5.Методи психологічного дослідження

ОРГАНІЗАЦІЙНІ МЕТОДИ: 1) порівняльний метод -співпоставлення психічних явищ між різними групами носіїв психіки – за віком, статтю, походженням і ін.; 2) лонгітюдний метод -багаторазове дослідження одних і тих же осіб протягом тривалого часу; 3) комплексний метод -одночасно використовуються методи різних наук – психології, соціології, етнографії, педагогіки, психіатрії, медицини, психофізіології, біології, математики і ін.

ЕМПІРИЧНІ МЕТОДИ: 1) спостереження і самоспостереження; 2) експериментальні -- лабораторний та природній; 3) психодіагностичні -- тести, анкети, опитувальники, соціометрія, спостереження, співбесіда, метод аналізу продуктів діяльності, біографічний, близнюковий, контент-аналіз; математичного та комп*ютерного моделювання, апаратурний .

МЕТОДИ ОБРОБКИ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ: 1) кількісні (статистичні) методи; 2) якісні  (аналіз, диференціація даних за групами).

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ МЕТОДИ: 1) генетичний метод (аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням фаз, стадій, критичних моментів і ін.); 2) структурний метод (установлення структурних зв’язків між різними сторонами психічного явища). Методи психологічного дослідження також поділяють на ОСНОВНІ: 

Спостереження – метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого дослідження та опису психічних явищ, які проявляються в діяльності та поведінці людей, на основі їх безпосереднього сприймання		Експеримент - дослідник штучно викликає і планомірно змінює умови дослідження, а потім фіксує ті прояви психічних  явищ, які він  досліджує
Види		Види
Життєве – неорганізоване, випадкове сприймання фактів і явищ  довкілля	Наукове - цілеспрямована, систематична, планомірна регістрація фактів і явищ, яка має чітку програму; характеризується аналітичністю та оперує системою певних, однозначних наукових понять, а також науковим поясненням причин та природи  досліджуваних  явищ.	лабораторний (проводиться в спеціально організованому середовищі) ; природній (в природньому середовищі); констатуючий --виявляються певні особливості розвитку психічних явищ;   формуючий -- передбачає цілеспрямований вплив на психічне явище з метою формування в ньому певних якостей; пошуковий експеримент – спрямований на отримання принципово нової інформації у малодосліджених наукових сферах; уточнюючий – визначення меж в яких виявляється та розповсюджується дія певних явищ, теорій та законів; критикуючий – здійснюється з метою спростування  існуючих законів або теорій новими фактами; відтворюючий – передбачає точне повторення експериментів  попередніх дослідників для перевірки достовірності, надійності і об’єктивності отриманих ними результатів.
	Об’єктивне (зовнішнє) - самоспостереження (внутрішнє- інтроспекція); Польове (природнє) – лабораторне; Індивідуальне – колективне; Випадкове – заплановане; Систематичне – несистематичне; Повне – неповне; Суцільне – вибіркове;            Констатуюче – оцінююче; Стандартизоване - нестандартизоване; Відкрите – приховане; Включене – стороннє; Пряме (безпосереднє) – непряме (опосередковане); Спровоковане – неспровоковане

6.Психіка і свідомість.Структура свідомості. Психіка є властивістю, функцією мозку, яка полягає у відображенні в ньому реальної дійсності. Однак психіка — не дзеркальне відображення, а багатоактний активний процес, під час якого зовнішні впливи трансформуються відповідно до внутрішніх особливостей людини, що їх сприймає. Змістом психіки є образи реальних предметів, явищ, подій, детерміновані індивідуальним досвідом, інтересами, почуттями і світоглядом людини. На основі та за допомогою цих образів здійснюється управління поведінкою і діяльністю людини.

Отже, психіка є суб’єктивним відображенням об’єктивного світу. Активність психіки виявляється в умотивованості процесів відображення, тобто в пошуку найраціональніших рішень, оцінюванні варіантів можливої поведінки, а також у досягненні результатів пізнання, які стають дедалі адекватнішими відображуваному світові.

Свідомість — це найвища, інтегруюча форма психіки, результат суспільно-історичних умов формування людини у трудовій діяльності, при постійному спілкуванні з іншими людьми, особлива форма психічної діяльності, орієнтована на відображення і перетворення дійсності.

У структурі свідомості виділяють чотири основних характеристики:

1. Здатність акумулювати знання про навколишній світ за допомогою основних психічних процесів: відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви.

2. Здатність поділяти світ на Я і не-Я, а також пізнавати Я. Людина — єдина жива істота, яка здатна до самопізнання.

3. Формування цілей діяльності. При цьому оцінюються різні мотиви, приймаються рішення, контролюється та коригується виконання дій.

4. Включення до складу свідомості ставлень, які виявляються в почуттях, що є індикаторами міжособистісних стосунків.

Формування і вияв цих характеристик неможливі без існування мови.

7. Поняття про особистість та її структуру Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну Та соціальну сутність. Особистість — соціальна істота, суб’єкт Пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості. Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це історичне дослідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов Доби, певного суспільного ладу. Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють. Людина — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей. Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури. Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини. Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник. Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку. Психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її «Я», яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими.

8.Умови психічного розвитку поділяють на зовнішні й внутрішні. Зовнішні — фактори природного і суспільного середовища, що діють на психічний розвиток дитини через внутрішні умови (С. Л. Рубінштейн). Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють три компоненти: 1) макросередовище: суспільство, його соціально-економічна і політична система; 2) мезосередовище — національно-культурні та соціально-демографічні особливості місця проживання дитини; 3) мікросередовище — безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім'я. Внутрішні умови психічного розвитку дитини — це її психічні особливості (розвиток свідомості, досвід, освіта, мотивація). Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов'язані, їх взаємодія має якісні відмінності на кожному віковому етапі. Взаємодія зовнішніх та внутрішніх умов має дві основних форми. По-перше, як взаємопереходи інтеріоризації та екстеріоризації. По-друге, як виникнення та розв'язання суперечностей. Так, досвід сприймання й розуміння оточуючого «дорослого» світу відтворюється дошкільниками у сюжетно-рольових іграх. У школі учні засвоюють основи наук: відбувається інтеріоризація знань, накопичених людством, які знаходять використання у подальшій трудовій діяльності індивіда (екстеріоризація). Суперечності між зовнішніми та внутрішніми умовами відображаються психікою людини як внутрішні суперечності й виступають рушійними силами психічного розвитку. Рушійні сили — внутрішні суперечності, що спонукають людину до активності, спрямованої на їх подолання. Наприклад, Г. С. Костюк вирізнив низку таких важливих внутрішніх суперечностей. 1. Між новими потребами, цілями, прагненнями та досягнутим людиною рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Наприклад, внаслідок появи комунікативної потреби дитина оволодіває мовленням як засобом спілкування з оточуючими. 2. Між інертністю, стабільністю, стійкістю й мінливістю, гнучкістю. Розв'язання цієї суперечності веде до появи «гнучкої стабільності». Зокрема, узагальнення особистістю різних мінливих мотивів, способів поведінки призводить до її стійкості в різноманітних життєвих обставинах. 3. Між досягнутим рівнем психічного розвитку індивіда й образом його життя. 4. Між перспективними й близькими цілями. Подолання одних суперечностей призводить до появи інших, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності особистості, що й становить процес її розвитку. Таким чином, особистість виступає суб'єктом власного розвитку, що відбувається тільки через її активність.