1932–1933 Років в Україні» було ухвалено вельми незначною більшістю голосів, але без

принципово важливого положення про відповідальність за публічне заперечення факту

Голодомору.

Треба брати до уваги той факт, що й самі українці не вважають «усвідомлення

окремої української історії» чинником, який насамперед робить людину українцем.

Соціологічні розвідки свідчать, що позитивно на таке запитання в різних опитуваннях

відповідало лише по кілька відсотків респондентів.

У вітчизняному науковому та експертному дискурсах все частіше лунає думка –

амбівалентність історичної пам’яті українців зумовлена тим, що Українська держава,

на відміну, наприклад, від сусідньої Польщі, не завершила процесу ані деколонізації,

ані декомунізації.

З цього погляду політика українських урядів, що полягала в обережному введенні

в обіг «місць пам’яті», пов’язаних з різними протоукраїнськими й українськими дер-

жавами (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Запорозька Січ, Гетьманщина,

УНР і Українська держава 1917–1920 рр.) могла видаватися досить обґрунтованою й

продуктивною. У перспективі вона була б спроможна сформувати нову національну

ідентичність, яка спиралася б на важливі, хоча й не найрадикальніші, елементи

саме національного наративу. Про таку можливість свідчить позитивне сприйняття

більшістю громадян України постаті М. Грушевського, ім’я якого до набуття Україною

незалежності було тавровано як «ідеолога буржуазного націоналізму».

Проте проукраїнські елементи такої політики, а саме: запровадження шкільних та

університетських курсів історії України, виконаних у річищі національного наративу;

поява освітніх і просвітницьких передач на державному телебаченні та радіо; виро-

блення на державне замовлення низки документальних та художніх фільмів історичної

тематики; відзначення на державному рівні пам’ятних дат національної історії тощо, –

нівелювалися загальною суперечливістю й непослідовністю офіційної політики

пам’яті.

Так, у 1999 році було відновлено радянський «День захисника Вітчизни» (23 люто-

го), що одразу негативно позначилося на престижі Дня української армії (6 грудня). Так

і не набув офіційного статусу день Святої Покрови (14 жовтня), який пропонувалося

наповнити змістом Дня української козацької доблесті. Відтак офіційне святкування

дня 23 лютого досі тиражує не український, а радянський патріотизм, причому в його

міфологізованій формі – адже реально день 23 лютого 1918 року не пов’язаний із жод-

ною «перемогою більшовиків над німцями» під Нарвою й Псковом.

На державному рівні 2001–2003 рр. було відзначено не лише 700-річчя визнач-

ного державотворця короля Данила Галицького й 70-річчя Голодомору, а й 85–річчя

партійного керівника України В. Щербицького та 85-річчя «ленінського комсомолу».

Водночас відбулося «згортання» ряду здобутків перших років незалежності, які мали

на меті інтенсифікувати процес формування української історичної пам’яті. Так, у ба-

гатьох вищих навчальних закладах запроваджений на початку 90-х років курс «Історія

України» було замінено на курс «Політична історія ХХ століття».

В умовах недоформованості канону національної історії почали поглиблюватися

відмінності не лише між міфологічними картинами, властивими масовій свідомості

мешканців різних регіонів, але й у ряді випадків між науковими школами, що сфор-

мувалися у цих регіонах. Нарешті, попри окремі здобутки, так і не було запропоно-

вано спільного погляду на історію, прийнятного як для етнічних українців, так і для

представників національних меншин, зокрема, для кримських татар, для яких оцінка

багатьох подій історії середньовіччя й ранньомодерного часу є протилежною від

традиційної української.

Очевидно, що в контексті формування історичної пам’яті не достатньо використо-

вувався потенціал українського мистецтва. Створені вітчизняними кінематографістами

історичні науково-популярні та хронікально-документальні серіали, які можуть допо-

могти мільйонам телеглядачів по-новому поглянути на власне минуле, провідні теле-

канали демонструють переважно у незручний нічний час. Художні фільми на історичну

тематику, такі, наприклад, як «Молитва за гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка чи «Богдан

Хмельницький» М. Мащенка, так і не вийшли на широкий екран. Переглянути їх змог-

ли тільки відвідувачі спеціальних кінопоказів. Тиражування на телеканалах новітніх

історичних міфів про багатотисячолітню історію України-Арати, про роль українців

у виникненні християнства, у зруйнуванні Римської імперії тощо, викликають лише

недовіру й скепсис.

Загальна ситуація в царині популяризації національної історичної спадщини

виразно змінилася на краще з початку 2005 року. За ініціативи Президента України

В. Ющенка було проведено державні заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних

репресій і голодоморів, вшановано пам’ять багатьох героїв національно-визвольної

боротьби, створено Український інститут національної пам’яті тощо. Тільки у 2007

році Глава держави видав ряд Указів, спрямованих на встановлення історичної правди

та справедливості, реабілітацію на її основі національної пам’яті. Серед них Укази:

«Про заходи з відзначення 90–річчя подій Української революції 1917–1921 років та

вшанування пам'яті її учасників», «Про відзначення 65–річниці створення Української

повстанської армії», «Про відзначення 300–річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним

виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського сою-

зу», «Про відзначення 100–річчя від дня народження Романа Шухевича», « Про оголо-

шення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору», «Про відзначення у 2008

році Дня Соборності України».

Політика Президента України В. Ющенка за своїм змістовним наповнен-

ням орієнтована на деконструкцію імперсько-радянського наративу, формування

національного історичного канону. У своєму привітанні з нагоди 65–річчя з часу ство-

рення Української Повстанської Армії Президент України В. Ющенко, зокрема, наголо-

сив: «Не оминаємо жодної важкої сторінки нашої історії і саме так відновлюємо правду,

за якою стоїть великий і соборний подвиг Українського народу – народу, який переміг

смерть і врешті утвердив свою державу. Відродження історичної правди означає для

нас спільний рух уперед».

Очевидно, що «розколотість» історичної пам’яті українців суттєво заважає фор-

муванню модерної української ідентичності, стримує широку суспільну консолідацію

щодо майбутніх пріоритетів розвитку Української держави й суспільства. Національний

історичний наратив призводить до логічного висновку про бажаність європейського

вибору України. Натомість імперсько-радянський наратив формує уявлення про

неминучість євразійського вибору. Національний наратив свідчить на користь

ліберальної демократії та індивідуалізму, імперський – на користь «сильної руки» й

«колективістських цінностей». Національний наратив легітимізує державний статус

української мови й прагнення до творення Української Помісної Православної Церкви,

імперський – обґрунтовує історичну двомовність українців та їхнє перебування в ме-

жах «канонічних територій» московського православ’я.

Відзначимо, що у науковій площині на перешкоді подолання такої розколотості вже

не стоять цензурні заборони й переслідування істориків, дослідження яких торкаються

складних, два десятиліття тому ще «закритих» тем. За роки незалежності вітчизняна

історіографія зробила вагомий внесок у модернізацію українського історичного нара-

тиву, його інтеграцію у контекст світової та європейської історіографії. Провідну роль

у цій роботі відіграли інститути Національної академії наук, передусім Інститут історії

України, професорсько-викладацькі колективи кафедр історії України національних

університетів, інші дослідницькі центри. Після років штучної ізоляції українська на-

ука збагатилася величезним масивом досліджень, що були напрацьовані у західних

українознавчих центрах.

Проте формування й актуалізація «місць пам’яті», що утверджують національну

пам’ять як складову суспільної свідомості, є не лише справою виключно фахових

істориків. Це має стати завданням державної політики, котра спирається на широ-

кий інструментарій, до якого належать:

узгоджені загальнонаціональні навчальні програми з історії в середній та вищій •

школі;

розвиток наукових та краєзнавчих досліджень в академічних інституціях, кафедрах •

ВНЗ, недержавних асоціаціях науковців;

робота музеїв, заповідників, архівів, бібліотек, що робить історію доступною для •

широких верств населення;

захист та популяризація національної історико-культурної спадщини; •

просвітництво в державних та недержавних ЗМІ (через підтримувані державою •

програми);

увічнення в різних формах пам’яті про події й постаті національної історії (встанов- •

лення пам’ятників і пам’ятних знаків, відзначення ювілеїв, найменування різних

об’єктів);

упорядкування топоніміки, як загальнодержавної, так і кожної з територіальних •

громад, демонтаж пам’ятників і символів тоталітарного минулого;

сприяння створенню та тиражуванню високохудожніх мистецьких творів (у різних •

жанрах художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, кіно тощо), при-

свячених історичному минулому.

Метою такої державної політики має стати суспільна консолідація та наближен-

ня України до європейських гуманітарних, освітніх і культурних стандартів. Зокрема,

на основі європейських підходів, має відбутися подолання колоніальних стереотипів,

нав’язаних у минулому всупереч історичним фактам задля розмивання національної

ідентичності українців.

В основі такої політики має перебувати консенсус національних еліт щодо

необхідності сприяння суспільній консолідації в ім’я подальшого просування України

до Європи і європейських цінностей. Пошук такого консенсусу на теренах України є

складним, з огляду на обмежене поле для компромісу, але цілком реальним завданням.

На основі результатів фахових досліджень, має бути сформовано консолідований

погляд на українську націю як на результат європейського історичного процесу з усіма

його етнічними, політичними, культурними та економічними факторами. Саме з цієї

точки зору варто на державному рівні інтерпретувати вузлові сюжети національної

історії, серед яких назвемо:

етногенез українців; •

спадщина Київської Русі й сучасна Україна; •

державотворчі процеси на території України; •

Україна у Великому Князівстві Литовському й Речі Посполитій; •

Українська національна реіолюція XVII ст., Переяславська Рада; •

діяльність гетьмана І. Мазепи й Полтавська битва; •

статус України в Російській імперії: колонія чи «органічна частина»; •

визвольні змагання 1917–1921 рр.; •

голодомори й репресії; •

Друга світова / Велика Вітчизняна війна; •

боротьба ОУН – УПА; •

роль національних меншин в українській історії. •

Трактування цих історичних тем має формувати несуперечливий національний

історичний наратив, у якому гідне місце повинно відводитися подіям та постатям, які

реалізовували український проект, починаючи від його ранніх стадій.

Дуже важливо, щоб подальше конструювання історичної пам’яті відбувалося на

основі наукового знання, а не на псевдонаучних міфологемах на кшталт походження

українців від легендарної Арати.

Констатація наявності об’єктивних передумов для козацьких повстань має су-

проводжуватися визнанням того, що Річ Посполита творилася, зокрема, й зусилля-

ми українських магнатів, шляхти, козаків. Саме звідси були запозичені демократичні

інституції пізнішої Козацької держави, ідеї договору володаря з підданими, що пізніше

ввійшли в гострий конфлікт з реаліями деспотичного Московського царства.

Особливо важливим є формування суспільної оцінки подій ХІХ–ХХ століть з точ-

ки зору становлення української політичної нації, розуміння суті й значення вибору на

користь саме української ідентичності з боку ключових постатей політики та культури.

У цьому контексті принципове значення має розкриття дихотомії «вибір Т. Шевченка

проти вибору М. Гоголя» і простежування його в усій новочасній українській історії.

Визнання того, що українці брали участь саме в Другій світовій, а не у Великій

Вітчизняній війні повинне поєднуватися з акцентуванням того факту, що УРСР за-

вершила цю війну в статусі переможця, формально – повноправного учасника

антигітлерівської коаліції й Об’єднаних Націй з власними наркоматами закордонних

справ і оборони (існування у 1944–1945 рр. окремого, нехай і номінального, наркомату

оборони УРСР та особливо діяльність наркома оборони УРСР генерала В. Герасименка,

який намагався реально розбудовувати Українську армію, належало до найбільш засе-

кречених моментів радянського історичного наративу).

Рішуче має бути знято табу з теми злочинів, які чинила Радянська Армія: від

масової загибелі 1943 року неозброєних і ненавчених мобілізованих на Лівобережній

Україні юнаків, яких направили форсувати Дніпро, до масових злочинів, скоєних проти

цивільного населення Східної Прусії.

В основу формування нових «місць пам’яті» має бути покладено імена й події

національного наративу, що вже сьогодні сприймаються суспільством позитивно, а саме:

діяльність великих володарів Княжої Русі; •

Запорозька Січ, козаччина, Б. Хмельницький як державотворець; •

культурний феномен українського бароко (в європейському контексті); •

українське національне відродження ХІХ–ХХ століть: діяльність визнач- •

них поетів, письменників, композиторів, науковців (від І. Котляревського – до

М. Грушевського);

участь українців у найвизначніших звершеннях ХХ століття; •

незмірні жертви Українського народу в ХХ столітті, спричинені діяльністю •

тоталітарних режимів («червоний терор», голодомори, репресії, Друга світова війна

тощо).

Водночас і календар державних свят, і топоніміка України, і меморіальні символи

її міст і сіл мають бути рішуче очищені від «реліктів» радянської доби: свят на кшталт

Дня захисника Вітчизни (23 лютого), пам’ятників і назв, які увічнюють й уславлюють

трагічні для українців події й імена катів Українського народу.

Координацію цієї роботи покладено на Український інститут національної пам’яті

(УІНП), який має отримати можливість реально діяти як орган виконавчої влади зі

спеціальним статусом.

При цьому головною функцією УІНП повинно стати не дублювання дослідницької

роботи, яка проводиться в інститутах НАН України та на кафедрах вищих навчальних

закладів, а саме координація зусиль істориків та представників політичних еліт щодо

вироблення єдиного бачення суперечливих для сприйняття частиною громадян подій

історичного минулого в ім’я досягнення високого ступеня національної консолідації

та утвердження цього бачення у суспільній свідомості через перелічені вище важелі

державної політики. У такій роботі мають бути вироблені ефективні механізми взаємодії

УІНП з іншими інституціями, насамперед, з НАН України, Міністерством освіти і нау-

ки, Міністерством культури і туризму, Держтелерадіо України, органами місцевого са-

моврядування тощо. Масштабність завдань зумовлює необхідність підвищення ролі й

статусу УІНП, перетворення його роботи на один з пріоритетів гуманітарної політики

держави.

РОЛЬ ЦЕРКВИ У ДУХОВНІЙ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Консолідуючий потенціал Церкви як суспільного інституту має бути максимально

задіяний у справі духовного єднання громадян України, забезпечення соборності дер-

жави та консолідації нації. З огляду на складну конфесійну палітру сучасної України,

дуже важливо, аби всі Церкви, конфесії та релігійні організації знайшли своє місце у

цьому процесі, мали гідні умови для реалізації своєї високої суспільної місії.

«Традиційні» або «історичні» церкви київського кореня, православна, а згодом і

греко-католицька, відіграли величезну роль у формуванні української ідентичності,

збереженні культурної й духовної самобутності нашого народу. Сучасна Україна

потребує осмислення цього унікального історичного досвіду.

Українська держава, ставши на шлях демократичних перетворень, послідовно

утверджує принципи світоглядного плюралізму – політичного, ідеологічного,

релігійного. Є всі підстави стверджувати, що в цілому у країні створено сприятливий

контекст для забезпечення релігійної свободи, що історично стала наріжним каменем

усіх свобод людини у їх європейському цивілізаційному розумінні.

Наочним виявом реальної свободи віросповідання в Україні є усталена тенденція

до збільшення кількості релігійних організацій. Щороку релігійна мережа збільшується

щонайменше тисячею нових структурних осередків діючих церков і деномінацій. За да-

ними Державного комітету України у справах національностей та релігій, на початок

2007 року загальна чисельність релігійних організацій в Україні перевищила 33 тисячі.

Для порівняння – у попередньому році аналогічний показник становив 32,2 тисячі.

Розширюється спектр віросповідних течій. Так, у радянський період в Україні діяло

всього 9 зареєстрованих церков і релігійних напрямів. У 1991 році їх нараховувалося

42, а у 2007 році ця цифра зросла до 120, але її навряд чи можна вважати остаточною,

оскільки чинне законодавство допускає функціонування релігійних організацій поза

реєстрацією. Паралельно зі зростанням мережі релігійних організацій відбувається і

процес відновлення Церквою своєї традиційної місії в українському суспільстві.

Держава виявляє свою готовність взаємодіяти з церквами і деномінаціями на заса-

дах партнерства, сфера якого постійно розширюється. Держава і Церква співпрацюють

на ниві охорони здоров’я, захисту традиційних моральних цінностей, збереження

природного середовища, благодійництва, духовного виховання молоді, соціального

служіння тощо.

Президент України В. Ющенко послідовно демонструє рівне ставлення та по-

вагу до всіх без винятку віросповідань та релігійних течій, що, безумовно, створює

підґрунтя для гармонізації міжконфесійних відносин, сприяє утвердженню терпимості

між віруючими, єднанню та духовній консолідації суспільства.

При цьому в жодному разі за мету не береться досягнення єдності у її доктриналь-

ному вимірі. Йдеться про духовне єднання навколо універсальних цінностей – добра,

милосердя, солідарності, справедливості, любові до ближнього та своєї Батьківщини.

Утвердження у релігійному житті суспільства толерантності, терпимості, взаємоповаги –

безальтернативний шлях до злагоди та стабільності, яким Церква і Держава у партнерстві

покликані вести українську громаду.

Додатковим аргументом на користь залучення Церкви до процесів духовної

консолідації української нації є її незмінно високий авторитет у суспільстві. Церква

поміж інших суспільних інституцій користується найбільшою довірою в українців.

Соціологічні опитування, проведені Інститутом соціальної та політичної психології

АПН України, свідчать: у лютому 2006 року рейтинг довіри до Церкви з боку гро-

мадян становив 57,9 %, наприкінці травня – на початку червня 2007 року він зріс

до 59,3 %. Приміром, системі освіти і Збройним Силам України довіряли 48,8 % та