12)Поняття та види джерел римського приватного права

Кожному суспільству властиві певні правила, писані і неписані, які являються регуляторами суспільних відносин. Соціально-економічною основою виникнення і змісту римського приватного права було рабовласницьке суспільство.

Джерела римського приватного права поділяються на усні і письмові. До усних відносяться звичаї, а до письмових – закони, едикти магістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.

Звичаї як норми неписаного права. Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, широко розповсюджені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай здобуває усталеність. З цього приводу римський юрист Юліан писав: „Звичай, що вкоренився, як закон застосовується вірно, і це право називається правом, встановленим мораллю. Бо якщо самі закони пов’язують нас в силу лише того, що вони прийняті за рішенням народу, то заслужено пов’язує усіх і те, що народ схвалив, але не записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю шляхом голосування або шляхом справ і дій” (D.1.3.32. 2).

Вважається, що Закони ХII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum - звичаї предків), які діяли до того в якості юридично обов’язкових правил. Джерело походження цього збірника законів залишається спірним. Так, одні вчені вважають, що Закони ХII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури, другі ж, посилаючись на літературні джерела, зокрема твори Цицерона, Гая та інших римських юристів вважають, що деякі з законів запозичені у греків із законів Солона. Але незалежно від цього, Закони ХII таблиць – це найважливіше джерело римського цивільного права.

Збірник складається з дванадцяти таблиць, які включають наступні положення: перші дві - положення цивільного процесу, а саме: впровадження по першій стадії – відкриття справи за рішенням відповідної посадової особи – (magistratus juridicundo), та по другій стадії – вирішення справи виборним суддею – (judex); третя - положення стосовно боргового права; четверта – положення про сімейну батьківську владу над дітьми та чоловіка над дружиною; п’ята - положення про спадщину та опіку; шоста – про власність та володіння; сьома - про зобов’язання, що витікають з реальних сервітутів; сутність яких зводиться до обмеження господарів нерухомих речей на користь сусідів; восьма - положення про делікти і обов’язки, що з них витікають, зокрема сплату грошової пені; дев’ята - положення публічного (jus publicum) права; десята – положення святого права (jus sacrum).

Що стосується одинадцятої та дванадцятої таблиць, то вони були складені пізніше, а тому кожна містить лише додаткові положення до вказаних десяти.

Опублікування цього збірника перетворило збірник звичаїв та нових розпоряджень в збірник законів цивільного права, який став відправним пунктом подальшого розвитку римського права.

Закони. У республіканський період до законів писаного права відносилися постанови народних зборів; у епоху принципату - постанови сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії - імператорські конституції.

Постанови народних зборів у республіканський період. Народні збори (populus) Стародавнього Риму - найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законодавчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріатні - об’єднання патриціїв; центуріатні – об’єднання патріціїв і плебеєв (після IV ст. до н.е.) та трибутні - об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеєв, а згодом і патріцієв. Функції вказаних видів народних зборів чітко не розмежовувались. На початку II ст. до н.е. трибутні коміції складали основний вид народних зборів.

Для прийняття закону встановлювалась певна процедура, в якій приймали участь магістрат, народ, що збирався у коміції, та сенат.

Право збирати коміції належало магістрату (консулу, диктатору, претору), який повинен був заздалегідь у письмовій формі розробити проект закону (rogatio leges), а після цього подати останній на розгляд коміції. Народ, який складав комісію, не входив в безпосереднє обговорення закону, а лише висловлювався або за прийняття закону, або за його відхилення. Закон, який приймався коміцією, повинен був пройти ратифікацію з боку сенату і тільки після цього набував силу закону – leges rogation.

Для цивільного права важливе значення мають наступні закони: Закон Петілія про заборону боржникового рабства для римських громадян (ІV ст. до н.е.); Закон Аквілія про відповідальність за знищення й пошкодження чужих речей (III ст. до н.е.); Цинциїв закон про обмеження розмірів дарувань (III ст. до н.е.); Ебуціїв закон про скасування легісакційного процесу (за винятком деяких випадків), введення формулярного процесу (II ст. до н.е.); Закон Фальцидія про обмеження спадкових відмов (I ст. до н.е.) та інші.