Що отримають самі держави, які стануть членами

По-перше. членство в Організації дає чіткі гарантії безпеки, адже напад одну з держав-членів розглядається як напад на них усіх. Потрапити під захист найсильніших у військовому відношенні держав є вигідним для держав, розташованих у такому потенційно вибухонебезпечному регіоні, як Центрально-Східна Європа.

Вступ східноєвропейських держав до НАТО позбавляє Росію будь-яких надій на повернення іх до своєї сфери впливу. Ютже, нові члени організації отримують гарантіі не лише військової безпеки, але й політичної незалежності.

По-друге, вони отримують можливість провести модернізацію та структурну перебудову своїх армій, переведення їх на професійну основу, потреба в чому вже давно назріла, фактично за рахунок багатих західних партнерів.

Зпдно з доповіддю уряду США американському конгресу від 24 лютого 1997 р., США оплатять 15 відсотків суми, потрібної на створення мобільного добре озброєного війська в нових країнах НАТО, європейські члени організації — 50 відсотків.

По-третє. членство декількох, а в перспективі — усіх держав регіону повинно виключати можливість конфлікту між ними. Відповідно будь-яке тертя знаходитиме набагато швидше вирішення.

Однак є думка , що пострадянсткі країни бажають вступити в нАТО не лише з питань безпеки, а щоб відчути себе європейськими країнами, оскільки вступ в ЄС довга і складна процедура.

Певні переваги, які здобуває після розширення НАТО і Європейська система безпеки, це такі:

• Обєднання в одній військовій організації всіх європейських держав, що є стратегічного метою розширення НАТО, що дозволить уникнути конфліктів на континенті;

• вступ до НАТО держав Центрально-Східної Європи посилить європейський напрям організації, що є дуже актуальним, оскільки останнім часом відчувається певна нерівномірність силових потенціалів Сполучених Штатів і держав ^Європи.

• розширюються можливості проведення миротворчих операцій і участі в них держав Центрально-Східної Європи та їхніх партнерів, які не є членами НАТО.

Звичайно, крім переваг, розширення НАТО пов”язане з певними проблемами.

1. Так саме НАТО проти розширення, щоб мати менше шансів бути втягненими в конфлікт, тому членами є зовсім не ті, хто потребує найбільшого захисту. Наддержави від відходять від політики завоювань і відстоювання позицій до політики невтручання (подалі від неприємностей).

2. Існує проблема й щодо самого процесу розширення, зокрема головним противником його є Росія.

Проте насправді її керівництво обмежилося лише заявами й не змогло зробити реальних кроків. Росія зараз не може протисгояти Альянсу. Більша частина російської військової техніки потребує оновлення, а військовий бюджет Росії менший від Эагального бюджету НАТО у 500 разів, в якого значно менше проблем із модернізацією. Окрім того, вона залежна від Заходу економічно. Однак наявність великої кількості ядерної зброЇ, боязнь екологічних катастроф і соціальних проблем змішіє змушує західні країни рахуватися з Росією.

Тяжкий стан економіки не дозволив Росії стати великою державою та створити реальну протидію північно-атлантичному Альянсу в регіоні. Не можуть рівноцінно протистояти НАТО й інші потенційні центри, зокрема ісламський світ і Китай.

Розвиток співпраці з НАТО стало важливою складовою стратегії національної безпеки України. Розвиток а ґрунтується на концепції “особливого партнерства”.

Особливе партнерство означає : розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах: політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо.Концептуальні положення знайшли своє втілення в Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією, підписаній у липні 1997 р. на саміті держав-членів НАТО в Мадриді".

Основними Італузями співробітництва між Україною та НАТО стали:

— політичні питання та питання безпеки, зокрема розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, включно з безпекою ^ України;

— запобігання конфліктам, розв^зання криз, підтримання їмиру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій з огляду на роль ООН та ОБСЄ в цій сфері;

— контроль над озброєнням і роззброєнням, зокрема питання, що стосуються Договору про ЗЗСЄ, Договору про ' відкрите небо, а також заходів зміцнення довіри та безпеки за Віденським документом 1994 р.

Сторони погодилися й надалі розширювати та інтенси-фікувати своє співробітництво, зокрема в межах Ради , Євроатлантичного партнерства, що включає й розширену . програму Партнерства заради миру".

Таким чином миротворчі опреації ООН можна поділити на 2 категорії.

1. операції по підтримці миру. Збройні сили ООН при здійсненні таких операцій можуть мати лише легку зброю, необхідну для самооборони.

До операцій по підтримці миру належать:

• спостереження за умовами перемир’я, припинення вогню чи воєнних дій;

• забезпечення роз’єднання між збройними силами в конфлікті;

• сприяння законному уряду в запобіганні збройного втручання ззовні чи ліквідація наслідків такого втручання;

• недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;

• контроль за дотриманням прав людини;

• сприяння наданню гуманітарної допомоги.

За час існування ООН було проведено 40 операцій по підримці миру. В них брало участь до 1 млн. людей воєнного, поліцейського персоналу з 68 країн. Майже 1000 чоловік загинуло в ході виконання цих операцій. “Голубі каски” отримали Нобелівську премію. Нажаль, більшість з цих операцій не призвели до остаточного врегулювання конфліктів.

2. операції примусу до миру. Це бойові дії сил ООН, що складаються з контингентів держав-членів. Примус використувається як для боротьби із збройною агресією так і для забезпечення в критичних ситуаціях рішення Ради Безпеки. Основним завданням такмх операцій є припинення кровпролиття у випадках агресій, створення умов для проведення мирних переговорів.

Операції примусу до миру застосовуються як “крайній засіб”. Тобто вони стають необхідними тільки в результаті збройної агресії, що ігнорує звернення РБ припинити її та відвести війська агресора, або в зв’язку з надзвичайною небезпекою для життя людей , руйнування атомних об’єктів, електростанцій, а також великих споруд, що запобігають затопленню густонаселених об’єктів та територій. В таких випадках Рада Безпеки, опираючись на достовірну інформацію, не тільки правоздатна, але й повинна за допомогою примусових мір запобігти біді, якої не уникнути в результаті збройного конфлікту.

Рада Безпеки володіє наддержавними повноваженнями, оскільки, коли нею встановлюється наявність реальної “загрози міжнародному миру і безпеці” це допомагає створенню правових основ для прийняття Радою рішень необхідних, щоб попередити життєво небезпечні катастрофи.

Одне з питань, що стосується надзвичайного характеру операцій примусу - необхідність забезпечення їх застосування саме як акції колективної безпеки ООН. Це питання можна віднести до невизначених, а саме стосовно колективності. Враховуючи, що чисельність держав-членів ООН наближається до 200, навряд чи можна вважати колективними операції, які здійснююьбся в основному США, та супроводженням потужних американських сил деякими військовослужбовцями інших країн.

Важливу роль для діяльності НАТО на сучасному етапі мав Брюссельський саміт 1994 р., який проголосив програму “Партнерство заради миру”.

1. Наслідком багаторічних міжнародних зусиль по врегулюванні проблем міжблокового протистояння стало створення в 1975 р. організації, яку можна характеризувати як основу тодішньої європейської системи безпеки — Конференції безпеки та співробітництва в Європі (КБСЄ). У 1994 р. її перейменовано на Організацію безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

У Західній Європі після здобуття незалежності рядом країн Центральної та Східної 1 Європи. Встановився новий розподіл сил,

. У результаті посилилася співпраця з ; організаціями та державами Європи, заклалася основа колек-тивної системи безпеки, у якій ОБСЄ ставала керівним елементом.

Таким чином ОБСЄ формувалася як результат довго-тривалого процесу зближення держав Західної Європи. Гельсінський Заключний Акт ОБСЄ висловив зрівноважені інтереси 35 держав-членів і мав комплексний характер. Як вказано в Заключному Акті, держави-учасники ОБСЄ підтвердили, що їхньою метою є діяльність у напрямі покращення взаємо-відносин і забезпечення умов, в яких їхні народи будуть жити в дійсному та тривалому мирі, вільні від будь-яких загроз і спроб порушення їхньої безпеки.. Цей механізм знайшов практичне застосування в кількох напрямах:

— багатосторонні зустрічі представників держав ОБСЄ (Гельсінкі-75, Белград-77, Мадрід-80; Відень-86, Гельсінкі-92, Будапешт-94, Лісабон-96 та інші), предметом обговорення на яких 6ули різноманітні сфери, які визначені Заключним Актом в Гельсінкі;

— багатосторонні постійні конференції (Стокгольмська коиференція, Віденські переговори в справі створення центрів сиівробітництва і безпеки “35”, переговори в справі звичайних озброєнь в Європі “23”, а також у справі людського виміру ОБСЄ);

— багатосторонні зустрічі експертів ОБСЄ, які займаються окремими напрямами співпраці;

— втілення в життя засад і рекомендацій ОБСЄ в інших формах (в односторонньому, двосторонньому чи багатосторон-Ньому порядку).

Ці зустрічі мають урядовий а6о позаурядовий хар відображають або визначають напрям розвитку європейських держав. Можна стверджувати, що ОБСЄ стала співтворцем змін, які наступили в Європі в 70-х, 80-х, 90-х роках.

3а. Важливим фактором у сфері безпеки стала Паризька Хартія Нової Європи яка являє собою договір про загальні збройні сили в Європіу підписали 22 держави 19 листопада 1990 р. Держав підписали Декларацію, проголосили, що більше не розглядають себе як противників, висловили спільну волю дотриму існуючих кордонів.

Згідно з умовами Паризької Хартії була створена в рамках ОБСЄ Рада Міністрів закордонних справ, яка проводить регулярні зустрічі. Створено також Центр запобігання конфліктів у Відні, а також Бюро вільних виборів, яке пізніше перетворено на Бюро демократичних інституції та прав людини.

ОБСЄ має безсумнівні переваги:

• Вона охоплює всі (за винятком Китаю) ядерні держави;

• визначає місце США в ', європейській політиці;

• створює умови для “європеїзації” дсржав колишнього СРСР, перш за все Росії;

• зрештою завдяки широкій, хоча не дуже претензійній сфері своєї діяльності (як у сенсі географічному, так і функціональному), може стати інституцією, здатною до поширення проблематики військової безпеки на політичні, суспільні та культурні аспекти.

Однак . загалом ОБСЄ може виконувати роль форуму, на якому можна дискутувати на різні теми, але пемає , засобів втілити ухвалені рішення в життя. Організація не і представляє збройної сили, тому реалізація рішень з окремих пироблем залежить від доброї волі її учасників.

Планується, що нова система безпеки має будуватися на “кооперативному підході” — співробітництві держав та взаємодії організації та структур безпеки на основі рівноправності, партнерства та солідарності.

Мета співробітництва в галузі безпеки в рамках ОБСЄ— створення єдиного простору безпеки, ; вільного від роз^днувальних ліній і неподільного за своїми основоп0ложними принципами.

4. Іншим важливим елементом європейської системі став Західноєвропейський Союз (ЗЕС) — міжурядова військово-політична організація держав Західної Європи. Юридичною” основою діяльності ЗЄС є Брюссельський договір (( 1948 р.) і Паризькі угоди (жовтень 1954 р.).

У період “холодної війни” ЗЄС відігравав другоряд Цьому значною мірі сприяло прийняте в 1950 р. про об^днання військових структур із НАТО під егідою останнього.

Нове народження ЗЄС розпочалося з закінченням війни. Роль ЗЄС в галузі європейської безпеки була визначена в Договорі про Європейський Союз (підписаному в Маастрихті в грудні 1991р.) і в Петезбергській декларації (червень 1992р.). На початку 90-х рр. було задекларовано, що європейський Союз розвиватиметься як оборонний комплекс ЄС і водночас як європейська опора НАТО. Зроблено перші кроки, щоб ЗЄС став дійовим інструментом у проведенні миротворчих і гуманітарних операцій у випадках, коли НАТО, і передусім США, не виявлять бажання бути до них залученими.

Важливою подією стало створення в 1988 р. Військового комітету ЗЄС, головним завданням якого є розробка рекомендацій для Ради міністрів ЗЄС щодо характеру реакції на конкретні загрози інтересам європейської безпеки, координація діяльності багатонаціональних військових формувань.

Зміцнення ЗЄС, насамперед його військової структури створює реальні можливості для зменшення впливу на європейську оборонну політику Сполучених Штатів, які зорієнтовані виключно на “натоцентристську” модель безпеки.

Коло обов’язків включає протистояння таким новим видам безпеки, як:

• гуманітарні надзвичайні ситуації;

• розповсюдження тероризму;

• міжнародна злочинність

• загроза забруднення середовища,

• ситуації, які відносяться до роззброєння і знищення ядерної і хімічної зброї.

Нордвикська декларація відмітила зростаючу роль і місце ОБСЄ в архітектурі європейської безпеки. Міністри країн-членів ЗЄС підтримали пропозицію підняти роль ОБСЄ, надавши йому більшу відповідальність за попередження і врегулювання конфліктів і управління кризами в зоні РБСЄ у відповідності з главою 53 Статуту ООН. Було підкреслено, що ЗЄС повинен бути спроможним стати європейським військовим інструментом у випадку, коли через гостроту гуманітарного кризису або невідкладної військової допомоги необхідне застосування війскових засобів.

Вважається, що сучасна система безпеки має бути комбінованою та кооперативною за своїм характером і формуватися на основі вже існуючих меанізмів безпеки — ОБСЄ, ЄС, НАТО, ЗЄС і Ради Європи, які повинні не конкурувати, а взаємодоповнювати один одного. Отже за сучасних умов жодний зі згаданих механізмів не дроможний власними силами забезпечити безпеку та стабіль-іість у регіоні.

Впливові європейські політики, прагнучи визначити майбутню долю ЗЄС, висловлюються на користь створення на Базі цієї організації о6оронного компоненту Європейського Сюзу

5, Істотним елементом європейської системи безпеки є Рада Європи, яка була створена в 1949 р. Зараз в Раді Європи йараховується 44 держави-члени.

Рада Європи має опосередковане відношення до безпеки. Основна її функція сприяння у створенні нових конституцій і вивченні сумісності законодавства по правах людини з європейськими стандартами.

Рада стала інституцією співпраці між європейськими державами. 1 Досягнення в діяльності Ради Європи є досить значними:

• Вона ухвалила понад 150 конвенціи, які мають істотне значення для європейського континенту.(До найважливіших з них необхідно віднести: Європейську конвенцію прав та основних свобод людини (1950 р.), Конвенцію про культуру 1(1957 р.), Євроиейські конвенції про охорону інформації (1981 ір.) і охорону прав меншин (1993 р.)).

• Європи є організацією, яка бореться за принципи демократії та права людини, за людські цінності, за покращення життя європейців.

Однак., незважаючи на велику кількість інститутів проблеми безпеки в Європі залишаються відкритими, що зумовлено:

1. неузгодженістю між інститутами,

2. домінуванням в їх діяльності країн-лідерів,

3. Небажання сторін втручатися в конфлікт, щоб не викликати внутрішні протести Вже зарраз розвинуті країни втручаються в конфлікти малих державлише тоді, окли це зачіпає їх інтереси. Така політика є досить небезпечною, оскільки нестабільність може зачепитит інтереси великих держав і ефект може бути непередбачуваний. слід планувати розвиток подій.

4. Людство не має чіткого механізму врегулювання конфлікту у випадку примусу сторін до примирення. залишається незрозумілим, чим повинен завершитися процес застосування сили військами ООН.

Організації в інших регіонах –можна зробити таблицю