Висновки

Кінець ХХ - початок ХХІ ст. засвідчив бурхливі зміни в релігійному житті України. Державне відродження засвідчило значну втрату духовних традицій в Україні; йдеться також і про релігійні традиції. Три Голодомори (яким нема аналогів у світовій історії), постійні гоніння, масові репресії, широкомасштабні депортації знесилили духовний організм народу. І це стало однією з основних причин проникнення в Україну представників багатьох нетрадиційних релігійних утворень. Через відомі історичні причини, різний рівень свідомості (національної, релігійної, політичної), різне ставлення до давніх вітчизняних традицій та з огляду на специфіку історико-культурного й політичного буття між різними регіонами України продовжують виявлятися відмінності щодо поширення і функціонування релігійних вірувань та конфесій.

Між тим історія розвитку культури, в тому числі і християнської України вчить: тільки тоді народ здатен бути духовно сильним, коли усвідомлює свою місію в історії, розвиваючи весь багатовіковий національний звичаєво-обрядовий комплекс, збагачуючи його новими елементами, котрі органічно повинні виявляти себе у процесах життєдіяльності. Сучасна картина релігійного життя України є досить строкатою, складною, далеко не завжди в ній можна навіть зорієнтуватись. Але багатоконфесійність, диференціація релігійних утворень, виникнення нових, судячи з усього, є звичайним явищем. З позиції певної конфесійної відданості існує природна установка вважати лише свою віру істинною, справжньою, виправданою й такою, що наділена особливою божественною благодаттю. Та при наявності вже існуючого релігійно-конфесійного плюралізму найбільш виправданою з позиції розвитку держави, суспільства, культури, духовного життя є позиція толерантності, поваги до права на свободу сумління, встановлення діалогу між різними вірами та релігійними утвореннями.

Конституційні права та обов’язки громадян стосовно того сповідувати (чи не сповідувати) ту чи іншу релігію повинні поєднуватись із виважено виробленою стратегією законодавчо-владних структур, передусім щодо подальшого розвитку традиційних релігійних утворень українського народу. У цьому контексті особливо актуальним стає афоризм: історія - вчителька життя.

Висновки.

Історичний розвиток релігійних вірувань та конфесій в Україні віддзеркалює усі труднощі й суперечності релігійного буття. Традиційно християнські конфесії (православ`я, греко-католицизм, протестантизм) за умов відновлення незалежності України прагнуть до співпраці. Поки що лише Українська Православна Церква (Московської Патріархії) не дуже вписується в цій процес - процес створення Української Помісної Православної Церкви.

З іншої сторони, цими традиційними християнськими конфесіями не вичерпується не тільки релігійне життя в сучасній Україні, а й навіть християнське релігійне життя, оскільки тут діють протестантські церкви, церкви старовірів, різні християнські секти. Знайомство із особливостями їх виникнення, віросповідання та культу дозволяє краще усвідомити всю складність людських прагнень та взаємин в суспільстві.

Поява українського неоязичництва свідчить про намагання реконструювати в первісному вигляді дохристиянські вірування українців. Одначе не береться до уваги двоєвір`я - віками установленого синкретизму язичництва з християнством, відмовитись від якого означає зруйнувати сформований уже багатотисячолітній пласт національної культури. При цьому не можна ототожнювати дохристиянського язичництва із позиціями неоязичників, частина яких прагне відродити віру наших предків, цілковито ігноруючи такий об’єктивний феномен духовно-релігійної історії, як традицію.