Інсценізації за творами т. Г. Шевченка
На сцені першого радянського театру, якому було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка (нині Дніпропетровський) у 1920 році, у дні Шевченкових роковин була здійснена постановка «Гайдамаків», що була підготовлена за спеціальним завданням народного комісара освіти.
Інсценізацію «Гайдамаків» написав, а потім і втілив на сцені Л. Курбас. Ряд яскравих реалістичних образів створено було тоді ще молодими, а нині прославленими українськими митцями. Так, Гонту грав І. Мар'яненко, Залізняка – Д. Антонович, Кобзаря – В. Василько. Цінним було те, що основним героєм спектаклю був український народ, який піднявся на повстання. Вистава була оригінальна за формою. У ній були використані елементи античного театру, яскраво поставлені масові сцени. Дія починалася прологом. На сцену виходило десять дівчат, одягнені у сирі свитки, які читали рядки з шевченкової поезії. Вони символізували Україну. Протягом усієї вистави цей хор втручався в дію, висловлював своє ставлення до персонажів і подій. Спектакль був пристрасний, сповнений пафосу, революційної романтики і дуже гаряче сприймався глядачами.
У тому ж 1920 році, першими постановками молодого українського театру ім. Франка, що працював у Вінниці, також були поеми Шевченка «Іван Гус», «Великий льох», «Лілея».
До Шевченкової поеми «Гайдамаки» зверталися й інші театри, які по – своєму вирішували її. Так, у 1922 році, у своєрідній інтерпретації, «Гайдамаки» були показані на сценах театру ім. Франка у постановці Г. Юри, театру ім. М. Заньковецької у постановці Б. Романицького. Слідом за франківцями і заньковчанами театри Радянської України – ім. Шевченка (Харків), ім. Жовтневої революції (Одеса) – ставлять на своїх сценах ряд творів Шевченка: «Назар Стодоля», «Невольник», «Катерина», «Гайдамаки», «Марина», «Наймичка», «Сотник», «Тополя», «Іван Гус», «Відьма», «Сон», «Кавказ» та інші.
Лесь курбас «гайдамаки»
Драматургічна спадщина Т. Г. Шевченка, як відомо, невелика. Вона обмежується драмою «Назар Стодоля» та одним актом незавершеної поеми «Никита Гайдай». Обидва твори свідчать про знання Шевченком специфіки театрального мистецтва, про вміння показати розвиток подій в активній драматичній боротьбі.
Крім «Назара Стодолі», на театральній сцені почесне місце посідають ще близько двох десятків п’єс, опер та балетів, поставлених за творами поета.
Щоправда, не в усіх цілком зберігається Шевченківський текст. В одних цілі драматичні епізоди переносяться на театральну сцену, в інших використано лише окремі мотиви сюжету, або ж твори поета надихнули авторів на створення близьких за темою драм. Зокрема про драматургічність поем Кобзаря писав І.Кочерга: «Поеми Шевченка містять у собі якусь могутню, хоч і приховану драматичну енергію, яка владно вимагає свого втілення в сценічних образах. При цьому в одних поемах ця енергія на половину розриває епічну тканину розповіді, проявляючись у готовому драматичному діалозі, в інших – її потрібно здобути і підпорядкувати законам театру»[4].
У 1906 році до «Гайдамаків» звернувся М. Кропивницький, коли ставив «живі картини» на Шевченківському вечорі в Полтаві.
Хоча написані не для сцени, «Гайдамаки» - найсценічніший твір серед інших поем Кобзаря. У ньому одинадцять монологів (Лейби, Яреми, Благочинного, Залізняка, Оксани, Гонти). Завдяки їм та діалогам Шевченко розкриває внутрішній світ своїх героїв, їхні прагнення і почуття. Відтак персонажі постають перед нами як живі люди. А в деяких розділах твору, якщо відкинути епічні розповіді про історичні події та ліричні відступи автора, вимальовується закінчені драматичні сцени. Поет органічно переходить від епічної форми до діалогічної і навпаки:
«Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, біжи в Вільшану:
Їмості треба. Не барись».
Пішов Ярема, похоливсь.
(«Галайда»)
Або
А там… а там… Йде Ярема,
На Дніпр поглядає.
«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий…»
(«Треті півні»)
Діалоги точно відповідають сюжетним обставинам, атмосфері подій.
У цілому поема не має форми й композиції драматичного твору, проте більша її частина написана в діалогічній формі, образно – дійовою мовою, а драматичні колізії не поступаються перед кращими зразками класичної драматургії. Завдяки цьому вона – прекрасний матеріал для сценічного втілення.
Інсценізуючи поему Т. Г. Шевченка, Курбас шанобливо поставився до авторського тексту, замінивши лише вирази «жидівська собака» на «проклятий Лейбо», «кари ляхам» на «кари панам» з метою підсилення соціального звучаня вистави. Інсценізація «Гайдамаків» складається з прологу та трьох картин, які фактично є трьома діями. «До шевченківського тексту, - писав рецензент газети «Вісті»,- не зробив Курбас жодних «купюр», нічого не викинув з того, що могло б «компрометувати» поета в очах сучасних культурних міщан. Навіть сцена загибелі дітей Гонти не викреслена, як і «антисемітичні» епізоди з жидом-корчмарем або «клерикальні» виступи попа, що закликає до помсти і висвячує ножі… Всі ці історичні постаті проходять на кону у всій своїй природній безвиглядності»[5].
Курбас повністю залишив сюжетну канву твору, зберіг драматургічно написані сцени, монологи, діалоги, розподілив текстовий матеріал між дійовими особами. Разом з тим він вдало використав принцип діючого колективу: «Десять слів поета» - це думки й переживання самого Шевченка, а часом совість і пам'ять українського народу. «Десять слів поета» не тільки переказували зміст: вони брали участь у подіях, оцінювали їх, а іноді були наче живою декорацією.
Використання в інсценізації хору на зразок античного, деякі критики вважали недоречним, невиправданим, чужорідним. Проте звернення до такого прийому правомірне, воно випливає з особливостей Шевченківського твору.
У центрі подій, як і в інсценізації, так і в першоджерелі, - народ, гайдамаки. Це не тло на якому виступають герої одинаки, а велика дійова рушійна сила. Однак для показу на сцені двох ворогуючих таборів у поемі обмаль матеріалу, тому Курбас увів пантоміми. Кожній з них він дав умовну назву: «Поневолення», «У корчмі», «Зустріч Оксани з Яремою», «Сходка гайдамаків», «Сцена бою», «Після бою».
За законами драматургії, коли головною дійовою особою п’єси стає народ, окрема фігура губить свою масштабність, свою значимість. Теж саме відбувається в прочитанні подібної драматургії. Цього не сталося з «Гайдамаками» в постановці Леся Курбаса. Герої вистави об’єднані з усією масою повстанців спільною долею, спільним світовідчуттям, але вони не позбавлені здатності приймати самостійні рішення, діяти. Тому вони виділяються на загальному тлі. Це були дуже виразні, яскраві образи на багатофігурному епічному полотні.
Вірність Шевченковому твору, висока художність інсценізації – визначальні прикмети вистави, рівної якій доти не було в українському театрі. Вона вводила глядача в світ далекої минувшини і хвилювала його співзвучністю з тогочасними історичними подіями, давала велику естетичну насолоду. «Переробляючи поему Т. Г. Шевченка в драматичний твір, - писав дослідник цієї інсценізації П. Т. Маркушевський, - Лесь Курбас зупинився на жанрі трагедії. Адже зображувані Шевченком події мають виключно гострий непримиренний конфлікт, який має розв’язатися загибеллю однієї із сил. Оскільки тут конфлікт не окремої особи з суспільством, а цілого народу з поневолювачами, утвердження ідеї революційного перетворення світу, то природно, що дана інсценізація мала характер народної трагедії. У відповідності до обраного жанру автор п’єси вдається до піднесення в змалюванні характерів окремих персонажів – Гонти, Залізняка, Яреми. Це постаті не пересічного плану, а виключні, позначені особливими пристрастями, масштабністю»[6].
Наявність народних сцен, великих масовок – одна з характерних рис української сцени. Це стосується вистав за творами Кропивницького, Старицького, Карпенка – Карого, Куліша, Кочерги… Тут народні сцени створюють, здебільшого, тільки тло головних подій, підкреслюють основний драматургічний конфлікт. Але є п’єси, в яких народ виступає головною дійовою особою, несе на собі велике ідейне навантаження. Саме до них належать «Гайдамаки».
Прем’єра вистави 11 березня 1920 року, в день 59-х роковин від дня смерті Т. Г. Шевченка, пройшла з винятковим успіхом. Газети сповіщали: «В оперному театрі в програмі спектаклю були «Ліричні вірші», «Іван Гус», та «Гайдамаки». Інсценізації вирішені Курбасом дуже оригінально, стильно і у високохудожньому втіленні. Успіх їх у глядачів був безсумнівний і заслужений. У виставі брали участь українська трупа ім. Шевченка, драматична студія Курбаса та студенти інституту ім. Лисенка» [7].
«…Найбільше стильно й мистецьки виконані були «Гайдамаки». Таку цілком оригінальну постановку український театр ставить уперше. Чудесно виконані, вони мали великий, цілком заслужений успіх поміж слухачами»[8].