- •Т е м а: “Тканини. Цитологія.”
- •Морфофункціональна класифікація епітелію
- •Класифікація сполучної тканини
- •Т е м а: “Кісткова система.”
- •Актуальність теми
- •Т е м а: “Кісткова система.”
- •Т е м а: “Кісткова система.”
- •Т е м а: «Кісткова система.»
- •Актуальність теми
- •Лекція № 8 Тема: “м’язева система.”
- •Актуальність теми
- •Навчальна мета
- •Інформаційний матеріал
- •Лекція № 9 Тема: “м’язева система.”
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Актуальність теми
- •Навчальна мета
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Актуальність теми
- •Навчальна мета
- •Інформаційний матеріал
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Актуальність теми
- •Навчальна мета
- •Інформаційний матеріал
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Т е м а: “Нервова система.”
- •Актуальність теми
- •Навчальна мета
- •Інформаційний матеріал
- •Т е м а: “Органи чуття.”
- •Актуальність теми
- •Навчальна мета
- •Т е м а: “Органи чуття.”
- •Т е м а: “Залози внутрішньої секреції”
- •Т е м а: “Система крові.”
- •Т е м а: «Серцево-судинна система.»
- •Т е м а: “Серцево-судинна система.”
- •Актуальність теми
- •Т е м а: “Серцево-судинна система.”
- •Т е м а: “Серцево-судинна система.”
- •Т е м а: “Дихальна система.”
- •Т е м а: “Система органів травлення.”
- •Т е м а: “Система органів травлення.”
- •Т е м а: “Система органів травлення.”
- •Т е м а: “Обмін речовин і енергії.”
- •Т е м а: «Системи виділення.»
- •Т е м а: “Статева система.”
- •Хмельницький базовий медичний коледж Лекції по анатомії і фізіології
- •М. Хмельницький
Т е м а: “Система крові.”
• Кров
• Склад, властивості, функції., групи крові, резус-належність
АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ
Кров є засобом транспорту речовин. Разом із лімфою та міжклітинною рідиною належить до внутрішнього середовища організму.
За допомогою крові клітини організму отримують усі необхідні для життєдіяльності речовини, звільняються від метаболітів. Кров за рахунок білків та формених елементів сприяє захисту організму від чужорідних чинників, а завдяки гормонам та біологічно активним речовинам бере участь у регуляції різноманітних функцій організму. Завдяки своїм властивостям кров одночасно бере участь у забезпеченні гомеостазу, без чого неможливе функціонування жодної системи організму. Майбутнім медичним сестрам знання з цієї теми необхідні під час вивчення клінічних дисциплін для оцінки кількості еритроцитів та гемоглобіну, кількісних змін лейкоцитів та лейкоцитарної формули, а знання основних груп крові за системою АБО та резус-належністю, принципів проведення проб перед переливанням крові допоможе їм стати надійним помічником лікаря.
Необхідно пам'ятати, що зміни фізіологічних констант систем крові можуть спостерігатись і в здорових людей при різноманітних фізіологічних станах організму.
НАВЧАЛЬНА МЕТА
Знати: кількість, склад, властивості та функції крові, основні фізіологічні константи систем крові; групи крові і резус-належність; гемостаз та гемокоагуляцію, зміни показників крові при анемії, зміни кількості лейкоцитів та тромбоцитів.
Уміти: на таблицях, мікропрепаратах знаходити клітини крові, визначати групи крові, давати оцінку загальному аналізу крові людини.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
Кров (sanguis) — різновид сполучних тканин. Вона становить 1/13, або 5—9%, маси тіла людини, що в дорослої людини масою 70 кг дорівнює приблизно 5,0—5,5 л. Об'єм циркулюючої крові (ОЦК) у судинному руслі є однією з констант організму, проте цей об'єм не є постійною величиною, він залежить від віку, статі, функціонального стану органів конкретної людини. Так, наприклад, у новонароджених ОЦК — понад 10% маси тіла; у жінок у судинному руслі циркулює трохи менше крові, ніж у чоловіків; у людей, які ведуть малорухомий спосіб життя, ОЦК нижчий від середнього рівня, у спортсменів він може становити понад 10% маси тіла.
Кров складається з рідкої частини — плазми, яка становить 55—60% її об'єму, і формених елементів, об'єм яких становить 40—45%.
Функції крові різноманітні, але всі вони пов'язані з циркуляцією її кровоносними судинами. Завдяки цьому кров виконує загальну транспортну функцію:
• дихальна забезпечується шляхом переносу кисню і вуглекислого газу;
• трофічна полягає у перенесенні поживних речовин;
• екскреторна пов'язана з транспортом продуктів метаболізму до органів виділення;
• гуморальна забезпечується шляхом транспорту гормонів та інших біологічно активних речовин;
• терморегуляторна: кров переносить тепло від енергоємких органів та зігріває органи, що втрачають його;
• забезпечення водно-електролітного обміну: в артеріальній частині більшості капілярів рідина й електроліти надходять у тканини, у венозній — вони повертаються в кров;
• гомеостатична полягає у підтриманні сталості внутрішнього середовища організму;
• захисна визначається забезпеченням гуморального і клітинного імунітету.
Оскільки кров бере участь у здійсненні різноманітних функцій, діяльність органів впливає на її склад, за яким можна судити про стан цих органів.
Фізико-хімічні властивості крові
В'язкість крові зумовлена наявністю білків і формених елементів крові, порівняно з водою більша в 5 разів, а з в'язкістю плазми — у 1,7—2,2 разу. Вона підвищується при згущенні крові, наприклад, при проносах, посиленому потовиділенні, збільшенні кількості еритроцитів.
Густина крові дещо більша, ніж води, за рахунок розчинених речовин і становить 1,050—1,060 г/см3.
Реакція крові (рН) зумовлена співвідношенням вмісту в ній водневих (Н+) та гідроксильних (ОН-) іонів. Реакція крові має важливе значення, оскільки нормальна діяльність клітин може здійснюватися тільки при певній реакції.
За нормальних умов життєдіяльності навіть у разі досить великих кількостей основ і кислот, які надходять у кров, її реакція суттєво не змінюється. Сталість реакції підтримується на відносно постійному рівні завдяки буферним властивостям крові, діяльності нирок, потових залоз і легенів. Буферні властивості крові забезпечуються наявністю в ній так званих буферних систем. Вони перешкоджають зсуву реакції крові у разі надходження в кров кислот та основ і тим самим підтримують реакцію крові на одному рівні (рН артеріальної крові становить 7,4, венозної — 7,36).
До буферних систем крові належать:
• бікарбонатна (вугільна кислота і натрію бікарбонат);
• буферна система гемоглобіну — на її частку припадає понад половину буферної ємкості крові (буферні властивості гемоглобіну зумовлені співвідношенням відновленого гемоглобіну і його калієвої солі);
• фосфатна, яка утворена неорганічними фосфатами крові (NaH2PO4 — Na2HPO4);
• буферна система білків плазми крові (у кислому середовищі реагують як основи, зв'язуючи кислоти, в основному — навпаки, реагують як кислоти, зв'язуючи основи).
Буферний ефект зумовлений зв'язуванням і нейтралізацією іонів, які надходять у кров, відповідною сполукою буфера. Незважаючи на буферні властивості крові, зсуви її реакції можуть спостерігатися при деяких фізіологічних (наприклад, у разі посиленої фізичної роботи) і особливо при патологічних станах. Зсув реакції крові в кислий бік має назву ацидоз, а в основний — алкалоз.
Максимально можливі межі коливання рН — від 7,0 до 7,8, але ці коливання не повинні бути тривалими, бо порушення рН може призвести до загибелі організму.
Осмотичний та онкотичний тиск крові
Осмотичним тиском називається тиск, який зумовлений електролітами і деякими неелектролітами з низькою молекулярною масою (наприклад, глюкоза). Чим вища концентрація таких речовин у розчині, тим вищий осмотичний тиск. Осмотичний тиск плазми в основному залежить від концентрації мінеральних солей і становить близько 7,4 атм (5700 мм рт. ст або 762 кПа), до 60% всього осмотичного тиску становлять солі натрію.
Тиск, зумовлений білками, які здатні утримувати воду, має назву онкотичного і становить 0,03—0,04 атм (25— ЗО мм рт. ст. або 3,325—3,99 кПа).
Осмотичний й онкотичний тиск мають важливе значення в розподілі води і розчинених у ній речовин між кров'ю і тканинами. Вони регулюють обмін води між плазмою крові і форменими елементами. У разі змін осмотичного або онкотичного тиску в плазмі можуть змінюватися функції клітин крові і тривалість їхнього життя. Так, унаслідок зниження осмотичного тиску плазми вода буде надходити в клітини крові, що призведе до розриву їхньої оболонки — осмотичного гемолізу. Навпаки, підвищення осмотичного тиску плазми зумовлює вихід води з клітин, втрату ними пружності, зморщування їх. Це також негативно позначається на життєдіяльності клітин і може призвести до руйнування їхніми макрофагами тканин. Осмотичний та онкотичний тиск плазми є однією з гомеостатичних констант організму, хоч і може дещо змінюватися. Іонний склад крові залежить як від процесу обміну іонів між кров'ю та тканинами, так і від функціонування органів виділення (нирки, потові залози). Стабільність онкотичного тиску визначається активністю процесів біосинтезу білків у печінці, їхнім використанням або виділенням. Так, наприклад, при ураженні нирок, коли виведення з організму білків порушується, виникають набряки.
У клінічній практиці часто виникають ситуації, коли вкрай необхідно переливання кровозамінників. Для цього використовують ізотонічні й ізоонкотичні розчини, тобто розчини, осмотичний і онкотичний тиск яких однаковий з тиском крові. Розчин, осмотичний тиск якого перевищує осмотичний тиск плазми крові, має назву гіпертонічного, а з меншим осмотичним тиском — гіпотонічного.
ШОЕ — швидкість осідання еритроцитів. Якщо до крові, яка міститься в скляній трубочці, додати натрію цитрат (речовина, яка запобігає згортанню крові), то через деякий час відбувається згортання еритроцитів. У нормі в чоловіків ШОЕ становить 1 —10 мм/год, у жінок — 2—15 мм/год. Величина ШОЕ залежить від властивостей плазми крові, вмісту в ній великомолекулярних білків. Вважають, що великомолекулярні білки зменшують електричний заряд еритроцитів, унаслідок чого знижується їхнє взаємовідштовхування. У клініці досліджують ШОЕ з метою діагностики патологічних змін. Так, при запальних процесах ШОЕ збільшується. При вагітності ШОЕ може сягати 40—50 мм/год, що пояснюється збільшенням вмісту великомолекулярного білка фібриногену в крові в 2 рази. Визначають ШОЕ за методом Панченкова.
Плазма крові
Плазма крові містить 90—92% води і 8—10% сухого зали-шку, до складу якого входять різні речовини, розчинені в ній (білки, глюкоза, вітаміни, ферменти, гормони, продукти обміну, мінеральні речовини тощо).
Білки плазми крові становлять близько 7% об'єму плазми. Переважна більшість їх надходить у кровоносне русло з печінки — основного органа біосинтезу білків плазми крові. Білки плазми поділяють на: альбуміни (близько 4,5%), глобуліни (2—3,5%), які під час електрофорезу поділяють на фракції, позначені як -, -, β-, глобуліни, фібриноген (0,2—0,4%). Велике практичне значення має співвідношення кількості альбумінів та глобулінів (норма альбуміно-глобулінового коефіцієнта від 1,5 до 2,3). Білки плазми крові виконують транспортну, трофічну, захисну функції, створюють онкотичний тиск, беруть участь у процесі згортання крові, у підтриманні постійної реакції крові.
Небілкові сполуки, до складу яких входить азот (амінокислоти, сечовина, сечова кислота, аміак, креатинін), також входять до складу плазми крові. Загальна кількість небілкового азоту в плазмі крові (так званого залишкового азоту) становить 11—15 ммоль/л (30—40 мг%), половина якого припадає на частку сечовини. При порушенні видільної функції нирок кількість залишкового азоту різко збільшується.
У плазмі крові містяться і безазотисті органічні речовини: глюкоза 3,33—5,55 ммоль/л; (80—120 мг%), нейтральні жири, ліпіди.
Неорганічні речовини плазми крові становлять 0,9—1%, переважно містяться Na+, К+, Са2+, , , . Вміст деяких мінеральних речовин дуже незначний, їх називають мікроелементами (наприклад, мідь, залізо тощо). Рівень органічних і неорганічних речовин плазми крові відносно постійний, що забезпечується за рахунок діяльності різних регулювальних систем організму.
Формені елементи крові
Еритроцити, або червоні кров'яні тільця (червонокрівці) мають форму двовгнутих дисків, діаметром близько 7,5 мкм. Завдяки такій формі еритроцити мають відносно велику поверхню, а оскільки зрілий еритроцит не має ядра, ємність його збільшується.
Форма еритроцитів може змінюватися, тоді говорять про пойкілоцитоз (коли еритроцити мають плоску поверхню, кулясту форму, шипи тощо). Коли змінюються розміри еритроцитів, то це явище має назву анізоцитозу. За хімічним складом еритроцити містять 60% води і 40% сухого залишку. 95% сухого залишку становить гемоглобін. Гемоглобін — це складний білок, побудований з білкової частини — глобіну та небілкової групи — гему, що містить залізо. Гемоглобін — це пігмент, який надає крові червоного кольору. Він здатний легко приєднувати кисень, утворюючи нестійку сполуку — оксигемоглобін, який легко розпадається і віддає кисень тканинам. Частково гемоглобін зв'язується з вуглекислотою, утворюючи карбогемоглобін. Гемоглобін також легко утворює сполуку з чадним газом, яка має назву карбоксигемоглобіну. При деяких отруєннях у крові утворюється міцна сполука гемоглобіну — метгемоглобін, де залізо стає тривалентним. У тих випадках, коли в крові накопичується велика кількість метгемоглобіну, транспорт кисню стає неможливим і людина помирає.
Утворюються еритроцити в червоному кістковому мозку, середній термін життя еритроцитів у людини — 120 діб. У крові чоловіків міститься 4,5—5,0х1012/л, у жінок — приблизно на 0,5 х 1012/л менше. Зниження кількості еритроцитів порівняно з нормою називається еритропенією (анемією), збільшення — поліцитемією.
Підрахунок еритроцитів здійснюють за допомогою лічильної камери Горяєва під мікроскопом.
Кількість гемоглобіну в чоловіків 140—160 г/л (14—16 г %), у жінок — 120—140 г/л (12—14 г %). Визначення рівня гемоглобіну в крові здійснюють за методом Салі, він заснований на порівнянні кольору досліджуваного розчину крові зі стандартним.
Функції еритроцитів:
• дихальна — за рахунок гемоглобіну, який здатний приєднувати та віддавати кисень і вуглекислий газ;
• трофічна — полягає в адсорбуванні на поверхні еритроцитів амінокислот, які транспортуються до клітин організму від органів травлення;
захисна — визначається їхньою здатністю зв'язувати то-
ферментативна — повязана з тим, що вони є носіями різноманітних ферментів;
• буферна система гемоглобіну бере участь у підтримці сталості рН.
У гематологічній клініці визначають колірний показник, норма якого перебуває в межах 0,86—1,05, Збільшення чи зменшення його свідчить про порушення насичення еритроцитів гемоглобіном.
Гемоліз — руйнування оболонки еритроцита і вихід гемоглобіну в плазму крові. Така кров стає прозорою і має назву "лакова кров".
Види гемолізу:
• осмотичний — пов'язаний із зменшенням осмотичного тиску плазми крові;
• хімічний — відбувається під впливом речовин, які руйнують оболонку еритроцита;
• механічний — виникає при механічних впливах на кров, наприклад, при струшуванні флакона з кров'ю;
• термічний — спостерігається внаслідок заморожування та розморожування крові;
• біологічний — розвивається при переливанні несумісної крові за групою, резусом, при укусі отруйними зміями тощо.
Лейкоцити, або білі кров'яні тільця (білокрівці),— це клітини крові, які, на відміну від еритроцитів, містять ядро і всі цитоплазматичні органели; не містять пігменту, здатні до виходу із судин і активного пересування шляхом утворення псевдоподій. Усі лейкоцити залежно від наявності чи відсутності специфічної зернистості в цитоплазмі поділяють на гранулоцити, які її мають, і агранулоцити, які не містять специфічної зернистості. Залежно від забарвлення зернистості гістологічними барвниками гранулоцити поділяють на три групи: нейтрофільні, еозинофільні (ацидофільні) та базофільні. Серед нейтрофільних гранулоцитів (залежно від форми ядра) розрізняють юні, паличкоядерні та сегментоядерні. Агранулоцити поділяють на лімфоцити та моноцити.
Співвідношення між окремими видами лейкоцитів у відсотках має назву лейкоцитарної формули:
Вид лейко цита |
Нейтрофільні гранули нулоцити |
Еозинофільні гранулоцити |
Базофільні гранулоцити |
Лімфоцити |
Моноцити |
||
|
юні |
паличко- ядерні |
сегменто- ядерні |
|
|
|
|
% |
0—1 |
1—5 |
45—70 |
1—5 |
0—1 |
20—40 |
2—10 |
Нейтрофільні гранулоцити утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові в середньому близько 8 год потім вони виходять із русла крові та протягом кількох діб перебувають серед сполучнотканинних елементів більшості органів. Тут вони здатні захоплювати і перетравлювати (фагоцитувати) мікроорганізми, які потрапляють у тканини, тому їх ще називають мікрофагами. Нейтрофіли беруть участь також в утворенні інтерферону — речовини, що діє на віруси. Як уже згадувалося вище, за формою ядра (відповідно до віку клітини) визначають три види нейтрофілів. Юні нейтрофільні гранулоцити є наймолодшими формами, ядро в них має форму боба. Паличкоядерні нейтрофільні гранулоцити мають ядро у вигляді зігнутої палички, яка нагадує літеру S.
Сегментоядерні нейтрофільні гранулоцити — це зрілі форми, їхнє ядро складається з кількох сегментів, з'єднаних тонкими нитками хроматину. Кількість сегментів — від 2 до 5, частіше 3—4. У нейтрофілах жінок визначають приядерні сателіти — невеликі скупчення хроматину; здебільшого вони мають форму барабанних паличок.
Співвідношення трьох типів нейтрофільних гранулоцитів має певне діагностичне значення і використовується в клініці. Наприклад, збільшення кількості юних і паличкоядерних форм у сполученні зі збільшенням загальної кількості лейкоцитів свідчить про наявність в організмі вогнища запалення.
Еозинофільні гранулоцити — утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові близько 2 год, після чого мігрують переважно у покривні тканини, вміст їх у тканинах приблизно у 100 разів більший, ніж у кровотоці. Еозинофільні гранулоцити рухливі, здатні до фагоцитозу, однак їхня фагоцитарна активність нижча, ніж у нейтрофілів. Вони беруть участь у захисних реакціях організму (на чужорідний білок), в алергійних реакціях. Збільшення їхньої кількості має назву еозинофіли (спостерігається при алергійних захворюваннях, деяких інфекціях, гельмінтозах).
Базофільні гранулоцити — утворюються в червоному кістковому мозку, їхнє ядро не має певної форми (сегментоване, бобоподібне, рідше сферичне), розташоване в центрі клітини. Ядро забарвлюється менш інтенсивно, ніж зернистість, унаслідок чого остання вкриває ядро, "маскує" його. Базофільні гранулоцити — малорухливі клітини, майже не здатні до фагоцитозу, їхня функція полягає в метаболізмі гістаміну та гепарину. Гістамін зумовлює різке розширення судин, підвищує проникність стінок капілярів, появу набряків тощо. Базофільні гранулоцити є також джерелом утворення брадикініну, серотоніну та ряду ферментів. Гепарин — це активний антикоагулянт, тому базофіли беруть участь у регуляції процесу згортання крові. Таким чином, базофіли беруть участь в алергійних реакціях, сприяють розвитку запалення, а після ліквідації патологічного процесу — у розсмоктуванні вогнища запалення. Базофілія (збільшення кількості базофілів) є однією з ознак сенсибілізації організму при алергії.
Лімфоцити — клітини крові, розміри яких значно варіюють, тому виділяють малі, середні та великі лімфоцити. Великі лімфоцити виявляють у крові новонароджених та дітей, у дорослих вони відсутні. Ці клітини характеризуються наявністю дуже щільного темно забарвленого ядра, яке заповнює більшу частину клітини. Утворюючись у кістковому мозку, лімфоцити виходять у кровотік. Але більшість із них повторно дозрівають у лімфоїдних органах. Розрізняють первинні та вторинні лімфоїдні органи. Одним із первинних органів є тимус, а вторинними — лімфатичні вузли, селезінка, скупчення лімфоїдних тканин у слизових оболонках шлунка, кишок, дихальних шляхів.
За походженням (розвитком) та імунними функціями лімфоцити поділяють на два основні різновиди — Т і В-лімфоцити. Т-лімфоцити забезпечують реакції клітинного імунітету та регулюють гуморальний імунітет. В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет.
Моноцити — за діаметром найбільші серед лейкоцитів. Ядро найчастіше бобоподібне, але може бути й іншої форми (у вигляді вісімки тощо). Моноцити перебувають у крові недовго — від 36 до 104 год, після чого виходять із судин і в тканинах перетворюються на тканинні макрофаги, які є кінцевою стадією диференціації цих клітин крові. Моноцити, таким чином, належать до макрофагальної системи організму. Специфічною функцією макрофагів і моноцитів є фагоцитоз бактерій, ушкоджених та старих клітин, вони беруть участь у продукції інтерферону, виділяють у кровотік ендогенний піроген (білок, що синтезується під час фагоцитозу, під його впливом змінюється рівень терморегуляторних процесів в організмі, внаслідок чого в разі потрапляння в організм інфекції температура тіла підвищується). Окрім того, макрофаги беруть Участь у реакціях клітинного імунітету, у регуляції процесів кровотворення.
У крові здорових людей у стані спокою кількість лейкоцитів становить 4—9х109/л. Збільшення їхньої кількості назива ється лейкоцитозом, а зменшення — лейкопенією. Лейкоцитоз, який виникає після їди, під час м'язової роботи, сильних емоцій, має назву фізіологічного, а збільшення лейкоцитів при інфекційних і деяких інших захворюваннях називається патологічним.
Тромбоцити, або кров'яні тільця,— це фрагменти цитоплазми гігантських клітин кісткового мозку — мегакаріоцитів. Тромбоцити позбавлені ядра і більшості субклітинних структур. Вони циркулюють у крові протягом 8—12 діб. Потім вони руйнуються в селезінці, печінці, легенях або прилипають до ендотелію кровоносних судин. Тромбоцити вільно циркулюють у периферійній крові, частина їх міститься в депо — печінці, селезінці, кістковому мозку.
Тромбоцити виконують такі функції:
• ангіотрофічну, при якій відбувається посилення проліферації ендотеліальних та непосмугованих м'язових клітин кровоносних судин. Ця функція яскраво проявляється при недостатній кількості тромбоцитів, коли ендотеліальні клітини судин починають пропускати через свою цитоплазму навіть цілі еритроцити;
• беруть участь у зупинці кровотечі;
• беруть участь у згортанні крові;
• транспортну, пов'язану з переносом на мембранах різних біологічно активних речовин.
Кількість тромбоцитів — 200—400х109/л. Збільшення кількості тромбоцитів має назву тромбоцитозу, а зменшення — тромбоцитопенії.
Гемостаз
Гемостаз (грец. haima — кров + stasis — стояння) — складний комплекс фізіологічних і біофізичних процесів, які спрямовані на зупинку кровотечі при пошкодженні стінки судини. Гемостатичні процеси здійснюються трьома взаємодіючими елементами — кровоносними судинами, клітинами крові (в основному тромбоцитами) та факторами, що містяться в плазмі крові. У плазмі крові є понад 40 різних факторів, які беруть участь у забезпеченні гемостазу. Ці сполуки можна розподілити на дві групи: ті, які забезпечують процес згортання крові (коагулянти), і ті, що руйнують тромб (антикоагулянти).
Участь у процесах зупинки кровотеч усіх вищеперерахованих компонентів дозволила виділити два механізми гемостазу. судинно-тромбоцитарний гемостаз і згортання крові (коагуляційний гемостаз).
Судинно-тромбоцитарний, або мікроциркуляторний, гемостаз здійснюється за участю судин мікроциркуляторного русла (артеріол, прекапілярів і венул), при пошкодженні яких кровотеча може самостійно припинитись. Але при ушкодженні великих судин цього механізму недостатньо.
Етапи судинно-тромбоцитарного гемостазу
Рефлекторний спазм судин розпочинається одразу після ушкодження судин і зумовлений місцевими рефлекторними реакціями на дію вазоактивних сполук, що утворюються в ушкодженій ділянці. Крім того, при послідовному руйнуванні з тромбоцитів виділяються судинозвужувальні речовини (серотонін, норадреналін). Спазм судин призводить лише до короткочасної зупинки кровотечі, яка через кілька хвилин поновлюється. Тому через 1—2 с після травми тромбоцити починають приклеюватися до місця ушкодження. Цей етап називають адгезією. Одночасно тромбоцити починають "склеюватись" один з одним (по 10—20) і прилипати в такому вигляді до стінки судини, внаслідок цього формується первинний, так званий білий, тромб, який повністю закриває ушкоджену судину і кровотеча зупиняється. Білий тромб ще не щільний і може пропускати плазму крові. Цей етап має назву зворотної агрегації (скупчення) тромбоцитів. Агрегація тромбоцитів відбувається обов'язково за наявності АДФ, адреналіну, фосфоліпідів тощо, які утворюються при руйнуванні тромбоцитів.
Далі настає необоротна агрегація тромбоцитів — наступний етап перетворення білого тромбу під впливом тромбіну, внаслідок чого тромб стає непроникним для крові. І останній етап — ретракція тромбоцитарного тромбу, який полягає в тому, що тромб ущільнюється і закріплюється в місці ушкодження судини. В агрегації тромбоцитів також беруть участь небілкові (Са2+, Mg2+) і білкові (альбумін, фібриноген та ін.) плазмові кофактори.
Усі ці зміни відбуваються порівняно швидко, і кровотечі з невеликих ран (садна, порізи шкіри та ін.) зупиняються протягом кількох хвилин.
Коагуляційний гемостаз
Судинно-тромбоцитарні реакції забезпечують гемостаз лише в мікроциркуляторних судинах з низьким кров'яним тиском. Ці реакції відбуваються й у великих судинах, але тромбоцитарний тромб не витримує високого тиску крові і при змен шенні реакції рефлекторного спазму може вимиватися. Тому таких судинах формується справжній тромб, його утворена здійснюється за участю ферментативних коагуляційних механізмів, перебігає в три фази за типом послідовного каскаду
I фаза є найскладнішою і найдовшою і має назву фази формування протромбінази. Основою для утворення ферменту протромбінази є ліпідний фактор. За походженням виділяють зовнішній (тканинний) і внутрішній (плазмовий) механізми.
Тканинна протромбіназа утворюється через 5—10 с після ушкодження. Поштовхом для її утворення є ушкодження стінок судин, тканин із виділенням із них у кров тканинного тромбопластину (фосфоліпідів), які являють собою фрагменти клітинних мембран.
Плазмова (кров'яна) протромбіназа утворюється на основі фосфоліпідів мембран ушкоджених клітин крові (тромбоцитів, еритроцитів). В утворенні тканинної та кров'яної протромбінази беруть участь фактори плазми крові та кальцій.
II фаза — фаза утворення тромбіну. Ця фаза перебігає практично миттєво — за 2—5 с Така швидкість зумовлена тим, що протромбіназа адсорбує на своїй поверхні протромбін і перетворює його на тромбін. Цей процес також перебігає за участю факторів згортання плазми крові та кальцію.
III фаза — перетворення фібриногену на фібрин — відбувається під впливом тромбіну за участю факторів згортання плазми крові та кальцію. Фібрин випадає у вигляді м'якого клубка ниток, в який заплутуються тромбоцити, еритроцити та лейкоцити, що призводить до їхнього руйнування. Це сприяє місцевому збільшенню концентрації факторів згортання крові та фосфоліпідів, а звільнений з еритроцитів гемоглобін надає тромбові відповідного кольору. Далі відбувається ретракція згустку, яка завершується протягом 2—3 год під впливом тромбостеніну, який виділяється під час руйнування тромбоцитів. Згусток стає компактним і не пропускає навіть сироватку крові. За відсутності тромбоцитів згусток довгий час залишається нещільним.
У здоровому організмі згусток (тромб) утворюється тільки в місці пошкодження судинної стінки. Виконавши гемостатичну функцію, він розчиняється. Цей процес носить назву фібринолізу. У процесі розщеплення фібрину утворюється протеолітичний фермент плазмін, він міститься в крові у вигляді неактивного плазміногену, який активується під дією спеціальних механізмів. Після активації плазмін швидко зникає з кровотоку, блокуючись ферментом антиплазміном. Тому він діє місцево (у згусткові крові).
У нормі рідкий стан крові та відсутність внутрішньосудинного згортання забезпечується й іншими речовинами, які отримали назву антикоагулянтів. До них належать гепарин, антитромбін тощо.
Антикоагулянтна система крові відіграє провідну роль у збереженні рідкого стану крові. Порушення процесу згортання крові може призвести до тяжких патологічних станів — або гіперкоагуляцїі (прискорення згортання крові), або до гіпокоагуляції (затримка згортання крові).
Групи крові
Еритроцитам, як і ядерним клітинам, притаманна антигенна специфічність, за якою визначають групу крові. У клінічній практиці найбільше значення мають антигени системи АБО. Якщо змішати на склі кров, яку взяли від двох людей, то у більшості випадків спостерігається склеювання (аглютинація) еритроцитів, після цього настає їхній гемоліз. Аглютинація відбувається внаслідок реакції антиген — антитіло. За назвою реакції антигени мають назву аглютиногенів і позначаються А і В, а антитіла — аглютинінів (α, β). У природних умовах у крові людини не можуть одночасно міститись однойменні антиген та антитіло, наприклад В і β або А і α. Це може призвести до аглютинації еритроцитів. Але за відсутності аглютиногену А або В в еритроциті у сироватці крові обов'язково є аглютинін до нього.
За співвідношенням цих факторів кров усіх людей може бути розділена на 4 групи:
I група (у плазмі містяться α- і β-аглютиніни, в еритроцитах аглютиногенів немає).
II група (в еритроцитах міститься аглютиноген А, а в плазмі — аглютинін β).
III група (в еритроцитах міститься аглютиноген В, у плазмі — аглютинін α).
IV група (в еритроцитах — аглютиногени А і В, у плазмі аглютинінів немає).
Визначення групи крові можна здійснювати за допомогою стандартних сироваток або цоліклонів, що мають високий титр антитіл до досліджуваних антигенів еритроцитів. Стандартна сироватка — це очищена плазма крові донорів різних груп, що не містить фібриногену та має високу концентрацію антитіл до одного або кількох антигенів однієї групової системи.
Цоліклони анти-А і анти-В являють собою порошок, що містить аглютиніни, які діють проти групових антигенів А і В.
У цоліклонах містяться антитіла тільки однієї специфічності. Це означає, що вони вступають у реакцію лише з одним антигеном, тобто не зумовлюють неспецифічної поліаглютинації, що є перевагою порівняно зі стандартними сироватками
У клініці частіше визначають групи крові за допомогою цоліклонів анти-А та анти-В, а також стандартних еритроцитів II (А) та III (В).
Під час переливання крові на сучасному етапі рекомендують використовувати лише одногрупну кров і тільки в крайньому разі можна скористатися І(0) групою.
Але визначення групи крові за системою АВ0 недостатньо, необхідно визначати ще й резус-належність. У більшості (до 85%) людей в еритроцитах є антиген, який отримав назву резус-фактор (така назва була дана тому, що вперше він був виявлений в одного з видів мавп — макак резус). У 15% людей немає вищезгаданого антигену, тому їхня кров називається резус-негативною (Rh-), а кров людей, які мають резус-фактор,— резус-позитивною (Rh+). Резус-фактор хоча й знаходиться в еритроцитах, але він не зв'язаний з аглютиногенами А і В, і, на відміну від аглютиногенів А і В, до нього в сироватці немає антитіл. Вони з'являються після надходження резус-фактора у русло крові людей з резус-негативною кров'ю. Резус-фактор має значення під час переливання крові та при вагітності, а саме: якщо в кровоносне русло резус-негативного реципієнта повторно ввести кров резус-позитивного донора, то відбувається гемоліз еритроцитів, тобто в крові реципієнта утворюються антирезус-антитіла, які спричинюють руйнування еритроцитів. Гемоліз еритроцитів є причиною розвитку гемотрансфузійного шоку, визначальним фактором якого є порушення функції нирок.
Особливе значення мають ті випадки, коли резус-позитивний плід розвивається у резус-негативної жінки, при цьому резус-фактор дифундує через плаценту в кровоносне русло матері, що призводить до утворення в її організмі антирезус-антитіл. Останні, потрапляючи в кров плода, зумовлюють зміни його еритроцитів, внаслідок чого спостерігаються відповідні ускладнення (розвиток гемолітичної хвороби, викидні, випадки мертвонародженості тощо). Ці ускладнення, як правило, розвиваються не при першій вагітності, а при повторних вагітностях. Так, уже після першої вагітності імунізується 10% жінок.
Перед переливанням крові необхідно визначити групу крові та резус-належність крові донора та реципієнта, поставити пробу на індивідуальну та біологічну сумісність крові.
Л Е К Ц І Я № 21