, ніжно-синіх, коричневого, рожевого, червоного, білого кольорів. Фон килимів кінця ХІХ - початку ХХ століття переважно був світло-жовтий, світло-сірий, ясно-голубий, світло-зелений, темно-брунатний і чорний. Кайма мала забарвлення протилежне до основного поля. З геометричним орнаментом траплялися тільки ліжники - двосторонні, ворсисті килими прямокутної форми з чергуванням по всьому виробу різнокольорових поперечних смуг або з дрібним малюнком. Ними покривали дивани або ліжка [27; 136].

Вироби ткацького промислу грали важливу роль серед населення Харківщини. Вони зігрівали людей, прикрашали оселю та були корисними у побуті. Але уже на початку ХХ століття прядильно-ткацький промисел на території Харківської губернії починає швидко занепадати, а виготовлення різних килимів майже повністю припиняється[]. Причиною цього стала конкуренція з боку фабричного виробництва, подорожчання матеріалів та економічне послаблення сільського населення.