11.2. Основи організації фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) реального сектору економіки

Фінансам суб'єктів підприємництва — складовій фінансової системи країни — належить визначальне місце у структурі фінансових відносин суспіль­ства, які на всіх рівнях господарювання і у всіх сферах суспільної діяльності опосередковують створення і розподіл валового внутрішнього продукту. Фінанси суб'єктів підприємництва — насамперед відносини розподілу, пов'язані з трансформацією ВВП та інших грошових надходжень (страхових відшкодувань, бюджетних коштів, коштів засновників тощо) у фінансові ресурси та їх використанням у процесі відтворення.

До фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) належать групи відно­син розподілу, пов'язані з: формуванням та розподілом валового й чистого до­ходу і прибутку, отриманими від звичайної діяльності; формуванням та використанням амортизаційних відрахувань; організацією взаємовідносин із державою й місцевими органами самоврядування з приводу сплати податків, інших платежів та вилучення частини чистого прибутку до бюджетів усіх рів­нів; відрахуваннями до державних цільових фондів; здійсненням дивідендної політики; бюджетним фінансуванням (отриманням бюджетних позик та субсидій); взаємовідносинами з іншими суб'єктами підприємництва та фінансо­вими установами з приводу інвестування коштів у цінні папери й одержання доходів від фінансових інвестицій, отримання і погашення кредитів, емісії цінних паперів, зберігання коштів, страхування тощо.

Викладене вище свідчить про те, що формування фінансових ресурсів пов'язане не тільки з трансформацією створеного підприємством ВВП та ін­ших грошових надходжень, а й фінансових відносин, що зазвичай виникають через потребу покриття трансакційних витрат: оплати послуг кредитних уста­нов і страхових компаній, інвестиційних фондів, господарського суду; управ­лінських послуг, що надають вищі органи виконавчої влади й органи місцево­го самоврядування у сфері охорони навколишнього середовища, метрології, отримання дозволів та ліцензій тощо.

Отже, можна констатувати, що фінанси суб'єктів підприємництва — еконо­мічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням фінан­сових ресурсів у процесі відтворення. Фінанси суб'єктів підприємництва як еко­номічна категорія виражають свою сутність через виконувані ними функції.

Прийнято виокремлювати три основні функції фінансів суб'єктів підприєм­ництва.

1. Формування фінансових ресурсів у процесі фінансово-господарської діяльності, тобто здійснення підприємством розподілу доходів від звичайної та надзвичайної діяльності з метою формування грошових резервів і фондів цільового призначення.

2. Розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточної (операційної) та інвестиційної діяльності; виконання зобов'язань перед Бюджетами всіх рівнів, фінансовими установами та іншими інститутами, що впорядковують та обслуговують економічну діяльність у сфері суспільного ви­робництва.

3.Контроль за дотриманням вартісних пропорцій, формуванням та використанням фінансових ресурсів у відтворювальному процесі, який перебуває у тісному зв'язку і взаємообумовленості з розподільчою функцією. Ця функція базована на контролі за рухом фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси є матеріальною основою фінансів. Їх основна ознака -придатність до витрачання на статутні потреби підприємства, тобто їх спрямовують на збільшення основного і поповнення оборотного капіталів, а також для покриття витрат, пов'язаних із матеріальним заохоченням працівників і задоволенням їх соціально-культурних та інших потреб.

До фінансових ресурсів підприємства належать:

1) фінансові ресурси, утворені за рахунок доходів від звичайної діяльності:

• чистий прибуток (у тому числі з резервами і залишками невикористаного прибутку за попередні періоди) — частина прибутку від звичайної діяльності, що залишається підприємству після сплати податку на прибуток і формування резерву на виплату дивідендів (у господарських товариствах) та вилучення частини чистого прибутку підприємств державної і змішаної форм власності до бюджетів різних рівнів;

• амортизаційні відрахування (разом із залишками невикористаних сум амортизаційних відрахувань у попередні періоди), призначені для фінансу­вання реальних капітальних вкладень і поповнення основного й оборотного капіталів. За економічною природою амортизаційні відрахування є відшкодо­ваною частиною фінансових ресурсів, авансованих у попередні періоди в ос­новні засоби і нематеріальні активи;

• частина витрат на капітальний ремонт і поліпшення основних засобів та нематеріальних активів, які відносять у встановлених законом розмірах до витрат підприємства (зменшення валового прибутку);

2. кошти акціонерних товариств, одержані від додаткової емісії акцій та емісійного доходу, призначені на фінансування витрат зі збільшення активів суб'єкта господарювання;

3. кошти державного (місцевого) бюджету, інвестовані у підприємство на безоплатній основі, що одержують зазвичай державні та комунальні підприємства.

Обмеженість власних фінансових ресурсів підприємств спонукає їх до залу­чення інших інвестиційних ресурсів. Йдеться, як правило, про боргове фінансування підприємств за рахунок:

• коштів мінімальної заборгованості із заробітної плати — "стійкі пасиви". Ці кошти постійно перебувають у господарському обороті на безоплатній ос­нові (до призупинення фінансово-господарської діяльності). їх можна кваліфі­кувати як кошти (майно), отримані в довірче управління від працівників під­приємства, оскільки в колективній або індивідуальних угодах немає застережень щодо заборони використання економічно-природної заборгова­ності з коштів у господарському обороті, призначених для виплати заробітної плати, в період її нагромадження до моменту виплати;

• коштів від продажу корпоративних облігацій, у тому числі конвертованих;

• позичених коштів, одержаних у вигляді комерційного і банківського кредитів;

• державного кредиту;

• допомоги від вищих органів (асоціацій) на умовах повернення.

Найприйнятніше ранжирування згаданих вище ресурсів за ступенем безпечності: 1) власні й прирівнені до власних фінансові ресурси (чистий прибу­ток, амортизаційні відрахування, стійкі пасиви); 2) реінвестовані дивіденди (емісія акцій); 3) зменшення власного портфеля фінансових інвестицій (вивіль­нення власних фінансових ресурсів); 4) доходи від продажу конвертованих об­лігацій, коли недоцільне або неможливе вивільнення коштів за рахунок змен­шення власного портфеля фінансових інвестицій; 5) залучення позичених коштів; 6) додаткова емісія акцій.

Основні принципи організації фінансів суб'єктів підприємницької діяльності, тісно пов'язані з метою і завданнями та визначені статутними докумен­тами, такі.

1. Саморегулювання господарської та фінансової діяльності, суть якого по­лягає у наданні підприємствам (крім казенних) повної самостійності в прийнятті та реалізації заходів у сфері виробництва, інвестиційній діяльності, вра­ховуючи наявні фінансові, трудові й матеріальні ресурси. Для виконання завдань підприємство планує діяльність за допомогою складання бізнес-плану і поточних виробничих, інвестиційних та фінансових планів залежно від попи­ту на свою продукцію, роботи й послуги. Оперативне фінансове планування підприємство здійснює за допомогою бюджетування — системи кошторисів, що складають на підставі контрактів зі споживачами продукції та постачаль­никами матеріальних ресурсів, зобов'язань перед бюджетом і державними ці­льовими фондами тощо. Усі фінансові плани підпорядковані гарантуванню фінансового забезпечення діяльності підприємства фінансовими ресурсами і виконанню зобов'язань, за якими підприємство відповідає майном і доходами, отриманими від звичайної діяльності.

2. Самоокупність і самофінансування. Цей принцип означає організацію фінансової діяльності таким чином, щоб окупити кошти, інвестовані у підприємство, за рахунок отриманого прибутку та інших власних фінансових ресурсів і повністю виконати зобов'язання перед постачальниками матеріальних ре­сурсів, фінансовими установами та бюджетом. Самофінансування, на відміну від самоокупності, передбачає фінансування не лише відтворення, а й розвит­ку підприємства за рахунок власних фінансових ресурсів.

3. Розмежування джерел формування капіталу на власні й позичені, що є важливим для підприємств, оскільки в окремі періоди діяльності (або постій­но) виникає додаткова потреба в коштах, яку реалізують шляхом отримання коротко- і довгострокових кредитів. Поєднання власних та позичених коштів дає змогу раціональніше використовувати і зберігати власний оборотний капі­тал, своєчасно реалізовувати інвестиційні проекти.

4. Наявність фінансових резервів. Формування фінансових резервів — одна з важливих умов діяльності підприємств в умовах ринку. Сформовані резерви за рахунок власних фінансових ресурсів, котрі перебувають у формі висо­коліквідних активів (грошові кошти, державні та інші високоліквідні цінні папери тощо), мають гарантувати стабільну діяльність підприємства в умовах мінливої ринкової кон'юнктури і виконання зобов'язань перед партнерами і державою.

На організацію фінансів також впливають організаційно-правові форми суб'єктів підприємницької діяльності, (підприємство, господарське товарис­тво, виробничий кооператив, об'єднання підприємств: корпорація, концерн, консорціум, промислово-фінансова група, технопарк та ін.). Організаційно-правова форма підприємства визначає майнову та фінансову відповідальність і правомочність його засновників, структуру управління й способи формування капіталу тощо.

Матеріальною основою функціонування суб'єкта підприємництва і здій­снення ним виробничої та інших видів діяльності є майно, яке визнають акти­вами (тобто контрольованими ресурсами), використання яких, як очікують, приведе до економічних вигід у майбутньому. Отже, капітал — вкладення фі­нансових ресурсів у активи, які перебувають у розпорядженні підприємства (товариства) та є достатніми для виконання господарської й фінансової діяль­ності та отримання прибутків.

Виходячи з власних інтересів та умов ринку, інвестори (фізичні та юридич­ні особи) сподіваються мати у власності частину капіталу (активів) підпри­ємств, який дасть їм очікувані доходи. Тому капітал слід вважати боргом суб'єкта підприємництва (підприємства, товариства) інвесторам і, відповідно, мірою його відповідальності перед ними.

На момент утворення суб'єкта підприємництва формується статутний капі­тал за рахунок майнових вкладень, котрі можуть складатися з вартості матеріальних цінностей, об'єктів права, фінансових активів та грошових коштів, які належали фізичним і юридичним особам, або грошових коштів, котрі одержали господарські товариства від продажу акцій акціонерам. На цьому етапі суб'єкт підприємництва ще не має зовнішньої заборгованості, тому його ста­тутний капітал визнають відповідно до законодавства власним капіталом, який дорівнює вартості активів.

Власний капітал суб'єкта підприємництва, який здійснює фінансово-госпо­дарську діяльність, залежно від джерел формування поділяють на вкладений і нагромаджений.

Вкладений капітал — капітал, який внесли засновники (власники) підприємства. Статутний капітал — зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, що є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства не може бути меншим за 1250 мінімальних заробітних плат, товариства з обме­женою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат, товариства з до­датковою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат за умови, що за недостатності цієї суми учасники такого товариства відповідають за його борги додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратно­му розмірі до внеску кожного з них. На підприємствах і в господарських това­риствах, де не передбачена така фіксація капіталу, мінімальний розмір статут­ного капіталу дорівнює сумі фактичного внеску грошових коштів і майна власників до статутного капіталу. Пайовий капітал — пайові внески членів спілок та інших підприємств, якщо це передбачено засновницькими докумен­тами. Додатковий вкладений капітал — сума, на яку вартість реалізації ви­пущених акцій перевищує їхню номінальну вартість (в акціонерних товарис­твах); сума капіталу, внесеного засновниками понад статутний капітал (на інших підприємствах).

Нагромаджений капітал — капітал, одержаний у процесі господарської та фінансової діяльності суб'єкта підприємництва. Розрізняють такі види: ін­ший додатковий капітал — сума дооцінки необоротних активів, вартість не­оборотних активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридич­них або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу; резервний капітал

— сума резервів, створених відповідно до законодавства або установчих доку­ментів за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства (товариства); не­розподілений прибуток (непокритий збиток) — сума, встановлена при визна­ченні підсумку власного капіталу.

Під час господарської діяльності суб'єкт підприємництва використовує за­лучені кошти, спричинюючи боргові зобов'язання — вимоги кредиторів щодо його активів. Тому власний капітал підприємства (товариства) визначають як різницю між вартістю його майна і коротко- та довгостроковими зобов'язаннями. Отже, власний капітал — частина активів підприємства, що залишаєть­ся після вирахування його зобов'язань.

Відповідно до фінансової концепції збереження капіталу в господарських то­вариствах, яким законодавець встановлює мінімальний розмір статутного капі­талу (товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства за­критого й відкритого типу), вартість чистих активів має дорівнювати або перевищувати мінімальний розмір статутного капіталу. Якщо їх вартість менша від мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

У результаті вкладень у капітал формується дві частини: основний і оборот­ний капітали. У процесі функціонування основний капітал набуває форми не­оборотних активів, а оборотний — форми оборотних активів. Зазначимо, що оборотні активи поділяються на ті, що є оборотними коштами (забезпечують операційну діяльність), і ті, що сприяють отриманню фінансових доходів (роз­міщення вільних коштів на депозитних рахунках, у короткострокових фінан­сових інвестиціях тощо).

Основний капітал. До основного капіталу належать вкладення в необорот­ні активи у вигляді вартості матеріальних активів — основних засобів у робо­чому стані, незавершених капітальних вкладень, нематеріальних активів — об'єктів права і довгострокових фінансових інвестицій. Характерні ознаки не­оборотних активів: очікуваний строк їх корисного використання (експлуатації) більше року або операційного циклу, довшого за рік (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції); поступове зменшення їх вартості у зв'язку з фізичним або моральним зношенням (основні засоби і не­матеріальні активи); відшкодування їх вартості (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції).

Основними засобами прийнято вважати матеріальні активи, що утримуються підприємством з метою використання їх у процесі виробництва, надан­ня послуг, здавання в оренду, очікуваний або встановлений строк корисного використання (експлуатації) яких більше року (або операційного циклу, якщо він довший за рік) та вартість яких перевищує 1000 гри і поступово зменшуєть­ся у зв'язку з фізичним або моральним зносом. Основні засоби мають грошову оцінку і відображаються у балансі підприємства як основні активи.

Основними оцінками грошового вираження основних засобів є первісна і справедлива. Первісна (балансова) вартість основних засобів — історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих) чи витрачених для їх придбання (створення). Справедлива вартість основних засобів — сума, за якою здійснюють обмін активу або сплачують зобов'язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами: земля та будів­лі, машини й устаткування — ринкова вартість. За відсутністю даних — відновлювальна вартість (сучасна собівартість придбання) за вирахуванням суми зносу на дату оцінки; інші основні активи — відновлювальна вартість (сучасна собівартість придбання) за вирахуванням суми зносу на дату оцінки.

Нематеріальні активи — об'єкти права, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифікованими (відокремленими від підприємства) та утриму­ватися підприємством з метою використання протягом одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує строк в один рік) для виробництва, торгівлі, з адміністративними потребами чи надання в оренду іншим особам. Нематеріальні активи поділяють на: права користування природними ресур­сами (надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та ін­шою інформацією про природне середовище тощо); права користування май­ном (земельною ділянкою, будівлею, право на оренду приміщень тощо); права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо); права на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, про­мислові зразки, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо); гудвілі (ділова і комерційна репутація); авторські та суміжні з ними права (програмні продукти, бази даних); інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Придбані нематеріальні активи повинні бути визнаними, тобто має існува­ти ймовірність отримання майбутніх економічних вигід від застосування та­ких активів, а їх вартість необхідно достовірно встановлювати.

Основними оцінками нематеріальних активів, як і основних засобів, є пер­вісна і справедлива.

Довгострокові фінансові інвестиції — фінансові інвестиції на період біль­ше року, а також інші фінансові інвестиції, що не можуть бути вільно реалізо­вані в будь-який час. До таких інвестицій належать придбання акцій, обліга­цій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов'язань та інших цінних паперів, тобто активи, які утримує підприємство з метою одержання прибутку за рахунок відсотків, дивідендів, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід.

Фінансові інвестиції за метою здійснення (придбання) поділяють на: а) ін­вестиції, що є у підприємства до моменту їх погашення; б) інвестиції, які облі­ковують за методом участі в капіталі інших підприємств (інвестиції в асоційо­вані підприємства, дочірні підприємства, у спільну діяльність зі створенням юридичної особи; інші довгострокові інвестиції); в) інші фінансові інвестиції.

Фінансові інвестиції оцінюють за первісною (балансовою) і справедливою вартістю.

Балансову вартість придбаної фінансової інвестиції встановлюють за її собі­вартістю, яка об'єднує всі витрати, пов'язані з її придбанням (виплату комісій­них винагород та гонорарів, сплату мита, податків тощо). Якщо фінансова ін­вестиція придбана шляхом обміну на цінні папери власної емісії або інші активи, то первісну вартість (собівартість) такої інвестиції визначають за спра­ведливою вартістю переданих цінних паперів або активів.

Справедливу вартість фінансових інвестицій (крім інвестицій, що утримують до їх погашення або обліковують за методом участі в капіталі) встановлю­ють: для цінних паперів — за поточною ринковою вартістю, що склалася на фондовому ринку (коли такої оцінки немає, застосовують експертну оцінку); довгострокових зобов'язань — за теперішньою (дисконтованою) вартістю, яку мають виплачувати при погашенні заборгованості, визначеної за відповідними поточними відсотковими ставками; фінансових інвестицій в асоційовані та дочірні підприємства і в спільну діяльність зі створенням юридичної особи, які придбали та утримують тільки для продажу протягом 12 місяців із дати придбання.

Фінансові інвестиції в асоційовані й дочірні підприємства та спільну діяль­ність зі створенням юридичної особи на дату балансу відображають за вартіс­тю, визначеною за методом участі в капіталі. В основу оцінки за таким мето­дом покладено концепцію про те, що інвестор отримав дохід від інвестиції, еквівалентний частці його власності в асоційованому підприємстві. Якщо, наприклад, асоційоване підприємство, в яке вкладено капітал, отримало прибуток у звітному періоді, то пропорційна частка цього прибутку збільшує суму інвестицій інвестора. Дивіденди визнає інвестор на момент їх оголошення, і вони зменшують суму інвестицій. Дивіденди визнають як повернення частини інвестицій інвесторові.

Інвестиції розрізняють за видами:

— капітальна інвестиція — господарська операція, що передбачає придбан­ня будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних засобів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації (нове будівниц­тво, реконструкція або розширення суб'єкта підприємництва, будинків, споруд, призначених для виробництва нової продукції (послуг), виробництво нової продукції (послуг) на наявних виробничих площах у рамках діючих ви­робництв і організацій, впровадження нової техніки розроблення нових ви­робів);

• інтелектуальна інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання ліцензій, ноу-хау, патентів, підготовку і перепідготовку кадрів тощо;

• фінансова інвестиція — господарська операція, що передбачає придбан­ня корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових ак­тивів. Фінансові інвестиції прийнято поділяти на прямі та портфельні. Пряма фінансова інвестиція — господарська операція, що передбачає внесення кош­тів або майна до статутного капіталу юридичної особи в обмін на корпоративні права, котрі емітувала така юридична особа. Портфельна фінансова інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, дерива­тивів та інших фінансових активів на біржовому ринку.

Основні методи фінансування інвестицій підприємства: фінансування за ра­хунок власних фінансових ресурсів підприємства (самофінансування) і борго­ве фінансування.

Метод самофінансування передбачає використання у фінансовому забезпе­ченні інвестиційних процесів коштів власних і прирівняних до власних:

1. чистий прибуток — частина прибутку від звичайної діяльності підпри­ємства, яка залишається у розпорядженні підприємства після сплати до бю­джету податків та відрахувань, формування резерву на виплату дивідендів та резервних фондів;

2. кошти засновників, інвестовані у капітал підприємства; надходження від додаткової емісії акцій і емісійний дохід; бюджетні асигнування;

3. грошові нагромадження в будівництві, що здійснюють господарським способом (прибуток і економія від зниження собівартості будівельно-монтаж­них робіт);

4. амортизаційні відрахування, які визначають множенням норми аморти­зації на балансову (залишкову) вартість основних засобів, що амортизуються.

Боргове фінансування інвестицій.

1. Довгострокові банківські кредити для фінансування інвестиційних про­ектів залежно від надійності їх забезпечення можна поділити на довгострокові кредити для придбання обладнання та інших необоротних активів (проектні кредити) та іпотечні кредити. Надання довгострокового кредиту зумовлює укладання кредитної угоди, в якій зазначаються: величина (сума) кредиту: строк, на який надають грошові кошти; забезпеченість кредиту — майно або додаткові гарантії третіх осіб; спосіб погашення (повернення) кредиту; бан­ківський відсоток. Іпотечні кредити — довгострокові кредити під заставу не­рухомості та земельних ділянок.

2.Лізинг, який за своєю сутністю можна вважати комбінацією кредиту й оренди. Найпоширенішими є оперативний лізинг і фінансовий лізинг (капітальна оренда).

Оперативний лізинг (оренда) — господарська операція, що передбачає на­дання орендареві права користування основними фондами на строк, який не перевищує періоду їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких фондів їх власнику після закінчення строку лізингової угоди. Після закінчен­ня строку угоди лізингоотримувач може: повернути обладнання лізингодавцю; продовжити оренду, склавши нову угоду; викупити основні засоби за залишковою вартістю. До оперативного лізингу належать: рейтинг — короткострокова оренда майна від одного дня до року, хайринг — середньострокова оренда від одного до трьох років.

Фінансовий лізинг (оренда) – договір, у результаті укладення якого лізингоотримувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший того, за який амортизують більшу частину вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку угоди про фінансовий лізинг об'єкт лізингу, переданий лізингоотримувачеві згідно з угодою, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Враховуючи, що фінансовий лізинг передбачає передання власності на обладнання від лізингодавця лізингоотримувачеві, останній сплачує орендні платежі. Кожний платіж має два елементи: зменшення зобов'язання з оренди і фінансові витрати — витрати на сплату лізингового відсотка. Джерелами сплати платежів за фінансовим лі­зингом є амортизаційні відрахування і чистий прибуток підприємства.

3. Франчайзинг (непряме фінансування) — надання одним підприємством іншому права на виробництво і продаж товарів під його товарним знаком або за його технологією. Надання франчайзингодавцем прав іншим підприємствам може набувати таких форм: передання підприємству франчайзингодавцем необхідної технічної і комерційної інформації та документації, добір і навчання персоналу, надання інформації про обладнання, креслення тощо; надання франчайзингодавцем обладнання на умовах лізингу; надання франчайзинготримувачу пільгового кредиту строком на 1—2 роки; франчайзингодавець може виступати гарантом за кредитами, що отримав франчайзингоотримувач. Взаємовідносини між франчайзингодавцем і франчайзингоотримувачем регулюють угодою франчайзингу (угода комерційної концесії), у якій міститься: встановлення строку угоди, як правило, від 3 до 15 років (середній термін — 7 років); встановлення розмірів квот (допустимих обсягів виробництва), обмежень території і місць проведення операцій; дотримання франчайзингоотримувачем політики франчайзингодавця у сфері ціноутворення, якості продукції, реклами тощо; встановлення плати за надані франчайзингодавцем послуги — платежі типу паушальних (разові виплати на момент отримання технології, обладнання), платежі типу роялті (періодичні виплати після початку виробничої діяльності), комбінація паушального платежу і роялті.

Оборотний капітал. Оборотний капітал суб'єкта підприємництва (підпри­ємства) — грошові кошти і мобільні активи, що перетворюються на грошові кошти протягом одного виробничого циклу, які забезпечують неперервність процесу виробництва й обігу та отримання прибутку від звичайної діяльності.

Метою функціонування капіталу підприємства, й оборотного зокрема, є його самозростання в процесі кругообігу. Грошова форма, якої набирає оборот­ний капітал у процесі кругообігу, одночасно є початковою стадією наступного обороту капіталу, пов'язаного як зі створенням матеріальних благ, так і з на­громадженням фінансових ресурсів із метою розширеного відтворення та авансування коштів за іншими напрямками отримання прибутків. Це означає, що оборотний капітал за умови його самозростання набуває таких форм: оборотних коштів, які опосередковують створення і продаж матеріальних і нема­теріальних благ, та коштів, не залучених до основної діяльності підприємства, які використовують на фінансовому ринку, забезпечуючи приріст доходів під­приємства.

Найважливішою частиною оборотного капіталу підприємств реального сек­тору економіки, пов'язаною зі створенням і продажем матеріальних благ, є оборотні кошти, тобто грошові кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, які забезпечують безперервність процесу виробництва та здій­снення розрахунків.

Оборотні виробничі фонди у буквальному розумінні не є матеріальними цін­ностями, з яких створюються матеріальні блага. Це оборотні кошти, що у про­цесі кругообігу набирають форму оборотних фондів — грошових коштів, аван­сованих у виробничі запаси (сировину, основні й допоміжні матеріали, куповані напівфабрикати); паливо, тару; незавершене виробництво (незавершену виго­товленням продукцію), витрати майбутніх періодів (витрати на освоєння нової продукції, вдосконалення технології). За матеріальним змістом оборотні ви­робничі фонди є предметами праці, які повністю переносять свою вартість на вартість готової продукції у процесі одного виробничого циклу.

Фонди обігу, хоча й не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, потрібні для забезпечення єдності виробництва й обігу — процесу реалізації продукції. Матеріальною основою фондів обігу є запаси продукції на складах, товари відвантажені, залишки грошових коштів на рахунках у банках і в касі підприємства, що забезпечують процес реалізації продукції.

Оборотні кошти суб'єкта підприємництва (підприємства) виконують вироб­ничу і розрахункову функції. Суть виробничої функції полягає у забезпеченні безперервності процесу виробництва. Оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, підтримують безперервність процесу виробництва і перено­сять свою вартість на новостворений продукт. Після завершення виробництва обігові кошти переходять у сферу обігу, де виконують розрахункову функцію, тобто опосередкування завершення кругообігу коштів шляхом перетворення оборотних коштів із товарної форми на грошову.

Склад оборотних коштів — сукупність елементів, що становлять оборотні виробничі фонди (виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) і фонди обігу (готова продукція і товари на складах, товари відвантажені, грошові кошти в розрахунках і на рахунках). Такий поділ оборотних коштів зумовлений наявністю двох сфер індивідуального кругообігу: сфери виробництва та сфери обігу.

За принципами організації оборотні кошти поділяють на кошти, що потре­бують встановлення їх оптимального розміру, і такі, що не потребують цього.

Управління оборотними коштами передбачає встановлення оптимальних запасів товарно-матеріальних цінностей у грошовому вираженні, що забезпечують безперервність виробничого процесу. Це стосується насамперед запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, незавершеного виробництва, го­тової продукції на складі, тари тощо. Дотримання оптимального рівня вироб­ничих запасів досягають шляхом нормування запасів матеріальних ресурсів — встановлення оптимального розміру коштів, постійно необхідних підпри­ємству, що дає змогу максимально скоротити затрати на їх формування та зберігання і забезпечити потреби виробництва. Методи встановлення опти­мальних запасів оборотних коштів підприємства обирають самостійно з ураху­ванням виконання угод із постачальниками матеріальних цінностей та покуп­цями продукції впродовж кількох останніх років.

Виділення оборотних коштів, які не потребують встановлення їх оптималь­ного розміру, не означає, що елементи оборотних коштів змінюються довільно і безмежно і ніхто цього не контролює. Це стосується насамперед товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, і товарів відвантажених та неоплачених у визначений строк; грошових коштів у касі підприємства.

За джерелами формування оборотні кошти поділяють на власні, позичені й залучені.

До власних джерел формування оборотних коштів на момент створення суб'єкта підприємництва (підприємства) належать частки майна (матеріальні активи) і грошові кошти (монетарні активи) засновників (акціонерів), спрямовані до статутного капіталу. Підприємства поповнюють оборотні кошти за ра­хунок: збільшення акціонерного капіталу (емісія цінних паперів); чистого прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства; вільних амортиза­ційних коштів; залишків резервів, утворених за рахунок прибутку.

До позичених коштів належать: суми короткострокових позик банку; кош­ти міністерств (асоціацій), отримані за умови їх повернення; надходження від продажу облігацій тощо.

Джерелом формування оборотних коштів підприємств є залучені кошти — кошти, прирівнені до власних (стійкі пасиви), асигнування з бюджету тощо.

Фінансовим результатом діяльності суб'єкта підприємництва (підприємства) є прибуток (збиток), який визначають шляхом зіставлення доходів і ви­трат. Прибутку властиві такі функції:

• оціночна — характеризує економічний ефект, отриманий у результаті звичайної і надзвичайної діяльності підприємства (прибуток відображає кінцевий фінансовий результат);

• стимулююча — полягає в тому, що прибуток одночасно є фінансовим ре­зультатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства, які необхідні для забезпечення розширення виробничої діяльності, науково-технічно­го і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників, виплати дивідендів, формування резервів тощо;

• бюджетоутворююча — прибуток є одним із джерел формування дохідної бази бюджетів різних рівнів. Він надходить до бюджетів у вигляді податку на прибуток, податку з власників транспортних засобів, плати за землю тощо.

Загальний показник, що характеризує фінансовий результат від діяльності підприємства за будь-який період, — прибуток від звичайної діяльності, тоб­то прибутком є частина чистого доходу, що обраховується як різниця між чис­тим доходом, отриманим від продажу продукції (активів), обчисленої за відпускними цінами виробника без податку на додану вартість і акцизного збору, та витратами на її виробництво і реалізацію (залишковою вартістю активів).

Прибуток від звичайної діяльності містить прибутки, одержані від основної (операційної) діяльності, фінансові прибутки і прибуток, отриманий методом участі в капіталі, прибутки від інших операцій.

Прибуток від продажу товарної продукції, а також від інших видів діяльності підприємства, які не є інвестиційними чи фінансовими (операційний прибуток), визначають методом прямого рахунку. Послідовність визначення прибутку від операційної діяльності така:

1. чистий дохід визначають шляхом зменшення доходу від обсягу проданої продукції за відпускними цінами виробника на суми вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків (податку на дода­ну вартість, акцизного збору тощо);

2. валовий прибуток одержують у вигляді різниці між чистим доходом і об­сягом проданої продукції за її виробничою собівартістю, збільшеною на суми нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, не списаних на виробничу собівартість продукції і понаднормативних виробничих витрат;

3. операційний прибуток визначають шляхом зменшення валового прибут­ку на суми адміністративних витрат (загальногосподарські витрати, пов'язані з управлінням та обслуговуванням суб'єкта підприємництва) і витрат на збут і рекламу (витрати, пов'язані з реалізацією продукції; утриманням підрозділів, що займаються збутом продукції, рекламою, доставкою продукції споживачам тощо).

Фінансові прибутки містять суми одержаних дивідендів, відсотки та інші доходи, одержані від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі), зменшені на суми витрат на виплату відсотків та інших витрат суб'єкта підприємництва, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

Прибуток, одержаний методом участі в капіталі, визначають як різницю між доходом, одержаним від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні під­приємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі, і збитком, спричи­неним інвестиціями у згадані підприємства.

Інші прибутки визначають як різницю між доходом від реалізації фінансо­вих інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, неопераційних кур­сових різниць й інших доходів, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не пов'язані з операційною діяльністю підприємства, і їх собівартістю.

Алгебраїчну суму прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків) визнають прибутком (збитком) від звичайної діяльності до оподаткування.

Прибуток від звичайної діяльності визначають як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток за встановленою законодавцем ставкою у розмірі 25 %.

Надзвичайний прибуток — різниця між надзвичайними доходами (суми страхового відшкодування та покриття втрат від надзвичайних ситуацій за ра­хунок інших джерел; доходи від інших подій та операцій) і надзвичайними витратами (невідшкодовані втрати від надзвичайних подій: стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо, включаючи затрати на запобігання виник­ненню втрат від стихійного лиха та техногенних аварій і втрати від інших подій та операцій).

Розмір податку на надзвичайний прибуток визначають за встановленою за­конодавцем базовою ставкою у розмірі 25 %.

Чистий прибуток (збиток) розраховують як алгебраїчну суму прибутку (збитку) від звичайної діяльності і надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.

Розподіл і використання чистого прибутку суб'єктів підприємництва відріз­няються залежно від набутої ними організаційно-правової форми і форми влас­ності.

Чистий прибуток приватного підприємства зазвичай спрямовують на фі­нансування реальних і фінансових інвестицій, поповнення оборотного капіта­лу, утримання соціальної інфраструктури, заохочення членів трудового ко­лективу, формування резервних фондів, проведення благодійних заходів тощо. Державні комерційні і казенні підприємства, окрім перерахованих напрямків використання прибутку, вносять до бюджету державні дивіденди, які розрахо­вують на державну частку в розмірі, встановленому законодавством.

Розподіл і використання чистого прибутку в господарських товариствах усіх форм власності (на відміну від приватних підприємств) передбачає його розподіл на дві частини. Спочатку формують резерв на виплату дивідендів, а решту суми прибутку використовують за напрямами, згаданими вище. Господарські това­риства з часткою держави у статутному капіталі додатково вносять до бюджету державні дивіденди на державну частку. їх розмір законодавець встановлює у відсотках до чистого прибутку без урахування виплат з фонду дивідендів.