- •Частина іі політична участь і демократія в україні: структурно-функціональні та соціокультурні характеристики
- •2.1. Україна в контексті «парадигми транзиту»
- •Рейтинги демократизації посткомуністичних країн (1997−2005 рр.)
- •Середня статистика спроб захоплення влади
- •2.2. Особливості формування політичного режиму в Україні в умовах посткомуністичної трансформації
- •Соціальні групи, які відіграють значну роль у житті людини, %
- •2.3. Інститути громадянського суспільства і держава
- •2.4. Вдосконалення законодавства України про вибори як передумова демократизації участі
- •2.4.1. Динаміка та характер змін виборчого законодавства на виборах до Верховної Ради Україні 1994−2006 років
- •2.4.2. Характер еволюції законодавства про вибори Президента України
- •2.5. Особливості партійно-політичної структуризації та стан розвитку партійної системи українського суспільства
- •2.6. Соціокультурні умови процесів демократичної трансформації та політичної участі
- •Думки населення і експертів щодо найбільш бажаного типу державного устрою для України, %
- •Відношення громадян до соціальної системи, %
- •Динаміка членства у громадських та політичних організаціях по макрорегіонах, %
- •Динаміка самооцінок здатності протидіяти рішенням уряду та місцевої влади, %
- •Дані моніторингу
- •Міра задоволення своїм становищем у суспільстві на теперішній час, %
- •Обставини, які впливають на життя людини
- •Література
Думки населення і експертів щодо найбільш бажаного типу державного устрою для України, %
З яким із наведених суджень більше згодні? |
Опитування експертів, листопад–грудень 2006 р. |
Опитування населення, жовтень 2006 р. |
Демократія − найбільш бажаний тип державного устрою для України |
80 |
53 |
За певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний |
12 |
21 |
Загалом для людей немає значення чи демократичний режим у країні, чи ні |
5 |
11 |
Важко сказати |
3 |
14 |
Джерело: [185].
Від часів проголошення незалежності українське суспільство знаходиться у стані соціальної аномії. Аномія – це «такий стан суспільства, в якому помітна частина його членів, знаючи про існування певних норм поведінки в даному суспільстві, відноситься до них негативно або байдуже» [85, 17−18]. Теорію аномії ввів в соціологію Еміль Дюркгейм як частину своєї історико-еволюційної концепції, яка ґрунтувалася на протиставленні «традиційного» і сучасного суспільств. Згодом її розвинули Роберт Мертон і Толкотт Парсонс. Феномен аномії можна охарактеризувати наступним чином:
відсутність моральної регуляції поведінки, моральний вакуум;
відсутність самоконтролю і дисципліни, заснованих на інтеріоризованих нормах культури;
десоціалізація особи, перехід регуляції людської поведінки з вищих, соціальних рівнів на нижчі, біологічні;
моральний релятивізм і цинізм;
атомізація особи, втрата нею соціальних зв’язків, відчуження від суспільства;
втрата особою власного «я», деградація особи [165, 198−199].
Проблема аномії виникає саме в перехідних суспільствах. Такий стан виникає, коли існує конфлікт між різними елементами ціннісно-нормативної системи суспільства, коли люди не можуть досягти нав’язаних суспільством цілей «нормальними», ними ж встановленими засобами.
Аномія наступає тоді, коли одна система цінностей відкинута, а інша ще не сформувалася, де у суспільстві немає однозначних критеріїв, що визначають ранг соціальних статусів і норм, що регламентують поведінку особи. Основною характеристикою соціального статусу в умовах дезорганізованого суспільства є невизначеність. Аномія певним чином корелює із маргінальністю. За свідченням Євгена Головахи і Наталії Паніної, до 80 % українського населення знаходиться у стані аномійної деморалізованості [32, 49].
Люди пристосовуються до стану аномії по-різному: або конформізмом, або за рахунок ненормативної (девіантної) поведінки та реакцій, до яких відносять соціальний цинізм, екстремізм, ритуалізм та ін. За останніми відкидаються загальновизнані норми співжиття, а також спотворюються цілі та засоби їх реалізації. Слід зауважити, що відсутність орієнтацій на легітимні методи досягнення цілей істотно звужує перспективу та ускладнює процес демократичних перетворень.
Поряд із ненормативними реакціями на аномію можуть виникати й нормативні реакції. Серед них вчені називають традиціоналізм та авторитаризм, які уособлюють такі почуття, як ностальгію за «старими добрими часами» і прагнення до наведення порядку за допомогою «сильної руки». В нашій історії подібні настрої виникали не один раз. І, як правило, вони передують революційним зрушенням із прагненням широких народних мас до демократичних змін. Так, наприклад, було в період «застою» за часів колишнього Генерального секретаря ЦК КПРС Л. І. Брежнєва, коли у суспільній свідомості вихід зі становища, що склалося, бачився у появі авторитетного лідера на кшталт Сталіна. Не випадково його портрети стали з’являтися в той час на лобовому склі автомобілів. Прагнення до сильної влади зафіксували соціологи й напередодні президентських виборів 2004 року в Україні. Свідченням того, що люди втомилися від безладу, стали, на думку експертів, тривожні симптоми латентних авторитарних настроїв у суспільстві, туга за «сильною рукою»: 42 % опитаних хотіли б, щоб новий президент сконцентрував максимальну увагу для протидій противникам його програм; 42 % – очікували від нього таких дій, 49 % хотіли б, щоб він повів рішучу боротьбу з політичними силами й окремими політиками, які перешкоджають реалізації його програми; 41 % чекали від нього таких дій [55].
Небезпеку подібних суспільних настроїв вдало вловив у свій час відомий російський поет Булат Окуджава:
Давайте придумаем деспота,
чтоб в душах царил он один
от возраста самого детского
и до благородных седин.
Усы ему вырастим пышные
и хищные вставим глаза,
сапожки натянем неслышные
и проголосуем все – за.
Давайте придумаем деспота,
придумаем, как захотим.
Потом будет спрашивать не с кого,
коль вместе его создадим.
И пусть он над нами куражится
и пальцем грозится из тьмы,
пока, наконец, не окажется,
что сами им созданы мы [116, 119].
Українській політичній культурі в цілому притаманне поєднання різних систем цінностей, часом несумісних політичних орієнтацій та діаметрально протилежних типів політичної свідомості, позитивних і негативних характеристик явищ та політичних процесів, раціональних та ірраціональних чинників. За спостереженнями соціологів, специфічною ознакою свідомості в умовах посттоталітарного розвитку є амбівалентність (подвійність) із конформно-нигілістичною спрямованістю [33, 132]. При цьому слід розрізняти емоційну амбівалентність, коли особа відчуває водночас полярні емоції до одного й того ж об’єкта, інтелектуальну амбівалентність, коли особа висловлює взаємовиключні судження, вольову амбівалентність, коли особа постійно знаходиться у стані вибору між двома протилежними рішеннями.
Людина з амбівалентною свідомістю може одночасно виступати за ринкову економіку і фіксовані ціни, за демократію і заборону опозиційних партій, за свободу пересування і дозвільний режим прописки та ін. Так, згідно з даними соціологічного моніторингу, за результатами 2005 року близько 20 % населення України займали амбівалентну геополітичну позицію, водночас підтримуючи ідею вступу країни як у східний, так і в західний союзи [125]. Не склалися в українському суспільстві домінантні погляди і на модель соціально-економічного розвитку. В розподілі уподобань громадян за наявності коливань не проглядається сталих тенденцій. Так, у період значного економічного пожвавлення, починаючи з 2000 року, рівень підтримки соціалістичного шляху, за даними Інституту соціології НАН України, становив у 2001 році порівняно із 2006 роком: відповідно 23,6 і 26,7 %, капіталістичного – 12,9 і 12,0 %. При цьому від 17,6 % до 21,7 % зросла кількість опитаних, які готові підтримувати і те, й інше, «аби не конфліктували», з 24,2 до 21,3 % зменшилася кількість респондентів, які не підтримували обох цих класичних моделей, з 18,3 до 15,6 % поменшало тих, хто не був готовий відповісти [126, 11].
На такий стан суспільної свідомості впливали також і соціально-економічні показники розвитку країни, реальний рівень життя пересічного українця, можливості існуючої системи задовольнити життєві потреби людей. За історичними мірками, пройшло не так багато часу, і люди мали можливість порівняти реальний стан речей із життям в умовах державного соціалізму, яка за багатьма показниками здавалася їм привабливішою.
В рамках опитування громадської думки про демократію, що його здійснив Київський міжнародний інститут соціології у 2000 році, респондентам було запропоновано порівняти ситуацію в Україні в наш час та за часів однопартійної радянської системи. Результати виявилися вражаючими (табл. 4).
Таблиця 4