У структурі політології виділяють два рівні.

1. Теоретичну науку, що ставить своїм завданням вивчення та аналіз політичних явищ і процесів, закономірностей їх розвитку, вироблення методології пізнання політичної дійсності. Основні складові даного рівня політичної науки: історія політичних вчень – дослідження становлення й розвитку політичних ідей, поглядів, течій та теорія політики – концепції політичної влади, політичної системи, політичної культури; партологія, елітологія, теорія міжнародних відносин, геополітика, політична глобалістика.

2. Прикладну (емпіричну) політологію, пов’язану з аналізом конкретної політичної ситуації, безпосереднім впливом на поточну політику, досягненням практичного ефекту. Змістом прикладної політології є розробка політичних технологій, програм і процедур, спрямованих на проведення виборчих кампаній, врегулювання політичних конфліктів, політичне прогнозування, планування й консультування, формування суспільної думки.

4. Методи і функції політології

Для дослідження свого предмета політологія використовує різні методи. Широко використовуються діалектичний, історичний, соціологічний, інституційний, біхевіористський, психоаналітичний, системний, порівняльний та інші методи.

Діалектика з її вченням про суперечності, про боротьбу і взаємопереходи протилежностей, про загальні зв’язки і розвиток у широкому значенні близька до політології, оскільки сам об’єкт політичної науки настільки релятивний, змінний і суперечливий, що без врахування принципів діалектичного методу він не може бути адекватно пізнаний і описаний.

Історичний метод націлює на аналіз минулого політичного досвіду, аналіз політичних явищ у ході суспільної еволюції. І хоч політичні ситуації є більшою мірою індивідуалізованими, ніж стандартизованими, звертання до минулого часто дає нам ключ до розуміння теперішнього, більш глибоке його пізнання.

Становлення сучасної політології пов’язане із застосуванням соціологічного підходу до політики, який дозволив виявити зв'язок політики з інтересами і діяльністю великих соціальних груп, виявити її соціальну спрямованість, всебічно розкрити її роль у житті суспільства.

Інституційний підхід до політики – найдавніший у політичній науці. Політика з давніх-давен розглядалась як особливий соціальний інститут, оскільки була нерозривно пов’язана з державою, одним із найбільш формалізований соціальних інститутів. Але в ХІХ століття стало очевидним, що політику не можна звести до діяльності держави та її органів, до формалізований процедур. Проте він використовується як метод в політології.

Біхевіористичний метод був розроблений у 20-30 роки ХХ ст. американськими політологами, які перейшли від аналізу діяльності політико-правових інститутів до аналізу політичної поведінки окремих людей і соціальних груп у політиці. З біхевіоризмом пов’язане глибоке вивчення мотивів політичної поведінки, впровадження статистичних методів у політичну науку, на основі яких було розроблено виборчі технології та маніпулювання політичною поведінкою широких мас.

Девід Істон сформулював основні інтелектуальні принципи біхевіоризму:

1. Закономірність – пошук загальних характеристик в політичних явищах, і насамперед в політичній поведінці. Результатом цього пошуку можуть бути висновок чи теорія, що мають інтерпретаційну чи прогностичну цінність.

2. Верифікація – висновки мають перевірятися на основі співставлення з відповідною поведінкою.

3. Методика дослідження має бути надійною і обґрунтованою з точки зору фіксування і аналізу поведінки.

4. Квантифікація – формування системи критеріїв і кількісних оцінок там, де вони доречні.

5. Цінності мають бути аналітично диференційовані від аналітичних даних, оскільки інтерпретація фактів їх етична оцінка – різні речі.

6. Систематизація знання – взаємозв’язок теорії і дослідження. Дослідження без теоретичної основи може бути безрезультатним, а теорія без емпіричних даних – сукупність схоластичних роздумів.

7. Інтеграція – взаємозв’язок політичних досліджень з науковими досягненнями інших соціальних наук.

8. Експліцитарність – ясність вираження і чіткість визначення дослідницької процедури.

З середини ХХ ст.. політологія широко використовує системний підхід до вивчення політики. З точки зору системного методу політика не лише розглядається однією з функціональних підсистем соціуму, але й виступає як певна система, в якій нерозривно злиті її різні елементи: інститути, відношення, діяльність, ролі.

Вичленити загальне і особливе в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку шляхом зіставлення дає можливість саме порівняльний метод. У сьогоднішніх умовах, коли політичні процеси глобалізуються, значення даного методу зростає. До того ж при його використанні можна побачити не лише спільне, а й специфічне в політиці, що обумовлюється культурн6им середовищем, історичними умовами, соціальними та іншими факторами, що притаманні тій чи іншій країні.

Вцілому методи в політології можна поділити на три основні групи:

1. Загальнотеоретичні: нормативний, порівняльний, біхевіористський, психологічний, системний, інституціональний, структурно-функціональний тощо.

2. Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування, логічний аналіз тощо.

3. Методи емпіричних досліджень: аналіз документів, анкетне опитування, спостереження, експертні оцінки тощо.

Політологія виконує ряд важливих соціальних функцій. Незважаючи на те, що автори по-різному визначають ці функції і виділяють різну їх кількість, все це різноманіття можна звести до трьох основних функцій: пізнавальної, просвітницької і практичної.

Пізнавальна функція є основоположною функцією політології. На місце випадкового досвіду і поверхового буденного пізнання з його багатозначною мовою політологія ставить систематизовані знання, що виражені у поняттях з чітко визначеним змістом, відображаючи глибинні кореляційні зв’язки між елементами політичного процесу.

Система політичних категорій, напрацьованих політологією, дає можливість дослідниками і політичним діячам більш-менш однозначно оцінювати політичні події, розуміти один одного. Проте політичні знання цінні не самі по собі, а як засіб вирішення практичних завдань. І тут постає питання про можливості впливу політичної науки на практичну діяльність взагалі і політичну свідомість зокрема.

Розглядаючи практичну функцію політології, треба мати на увазі, що факторами, які визначають політичну діяльність, політичне життя, є інтерес і воля, оскільки наука не може визначати цілей політики.

Влада не любить, коли висловлюють сумнів щодо правильності її політичних рішень, а наука перестає бути наукою, коли не шукає альтернативу прийнятим політичним рішенням. Але, по-перше, політична наука, узагальнюючи досвід політичного життя, формулює певні закономірності, а краще сказати, кореляційні зв’язки політичного процесу, що хоч і не мають абсолютного значення, проте дозволяють політичним діячам краще розуміти політичне життя й адекватно до становище будувати свою діяльність. Цьому також сприяє політична історія, яка наводить приклади політичних рішень.

По-друге, політична наука може підказати політичному діячу, коли мета політики визначена, засоби її досягнення на основі сформульованих нею закономірностях політичного процесу.

Узагальнюючи досвід політичного життя різних країн, політична наука має великі можливості встановлення кореляційних зв’язків між цілями політики і способами їх досягнення.

Найважливішою функцією політології є просвітницька. Політичній науці належить провідна роль у формування того культурного середовища, особливо політичного культурного середовища, у якому розгортається політична боротьба, політичне життя суспільства. Саме під вирішальним впливом політичної науки формується уявлення громадян і політичної еліти про природу політики і політичної влади, про межі впливу політики на суспільство, про можливості використання тих чи інших способів у політичній боротьбі, методів вирішення політичних конфліктів, про моделі політичних відносин, ціннісні та нормативні політичні настанови.