2. Поняття фонеми

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про­тиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб­то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди­ниць, і нерелевантні — які не служать для розріз­нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо­зиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини­цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мови_г яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан­ня та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наяв­ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. Ьеі [Ьеї] «би­тися об заклад» — Ьиі [Ьлі] «але» — Ьіі \ЬЩ «кусок» — Ьеаі [Ьі:і] «бити», «удар» — Ьоидкі [Ьо:1] «разі від Ьиу «купувати» — Ьаі [Ьаеі] «кажан» — Ьооі [Ьи:і] «чере­вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз­різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс­титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз­пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза­ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового зна­чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо­нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я­зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв­ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен­нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г|] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор­фемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі­зується в алофоні [ті].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя­ки наголосу і сингармонізмові.

Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) непо­дільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (роз-різнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояс­нимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему).

[т] [дом]~[том] [к] [гол]~[кол]

і 'І

передньоязиковість твердість задньоязиковість твердість

[б]-----------------------[д]-----------------[д«] [б]----------------------[г]-----------------[ґ]

[дар] - [бар] [домь] - [д'бмь] [гор] ~ [бор] —

І і

[з] [дам] ~ [зам] [у] —

Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чоти­ри ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико­вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовують­ся для протиставлення іншим фонемам (передньо­язиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — б ар) у дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дема [д'бм'ь]), а проривність — фрикативним, африка­там тощо (дам — зам)_у то в другому випадку для про­тиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російсь­кій мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гт>ллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки нази­ваються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в україн­ській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інс­трументі» і ґрати «загорожа із переплетених метале­вих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що вико­ристовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Напз «власне ім'я Ганс» і Сапз «гуска»). Вібрант-ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтег­ральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збіга­ються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, фран­цузькій та англійській мовах).

Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

1) ознаки за способом творення звуків: прорив­ність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязи-ковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губ-ність (лабіальність), глотковість (фарингальність), гор-ловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'Гла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'зл] — мель [м'зл'], еон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], бит [бьіт] — бить [бьіт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ. сагі [ка:і] «віз» — сиі [клі] «різати», рогі [ро:і;] «порт» —роі [рої] «горщик», зеаі [зі:1] «сидіння (місце)» — зіі [зіі] «сідати», теаі [ті:і] «м'ясо» — тій [тії] «рукавичка», Іеаие [И:у] «від­ходити, від'їжджати» — Ниє [ііу] «жити»; нім. іНт [і:т] «йому» — іт [іт] «в», Вееі [Ье:і] «клумба» — Веіі [Ьеї] «ліжко»; чеськ. раз «пояс» —раз «паспорт»);

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. зіпз [зіг|] «співати» — зіп [зіп] «гріх», ікіпд [8іг|] «річ» — ікіп [8іп] «тонкий»);

6) відкритість — закритість (фр. /аіі [іг] «факт», /ее [іе] «фея»).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ-но представити як низку диференційних й інтеграль­них ознак.

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек­ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін­варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на­бором диференційних та інтегральних ознак. При роз­гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов­леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап­ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб­кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до­сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози­ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь­ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [се^ила]; рос. вол і воловой [вт>ллв6і], вал і валовой [вьллвоі], шок і токо-вой [гьклвбі], так і таковой [гьклвоі]. Для приголос­них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши­ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихко]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають­ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. §гай [£гаі] «град» — §гаі [£гаі] «стара річ», росі [рої] «під» —роі [роі] «піт»; нім. Кад, [гаї] «колесо» — Каі [гаї] «ратуша», Випй [Ьипі] «союз» — Ьипі [Ьипі] «пістрявий», Тосі [їоі] «смерть» — іоі [їої] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь­ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип. Важ хліб і Ваш хліб; англ. &а#[Ьае£] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина»,

юійе [луаій] «широкий» і юкііе [\уаіІ] «білий», Нагй [Ьа:сІ] «твердий, сильний, важкий» — Неагі [Ьа:і] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне­ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [е^и] в слові село [се^ило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкь] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіаль­ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви­мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то­що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [м] російської мови, львівське шепеляве м'яке [с^ш], покутське наго­лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла­дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейньш — безьідейньш, Я с Ирой [йа сьіроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо­фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Касі і Каіу Випсі і Ьипі та ін.), варіації — це «не­винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози­цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри­йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа­лізується в мовленні. У філософському плані відношен­ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут­ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль­ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози­ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — т>] в словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [вт>д^,з^ин6і]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря­ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе­рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало­фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні |/ь]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по­няття фонотактики, тобто закономірності сполучу­вання фонем.