- •1. Загальна характеристика політичної системи та умов її функціонування в Індонезії
- •1.1 Теоретичні аспекти функціонування політичної системи
- •1.2 Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи
- •2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії
- •2.1 Виконавча влада та механізм її реалізації
- •2.2 Законодавча влада та механізм її реалізації
- •2.3 Судова влада та механізм її реалізації
- •3. Організація політичного процесу та характеристика політичних партій й громадських організацій
- •4. Загальна характеристика правової системи як середовища функціонування політичних інститутів
4. Загальна характеристика правової системи як середовища функціонування політичних інститутів
Правова система Індонезії носить змішаний характер. Більшість основних галузей права були кодифіковані в колоніальний період за зразком відповідних голландських актів і належать до романо-германської правової родини. У той же час сімейно-шлюбні відносини й інші питання особистого статусу в більшої частини населення регулюються ісламізованим звичаєвим правом (адат). У відносинах між мусульманами в деяких випадках також застосовується безпосередньо мусульманське право (шаріат). У багатьох районах (і в окремих народів країни) поширені власні системи звичаєвого або релігійного права.
Формування правової культури сучасної Індонезії відбувалося на тлі зміни різних релігій і культурних впливів. До середини XVІІ в. у більшості районів Індонезії було прийняте мусульманство, що витиснуло буддизм і індуїзм.
У доколоніальній Індонезії звичаєве право (адат) займало центральне місце; на другому стояло писане право (закон). У громаді ж майже всі відносини регулювалися звичаями. Серед індонезійців глибоко вкоренилося уявлення, начебто душі предків спостерігають за громадою й мстять за найменше порушення звичаїв.
Панування звичаїв і звичаєвого права обумовило консервативний характер державно-правового ладу країни. Крім того, воно створило партикуляризм у праві, оскільки кожна область, кожна громада мали свої звичаї.
Доколоніальна історія Індонезії знає кілька спроб кодифікації права. Основу їх склали звичаї, звичаєве право й індійські закони. Перша з кодифікацій, відома під ім'ям "Шивашама", була проведена наприкінці Х ст. раджею Дхармавамцой, що кодифікував яванські закони. Інша кодифікація – "Кутараманава", створена в імперії Маджапахіт і завершена до 1350 р. Незабаром за нею пішли ще два кодекси, очевидно, що доповнювали її,а – "Гаджа Мада" і "Аджагама".
Голландські колонізатори принесли на архіпелаг своє право. З початку це було римсько-голландське право, потім, в XІ в., його перемінило сучасне романо-германське законодавство, засноване на кодексах Наполеона. Спочатку голландські кодекси в сфері приватного права застосовувалися тільки у відносинах між європейцями або з їхньою участю. Поступово місцеве населення також стало звертатися до європейського законодавства, особливо в тих випадках, коли відповідні норми були відсутні в системі звичаєвого права або було потрібно врегулювати відносини між представниками громад з різними системами права. Проте до кінця колоніального періоду голландське приватне право так і не було сприйнято більшістю індонезійців. Навпроти, в області карного права голландський КК був розповсюджений (з 1918 р.) на все населення архіпелагу незалежно від походження [9].
Основи правової системи незалежної Індонезії були закладені із прийняттям Конституції 1945 р. Вона закріпила принципи державної ідеології й філософії "панчасила", яких зобов'язані дотримуватися всі партії й організації: віра в єдиного Бога, що означає рівність всіх існуючих у країні релігій і волю віросповідання; справедлива й цивілізована гуманність; націоналізм, що означає створення незалежної національної держави, побудова єдиних націй; демократія, що направляється розумною політикою консультацій і представництва; соціальна справедливість.
Основні законодавчі акти колоніального періоду (включаючи ГК і КК) залишилися в силі й після здобуття незалежності. Національна влада зосередили увагу переважно на законодавстві в сфері політичного устрою, економічної політики, аграрної реформи.
Протягом ряду років після одержання незалежності (1945-1965 р.) країна розвивалася, проводячи активну антиімперіалістичну, антиколоніальну політику. Голландські й англійські підприємства були націоналізовані, сильним обмеженням піддався американський капітал. Були зроблені спроби провести аграрну реформу й ряд інших важливих соціально-економічних заходів.
На рубежі 1960-х рр. в Індонезії встановлюється режим "направленої демократії", що означав на практиці значне посилення влади Президента.
Гострі економічні й політичні протиріччя призвели до трагічних подій 30 вересня 1965 р. Протистояння між компартією (найбільшої в країнах, що розвиваються) і армією закінчилося перемогою останньої й відстороненням від влади Сукарно. Новий режим взяв курс на поступове зміцнення приватнокапіталістичного сектора
Основним джерелом права в сучасній Індонезії є законодавство. Ієрархію нормативно-правових актів становлять Конституція, декрети Народного консультативного конгресу, закони парламенту, підзаконні акти Президента, Кабінету міністрів, міністерств і відомств. Конституція (ст.22) передбачає інститут надзвичайного законодавства, здійснюваного Кабінетом міністрів з наступним затвердженням парламентом.
Другим за значенням джерелом права залишається звичай, що регулює повсякденне життя більшості індонезійців, особливо в сільській місцевості. Адатне право не кодифіковане й не уніфіковане: існують 19 історичних областей, що мають власні варіанти цього права.
Хоча судовий прецедент офіційно не має обов'язкову силу, на практиці він також становить одне із джерел права в Індонезії. Верховному суду належить важлива роль в інтерпретації й уніфікації заплутаної системи індонезійського права, а нижчестоящі суди намагаються строго додержуватися раніше винесених рішень вищих інстанцій.
ВИСНОВКИ
Політична система суспільства або політична організація суспільства – організована на єдиній нормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичних суб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.
Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.
Глава держави, уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент і віце-президент обираються загальним прямим і таємним голосуванням строком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але не більш, ніж ще на один строк.
Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів.
Під керівництвом президента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряд наділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а також розробляти відповідні постанови для їх виконання.
Парламент складається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональних представників. Він наділений правом приймати й змінювати конституцію, призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедуру відсторонення президента від влади.
Поточну законодавчу діяльність здійснює Рада народних представників.
Новий орган у структурі законодавчої влади – Рада регіональних представників. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними.
Судова система складається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, а також судів спеціальної юрисдикції.
Вищий судовий орган – Верховний суд. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.