4. Розвиток ідей атлантизму.

Послідовники та учні Спайкмена не лише розвинули, але і відкоригували погляди свого вчителя – значного представника атлантистської лінії у геополітиці. Аналізуючи тези Спайкмена, його учень Д.Мейніг в одній з праць відзначає, що геополітичні критерії повинні особливо враховувати функціональну орієнтацію населення та держави, а не тільки чисто географічне розташування території відносно Суходолу та Моря.

Всю територію євразійського Rimland Мейніг поділяє на три види вкраїн залежно від функціонально-культурної схильності. В число країн першого виду увійшли Китай, Монголія, Північний В’єтнам, Бангладеш, Афганістан, Східна Європа (включаючи Пруссію), Прибалтика, Карелія – це простори, що органічно тяжіють до Heartland. Другий вид об’єднав Південну Корею, Бірму, Індію, Ірак, Сирію, Югославію, тобто геополітично нейтральні країни. Країни Західної Європи, Грецію, Туреччину, Іран, Пакистан, Таїланд Мейніг відніс до третього виду, схильного до таласократичного блоку.

У.Кірк, також послідовник Спайкмена, узяв за основу культурно-функціональний аналіз Мейніга, його бачення теллурократичної та таласократичної схильності. Він вважав, що головну роль відіграють прибережні цивілізації, від яких всередину континенту прямують культурні імпульси. Ступінь їх може бути різна. Таласократично-орієнтовані сектори «внутрішнього півмісяця» володіють вищими культурними форматами і їм належить історична ініціатива.

З точки зору американського науковця та публіциста С.Коена, усі регіони Землі можуть бути розділені на чотири геополітичних складових:

1. зовнішнє морське (водне) середовище, що залежить від торговельного флоту та портів;

2. континентальне ядро, тотожне Heartland (геополітичний термір, що означає «віддалені від узбережжя внутрішні регіони»);

3. дисконтинуальний пояс («берегові сектори», орієнтовані або вглиб континенту, або від нього);

4. регіони, геополітично незалежні від цих трьох складових.

Відомий американський вчений та політик Генрі Кіссінджер ((1923 р.н.), який в 1973-1977 рр. займав посаду Держсекретаря США, а в 1969 – 1975 рр. – радника президента США з питань національної безпеки) спираючись на ідею «дисконтинуальних поясів», вважав, що політична стратегія США полягає у об’єднанні розрізнених берегових зон у єдине ціле, що дозволить атлантистам отримати повний контроль над Євразією та СРСР. Це єдине ціле повинно включати в себе ті «берегові сектори», які зберігали нейтралітет або тяжіли до Євразії. Доктрина Кіссінджера пропонувала США діяти методом «батога та пряника»: В’єтнаму – війна, Китаю – співпрацю. Він виступав за підтримку режиму шахиншаха Ірана М. Реза Пехлеві, національних рухів в республіках СРСР. Ідеї Кіссінджера тісно пов’язувались з доктриною ядерного стримування США та НАТО, керівництво яких, при розміщенні американської ядерної зброї, враховувало географічні та геополітичні особливості регіонів.

Атлантизм, будучи геополітикою моря, не сторонився і нових ідей, пов’язаних з науково-технічним прогресом, науково-технічною революцією в військовій сфері. Так, поява нових типів озброєнь – спочатку стратегічних бомбардувальників, а згодом і міжконтинентальних, крилатих та інших ракет – знівелювали пріоритет Моря над Суходолом. Стали необхідними нові доктрини, які замість двох найважливіших елементів (Суша та Море) повинні були враховувати повітряний та космічний простір, де передбачалось застосування не тільки ядерної, але і плазмової та лазерної зброї. Такі нові елементи отримали назву аерократії та ефірократії. Освоєння даних двох видів середовища, на які не звертали увагу засновники геополітики, виявилось продовженням таласократичних теорій, але на більш високому рівні.

Історія показала, що атлантизм більш динамічно, наступально використовував усі середовища, які базуються на порядку Моря. Геополітика атлантистів набула наступального характеру, у той час як геополітика Євразії перебувала в стані пасивної оборони. В сфері аерократії СРСР добився відносного паритету, але у «зоряних війнах» не зміг встояти, що значною мірою зумовило поразку в «холодній війні», розвалу Організації Варшавського договору, а згодом і СРСР.

Після перемоги над СРСР у холодній війні геополітична думка на Заході розділилась на дві течії: «неоатлантизм» Семюеля Філіппса Хантінгтона та «кінець історії» Френсіса Фукуями.

Хантінгтон, перебуваючи на посту директора інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті, виклав свою доктрину неоатлантизму в статті «Зіткнення цивілізацій», яка згодом увійшла до однойменної книги.

В центрі доктрини перебуває проблема подальших відносин Моря та Суходолу, Заходу та Сходу крізь призму різних цивілізацій, які одночасно співіснують на Землі. На його думку, стратегічна перемога атлантистів над євразійцями не є перемога цивілізаційна. Захід і Схід і далі перебувають далеко один від одного в цивілізаційному плані. Західні цінності – це ринок, ліберал-демократія, індивідуалізм, права людини тощо, східні цінності – колективізм, традиціоналізм, соборність, патерналізм тощо. Хантінгтон стверджує, що західна ідеологія здобула перемогу тимчасово, що її торжество підніме на поверхню глибинні культурні шари Сходу: посилиться вплив релігійних чинників (ісламу та православ’я, синтоїзму та буддизму, конфуціанства та індуїзму). В недалекому майбутньому, на його думку, світовими цивілізаціями окрім західноєвропейської та північноамериканської стануть конфуціанська (китайська), японська, ісламська, індуїстська, слов’яно-православна, латиноамериканська цивілізації, можливо африканська та південно-східної Азії. Даний чинник знову створить умови для протистояння Заходу та Сходу. Це означає, робить висновок Хантінгтон, що треба до нього готуватись, завчасно регулювати, якщо не стримувати антиатлантистські настрої та тенденції, тоді не допустити об’єднання геополітичних центрів протистояння Заходу в єдиний союз. Для цього Заходу необхідно:

• тісніше співпрацювати, забезпечуючи єдність між США та Європою;

• інтегрувати в західну цивілізацію ті спільноти Східної Європи та Латинської Америки, чиї культури є близькими західноєвропейській та американській цивілізаціям;

• запобігати переростанню локальних конфліктів між цивілізаціями у глобальні війни;

• обмежити військову експансію конфуціанських та ісламських держав; призупинити згортання західного військового потенціалу на Далекому Сході та в Південно-Східній Азії;

• використовувати труднощі та конфлікти у взаємовідносинах ісламських та конфуціанських країн;

• підтримувати групи, що орієнтуються на західні цінності та інтереси в інших цивілізаціях;

• посилити міжнародні інститути, що відображають західні інтереси та цінності, узаконюють їх, забезпечити залучення незахідних держав в ці інститути.

Як видно з цих рекомендацій, в числі найбільш вірогідних супротивників Заходу Хантінгтон вбачає у таких державах, як Китай та ісламські країни, перш за все Іран, Ірак та Лівія (останні дві вже «демократизовані»), а не Росія чи будь-які інші євразійські країни.

Серед критиків Хантінгтона поширена думка, що він правий стосовно минулого, особливо стосовно Середньовіччя та перших століть Нового часу, коли зіткнення між християнством та ісламом було ідеологічним підґрунтям східного та західного Середземномор’я та Південної Європи. Але стверджується, що теорія Хантінгтона містить помилки за 3-а аспектами.

По-перше, він не враховує, що основними виразниками регіональних інтересів на міжнародній арені на початку ХХІ ст. виступають не аморфні об’єднання під знаком релігії (типу Ісламської конференції), та не подібні їм об’єднання країн певного континенту (наприклад, Організація африканської єдності). Вони розриваються внутрішніми протиріччями та приймають рішення, які не є обов’язковими. Інша справа – економічні регіональні об’єднання, такі як Європейський Союз, NAFTA (США, Мексика, Канада), АСЕАН (країни Південно-Східної Азії), тощо. Крім того, Росія, Японія, Китай та Індія фактично самі виступають у якості регіональних одиниць. А ряд регіональних об’єднань знаходиться в процесі становлення та розширення: ШОС, МЕРКОСУР, Андська група, АСЕАН.

По-друге, Хантінгтон в своїй концепції не враховував роль держав середнього та малого масштабу, а також етнічних груп, що прагнуть створити таку державу, відокремившись від однієї або кількох існуючих. Така тенденція продовжує залишатись джерелом безперервних конфліктів, у які неминуче втягуються регіональні та глобальні сили. За часів нещодавнього протистояння США та СРСР за такими конфліктами стояли дві глобальні держави, що дозволяло у багатьох випадках або вирішувати їх силою зброї на користь одного із блоків (В’єтнам) або зберігати status quo (Північна та Південна Корея). Після розпаду СРСР ситуація значною мірою ускладнилась, оскільки було порушено баланс сил.

Ще однією проблемою стало протиріччя в системі міжнародного права, де діють дві норми, що закріплені у Статуті ООН та Хельсінській декларації 1975 р., та інколи вступають у протиріччя одна з одною: право народів на самовизначення (з можливістю відокремлення у нову державу; приклади – Чорногорія та Південний Судан) та територіальної цілісності країн.

США та НАТО на практиці при розв’язанні міжнародних геополітичних проблем керуються подвійними стандартами, обираючи в конкретному випадку той чи інший принцип, який їм видається більш виграшним. Так, при розпаді Югославії, Німеччина першою визнала новоутворені країни, оскільки мала особливі інтереси на Балканах, прагнучи отримати вихід до гирла Дунаю та Середземного моря. З іншої сторони, визнання права 20 млн. курдів, що мешкають в Туреччині, на самовизначення, США та країни НАТО ігнорують, оскільки Туреччина є членом цієї організації. Даний приклад особливо цікавий, оскільки сепаратистський рух тих курдів, які мешкають в Іраку, ці ж держави підтримували з метою послаблення режиму С.Хусейна.

Більшість американських геополітиків відмовляються розглядати географію окремих країн, так як ті, на їх думку, в умовах глобалізації економічних, політичних, військових, інформаційно-культурних та інших відносин не є більше самостійними географічними одиницями. В своїх роботах під рубрикою «Країнознавство» американські та європейські геополітики групи країн об’єднують під назвами «країни Бенілюксу», «Південно-східної Азії» тощо.

По-третє, Хантінгтон не в повній мірі врахував діалектику взаємодії трьох тенденцій: глобалізації, регіоналізації, локалізації.