2. Національні школи геоекономіки та геополітики.
Характерною рисою класичного періоду геополітики (1880-1950 роки) була не лише консолідація різних вчених в єдиному руслі геополітичної думки, але і формування національних шкіл геополітики.
Німецька школа
Першою оформилась німецька школа геополітики, яка виникла спочатку як частина географічної науки. Саме географи, які зацікавились політикою, почали закладати основи нової науки. Біля її витоків стояли К.Ріттер, Ф.Ратцель, Р.Челлен. Перший вважав себе географом, другий – геоантропологом, і тільки останній – геополітиком. Розквіт німецької геополітики припав на 1920-1940-і роки, коли працювали Карл Хаусхофер, К.Шмітт, Е.Обст, К.Вовінкель, А.Грабовскі.
Німецька геополітика одразу ж почала розвиватись у двох напрямках. Перший – націоналістичний – походив із національної невдоволеності німців відірваністю їх від процесу формування колоніальних імперій та поразки у Першій світовій війні. Другий напрямок – інтернаціоналістський, лівий, соціал-демократичний – знайшов втілення в роботах Г.Графа, К.Віттфогеля. Його завданням називалось доповнення історичного матеріалізму географічним детермінізмом, тобто «прив’язати» економічні та політичні відносини між людьми та державами до природи, землі. В період свого зародження в Німеччині геополітика генерувала перш за все радикальні (як праві, так і ліві) політичні теорії, які по різному оцінювали можливості та поточні завдання Німецької держави.
Теорії «Серединної Європи» (Mitteleuropa) (І.Парч, Ф.Науманн) на перше місце ставили розширення європейських кордонів, включення в склад «Vaterland»-у всіх етнічних німців зі своїми територіями, утворення потужної та геополітично живучої метрополії, яка «природним чином» поширить свій вплив на Туреччину та Близький Схід. Теорії «світової політики» починали свої геополітичні конструкції із вимоги по переділу колоніальних володінь, надання незалежності колоніям малих (Бельгія, Голландія) та відсталих у розвитку держав (Іспанія, Португалія), що пішло б на користь більш потужні та розвинутій Німеччині. Ці теорії, в свою чергу, поділялись на «морські», що стверджували пріоритет флоту в геополітичному розвитку держав (А. фон Тірпіц), та сухопутні, що обґрунтовували необхідність першочергового освоєння сусіднього та прилеглого суходолу (Р.Челлен, Е.Обст).
Іншою характерною рисою німецької геополітики було підвищене сприйняття її державою та суспільством. Головною причиною цього стала поразка у Першій світовій війні, втрата всіх колоній, необхідність сплати величезних репарацій, жорстока фінансово-економічна криза. Це сприяло вкоріненню в свідомості німецької нації теорії «Серединної Європи» (Ф.Науманн), концепції «великих просторів» (Ф.Ліст), «континентального блоку Берлін-Москва-Токіо» (К.Хаусхофер) та інших, головною ідеєю яких було протистояння континентальних держав (в першу чергу, Німеччини) та держав морських. Вже в 1919 р. К.Хаусхофер в курсі географії, який він читав в Мюнхенськомму університеті, виклав свої геополітичні ідеї. В 1924 р. в Берлінській Вищій політичній школі А.Грабовскі організував геополітичний семінар. В тому ж році Хаусхофер разом з Е,Обстом, О.Маулем та Г.Лаутензахом почав видавати перший геополітичний журнал. Після приходу нацистів до влади (1933) він створив в Мюнхені Інститут геополітики, а в 1938 р. в Штутгарті – Національний союз геополітичного виховання німців, що мешкають за кордоном. В цей час геополітика стала обов’язковою навчальною дисципліною в усіх університетах Німеччини.
Японська школа
Японська геополітика, підкреслюючи «унікальність та неповторність» своєї країни, закликала створити «велику Японію» (Dai-Nihon) (С.Комакі). Її підтримувала націоналістична пропаганда, закликаючи «зібрати вісім кутів під одним дахом», тобто розширити японський геопростір до «великої Азії». В 1927 р. Японія бурхливо вітала так званий меморандум Танака (Г.Танака – прем’єр-міністр Японії 1927-1929 рр.), що сформулював геополітичну програму «освоєння» Маньчжурії, Монголії, Китаю, країн Південно-Східної Азії та південних морів, геостратегічні напрямки японських завоювань (спрямованих головним чином проти США, Великобританії, СРСР). В 1930-ті рр. з’явилась доктрина У.Амау, названа за ім’ям автора – прес-секретаря японського МЗС, яка передбачала витіснення з Тихого океану США та досягнення Японією світового панування. Прем’єр-міністри Коное (він же геополітик та один із авторів доктрини «великої Східно-Азійської сфери процвітання» 1940 р.) та Х.Тодзе (1942 р.) в основу зовнішньої політики поклали доктрину «сфери процвітання», що передбачала створення гігантської Японської імперії. В союзники Японія обрала собі «ображених» Німеччину та Італію, пакт з якими був укладений при прем’єр-міністрі Коное.
Італійська школа
Моментом виникнення оригінальної італійської геополітики можна вважати появу в Флоренції в 1903 р. журналу «Реньо» («Королівство»). Редактором був Е.Коррадіні (1865-1931). Основні ідеї «Реньо» полягали у необхідності завершення об’єднання Італії, повернення останніх італійських земель, що залишались під іноземним володарюванням. Такі землі отримали назву Terra irredenta (лат. «необ’єднані землі»). Звідси походить термін «іредентизм» – рух за об’єднання розділеного народу. До таких земель Коррадіні відносив Тіроль, узбережжя Адріатики (перебували під владою Австро-Угорщини), Корсику, Савойю, Ніццу (в складі Франції). Окрім цього, Коррадіні говорив про необхідність завоювання колоній; хоча конкретні країни або регіони не називались.
В 1910 р. Коррадіні створив Націоналістичну партію. Незабаром почав виходити і її друкований орган «Ідеа націонале». Значною мірою саме під тиском націоналістів уряд Італії в 1911 р. після короткої війни з Туреччиною захопив Лівію.
Головну геополітичну проблему націоналістам створювала та обставина, що їх претензії поширювались на території країн, які належали до ворогуючих блоків. Італія – занадто слабка, щоб вести самостійну політику, повинна була приєднатись або до Антанти, або до Німеччини з Австро-Угорщиною. Коррадіні підтримував ідею союзу з Німеччиною, знаходячи спільне між народами, «що запізнились», але вимагали «місце під сонцем».
Іншу позицію зайняв Б.Муссоліні, який заснував свою газету «Пополо-д’Італія» (програма якої була схожа з «Ідеа націонале»), але в Першій світовій підтримував Антанту. В травні 1915 р. Італія вступила у війну саме на її стороні.
За результатами Першої світової війни Італія здобула досить незначну територію Австро-Угорщини, що розпалась у вигляді гірських хребтів в Альпах та полоси узбережжя Адріатики. Ці здобутки не мали ні економічного, ні стратегічного значення, а союзники по Антанті відмовились передати Далмацію та інші землі, обіцяні Італії за вступ у війну. Боротьба за зміну кордонів всупереч до Версальського договору розпочалась вже в вересні 1919 р., вже восени 1922 р владу в самій Італії захопив Муссоліні.
Програма італійського фашизму сформував Д.Джентіле (1874-1944). Муссоліні лише поставив підпис під «Доктриною фашизму», розташованої в «Італійській енциклопедії». «Доктрина фашизму» не містила певної геополітичної програми. Джентіле розумів геополітичну неспроможність, військову та економічну слабкість Італії відносно потужних геополітичних сусідів: Німеччини, Франції та Великобританії. Однак його посилання на римську імперську традицію натякали, що саме Давній Рим був ідеалом італійського фашизму і за сприятливих умов претензії Італії могли б зростати до меж Римської Імперії. А поки що Муссоліні, маневруючи між європейськими країнами, намагався захопити те, що було можливо. В 1936 р. була завойована Ефіопія, згодом – Албанія. Муссоліні оголосив Італію імперією, а король Віктор-Емануїл ІІІ був проголошений імператором. Кінець італійського фашизму відомий – в 1945 р. Італія втратила геополітичні амбіції.
Найбільшим внеском італійської школи в теорію геополітики стала доктрина генерала Дж.Дуе про панування в повітрі. Дуе виходив з нової для того часу реалії – винайдення літаків. Саме літак, згідно Дуе, після завоювання двох стихій (Суходіл, Море), допоможе підкорити третю – Повітря. Для цього слід розвивати як цивільний, так і військовий флот. Особливе місце в майбутніх війнах належало авіації. Несподівані масові та коврові (тобто суцільні) бомбардування можуть послужити досягненню вирішального успіху у війні. Стратегія Дуе стала логічним завершенням ідей класової геополітики про взаємодію трьох природних середовищ та завоювання їх людиною. Тільки логіка освоєння природи була замінена генералом Дуе на логіку знищення та панування.
Британська та американська школа
Більш поміркований характер мали геополітичні ідеї в Великобританії та США. Але ця поміркованість носила досить умовний характер і пояснювалась двома чинниками: по-перше, ліберальними та ліберально-консервативними ідеями, покладеними в основу англійських та американських геополітичних теорій, а не фашистськими, нацистськими чи мілітаристськими (як в Італії, Німеччині, Японії). По-друге, позицією політиків США та Великобританії, що турбувалися більше не захопленням нових територій, а освоєнням вже наявних величезних просторів та захисту їх від анексії Німеччиною, Японією, Італією. Крім того, в США з відомих причин практично була відсутня інтернаціоналістська ліва течія геополітики, а у Англії вона відігравала значно меншу роль, аніж в Німеччині.
В класичний період домінували такі ідеї, як концепція «хартленду» (під яким розумілась Росія), «внутрішнього півмісяця» (Німеччина, Австрія, Туреччина), «зовнішнього півмісяця» (Великобританія, США, Канада), що були запроваджені з легкої руки англійського геополітика Хелфорда Маккіндера; теорії «морської сили» та «світової гегемонії» США англійського адмірала Альфреда Мехена, теорія «військово-морської могутності» англійського адмірала Ф.Коломба, критерії могутності держави та концепція «хартленда-рімленду» американського геополітика Ніколаса Спайкмена.
Всі вони прихильно сприймались елітами Великобританії та США, та використовувались як інструкція до дії в політиці. Однак ні в британському, ні в американському суспільстві питання інституціоналізації геополітики не зайшло так далеко, як в німецькому. Серед основних напрямків британської школи геополітики слід відзначити:
дослідження в апологетичному або критичному форматі політики колоніальних захоплень та геополітичних характеристик функціонування колоніальних імперій (Дж.Гобсон, Г.Сміт та ін.);
пошук шляхів світового панування, аналіз домінуючих позицій того чи іншого геополітичного простору (Х.Маккіндер, Дж.Фейгрів);
розвиток теми протистояння Суходолу та Моря; аналіз переваг морської могутності перед сухопутною, морського панування в світі (роботи Ф.Коломба).
Паралельними шляхами, тобто приблизно у той же час за тими ж напрямками, йшло формування американської геополітичної школи. Глобальний підхід Х.Маккіндера розвинув та видозмінив Н.Спайкмен, а концепцію «панування на морі» Ф.Коломба трансформував в теорію «морської могутності держави» А.Мехен. Спільним для британської та американської геополітики класичного періоду була їх таласократична спрямованість – прагнення домінувати в морі, спираючись на військово-морські бази, потужний військовий та торговельний флот. В методологічному плані для тієї та іншої школи характерним є глобальний підхід, формування цілісних картин світу, а при розв’язанні регіональних проблем – врахування міжнародної обстановки.
Головною відмінністю слід визнати колоніальну та імперіалістичну апологетику британської геополітики, яка схвалювала «освоєння» територій та експлуатацію населення цих територій, формування імперії, над якою «ніколи не заходить сонце», у той час як американська геополітика, залишаючись по суті експансіоністською, ніколи не закликала до створення колоніальної імперії. Очевидно, тут спрацьовувала обставина, що утворення США було пов’язано антиколоніальною війною за незалежність від Британської імперії. Тому американські геополітики не схвалювали колоніальних захоплень територій, але коли американські політики пішли шляхом експансії, вони «з розумінням» сприйняли приєднання територій, що були здобуті після воєн з Мексикою (Флорида, Техас, частина Каліфорнії), покупки Луїзіани в Франції, Аляски – в Росії (хоча остання не отримала практично нічого), відторгнення частини Панами для будівництва стратегічного каналу (що надавав не тільки переваги в торгівлі, але і можливість до маневру силами Атлантичного та Тихоокеанського флотів, а також для своєчасної передислокації необхідних контингентів армій). Схвально розглядалась геостратегія анклавних та острівних пунктів передового базування (Куба, Пуерто-Ріко, Гуам).
На розвиток американської геополітичної думки класичного періоду значний вплив справила доктрина Монро (в 1823 р. в посланні президента Джеймса Монро до конгресу США був сформульований принцип, який в подальшому отримав таку назву), яка не тільки відокремила республіканський та демократичний Новий Світ від монархічного та консервативного Старого Світу, але і надавала США можливість здобувати економічні та політичні переваги і домінувати в геополітичному просторі обох Америк. На початку класичного періоду та становлення американської національної школи США на відміну від Великобританії ще не були світовою державою, а були типовою регіональною країною. Боротьбу за здобуття світового геополітичного статусу розпочали саме теоретики, причому американські геополітики (Мехен, Спайккмен та ін.) використовували для цього напрацювання своїх європейських попередників (Гегеля, Ратцеля, Коломба) та сучасників (Маккіндера). На завершальній стадії класичного періоду (1910-20-ті рр.) США з регіональної перетворились спочатку на одну із світових, а згодом і на одну з двох супердержав. Це не могло не відобразитись на розвитку такого напрямку американської геополітики, як обґрунтування реально досяжних та морально виправданих шляхів контролю світових процесів та домінування в світі, побудови Pax Americana.
Французька школа
Становлення французької геополітики відбувалось в обстановці франко-німецького протистояння:економічна конкуренція, військове суперництво 1870-1871 рр., яке завершилось поразкою Франції та проголошенням Німецької імперії (у Версальському палаці під Парижем), післявоєнні суперечки про територіальну приналежність Ельзасу та Лотарингії, Перша світова війна з її Західним фронтом, де найзапекліші бої точились між французькими та німецькими військами.
Засновником французької школи геополітики беззаперечно є Поль Відаль де ла Блаш. Він сформував свої геополітичні теорії на критиці Ратцеля та його послідовників. На думку Відаля де ла Блаша, Ратцель явно переоцінив вплив географічного середовища на політику та недооцінив людський чинник. Людина також є географічним чинником, але при цьому вона наділена ініціативою, підприємливістю, може виступати та виступає провідником культурного чинника в політиці. Тільки через людину та за допомогою людини діє географічний детермінізм. Дана концепція отримала в геополітиці назву «посибілізм». Відаль де ла Блаш, розглядаючи проблему Ельзасу та Лотарингії (вважав її територією Франції), використовував концепцію посибілізму та доводив приналежність населення названих провінцій французькій культурно-політичній традиції. А тому стверджувалось, що кордон повинен проходити по Рейну. Такий кордон, як стверджувалось, став би не роз’єднувальною лінією, а кордоном «мирних держав», що сприяло б інтеграції.
Не менш критичними стосовно німецької геополітики були теорії інших французьких науковців – Ж.Анселя та А.Демажона. Ансель був принциповим супротивником пангерманізму та німецького експансіонізму. Франція, на його думку, повинна показувати приклад «цивілізуючої», а не завойовницької геополітики. Демажон аналізував зниження ролі Європи в світовій політиці після Першої світової війни та зростання ролі США та Японії: це зниження, на його думку, могло бути подолане об’єднанням Європи, для чого необхідно було подолати всі внутрішні протиріччя. В 1920-ті він бачив світ триполярним: об’єднана Європа, США, Японія. Таким чином, основою поглядів французьких геополітиків була теза про європейський союз із своїм колишнім супротивником – Німеччиною, з метою збереження французької колоніальної імперії та подальшого поширення французької культури.
Російська школа
Російська школа геополітики розвивалась в класичний період у декількох напрямках. По-перше, панславізм, ключовою політичною тезою якого було усвідомлення південними та західними слов’янами необхідності союзу з Росією для завоювання своєї незалежності. Найбільш яскравим та цілісним виразником панслов’янської ідеї в російській геополітичній думці був М.Я.Данилевський з проектом всеслов’янської федерації з центрами у Москві та Константинополі («Росія та Європа», 1871 р.).
По-друге, російська географічна наука, якій не була байдужою доля імперії. Типовим представником цього консервативно-охоронного напрямку, що висував концепцію «могутнього територіального володіння стосовно Росії», був П.П.Семенов-Тян-Шанський (1827-1914 рр.).
По-третє, російський більшовизм, що відстоював позиції марксистської теорії зміни соціально-економічних формацій шляхом світової революції. Яскравим представником даного напрямку геополітики та геостратегії виступав на початку ХХ ст. Л.Д.Троцький, який розробив теорію «перманентної революції» та намагався реалізувати її, спрямовуючи Червону Армію на Варшаву, підштовхуючи через Комінтерн німецьку, іспанську, китайську та інші революції, які в кінцевому підсумку повинні були підготувати та реалізувати «світову пожежу революції».
По-четверте, геополітика євразійців, що виникла в середовищі російських емігрантів, які залишались відданими традиціям слов’янофілів та настоювали на винятковості Росії як відносно Європи, так і Азії. В уявленнях провідного ідеолога євразійства П.Н.Савицького, Європа та Азія є суто географічними поняттями. В геополітичному значенні Євразійський континент поділяється на серединну імперію Євразію, європейський світ та азійський світ.
Таким чином, провідними школами, теоретики яких зробили найбільший внесок у розвиток геополітики в класичний період становлення цієї науки, стали школи великих держав: Німеччини, Франції, Великобританії, Італії, США, Росії-СРСР, Японії. Кожна з них по-своєму бачила світ в його історичному розвитку, роль людини та людських спільнот в освоєнні трьох середовищ географічного простору, місце своєї нації та своєї держави серед інших народів та країн, можливість та необхідність домінування в регіоні серед сусідніх держав та в боротьбі за світове панування. Кожна з них по-своєму оцінювала історичний шлях, сучасний потенціал, майбутні можливості своєї та інших великих держав, переваги економічні та культурні, географічні та демографічні, можливості, які притаманні мирному та військовому часу. У кожній з них геополітика перебувала на певному рівні інституціоналізації, теоретичної висоти, методологічної досконалості. Об’єднувало їх одне: колосальні перспективи розвитку – всі ці великі країни прагнули експансії, розширення своїх кордонів, просування своєї культури. Політики творили нові грандіозні плани, що включали поглинання цілих країн та регіонів, освоєння нових морів та океанів. Все це надавало нових імпульсів до вдосконалення геополітики.