Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань

Історія соціальної психології тісно пов'язана з істо­рією психології, а отже, і філософії. Як відомо, становлен­ня психологічної науки відбулося приблизно в середині XIX ст., а соціальна психологія як спеціалізований на­прям психології виокремлюється у самостійну науку лише у 20-ті роки минулого століття. Подібно до того, як вио­кремленню психології в самостійну науку передували два етапи - накопичення психологічних знань у межах філо­софії та виділення описової психології, становлення со­ціальної психології відбувалося протягом декількох ета­пів. Історію соціальної психології фахівці поділяють на три періоди:

• нагромадження соціально-психологічних знань у сфері філософії та загальної психології (VI ст. до н. е. — середи­на XIX ст.);

• виділення описової соціальної психології з філосо­фії та загальної психології в самостійну галузь знань (50— 60-ті роки XIX ст. — 20-ті роки XX ст.);

• формування соціальної психології в експеримен­тальну науку (20—30-ті роки XX ст.) та її сучасний розви­ток.

Більшість спеціалістів з історії психології вважають, що сучасна соціальна психологія була започаткована такими теоретичними напрямками (концепціями) як «психологія народів», «психологія мас», « інстинктів поведінки».

На розвиток "психології народів" були зорієнтовані зусилля засновника першої у світі експериментальної пси­хологічної лабораторії - видатного німецького вченого Вільгельма. З проблем "психології народів", або, як її тоді називали, "колективної психоло­гії", Вундт написав десятитомну працю, стислий виклад ідей якої під назвою "Психологія народів" був виданий російською мовою вже в 1912р. На думку В. Вундта, психологія народів - це наука про душу наро­ду, яка не менш реальна, ніж душа окремого індивіда. Ця наука повинна займатися порівняльним історичним дослі­дженням реальних продуктів суспільної (чи колективної) взаємодії - мови, міфів, звичаїв тощо. Важливість ви­вчення мови зумовлена тим, що жоден вид людського досвіду та діяльності не може й не повинен відділятися від соціокультурного середовища. Також завданням психоло­гії народів мало було стати вивчення відносин між людьми в процесі їхньої взаємодії, результати цієї взаємодії, що збагачують людське світосприйняття, сприяють новим до­сягненням людського розуму.

Іншою впливовою теорією, що виникає у цей період, є так звана "психологія мас". Серед найбільш авторитетних представників цього на­пряму треба згадати в першу чергу Габріеля Тарда - одного із фундаторів соціальної психології. Тард усі суспільні процеси пояснював дією психологічно­го механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини,. Г. Тард здійснив важливу дифе­ренціацію між натовпом і публікою: якщо функціонуван­ня першого передбачає фізичні контакти та обмеженість місця для індивіда, то публіка не перебуває у просторовій близькості і може створювати "громадську думку" завдя­ки сучасним засобам масової комунікації.

Дещо інший аспект психології мас представлений у ро­ботах ще одного французького вченого - Гюстава Лебона ("Психологія натовпу", 1895), центральним поняттям яких і був термін "психічне зараження". У цен­трі його уваги теж була "нормальна" людина, яка ставала "ненормальною" під впливом натовпу. У натовпі, на думку Лебона, стираються індивідуальні досягнення окремих людей, і тим самим зникає їхня своєрідність. Незважаючи на індивідуальні особливості (спосіб життя, основне заняття, характер, ступінь інтелігентності), одним лише фактом свого перетворення на масу люди здобувають колективну душу, через існування якої вони зовсім інакше, ніж поодинці, відчувають, думають та діють.

У масі людина переживає відчуття неймовірної міці, опиняється під впливом первинних потягів, абсолютно зникає почуття відповідальності, яке завжди стримує поведінку ізольованого індивіда. До того ж у масі починає діяти феномен зараження, тому в натовпі кожна дія, кожне почуття легко передається, причому настільки, що індивід так же легко жертвує своїм особистим інте­ресом на користь інтересу спільному. Лише одним фактом своєї приналежності до маси, стверджує Г. Лебон, людина опускається на декілька схо­динок нижче щаблями цивілізації, оскільки стає варва­ром, істотою, що керується первинними імпульсами. В масі діють два види емоційного зв'язку: між масовими індивідами як такими й емоційний зв'язок з вождем мас.

Теорія інстинктів соціальної поведінки (У. Мак-Даугалл). Основні наукові праці: «Вступ до соціальної психології» : 1) рушійною силою соціальної поведінки є інстинкти; 2) «Соціальна психологія» (Е. Росе, 1908): за поведінкою інди­віда повинен бути внутрішній етичний соціальний конт­роль, який базується на засвоєнні особистістю суспільних цінностей.

Теоретичні основи теорії:

1) спроба застосування еволюційного вчення до соціальних про­цесів (Г. Спенсер);

2) теорія соціального покладання, або «телезису», Л. Уорда (1841—1913): від природних процесів соціальне життя відріз­няється «телічним» явищем, тобто цілеспрямованістю і твор­чістю; генезис у суспільстві змінюється телезисом, який фор­мується на основі усвідомленого прагнення до прогресу; на базі бажань, які виражають природні імпульси (голод, спра­га, статеві потреби), формуються більш складні інтелектуальні й естетичні потреби, реалізація яких у творчій діяльності за­безпечує на рівні «індивідуального телезису» розвиток суспі­льства; основним носієм колективного телезису є держава;

3) концепція соціального розвитку Е. Росса, в основі якої зна­ходиться позаісторична «інтеграція» індивідів, яка призво­дить до утворення соціальних груп і підпорядковується пев­ному соціальному контролю і порядку;

4) наукові уявлення У. Мак-Даугалла:

а) причинами соціальної поведінки є природа вроджених інстинктів, внутрішніми проявами яких є емоції, наприклад, інстинкт боротьби і гнів, страх; інстинкт втечі і почуття са­мозбереження; інстинкт відтворення роду і ревність; інстинкт придбання і почуття власності; стадний інстинкт і почуття належності тощо;

б) система взаємозв'язку між конкретними інстинктами та емоціями спричиняє зміст функціонування різних соціаль­них феноменів - сім'ї, торгівлі, війн тощо.

Внесок теорії інстинктів соціальної поведінки в психологіч­ну науку: інтерпретація причин соціальної поведінки; пошук шляхів прогнозування поведінки особистості в групі на основі виокремлення фіксованих пар психічних явищ, основними елементами яких є інстинкт і емоція; з'ясування взаємозалежності психічних явищ у системі «інстинкт-емоція»; актуалізація проблеми вивчення свідомості; формування теоретичної бази для перетворення соціальної пси­хології на емпіричну, експериментально-прикладну науку.

Концепції «психологія народів», «психологія мас» та теорія «інстинктів соціальної поведінки» підготували грунт для переходу соціальної психології на якісно новий рівень, пов»язаний з перетворенням соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку.

Етап розвитку соціальної психології в першій половині ХХ ст можна назвати етапом тріумфу лабораторного експериментування, початком якого були експертименти Я.Н.Тріплетта з соціальної фацилітації. Ефект соціальної фацилітації полягає в тому, що присутність інших спонукає людей краще виконувати прості або добре знайомі задачі. Це були перші експериментальні дослідження, де об»єктом дослідження була мала група. Акцент робився на факті простої присутності інших, а сама група тлумачилась перш за все як факт « присутност і», вивчалась не взаємодія людей, а факт їх одночасної дії поряд.Дослідження феномену фацилітації проводилось також німецьким психологом В.Менде, американським соціальним психологом Ф.Олпортом.

Експериментальний період соціальної психології збагатив її не тільки емпіричним матеріалом, але і новими методиками дослідження.

Проте активний розвиток експериментальної соціальної психології не міг замінити процес створення соціально-психологічних теорій. На формування соціально-психологічного знання суттєвий вплив мали загальнопсихологічні теорії.

По-переш, треба згадати такий напрям психологічного теоретизування як біхевіоризм та необіхевіоризм. Біхевіористська орієнтація в соціальній психології розвивалась на шляху все більшого вторгнення в схему «стимул-реакція» різних проміжних змінних.Серед декількох напрямків необіхевіоризму на сьогодні перше місце за своїм впливом займає соціальни й біхевіоризм,який представлено зокрема Бандурою А. Соціальний біхевіоризм розглядає людину не тільки як продукт зовнішніх обставин, але й як активний їх творець. Соціальний біхевіоризм займає провідне місце в галузі методів самоконтролю, саморегуляції і самопрограмування.

Як антитеза необіхевіоризму в соціальній психології виник когнітивний напрямок. В дослідженні соціальних явищ когнітивісти підкреслюють вплив інтелектуальних процесів на розвиток особистості. Осмобливий внесок у розвиток соціальної психології зрблено представниками французької школи на чолі з С.Московічі, які з середини 50-х років розробили теорію «соціальних уявлень(репрезентацій)». Соціальні уявлення з»являються у повсякденному мисленні з метою осмислити, зрозуміти оточуючий людину соціальний світ.т Для людини завжди е можливість зустрітись з чимось «дивним і незнайомим». Така зустріч таїть в собі небезпепку зруйнувати звичне життя, звичний образ реальності. У людини є потреба якось «приручити» нові враження і тим самим зменшити ризик несподіваності, пристосуватись до нової інформації.Соціальні уявлення виконують три функції: є інструментом пізнання світу, способом опосередкування поведінки,засобом адаптації.

Значний внесок у розвиток соціально-психологічних знань зроблено психоаналітичним напрямком. Увага до безсвідомих процесів дозволяє психоаналізу досліджувати ключові області людської поведінки, яких інші психологічні школи ледве торкаються. Крім того, ця теорія надає багато можливостей для розумуння міжособистісних стосунків.

Гуманістична психологія відкидає детермінізм психоаналітичної школи і теорій научіння. З точки зору гуманістичних теорій, люди діють відповідно зі своїм поглядом, виявляючи активнсть і творчість у досягненні уілей. Гуманістична психологія сприяла розповсюдженні мтодів виховання дітей, основаних на повазі до унікальності кожної дитини, і педагогічних методів, спрмованих на гуманізацію внутрішньошкільних міжособистісних відносин.

Становлення соціальної психології в радянській та сучасній Україні:

- 1968 рік – Ш з»їзд психологів СРСР, який відбувся в Києві. Головні осередки відродження соціальної психології НДІ психології Міносвіти України, Інститут філософії АН УРСР, КДУ ім Т.Г.Шевченка.Фундатором соціально-психологічного знання є Л.В.Сохань, Л.Й.Марисова, Р.Х.Шакуров;

- 1969 рік – створення відділу соціальної психології (згодом лабораторії) в НДІ психології. Тривалий час новоствореною лабораторією керував нинішній директор Інституту психо­логії ім. Г.С. Костюка АПН України С.Д. Максименко. 3. 1971 рік - створюються відділ філософських проблем психо­логії в Інституті філософії АН України, кафедра соціальної та педагогічної психології в КДУ ім. Т.Г. Шевченка (нині -соціальної психології). Перша така кафедра виникла в Ле­нінградському університеті, а згодом у Московському уні­верситеті (1972 рік).

Першим дипломованим фахівцем з соцільної психології є Г.Д. Долинський, а один із перших докторів наук - В.П. Казміренко.

У 1970-80-х роках соціальна психологія ще не сформувала­ся як самостійна наука (Л.Е. Орбан-Лембрик). Будь-яка галузь може розвиватися, якщо вона має розгалужену інфраструктуру - як наука і навчальна дисципліна.

У 1990-х роках створюється лабораторія соціальної психо­логії в Інституті ім. Г.С. Костюка АПН України. Згодом почи­нає працювати Інститут соціальної та політичної психології, який залишається поки що єдиним на пострадянському просторі.

Кафедри соціальної психології функціонують також у При­карпатському національному університеті ім. В. Стефаника, Хар­ківському національному університеті ім. В. Каразіна, Дніпропе­тровському національному університеті, Волинському держано­му національному університеті ім. Лесі Українки, Чернігівсько­му державному педагогічному університеті ім. Т.Г. Шевченка.

Факультети соціальної психології є в Житомирському дер­жавному державному університеті ім. І. Франка, Київському міжнародному університеті.

Кінець XX - початок XXI ст. відзначається посиленим роз­витком соціально-психологічного знання. Соціально-психологіч­ною проблематикою займаються В.В. Васютинський, А.Б. Ко­валенко, М.Н. Корнєв, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.В. Москаленко, М.В.Савчин, М.М. Слюсаревський, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко та ін. Соці­альна психологія поступово вивільняється від догм і сьогодні часто розглядається в стійкому зв'язку з педагогічною психоло­гією, політичною психологією (М. Слюсаревський).