Запропоновані характеристики досягнутої та потенційної конкуренції дають смогу визначити ринкове становище банку і сформувати ефективну стратегію подальшого розвитку на ґрунтовній аналітичній базі.

На даній момент нові підходи до управління активів залежать від якості активів.

Якість активів визначається їх ліквідністю, об’ємом ризикових активів, питомою вагою критичних і неповноцінних активів, об’ємом активів, які приносять дохід.

Для забезпечення властивості банку кожен день відповідати по своїм зобов’язанням структура активів комерційного банку повинно відповідати якісним вимогам ліквідності.

В склад ліквідних активів входять усі кредити, виданні кредитною організацією в національній і іноземній валюті.

Установлюючи раціональну структуру активів, банк повинен виконувати вимоги до ліквідності, а відповідно, мати достатній розмір високоліквідних, ліквідних та довгостроково ліквідних коштів по відношенню до зобов’язань з обліком їх строків, сум і типів, і виконувати нормативи миттєвої, поточної і довгострокової ліквідності.

Ці нормативи використовуються у процесі управління активами. Але саме головне для побудови раціональної структури активів банку – виконувати співвідношення між ліквідними і сумарними активами.

Оцінка активів за ризиком виконується шляхом перемноження залишку коштів на відповідному балансовому рахунку, або їх частини, на коефіцієнт ризику, поділений на сто.

Ступінь ризику своїх активів банк повинен визначати і підтримувати на рівні, відповідному діючому законодавству і політики банку в цьому відношенні. Однак вивчення активів за ступенем ризику вимагає і аналізу об’ємів критичних та неповноцінних активів, а також їх зміни.

Крім кредитних вкладень в активі комерційного банку присутні статті активів, які приносять дохід. Узагальнюючім показником в аналізі раціональній структурі активів є відношення активів, які приносять дохід, до загальної суми активів.

Однак, не зважаючи на високу дохідність, рентабельність і прибутковість і питомої ваги працюючих активів, у банку є загроза недотримання показників ліквідності по низькій частині непрацюючих активів.

Отже, в складі і структурі активів, кожен банк хоче мати раціональну структуру активів, яка залежить від їх якості.

Існують три підходи до управління активами. Це інтегрований підхід, традиційний та альтернативний підходи.

Інтегрований підхід до управління активами забезпечує належне з точки зору сучасного банківського менеджменту бачення керівництвом комерційного банку його сьогоденних і майбутніх проблем. Цей підхід базується на таких основних принципах:

а) визначення стратегії та цілей, для досягнення яких керівництво повинно якомога повніше контролювати обсяги, структуру, доходи та витрати за активами.

б) контроль над активами має бути скоординований таким чином, щоб управління активами характеризувалося внутрішньою єдністю.

в) наріжним каменем стратегії банку с прибутковість. При цьому слід враховувати, що доходи та витрати відносяться до активних.

г) управління ризиками є актуальним завданням менеджменту банку, для вирішення якого необхідно подбати про методологічне, організаційне, інформаційне та програмне забезпечення.

Інтегрований підхід до управління активами допомагає вирішити проблему оптимізації співвідношення між прибутковістю та ризиком.

Трактування управління активами як методів чи певних прийомів суттєво звужує сферу застосування інтегрованого підходу до управління банком. Спираючись на принципи системного підходу, вважаємо найдоречнішим розглядати управління активами як загальну методологічну концепцію, згідно з якою формується філософія управління сучасними банком. Сутність концепції управління активами полягає у скоординованому керуванні фінансовими потоками банку, в процесі якого шляхом узгодження управлінських рішень досягається кілька цілей – таких, як підвищення прибутку, зниження ризиків, аналіз і контроль ліквідності, управління спредом, тощо. Інтегрований підхід стосується практично всіх сфер фінансового управління банком.

Традиційний підхід до розв'язання проблеми полягає в об'єднанні джерел фінансування. Згідно з таким методом управління структура зобов'язань не впливає на вибір напрямків розміщення активів, усі кошти розглядаються як єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей різних видів зобов'язань. Завдання керівництва банку — визначити пріоритетні напрямки розміщення активів, що розглядаються як незалежна величина.

Перевагою методу об'єднання джерел фінансування є простота й доступність його практичного застосування, а головним недоліком - виникнення проблем з ліквідністю.

Альтернативний підхід до управління структурою активів та зобов'язань банку базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами таких джерел та напрямками використання ресурсного потенціалу. Кошти, одержані з відносно стабільних джерел, таких як строкові вклади, депозити, можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

Отже, основна ідея концепції управління активами полягає в тому, що банки, визнаючи роль сукупного портфеля в одержанні високого прибутку за прийнятого рівня ризику розглядають свої активи.

Сучасний банківський ринок немислимий без ризику. Ризик присутній в будь-якій банківській операції, тільки він може бути різних масштабів і по різному «пом'якшуватися» і компенсуватися. Тому для банківської діяльності важливим є не уникнення ризику взагалі, а передбачення і зниження його до мінімального рівня.

Таким чином, ризик можна визначити як загрозу того, що банк понесе втрати, розмір яких є показником рівня ризикованість майбутнього заходу і якості стратегії в області ризику.

При управлінні активами в основному виникають наступні види ризику: кредитний, процентний, валютний.

Кредитний ризик, пов'язаний з можливістю невиконання позичальником своїх фінансових зобов'язань по поверненню основного боргу і процентів по ньому кредитору. Кредитний ризик може виникнути при погіршенні фінансового положення позичальника, виникненні непередбачених ускладнень в його роботі, недостатній професійній підготовленості банківського працівника, що ухвалило рішення про кредитування і інших обставин. Кредитний ризик повинен контролюватися для підтримки його на належному рівні при умові дотримання вимог:

а) кредит видається тільки тим позичальникам, кредитоспроможність яких перевірена і є задовільною;

б) кредитний договір складають таким чином, щоб виключити можливість невиконання її умов;

в) постійний контроль сплати процентів і погашення основної суми боргу.

Процентний ризик, пов'язаний з можливими коливаннями ринкових процентних ставок, тобто можливість втрати через перевищення процентних ставок, що виплачуються по залучених коштам над ставками по виданих кредитах, що безпосередньо відіб'ється на розмірі прибутку, що отримується.

Валютний ризик, пов'язаний з коливаннями курсів валют внаслідок операцій купівлі - продаж валюти, видачі валютних кредитів.

Існує декілька способів захисту від кредитного ризику:

а) лімітування кредитів;

б) диверсифікація кредитних вкладень;

в) вивчення і оцінка кредитоспроможності позичальника;

г) оперативність при стягненні довга;

д) страхування кредитних операцій;

э) залучення достатнього забезпечення.

Лімітування кредитів - це спосіб встановлення сум граничної заборгованості по позиках конкретному позичальнику. Воно здійснюється шляхом встановлення лімітів кредитування, які являють собою заздалегідь встановлену граничну суму кредиту, яку позичальник має правіше отримати в банку.

Диверсифікація позик, як спосіб захисту від кредитного ризику, являє собою розподіл виданих кредитів між різними юридичними і фізичними особами. При цьому меншою буде міра ризику неповернення боргу, оскільки імовірність банкрутства багатьох позичальників значно нижче за імовірність банкрутства одного або декількох позичальників.

Страхування кредитних операцій, як спосіб захисту від кредитного ризику, означає, що банки повинні створювати страхові фонди, як на мікро, так і на макрорівні, а також страхувати окремі високо ризиковані кредитні операції в спеціалізованих страхових організаціях.

Тому в процесі подальшої діяльності комерційного банку формується резервний капітал. Він призначений для покриття можливих збитків комерційного банку по активних операціях, що проводяться ним.

Комерційний банк зобов'язаний формувати резерв для відшкодування можливих збитків по основному боргу (без % і комісій) по всіх виданих кредитах у валюті України і в ВКВ, в тому числі і міжбанківським кредитам і врахованими векселями, а також по операціях фінансового лізингу.

Критерії оцінки фінансового положення позичальника встановлюються кожним комерційним банком самостійно з урахуванням Положення і рекомендацій НБУ.

Для прикладу можна навести наступні розміри резервування:

стандартні кредити 2%

кредити під контролем 5%

субстандартні кредити 20%

сумнівні кредити 50%

безнадійні кредити 100%

Вартість майна позичальника оформленого під заставу, визначається комерційним банком по реальній (ринковій ціні) з обліком складності реалізації майна у разі невиконання позичальником своїх зобов'язань.

Однак пріоритет при захисті від кредитного ризику повинен віддаватися не залученню достатнього забезпечення, призначеного для покриття збитків, а аналізу кредитоспроможності позичальника, направленому на недопущення цих збитків.

Нарівні з створенням резервів, як способу захисту від кредитного ризику, комерційний банк може через страхові організації застрахувати ризик неплатежу і ризик настання відповідальності позичальника за неповернення кредиту.

У разі страхування відповідальності позичальників за непогашення кредитів договір укладається між страхувальником і позичальником. Порядок визначення страхової суми в договорі такий же, як і в попередньому. При оформленні кредиту позичальник надає банку проект страхового поліса, який він оплачує після отримання кредиту і тільки потім, страховий поліс набирає чинності.

У багатьох випадках по страхуванню відповідальності виникали трьохсторонні договору, в яких брав участь, крім страхувальника і страхувальника, банк. Такі договору мали для банку юридичну силу, як для однієї з сторін.

Деякі банки укладають зі страховими компаніями договору про спільну діяльність по зниженню кредитних ризиків, в яких виконують певну роботу в цьому напрямі, що є вельми ефективним, так як створюється загальна інформаційна база, перевіряється використання кредиту і інші. Банк при цьому бере на себе зобов'язання ефективно управляти тимчасово вільними грошовими коштами страхувальника. Страхова ж компанія зобов'язується страхувати і перестраховувати господарські ризики клієнтів банку.

Страхування ризику несплати процентів не знайшло широкого поширення, так як за вказаними вище договорами страхування, передбачалася, як правило, страхова сума, що включає суму кредиту і процентів за користування їм.

Для страхування майна, виступаючого як застава, від різноманітних ризиків, пов'язаних з його збереженням, псуванням і знищенням приваблюються організації і підприємства всіх форм власності, а також банки, якщо це передбачене за договором застави. Як правило, в цьому випадку майно знаходиться на збереженні в банку, або банку передається право власності на це майно.

Цінні папери несуть на собі імовірність виникнення чисто майнових ризиків, тому вони є об'єктом майнового страхування по окремих умовах, пов'язаних з їх зберіганням.

Внутрішньобанківський контроль за якістю кредитного портфеля і чинниками ризику, є одним з найважливіших напрямів внутрішньобанківської роботи. Цю роботу необхідно розглядати не тільки з точки зору економічної безпеки банку, але і як засіб визначення стану ліквідності банківських операцій, міри концентрації їх ризикованість, ефективності розміщення власних і залучених грошових коштів.

У процесі активних кредитних операцій формується елемент ліквідності кредитного портфеля банків, а за правильно розміщені кредитні ресурси вони отримують проценти, що є основним джерелом прибутку.

Розмір резерву залежить від загальної суми кредитів на дату звіту, а не від суми наданих кредитів за звітний період, і повинен формуватися з урахуванням наступної класифікації в розрізі кожної групи наданих кредитів.

У банківській практиці при оцінці ризику в основному беруть до уваги імовірність некредитоздатність клієнтів, різкого погіршення їх фінансового становища, можливих вилучень певної частини коштів, вміщеної у внески, зміни курсу валют і цінних паперів, а також імовірність різних грошово-кредитних рестрикцій.

При оцінці конкретного вигляду ризику розраховуються оцінні показники ризику за допомогою визначення імовірності того, що банк понесе деякий розмір втрат. Ця залежність знаходить своє відображення в кривій ймовірностей виникнення, що спеціально будується певного рівня втрат, на якій виділяються: безризикова зона; зона допустимого ризику; зона недопустимого ризику; зона критичного ризику.

По даній кривій проводиться аналіз цих областей з точки зору встановлення оптимального рівня ризику для конкретного вигляду операцій з урахуванням специфіки роботи конкретного банку.

А отже, визначається рівень ризику банківської операції.

23