Творчість

Найвідоміші твори: "Послання до єпископів..." (усього написав 16 творів, із яких - 13 послань).

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.

В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокремадуховенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю» (Д. Чижевський).

20. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам´янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу. З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження. Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам´янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам´яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфітпо (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатпурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо. На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам´яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський). З архітектурою був пов´язаний розвиток українського кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.). Надгробний пам´ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

21. Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

На західні землі України бароко прийшло рано — в перші роки 17ст. Протягом 1610-1630-х років у Львові був збудований найбільший у Львові костел єзуїтів на плані першого барокового римського собору Іль Джезу, завершенням будівництва якого займався архітектор Джакомо Бріано. Католицька громада Львова вже у 1644 р. мала дивний зразок італійського бароко — Стрітенський костел босих кармелітів (збережений). Архітектор Джованні Баттиста Джизлені майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у 1603 р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку, побудований архітектором з Венеції Джакомо Бріано у 1606—1610 рр. Не вщухає захоплення й від костелу Св. Трійці в містечку Олика, побудований Радзивіллами, де працювали Б. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635—1640 рр. (збіднілий, пошарпаний, але збережений). А будуть ще церковні барокові велетні в Барі, Городенці, Бучачі , Микулинцях, Золочеві, Вінниці, Ізяславі, Кременці, Почаєві. Шедеври бароко донині стоять у Львові, Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Наварії, Угневі, Підкамені, Богородчанах. На завершення доби бароко з середини XVIII ст. у Львові були зведені костел Божого тіла домініканців та Собор святого Юра, перебудовані інтер'єри більшості святинь.

Назвемо лише три па'мятки неперевершеного світського бароко — палац у Підгірцях з бароковим італійського типу парком (1640 рр — реставрується) та палац у селі Оброшино. Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами, скульптурою Атласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу. Перебудова парадного фасаду в стилі модерн лише підкреслила красу барокових залишків брами, огорожі та сходинок.

Дивний бароковий палац Сангушків в Ізяславі — суцільна руїна (архітектор Паоло Фонтана 1750 рр).

• Костел Святих Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки у Кременці

• 

Київ, Андріївська церква

• 

Жовква, Домініканський костел 17 ст. тепер храм святого великомученика Йосафата

• 

Ратуша в місті Бучач, 18 ст.

• 

Костел Стрітення у Львові

• 

Фасад костелу єзуїтів у Львові

• Інтер'єр костелу кармелітів босих

• 

Бароковий інтер'єр костелу бернардинців

• 

Бароковий інтер'єр Латинського собору

• 

Бароковий костел у Микулинцях

• 

Домініканський костел

• 

Головний вівтар домініканського костелу

• 

Бароковий палац Любомирських

У 18 ст. в Україні, переважно в Києві, Переяславі та Львові, в стилі українського бароко були створені видатні споруди та цілі архітектурні комплекси. Найвизначнішими з них є: Духовна академія в Києві (Й. Шедель, 1732—40), Ковнірівський корпус в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір, 1721—73), надбрамна церква Кирилівського монастиря в Києві (І. Григорович-Барський, 1760), Собор святого Юра у Львові (Б. Меретин, 1745—70), ратуша в Бучачі (Б. Меретин, 1751), церква в Почаєві (Г. Гофман, Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовські, 1771—91). У композиції цих будівель помітне прагнення до зовнішнього блиску, парадності, до розвиненої архітектурної декорації — вибагливі фронтони, соковиті ліпні орнаменти та майоліка. Колони, півколони та пілястри архітектурних ордерів у тому чи іншому трактуванні фасадів займали провідне місце.

В українському живописі стиль бароко позначився насиченістю композицій, колористичною вишуканістю й декоративністю. Персонажі на іконах і портретах зображаються в дорогій одежі, типаж і аксесуари українізуються («Св. Параскева П'ятниця», 1701, майстра Пилипенка з с. Високого, розписи Рутковича в церкві Скваряви та Кондзелевича в Богородчанах). В портреті помітне прагнення до імпозантності пози, небуденного оточення (портрет воєначальника Григорія Гамалії в Київському музеї українського мистецтва). Риси піднесеності і декоративності яскраво виявилися у скульптурі ратуші в Бучачі, рельєфах дзвіниці Софійського собору в Києві. Риси бароко виступають також у розписах Троїцького собору Густинського монастиря (кінець 17 ст.) та пізніше Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, виконаних під керівництвом А. Галика. Тут композиції сповнені динаміки й руху, а персонажі подані в природних позах, в золототканій і багато орнаментованій одежі.

Бароко яскраво відбилося в різьбі дерев'яних іконостасів середини 18 ст., які являли собою величні декоративні композиції, що ніби золототканими завісами закривали вівтар (іконостас Покровської церкви в селі Великі Сорочинці Полт. обл., 1732, та ін.), а також у ювелірних виробах (келихи, блюда, оправи євангелій тощо) і в книжковій графіці, гравюрах.

22.Народна творчість та музика у 16- першій половині 17 ст. У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партерний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі.

У ХVI – першій половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, жартливо-гумористичні тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'янець-Подільському, на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різноманітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами скоморохів — народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний естетично-сатиричний та демократичний характер.

Фольклор і література другої половини XVI — першої половини XVII ст. розвивалися в процесі дальшого розвитку української нації, в умовах зростання боротьби народних мас проти феодально-кріпосницького й національного гніту.

Так, словесно-музична творчість супроводжувала людину протягом усього її життя. Праця в усі пори року, відносини між людьми, ставлення до інших суспільних верств, до сусідніх народів, оточуючої природи тощо — все це відобразила народна творчість під кутом зору неписаного звичаєвого кодексу народу даної доби. Морально-дидактична сила, закладена у звичаях та усній творчості, певною мірою сприяла згуртуванню трудових мас, зокрема у їх боротьбі проти покатоличення та насильницької асиміляції (полонізації, мадяризації) і відіграла важливу роль у виробленні й становленні психічного складу українського народу.

Тому не тільки традиційна поезія громадських, родинних та інших звичаїв і обрядів яскраво позначена моральною спрямованістю. Народнопоетичні твори оспівують працьовитість, волелюбність, справедливість, чесність, повагу до старших, любов до рідного краю, життєвий оптимізм; вони сповнені ненависті до гнобителів, засуджують будь-які порушення узвичаєних норм побуту та етики народних мас. Тут проявляються ті риси характеру народу, які стають визначальними для його психічного складу, хоч останній в ході історичного розвитку і зазнає значних змін.

Важлива ідейна роль у XVI—XVII ст. належала народному епосу, розвиток якого пов'язаний з історичною обстановкою на Україні в той період. Думи, наприклад, несли в собі важливе ідеологічне навантаження, формуючи кодекс моралі, виховуючи почуття патріотизму. Тому в творах цього жанру, складених у XVI ст., велику питому вагу мав моральний елемент. Зокрема, це властиво думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку та ін. Так, лейтмотив думи про Самійла Кішку — сувора кара за зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює високу громадянську й родинну мораль козака, засуджуючи всі її порушення:

«Як з города Пирятина виїжджав, То я від отця й від матусі прощенія не прохав! І отця й матусі не почитав і не поважав, А на старшого брата гнів великий покладав, Сусіду ближню безвинно хлібом і сіллю оставляв; Та ще і на свого доброго коня сідав, По вулицях проїжджав, Малих дітей топтав, А старих людей стременами в груди штовхав...»

Тема боротьби з татаро-турецькими нападниками та польсько-шляхетськими загарбниками — одна з провідних патріотичних тем українського фольклору. Під свіжими враженнями воєнних подій виникали думи та історичні пісні, співані кобзарями козацькому війську та на масових громадських зібраннях, ярмарках, базарах, храмових святах і т. п. Головний збірний герой цих творів — козак-воїн, патріот, захисник рідної землі, мужній, незламний лицар. Змальований з епічним розмахом, таким він виступає і в бою, і в далеких морських чи степових походах, і в турецькій неволі, на галерах. Глибоким ліризмом пройняті картини прощання козака з родиною, його смерть у стену. Зміст дум цього періоду не можна зв'язувати з якимись певними історичними подіями чи особами, історичні особи в них згадуються зовсім випадково. Це стосується і знаменитої думи про козака Байду. Головне в ній — високе патріотичне звучання, апофеоз мужності народного героя, який навіть у полоні відмовляється служити ворогові:

«Цар турецький к ньому присилає, Байду к собі підмовляє: — Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Візьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! «Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая!»

А повішений турками за ребро на гак, палкий патріот Байда знаходить спосіб розправитися із своїми ворогами.

Уже в XVI ст. народна поезія фіксує назву «Україна» в етнічно-територіальному значенні, що й бачимо в цитованих куплетах пісні про Байду або в колядці про боротьбу з турками, яка в цей давній жанр вносила тему, підказану дійсністю того часу:

«Ґречний молодче, Сергійку-хлопче! Ти п'єш, гуляєш, гадки не маєш, Що твою Вкраїну турки зайняли, Турки зайняли, в полон забрали. — Ой дайте мені коня косача, Коня косача, гострого меча, Гострого меча, пучечок свічечок, То я тих турків конем дожену, Мечем висічу, огнем випечу, Свою Вкраїну назад заверну, Назад заверну, краще обсажу».

Суспільно-побутова творчість народу цієї доби відобразила соціальні зміни в суспільстві; в піснях, переказах, прислів'ях та окремих казках з'являються нові персонажі. Поряд із воїнами-козаками в цілому циклі пісень виступають чумаки — суспільна верства, породжена розвитком торгівлі.

Закріпачення селян у другій половині XVI ст. теж відобразилося в пісенності новими темами й персонажами. Експансія польських феодалів і загарбання Київщини, Волині та Брацлавщини знайшли чітку негативну оцінку в творчості українського народу:

«Ой до Вісли та до Києва Пробитії шляхи. Завладіли та несправедливо Краєм нашим ляхи».

У народній творчості зустрічається й відгомін інших історичних подій та соціальних змін, що відбувалися в XVI — першій половині XVII ст. Фольклор доніс до наших днів погляди і настрої мас, сучасників та учасників соціального і політичного життя тієї доби, загальну оцінку тогочасної дійсності. В цьому — виняткове історично-пізнавальне значення народної творчості.

Письмових свідчень про фольклорний процес того періоду збереглося дуже мало. Але й вони дають підстави говорити про багатство жанрів і тематики тодішньої творчості, про її важливу духовну функцію в житті трудового народу і навіть про вплив на художню літературу.

Певне уявлення про побут українського народу, зміст усної пісенності та народну хореографію другої половини XVI ст. дає поема С. Кльоновича з 1584 p. «Roxolania» («Русь»), писана латинською мовою, зокрема такий опис дозвілля карпатських верховинських чабанів:

«Є тут з того пастухові сопілку собі змайструвати, Щоб вигравати на ній просту мелодію міг. Так розважає пастух довгу скуку сопілкою в лісі, І виграє він на ній різні свої пісеньки. Давні бої він оспівує в них, про кохання співає, Переплітає сумне з радісним простим ладом, Бачив я, як гайдуки танцювали свій швидкісний танець, Живо в метелиці тій били ногами вони. Ніж у правій він держить, під такт вибиває ногами, У танцюристів гурті зброя ясна миготить».

У цьому ж творі переказана віршами пісня про чабана, який під впливом чарів дівчини прилітає до неї на побачення.

У польській брошурі 1625 р. надруковано українську пісню про козака й дівчину. Пісня про цехмістра Купер'яна, що виникла в ремісничому середовищі, «приповідки», оповідання та інші твори показують, як поруч з епічним та ліричним струменями в українському фольклорі в той час посідав значне місце й гумор. Він своєрідно відображає оптимізм народу як одну з якостей його психічного складу — тих якостей, що допомагали йому жити й боротись

23. Козацтво – захисник іри та культури українського народу. Гетьман Петро-Конашевич Сагайдачний. Однією з найгероїчніших сторінок української історії було виникнення козацтва та Запорозької Січі. Причини виникнення козацтва слід шукати у посиленні соціального гноблення, подальшого закріпачення селян, національно-релігійних утисків. Населення почало тікати на вільні землі. У країнах Європи, де не було вільних земель, втікачі прямували до міст, «повітря яких робило людину вільною». Українське ж селянство (особливо з районів фільваркового господарства), шукало порятунку від гноблення у втечі в райони середньої та нижньої течії Дніпра, де лежали величезні незаселені та неосвоєні степові простори (так зване Дике поле). Тут не було панів, кріпацтва та державної влади. Але існувала постійна загроза нападів кримських татар, яких підтримувала Туреччина. Тому втікачі йшли в ці краї не поодинці, а ватагами. Ватаги очолювали отамани. Незважаючи на важкі умови життя на необжитих землях, потік утікачів (селяни, міщани, дрібна шляхта) зростав з кожним роком, вони заселяли нові місця, вважали себе вільними і ні від кого не залежними. Власне, слово «козак» і означає «степовий розбійник», «вільна людина». Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній з хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість.Козацтво виникло у тяжкий для українського народу період, коли його державність була втрачена, а землі — захоплені іноземними державами. З XVI ст. чисельність козаків постійно зростала. Вони розселялися у збудованих ними хуторах та слободах, козацьких містах Чигирині, Каневі, Черкасах, Корсуні тощо. Таких козаків називали городовими. Основними заняттями козаків були мисливство, рибальство, бджільництво, скотарство; поступово розвивалося землеробство. Саме вільне козацтво освоїло величезні південні простори, саме воно стало тією соціальною верствою, яка виступила проти феодально-кріпосного гноблення, за свободу українського народу. Польські і українські магнати, що мали прикордонні землеволодіння та замки, наймали козаків (вони отримали назву «надвірні») для охорони своїх маєтків та придушення виступів селян та міщан. Такі козаки звільнялися від виконання повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи. Але в цілому виникнення козацтва викликало у королівської влади й феодалів ненависть і страх. Було зрозуміло, яку загрозу для них має поява великої кількості вільних людей. Крім того, польсько-литовська влада прагнула захопити освоєні козаками землі з метою власного збагачення та обернення козаків на своїх підданих. Під тиском феодалів, не бажаючи служити у надвірних козаках, більшість утікачів йшли далі на південь, за дніпровські пороги. Козаки селилися понад Дніпром і Південним Бугом та їхніми притоками — Оріллю, Самарою тощо. Тут козаки засновували рибні та мисливські промисли, пасіки та зимівники (хутори). Сусідство з Кримським ханством змушувало кожного козака мати зброю, володіти нею та бути завжди готовим до захисту. Козаки почали будівництво невеликих укріплень — січей. Тож в умовах, коли польсько-литовська влада була нездатна захистити південні кордони від татар, козацтво виступило як захисник українського народу від руйнівних нападів татар і турок, а згодом і як антифеодальна, національно-визвольна сила. У середині XVI ст. (бл. 1552) староста Канівський та Черкаський Дмитро Вишневецький (Байда) створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр — першу Запорозьку Січ. Пізніше вона була перенесена на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганця Дніпропетровської області), а потім її розташування неодноразово змінювалося. З часом термін «Запорозька Січ» розповсюдився на все об'єднане навколо Січі козацтво. Від заснування до ліквідації російським царизмом у 1775 p., тобто понад 200 років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та національно-релігійного гніту, захисником від іноземних загарбників, славою та гордістю українців. Як політична організація Запорозька Січ була військово-демократичною козацькою республікою. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була козацька рада. Вона розглядала найважливіші питання внутрішнього та зовнішнього життя: про мир і війну, зносини з іншими державами, про розподіл земель та угідь тощо. Рада обирала уряд Січі — козацьку старшину — гетьмана або кошового отамана (з середини XVII ст. ця посада називалася тільки «кошовий отаман»), суддю, писаря, осавула тощо. На раді могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу. Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали ще «кіш», або «Кіш Запорозький» (ставка командувача). Запорозьке військо складалося з куренів (їх було 38) на чолі з курінними отаманами, які обиралися козаками кожного куреня. Курені мали назви місцевостей, з яких походили козаки: Київський, Полтавський, Корсунський тощо. У запорозьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Саме вона була характерною рисою духовного життя козацтва. Тому Запорозьку Січ називали «Християнською козацькою республікою». На Січі не існувало писаних законів і права, але козаки створили власне право, яке ґрунтувалося на старих звичаях та традиціях. Ідеалом життя козаків були свобода, рівність і братерство. Українське козацтво мало свої символи — відзнаки, або клейноди. Серед них — хоругва (прапор, головна святиня козацтва), булава (символ гетьманської влади та кошових отаманів), бунчук, печатка з гербом (на ній було зображено козака із самопалом), литаври тощо. Усі козацькі клейноди по закінченні терміну передавалися новообраній старшині, зберігалися у січовій Покровській церкві або у скарбниці. З часом козаки виробили оригінальне бойове мистецтво. На суші вони використовували такий вид бойового порядку, як табір, самообкопування. А на морі на своїх швидких човнах — чайках досягали далеких татарських та турецьких берегів. Таким чином, козаки, створивши Запорозьку Січ, заснували організацію, яка мала своєрідну форму державності: територію, владу, військо, клейноди, скарбницю тощо. Юридично Січ підлягала польсько-литовській владі, але козаки вважали себе вільною громадою. Кримське ханство та Туреччина були занепокоєні появою фортеці на о. Хортиця. У 1557—1558 pp. хан Девлет-Гірей І зробив кілька спроб знищити Січ, але йому це не вдалося. Козаки на чолі з Д. Вишневецьким здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, здійснили похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. Під час походу у Молдову у 1653 р. Д. Вишневецький потрапив у полон і був виданий турецькому султану. Після жорстоких катувань легендарного організатора Січі було страчено. Пам'ять про Д. Вишневецького збереглася у народних піснях і думах, де він виступає під іменем Байди. Польські правлячі кола невдовзі зрозуміли велику роль козацтва у захисті від нападів кримських татар та турків. Через 20 років після заснування Запорозької Січі, у 1572 p., король Сигізмунд II Август прийняв рішення створити реєстрове козацтво. Цей крок пояснювався небажанням польської влади загострювати відносини з ханом і султаном, які постійно скаржилися на козаків за їхні напади на татарські та турецькі володіння. 300 заможних козаків було записано до особливого списку — реєстру на чолі з польським шляхтичем. За постійну службу реєстровцям надавалися привілеї (платня грошима, звільнення від податків та повинностей). Це рішення польського уряду свідчило також про офіційне визнання нового соціального стану в Україні. Реєстр був сформований для охорони кордонів Речі Посполитої та боротьби з українським визвольним рухом. Фактично через створення найманого привілейованого війська одна частина козацтва протиставлялася іншій; основна маса козаків не могла потрапити до реєстру та оголошувалася поза законом. Також це приводило до поступового формування козацької еліти, яка отримувала гарну освіту, оволодівала іноземними мовами і на яку впливала європейська культура.

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, перший з черги великих козацьких вождів і політиків, виводив свій рід з дрібної шляхти Попелів-Конашевичів в Перемищині. Освіту здобув в Острожській академії, військову карієру почав на Запоріжжу. З низовим козацтвом ходив походами на татар, турків, у Волощину та Ливонію, вславився при здобуттю Кафи. Особиста сміливість і лицарськість, як теж стратегічний талант і політичний хист, винесли його на чоло козаччини в 1616— 17 рр. тобто в пору, коли польська влада почала наново думати про приборкання козаків, як зростаючої загрози для її закордонної політики й для самої Польщі. Ціла низка сеймових ухвал і цілий ряд комісій, що мали за завдання оформити козаччину як служебну силу, розщибалася навзаводи, щоби якнебудь розвязати «козацьке питання». Характеристика Сагайдачного Співучасник хотинської кампанії, батько пізнішого польського короля — Яків Собєський, оцінив Сагайдачного словами: «Цей Петро Конашевич, настільки піднявся над своїм простим походженням способом життя, своїм бистрим розумом, видатною зрілістю думок, надзвичайною дотепністю; в словах і ділах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений до найвизначніших людей в Польщі. Це була людина великого духа, що шукала небезпеки, легковажила життя, в бою була перша, при відвороті остання, жива й діяльна». Автор «Історії Русів» назвав Сагайдачного «виборним українським князем або гетьманом». О. Єфименко бачила в ньому «доброго знавця військового мистецтва й розумного дипльомата, але перш за все завжди — людину, що глибоко й цілком була перенята любовю до ріднього краю». М. Грушевський бачить у ньому «видатного політика, що свідомо йшов до свої мети — запевнення свойому народові відповідного місця в польській державі, що відновленням поваги й скріпленням організації української церкви, вкрив себе безсмертною славою в очах українського громадянства».