2. Особливості релігії народів Давнього Дворіччя (месопотамська релігія)

Майже одночасно з давньоєгипетською державою у Месопотамії (на території між Тигром і Євфратом) сформувалася одна з найрозвинутіших давніх держав — Шумерське царство, що зумовило й відповідні процеси в релігійно-культовій сфері.

Релігія давніх шумерів теж була політеїстичною. Кожне місто мало свого бога-покровителя. Водночас визнавались загальнодержавні боги: бог неба Ану, бог землі — Енліль, бог місяця — Наінар, бог Сонця — Іту. Кожному відводилося відповідне місце для поклоніння. Вважалось, що своїх богів мають небо, повітря, суша, море, підземний світ, буря, вогонь, конкретні види землеробських робіт і господарювання.

Невисокий рівень централізації державної влади був причиною того, що правителя в Шумері обожнювали менше, ніж у Давньому Єгипті. Тривалий час тамтешні державні утворення політично були нестабільними, періодично змінювали одне одного (Шумер, Аккад, Вавилонія, Ассирія). Це визначало і зміну культових систем: одні боги і присвячені їм храми поступались місцем більш визнаним на певний час. Більшість богів уявлялися антропоморфними (у людській подобі). Хоч, за уявленнями давніх шумерів, усі боги походять від богині-праматері Намму, що дала життя небу і землі.

Особливо був виражений у месопотамській релігії аст-ральний культ, на підставі чого побутують твердження, що вона є своєрідною релігією зірок. Це твердження, очевидно, має у своїй основі те, що більшість божеств, які виражали стихійні сили природи, ототожнювались із зірками і планетами. Вважалося, що над усім зодіаком панували бог неба Ан, який управляв небесними явищами; бог місяця, онук Ана — Аннар; бог сонця — правнук Ана — Уту. Верховного вавилонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер.

Шумерійці знали 7 небесних тіл. Число 7 вважалося священним. Запроваджений у Месопотамії рахунок часу зумовив тижневий календар із 7 днів. Священними були числа 12 (кількість місяців року), 60 (година — 60 хв., хвилина — 60 с), 360 (повне коло). Доба в Месопотамії мала 12 год. (кількість годин на циферблаті годинника).

Шумерійці земні справи пояснювали впливом небесних світил, а з допомогою знання про них і їх вплив на світ можна вгадувати долі людей. Віщування шумерських жерців за розташуванням зірок започаткували астрологію та астрономію.

Релігійному мисленню народів Давнього Дворіччя був властивий яскраво виражений дуалізм: у ньому чітко простежувалося два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але ці начала не завжди протиставлялися, бо буття землеробів із культом родючості, регулярна зміна пір року з почерговим оживанням та засинанням природи зумовлювали їх уявлення про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи уособлювали безсмертні боги. Одним з основних у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Думузи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.

Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. По-ширеними були боги родючості, передусім богиня родючості й кохання Інанна, обожнення сил природи. Родючість уособлювали і богиня землі Кі, богиня зерна Індаба. У їх зображеннях обов'язково були елементи тварини, окремих із них зображали у вигляді тварин. Наприкінці III тис. до н.е. головною вважалася космічна трійця (Ану, Енліль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш, Іштар).

В ієрархії богів першість належала Ану — царю богів, неба, країн, покровителю царів. Він — верховний бог, але дещо пасивний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з ансамблем святинь Еанна («будинок неба»). Енліля вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму священному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енліль утратив популярність, поступившись місцем владиці богів Мардуку. Бог води Еа вважався найвідомішим богом-творцем людини. Як бог мудрості, він дав людству засади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтв. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль у магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, земля побудована на зразок неба. Зодіак є земним царством на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі семи великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства: Ану владарює небесним світом, Енліль — земним, Еа — водним. Ану, Енліль та Еа утворюють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою частиною Всесвіту є підземний світ («світ померлих»), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешкигаль і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ототожнювали з богом Сонця.

Уявлення про походження та існування світу покладено в основу різноманітних легенд та міфів. Шумерійці створили розвинуту міфологію, яка порушувала актуальні питання створення і буття світу, місця людини в ньому. Шумерійська міфологія наскрізь пройнята особливостями історичної долі та світобачення народу (III тис. до н.е.). Відома аккадська поема-епопея «Енума елиш» (дослівно — «Коли вгорі»; так починається її перший рядок) виникла із злиття міфів про виникнення богів, про перемогу бога Еа над Апсу (первинним хаосом), про створення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами творцем світу була богиня-матір, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи бог Еа. Людина була створена з глини і божественної крові, тобто вона має божественне начало. Богів зображували справедливими і водночас жорстокими, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і робити приємність, за це вона може сподіватися на їхню допомогу. Взаємозв'язок богів та людини виявлявся в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.

Міфологію Дворіччя становлять космогонічні сюжети про створення Землі та її мешканців, легенди про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим («він бачив життя»). На завершення розповіді він постає під ім'ям Атрахасис («дуже розумний»). Дізнавшись, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено влаштувати потоп для покарання за гріхи жителів легендарного міста Сурупак, Утнапиштим будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього, і тому він мусить жити у бога океану Еа. їм він обіцяє благотворний дощ, який пошлють боги як благословення.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди загинули. Після цього настав спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим, відкривши люк ковчега, випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертаються, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вертається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапиштим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи приємний запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, подароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, що вона ніколи не забуде цих днів. Бел, побачивши, що одна родина врятувалася, здогадався, що рятівником міг бути лише Еа.

Але він заспокоює Бела, наполягаючи на необхідності карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань нагадують біблійну легенду про Ноя.

У месопотамській релігії зародилося уявлення про гріховність людини, яка час від часу страждає за свої гріхи. Тому молитви, жертвопринесення богам вважалися передусім спокутою гріхів. Як спокутування гріхів практикували і людські жертви. На Новий рік, наприклад, цар передавав свій трон на п'ять днів комусь із простих людей, кого під час святкової церемонії вбивали, вважаючи, що його кров очистить від гріхів усю країну.

У месопотамській релігії особливе місце відведено проблемі долі, безсмертя людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявленнями, потрапляв у підземний світ, темне царство божественного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство померлих сумне, світло туди не проникає, а довкола лише жалюгідне життя тіней. Його називали «країною, звідки немає вороття». Але ще жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися непохованим. Не можна завдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йому в похованні або сплюндрувати його могилу, бо ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.

Підземне царство мертвих уявлялось великим містом із величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини, за згодою бога або внаслідок утечі, повертається у світ земний як марево, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув у бою і був з честю похований; добре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчика. У вивилонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

Помітну роль відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних (демонів). Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособлення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жерці складали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали «сім духів безодні» — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про особливості вірувань, а й про високий рівень риторики: «Семеро їх, в підземній безодні семеро їх... В надрах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують... Вони — вигодовані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони... Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх...».

Для захисту від демонів, крім численних заклинань, широко використовували амулети (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотному вигляді, що, побачивши його, демон повинен був із жахом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною. У магічному рецепті проти хвороби очей ішлося: «...з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш; заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око...».

У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкування людини з божеством. Вважалося, що часто боги підказували людині розвиток подій у майбутньому, а вона повинна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкривали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велика увага приділялася снам, особливо сновидінням святих, у священному місці. Вавилонське мистецтво передбачення мало великий вплив на інші народи (ворожіння на печінці).

Вавилоняни зверталися до бога й тоді, коли в судовому процесі необхідно було з'ясувати істину, вимагаючи складення присяги, оскільки вважали, що за неправдивість ображений бог покарає винуватця.

Жерців вважали посередниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Вони були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва вважався божественним. Жерці служили в храмах, мали значні багатства і становили впливовий суспільний прошарок. Походили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.

Певні функції перебирали на себе й жриці, а також храмові прислужниці. Багато з них було пов'язано з культом богині кохання Іштар, практикували храмову проституцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служили й жерці-євнухи, які носили жіноче вбрання та виконували жіночі танці. Жерці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, обчислювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми та плели політичні інтриги; викладали в храмових школах божественні правила і складали власні правила арифметики, геометрії; розвивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети. Про авторитет жерців свідчить хоча б те, що під час святкування Нового року цар повинен був за розпорядженням головного жерця ставати навколішки перед статуєю бога Мардука, переконуючи у власній безвинності й любові до богів, а той відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за волосся.

Центром релігійного життя був храм. Вавилонські храми здебільшого нагадували східчасті вежі, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі. Кожен храм присвячувався конкретному богу — покровителю його. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями (дарами для богів), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари, там виконували обряди жертвопринесення. Поряд із храмом будували вежу з трьома уступами як уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворюють послідовність небесних східців семи планетних сфер; знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому порядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

У храмі вирішувалися важливі питання економічного життя — збирання податків, зберігання товарів, торгівлі. Нерідко там вершилося судочинство, владнувалися суперечки між державою і населенням.

Однак не всі аспекти життя, не вся система ідей та інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними уявленнями. Наприклад, тексти законів царя Хаммурапі переконують, що на норми права вони не впливали. Певних успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу, особливо в математиці, яка виникла з практичних потреб вимірювання площ ланів, спорудження каналів і різноманітних будівель. Вавилоняни спостерігали за рухом небесних тіл, занотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розташуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася своїм рівнем європейській в епоху раннього Відродження.

Релігійна система не була тотальною, не монополізовувала духовне життя. Вона залишала простір для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в античності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинула на культуру багатьох народів як у просторі, так і в часі. Дотепер зберігає популярність елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.