4. Конституційно-правовий статус особи

Соціальні норми, в тому числі й правові, визначають суспільний статус особи. Складні взаємозв’язки, які існують між людьми і державою, врегульовуються останньою за допомогою правових норм. Система прав та обов’язків індивіда, які юридично закріплені державою в конституції й інших нормативних актах та якими він наділяється як суб’єкт правовідносин, називається правовим статусом особи.

Правовий статус індивідів розрізняється залежно від характеру політико-правового зв’язку між ними і державою і є різним у громадян країни, іноземців та осіб без громадянства. У певних категорій громадян може бути спеціальний статус, визначений правовими актами (наприклад, державні службовці).

Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів особи. Особливе значення у цьому зв’язку набувають норми Конституції України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України та міжнародно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових, цивільних та інших. В цілому ж права і свободи людини не носять вичерпного характеру, тобто не залежать від закріплення у тому чи іншому нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться переважно про: конституційні принципи правового статусу людини і громадянина; громадянство; основні права, свободи та обов’язки; гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин.

Водночас, коли йдеться про правовий статус особи, треба мати на увазі, що в кожній країні переважну більшість населення складають її громадяни. Це — специфічний статус, який характеризує зв’язок особи з тією чи іншою державою.

Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить своє відображення в їх взаємних правах та обов’язках. Громадянство як визначений зв’язок особи і держави має певні ознаки: правовий характер, необмеженість у просторі і часі, стійкість, двосторонність, максимальний характер взаємних прав і обов’язків.

Громадянство у країні, де формою правління є монархія, називається підданством.

Як зазначалось, не кожна особа, що знаходиться у межах території України і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати іноземні громадяни та особи без грома­дянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи без громадянства (апатриди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безумовний характер.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою. Так, іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у політичні партії, не можуть брати участь в управлінні державними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не мають права рівного доступу до державної служби, не можуть безкоштовно здобувати вищу освіту та деякі інші права. У той же час на них не поширюється обов’язок відбувати військову службу.

Найважливішим елементом правового статусу людини є права, свободи та обов’язки, в яких розкриваються основні принципи взаємовідносин держави й особи.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами².

У Конституції України передбачаються такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні. Вони викладені у розділі 2 Конституції України.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди належать такі суб’єктивні права: право на життя, право на недоторканість особи, житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-який час в Україну. Кожному гарантується також право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово і в інший спосіб на свій вибір; кожен має право на свободу світогляду і віросповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у суспільному і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян. До цієї групи прав належать: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; збиратися мир­но, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; вибирати і бути обраним у державні органи і в органи місцевого самоврядування, мати громадянство.

Економічні права — це такі можливості людини і громадянина, які характеризують участь у виробництві матеріальних благ. До них належать: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності, можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок та ін.

Соціальні права — можливість людини і громадянина стосовно забезпечення належних соціальних умов життя. Це — право на охорону здоров’я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло). Крім того, до цієї групи належить низка прав, які стосуються сімейного життя. Насамперед, це невтручання в сімейне життя, добровіль­не укладення шлюбу, рівні права та обов’язки у шлюбі і сім’ї, право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та ін.

Екологічні права — можливість людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо.

Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності та ін.

Основні права нерозривно пов’язані з обов’язками громадян. Основний обов’язок — це встановлений Конституцією держави вид і міра необхідної обов’язкової поведінки громадянина. Для того щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні і духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки віддавати суспільству свою працю, зусилля, піклуватись про державні та громадські справи.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного і соціального життя в їх число входять обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про майновий стан і доходи, зберігати природу та охороняти її багатства. У галузі культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони історичних пам’ятників та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя входять обов’язки додержуватись Конституції і законів України, оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити в Збройних Силах України, поважати національну гідність інших громадян. У галузі особистої та індивідуальної свободи до системи обов’язків громадян України входять обов’язки поважати права і законні інтереси інших осіб.

Механізм реалізації прав, свобод і обов’язків насамперед складається з гарантій їх забезпечення. Ці гарантії — відповідні умови й засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених Конституцією України прав, свобод і обов’язків. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них належать право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; право на відшкодування матеріальних і моральних збитків та ін.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до ст. 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організації (ст. 37) і т. ін.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13), справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95), гарантування приватної власності (ст. 41) і т. д.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків належать: ідеологічна багатоманітність суспільного життя; відсутність державної (обов’язкової) ідеології і цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11) тощо.

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, до якого входять:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань;

3) розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури;

4) активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють охороні і захисту прав і свобод;

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов’язків.

Громадський контроль може здійснюватись політичними партіями, об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.