Запобіжні заходи

Загалом, розділ, присвячений запобіжним заходам потребує певного доопрацювання.

Згідно статті 166, «Затримана на підставі дозволу суду особа не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання має бути: 1) звільнена, або 2) доставлена до суду …». Це положення видається сумнівним, оскільки воно не вимагає від відповідних органів доставити затриману особу до суду негайно або якнайскоріше. Строк у 24 чотири години – це занадто тривалий термін і може породжувати зловживання та необґрунтоване обмеження волі. Цю статтю доцільно викласти в іншій редакції, яка вимагатиме доставити затриману особу до суду «негайно та у будь-якому випадку не пізніше 24 годин».

У цій статті відсутній один із головних принципів: переважне право свободи, тобто жоден запобіжний захід не може бути застосований, якщо обвинувачення не наведе існування підстав і умов, передбачених законом. Але, на жаль, всупереч цьому принципу статті 171 та 172 сформульовані із певним наголосом на застосуванні запобіжних заходів.

В обох статтях наводиться формулювання «ухвала про звільнення затриманого підозрюваного». Складається враження, що рішення про застосування того чи іншого запобіжного заходу завжди передбачає затримання підозрюваного. Але насправді це не так, тому що у статті 164 зазначається, що суд просто викликає підозрюваного/ обвинувачуваного у випадках, коли вирішується питання про застосування запобіжного

заходу за клопотанням тієї чи іншої сторони. Це припускає: якщо тільки підозрюваний/ обвинувачуваний не був заарештований без ухвали суду згідно статті 154 і наступних статей, або якщо він був доставлений до суду «з дозволу на затримання з метою приводу» (стаття 148), підозрюваний/ обвинувачуваний може брати участь у судовому розгляді питання про застосування запобіжного заходу, якщо він цього бажає. Таким чином, формулювання англійською мовою передбачає, що запобіжний захід, крім взяття під варту, може застосовуватися лише до осіб, які знаходяться під вартою на момент застосування заходу.

Для вирішення цього непорозуміння стаття 171(1) повинна чітко зазначати принцип переважного права свободи. Крім того, стаття 171(3) має починатися так: «Якщо підозрюваного/ обвинувачуваного заарештовано, …». Стаття 172 повинна містити таке формулювання: «Слідчий суддя, суд, у разі неприйняття рішення, передбаченого статтею 171 чи 173 цього Кодексу, приймає ухвалу про застосування до підозрюваного/ обвинувачуваного одного із таких запобіжних заходів: …». Крім того, доцільно додати таку частину: «Якщо підозрюваного/ обвинувачуваного заарештовано, слідчий суддя або суд приймає ухвалу про звільнення затриманого підозрюваного чи обвинувачуваного».

Координація гарантій, зобов‘язань та додаткових зобов‘язань, наведених у статті 172, видається сумнівною. Якщо переклад правильний,² виходить, що стаття 172(1) передбачає чотири можливих гарантії виконання заходів, призначених слідчим суддею або судом.

У частинах 1 і 2 статті 172 згадуються «визначені зобов‘язання» та «визначене слідчим суддею зобов‘язання», але вони не описуються. За логікою згадане зобов‘язання має передбачати зобов‘язання не переховуватися від правосуддя та поставати перед судом на його виклик. У будь-якому випадку у диспозиції зобов‘язання має бути назване.

Додаткові зобов‘язання, передбачені статтею 172(3) можуть відбиратися лише у комбінації із «туманним» зобов‘язанням, наведеним у частинах 1 і 2 статті 172. Ці заходи дійсно є корисними та ефективними, але вони можуть також включати й інші заходи, такі як спостереження із використанням електронних засобів, заборона/ обмеження реалізації деяких прав, професійної діяльності, зупинення батьківської влади та домашній арешт. Не зрозуміло, з якої причини ці заходи не включені до кола можливих додаткових зобов‘язань. Це – дивно, особливо з огляду на те, що проект кодексу (статті 120 – 126) дозволяє тимчасово обмежувати спеціальні права.

Попереднє ув‘язнення є найбільш обмежувальним запобіжним заходом. Тому його застосування повинно обмежуватися випадках нагальної необхідності та випадках, у яких інші заходи видаються неефективними. Це також передбачається статтею 174(1)(2) проекту кодексу. З цієї точки зору стаття 180, як здається, обирає жорсткий

підхід, який може необґрунтовано подовжувати обмеження свободи. Зокрема, стаття 180(3) встановлює чіткий строк спливу ухвали про тримання під вартою. Наголос на часі спливу ухвали суду, а не на свободі підозрюваного/ обвинувачуваного є красномовним, тому що від віддзеркалює бюрократичний підхід до високо дражливого питання. Ця диспозиція повинна забезпечувати, щоб будь-яке обмеження особистої свободи не було довшим, ніж воно насправді необхідне. Відповідно, ця стаття має передбачати, що підозрюваний чи обвинувачуваний мають бути звільненні, як тільки підстави для їхнього тримання під вартою зникнуть. Положення про максимальні строки тримання під вартою до суду видається послідовним і доповнює цей підхід. Адже воно встановлює розумні строки обмеження волі і у такий спосіб примушує поліцію та прокурорів проводити необхідні слідчі дії без зволікань; воно визначає чіткі строки для підозрюваного чи обвинувачуваного, незалежно від оцінки наявності підстав для їхнього тримання під вартою.

З цієї точки зору, нема жодної потреби жорстко встановлювати час спливу ухвали суду про тримання під вартою. Якщо поліція закінчує слідчі дії в 1 годину ночі, нема жодної потреби тримати підозрюваного чи обвинувачуваного під вартою до 6 години вечора. За нормальних обставин вони мають бути звільнені якнайскоріше. Крім того, підпункти 3) та 4), здається, подовжують строк тримання під вартою на три дні без чіткого обґрунтування. Адже навряд чи можна пояснити, чому після завершення досудового слідства або зміни пунктів обвинувачення для осіб, які вчинили менш серйозні правопорушення, останні мають триматися під вартою ще три дні. Тут, знову таки, гнучкіший підхід буде більш ефективним. У цих випадках попереднє ув‘язнення повинно закінчуватися як тільки це практично стане можливим, тобто після розгляду судом питання про доцільність тримання під вартою або після вирішення питання про застосування інших запобіжних заходів (ці рішення мають бути прийняті протягом встановленого короткого строку, наприклад три дні).

У проекті кодексу нема жодного положення про запобіжні заходи і зокрема про тримання під вартою під час судового провадження. Застосування запобіжних заходів після завершення попереднього розслідування і до постановлення остаточного вироку є нормальною практикою і не порушує прав і свобод людини, якщо воно регулюється законом і відповідає загальним принципам застосування запобіжних заходів. Крім того, із просуванням кримінального провадження до остаточного завершення оцінка винуватості та ризиків, які виправдовують застосування запобіжного заходу, стають дедалі легшими. Така оцінка полегшується доказами, які збираються та пред‘являються суду. Як правило, до кола головних ризиків, що можуть бути підставою для застосування запобіжних заходів після закінчення досудового розслідування, належать ризик того, що обвинувачуваний буде переховуватися від правосуддя, та ризик продовження вчинення злочину. Перший може також посилитися через те, що рівень підозри у вчиненні обвинувачуваним злочину перевищує рівень підозри, що віддзеркалюється в обвинувальному акті та існує під час попереднього судового розгляду. Чим більша вірогідність проголошення обвинувального вироку та чим ближчий цей момент, тим більша ймовірність переховування обвинувачуваного від правосуддя з метою уникнення покарання. Для запобігання такій ситуації застосування

запобіжних заходів після завершення досудового розслідування має бути продовженим. Щоб уникнути помилкового продовження застосування запобіжних заходів в очікуванні остаточного вироку, – що є поширеною практикою у деяких країнах, - для кожного рівня тяжкості вироку необхідно встановити максимальні строки тримання обвинувачуваного під вартою . Сплив цих строків має означати скасування запобіжного заходу і дозволить таким чином гарантувати обвинувачуваного від тривалого обмеження його прав.