22 Червня 1941 р. Гітлерівська Німеччина напала на срср. Розпочалася Велика Вітчизняна війна радянського народу за свободу і незалежність своєї Батьківщини.

На початку війни німецька армія швидко просувалася територією СРСР. В Україні німці до середини липня 1941 р. окупували Східну Галичину, Західну Волинь, Північну Буковину і Південну Бесарабію; до середини серпня вони зайняли Правобережну Україну, 19 вересня – Київ і Полтаву, 16 жовтня – Одесу, 24 жовтня – Харків. До кінця 1941 р. німейька армія окупувала майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Ворошиловградської, Сталінської областей. Оборонні бої Червоної Армії на українській території закінчилися 22 липня 1942 р., коли нацисти захопили м. Свердловськ на Ворошиловградщині.

Обидві течії ОУН з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР. Напередодні його ОУН (Б) сформувала «Легіон українських націоналістів» чисельністю 600 вояків,що складався з двох військових частин «Нахтігаль» і «Роланд». «Легіон» у складі німецької армії увійшов на територію України.

30 червня 1941 р. ОУН (Б) проголосила в щойно окупованому Львові «Акт проголошення відновлення Української держави». Такий крок бандерівців ґрунтувався на обіцянках підтримки їхньої боротьби за українську державність з боку німецьких урядовців не найвищого рангу (у вищі владні кабінети українських націоналістів просто не пускали), отриманих напередодні війни з СРСР.

Був сформований український уряд на чолі з наближеною до С. Бандери особою – Ярославом Стецьком. Лакейська сутність нової української «влади» може бути достатньо яскраво проілюстрована двома цитатами з її офіційних документів, опублікованих тоді ж у Львові українською націоналістичною пресою:

1. «Акт проголошення відновлення Української держави»: «Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за … новий лад у цілому світі».

2. З послання Я. Стецька Гітлеру з нагоди ухвалення «Акту»: «… Ми посилаємо Вам, великому фюреру, від імені українського народу та його уряду, який створено у звільненому Лемберзі, сердечні привітання і побажання завершити боротьбу повною перемогою… Ми преповнені щирої вдячності і захоплення вашою героїчною армією…».

Однак Гітлер мав намір перетворити Україну на колонію, і тому йому не потрібна була навіть маріонеткова українська держава. Українські націоналісти потрібні були нацистам лише для організації диверсійних акцій у радянському тилу та підтримки окупантів місцевим українським населенням. Виходячи з цього, німці заборонили діяльність українського уряду і за декілька днів арештували його провідників. За відмову скасувати акт незалежності був також заарештований і ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен С. Бандера, де він перебував до вересня 1944 р.

Незважаючи на це українські націоналісти продовжували надавати підтримку нацистам, сподіваючись заслужити їхню прихильність і організувати українське самоврядування хоча б на місцевому рівні. З цією метою обидві організації українських націоналістів стали створювати т. з. «похідні групи» зі своїх членів, які йшли за окупаційними військами та організовували місцеву адміністрацію, стаючи старостами та бургомистрами, а також допоміжну поліцію.

Німці встановили в Україні жорстокий окупаційний режим терору. Україна була перетворена на німецьку колонію, що входила до території т. з. «німецького життєвого простору». З України Німеччина отримувала продукти сільського господарства, сировину для промисловості і робочу силу. 85 % усіх продуктів харчування, які під час війни ввозилися до Німеччини, ввозилися з України. Наприкінці війни в Німеччині працювали 2,8 млн робітників, які примусово були привезені з окупованих країн Європи. Так от 2,3 млн зниз були з України.

Восени 1941 р. нацисти вбили в Україні близько 850 тисяч євреїв (Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові та ін.). У розстрілах на території Бабиного Яру брали участь 1200 козаків Буковинського куреня, а також 118-й український поліцейський батальон. Пізніше, 22 березня 1943 р. його вояки під командуванням колишнього старшого лейтенанта 67-ої стрілецької дивізії Червоної Армії Г. Васюри знищили всіх мешканців села Хатинь у Білорусі.

А всього на українській землі окупанти знищили 5 млн 264 тис. мирних громадян (у тому числі 2,4 млн євреєв). Тільки за 1944 р. спецкоманди в концтаборах виплавили для рейху із золотих зубів і прикрас знищених в’язнів 2 т золота. Не випадково в швейцарські банки нацисти помістили золотих зливків на суму 415 млн доларів.

Під час німецької окупації Київ втратив 60 % своїх мешканців. Населення Харкова перед війною складало 700 тисяч осіб. За часів німецької окупації 120 тисяч було вивезено на роботи до Німеччини, 30 тисяч – розстріляно і 80 тисяч померло від голоду («душегубки», Лісопарк).

Така німецька політика викликала потужний опір з боку українського народу. В Україні розпочався партизанський рух. Він складався з двох основних потоків. Найбільш масовим був партизанський рух, який спрямовувався з Москви радянським урядом. В Україні вели боротьбу 516 тисяч радянських партизанів і 103 тисячи підпільників.

Українські націоналісти також організовували свої партизанські формування, що отримали назву Українська Повстанська Армія (УПА).

Перші загони УПА, т. з. «Поліську Січ» організував у серпні 1941 р. в Поліссі колишній резидент абверу в Радянській Україні (з 1940 р.), комендант місцевої української поліції Тарас Бульба-Боровець. «Поліська Січ» була створена з дозволу німецького військового командування для знищення залишків радянських військ на окупованій території. Після виконання цього завдання «Поліська Січ» розпущена. Однак бійці «Поліської Січі» не склали зброї і 1942 р. відновили активну діяльність проти радянських партизанів і поляків у Поліссі та на Волині, але вже полулегально, без офіційого дозволу німців і під новою назвою – УПА. Офіційно часом створення УПА її ветерани вважають 14 жовтня 1942 р. Само там, на Волині приблизно в той же час формувалися партизанські військові відділи обох ОУН. Збройні формування ОУН (Б) також прийняли назву УПА. Влітку 1943 р. загони ОУН (Б) оточили та роззброїли основні сили УПА Боровця та частини ОУН (М). Частина партизанів з цих формувань розійшлася по домівках, а частина влилася до загонів ОУН (Б), які після цього остаточно закріпили за собою назву УПА. В апогеї своєї сили (кінець 1943 – початок 1944 рр.) УПА налічувала в своїх лавах близько 40 тисяч бійців. Головними своїми завданнями командування УПА (головнокомандувач Р. Шухевич, псевдоним Тарас Чупринка) бачило боротьбу проти радянських партизанів і регулярних військ Червоної Армії, а також вигнання поляків із земель зі змішаним українсько-польським населенням. У розв’язанні останньої задачі УПА зіткнулася з польською націоналістичною партизанською армією, т. з. Армією Крайовою, яка не менш рішуче прагнула всановити контроль за землями, що раніше входили до складу польської держави. У цій боротьбі найбільш страждало мирне населення. За польськими джерелами на Волині в 1943–1944 рр. загонами УПА було знищено 60-80 тисяч польських чоловіків, жінок і дітей. Поляками ж було також знищено декілька тисяч українських селян на Холмщині. Ця бійня стала кривавим апогеєм ненависті між українців і поляків, яка поглиблювалася від покоління до покоління.

Слід відзначити, що УПА виступала не тільки проти більшовиків і поляків. Незважаючи на позицію свого керівництва, низові структури УПА боролися проти репресій німецьких окупантів стосовно українського населення.

У квітні 1943 р., коли розпочався корінний перелом у ході війни на користь СРСР, німці сформували з українських добровольців західноукраїнських земель дивізію СС «Галичина». Ця дивізія була вщент розгромлена військами Червоної Армії в липні 1944 р.

З другої половини 1943 р. Червона Армія почала звільняти Україну: 23 серпня 1943 р. було звільнено Харків, а 6 листопада – Київ. Перед уходом німці повністю зруйнували Дніпропетровськ, Полтаву, Кременчук, Київ та інші міста України. Наприкінці жовтня (28) 1944 р. вся Україна була звільнена від окупантів.

26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів Закарпатської України ухвалив рішення про об’єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 р. (вже після перемоги над Німеччиною) в Москві було підписано договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно якого Чехословаччина відмовлялась від будь-яких претензій на Закарпатську Україну.

Кордон з відродженою Польщею був установленийв основному за «лінією Керзона». Враховуючи взаємну недовіру, що склалася впродовж століть між українським та польським населенням на землях зі змішаним етнічним складом, чревату новими конфліктами, СРСР і ПНР здійснили обмін населенням на цих територіях. У період 1944–1946 рр. близько мільйона поляків переселилися зі Східної Галичини та Західної Волині до Польщі, а із Закерзоння було переселено до УРСР понад полумільйона українців.

Восени 1944 р., коли німці вже були вигнані практично з усієї України, вони знову згадали про лідерів українських націоналістів, розраховуючи на їхню допомогу в ослабленні радянського тилу. З концентраційних таборів випустили С. Бандеру, А. Мельника, Я. Стецька, Т. Бульбу-Боровця та інших відомих націоналістів. Вони власними силами спробували організувати опір радянським військам, що наступали, і боролися з відновленою Радянською владою на звільненій від гітлерівців території. Але ніщо вже не могло загальмувати переможну ходу Червоної Армії.

Наприкінці війни УРСР стала одним із засновників ООН. Всього в число держав-засновників, або первісних членів була включена 51 країна. Кожна з них мала один голос. СРСР отримав три голоси, оскільки крім власне Союза до складу держав-засновників ООН увійшли УРСР і БРСР як окремі одиниці. Це було знаком визнання світовим співтовариством тих величезних жертв, що понесли ці країни в боротьбі з нацизмом.

9 травня 1945 р. Велика Вітчизняна війна радянського народу проти гітлеровської Німеччини закінчилася повною перемогою СРСР. У результаті Другої світової війни вперше в історії всі українські землі об’єдналися в складі єдиної держави – УРСР, що входила до складу СРСР.

3. Радянська Україна після Другої світової війни (1945–1991 рр.). За роки війни населення України зменшилося на 10,5 млн осіб, з яких 5,3 млн загинули, або померли, а інші залишили територію України (чи то були вивезені на примусові роботи до Німеччини, чи то виїхали в евакуацію до східних районів СРСР, чи то щесь куди) і за будь-яких обставин не повернулися. Найбільшу частку з кількості загиблих склали євреї. Їх загинуло близько 2 млн. Всього по закінченні війни на території УРСР мешкало близько 30 млн осіб.

Ще 1944 р., тобто до завершення розгрому гітлерівських загарбників, було реалізовано сталінське нововведення – депортація цілих народів. Так, у травні того року з Криму (тоді ще в складі РРФСР) були поголовно виселені в східні райони СРСР татари, греки, болгари та вірмени за масове співробітництво з окупантами (колабораціонізм). На колишні місця їх проживання приїхали та облаштувалися в Криму росіяни, українці, білоруси, євреї та представники інших національностей Радянського Союзу. От звідти і зростають коріння сучасної кримськотатарської проблеми.

За роки Великої Вітчизняної війни народне господарство України зазнало величезних втрат. В Україні було повністю зруцновано 714 міст, 28 тисяч сел, 16 тисяч заводів і фабрик, 2 млн житлових будинків. Понад 10 млн осіб залишилося без житла. Німці вивезли з України 12 млн тон продуктів сільського господарства, велику кількість худоби, машин, тракторів, іншої техніки. Загальні втрати економіки України склали 40 %. А промислове виробництво в 1945 р. склало тільки 26 % від рівня 1940 р. Головним завданням після війни стало відновлення зруйнованого народного господарства. Керівництво цією роботою взяла на себе КП(б)У. За короткий термін були досягнуті величезні здобутки. У 1950 р. промислове виробництво в Україні вже на 15 % перевищувало рівень 1940 р. У 50-ті рр. Україна знов стала однією з найрозвинених промислових країн Європи.

На західноукраїнських землях опір Радянській владі продовжували чинити ОУН і УПА. Центр УПА розташовувався в Карпатах. Українські націоналісти здійснювали терористичну діяльність. Вони вбивали комуністів, комсомольців, активістів Радянської влади, колгоспного руху, вчителей, працівників міліції, діячів культури та релігії, які підтримували Радянську владу. Бойовики ОУН-УПА здійснювали терористичну діяльність і на території сусідньої з УРСР Польської Народної Республіки, головним чином у Закерзонні. У березні 1947 р. вояками УПА був убитий заступник міністра оборони ПНР, герой іспанської та Другої світової війн генерал Кароль Сверчевський (Вальтер). Це вбивство стало стимулом для початку широкомасштабної операції проти УПА спільними силами трьох держав: СРСР, Польщі та Чехословаччини в їх прикордонних районах. У результаті операції, що здійснювалася в квітні-жовтні 1947 р., загони УПА зазнали величезних втрат і були розсіяні. Частково їм вдалося пробитися через територію Словаччини до Австрії, а згодом перебратися до Західної Німеччини. У межах загальної операції з ліквідації УПА органи безпеки ПНР здійснили операцію «Вісла». У ході цієї акції українське населення, що відмовилося переїхати до УРСР і підтримувало УПА (це були переважно лемки), було депортовано на північ і захід Польщі. Щоб прискорити асиміляцію переселених українців, їх розсіювали серед поляків: до одного населеного пункту допускався переїзд не більш 3-4 українських родин. 1997 р. польський уряд офіційно осудив акцію «Вісла».

Терористична діяльність українських націоналістів на території УРСР тривала до середини 50-х років, коли були знищені їх останні збройні угрупування. Лідери ОУН після Другої світової війни жили в еміграції, переважно в Західній Німеччині. З еміграції вони керували діяльністю членів ОУН і УПА в Україні. КДБ СРСР почав здійснювати терор проти лідерів українських націоналістів. 1959 р. агент КДБ Богдан Сташинський убив у Мюнхені лідера ОУН Степана Бандеру.

1953 р. помер Сталін. Лідером СРСР став М.С. Хрущов. Почалася демократизація радянського суспільства.

На початку 1954 р. український і російський народи святкували 300-річчя Переяславської Ради. На знак дружби між російським і українським народами в лютому 1954 р. Крим був переданий зі складу РРФСР до складу УРСР. Таким чином, з 1954 р. у складі української держави перебували всі ті території, що й зараз.

54