5. Логiка норми права. Нормативний квадрат I логiчна структура правовiдносин.

Найбільш явно логічна природа права проявляється в структурі і динаміці елементів норми права. Навіть якщо абстрагуватися від логічної взаємодії між нормами (оскільки вона є предметом самостійної науки - логіки норм¹), то вже на рівні первинної клітини права - окремої норми права - ми спостерігаємо складну динаміку елементів її логічної структури.

Внаслідок тривалих дискусій склалися різноманітні погляди стосовно логічної структури норми права, нюанси аргументації яких в окремій статті важко відтворити. Простіше здійснити їх класифікацію за формальним критерієм, а саме за кількістю елементів, якими наділяється сама норма - одним, двома або трьома елементами.

Дослідники даної проблеми, які стверджують наявність у структурі норми тільки одного єдиного елементу - диспозиції, по суті зводять до неї саму норму, підкреслюючи, що саме в диспозиції формулюється правило поведінки, а норма і є правилом поведінки, встановленим або санкціонованим державою². Гіпотеза і диспозиція розглядаються лише як атрибути норми, хоча, як зазначає з цього приводу Ю.В.Кудрявцев, “логічніше було б сказати, що відомі найменування - гіпотеза, диспозиція, санкція - суть назви різних норм”, а саме “законодавство є сукупністю норм, гіпотез і санкцій”³. Але тоді виходить, що, наприклад, гіпотеза - це самостійна норма, яка формулює правило поведінки, а таке припущення суперечить визначенню самої гіпотези як тільки умови, з настанням якої повинна бути реалізована певна поведінка. Насправді ж, на думку Ю.В.Кудрявцева, гіпотеза досить жорстко пов’язана з диспозицією навіть з чисто логічної точки зору, згідно з якою імплікація (“якщо - то”), як аналог структури норми, складається з двох елементів, “pq”, де диспозиція постає наслідком гіпотези. Наведені аргументи істотно послаблюють позиції прибічників одноелементної структури норми, але, як буде показано далі, повністю не руйнують їх.

У працях С.С.Алєксєєва, Ю.В.Кудрявцева, А.П.Томашевського, А.Ф.Черданцева¹ обгрунтовується концепція двоелементної структури норми права. Основними аргументами тут є, по-перше, твердження про “факультативність” санкції в загальному складі норми, по-друге, санкція розглядається як самостійна норма (охоронна) і постає правилом поведінки для органа держави, який застосовує примусові заходи щодо порушника у випадку порушення ним відповідної основної норми. Сама ж норма права завжди складається з двох елементів - умови і правила поведінки.

Як бачимо, концепція двоелементної структури норми права - це не що інше, як кількісне звуження аргументації (тому й непослідовне) попередньої одноелементної концепції норми права. Там “незаконними”, “атрибутивними” елементами вважалися гіпотеза і санкція, тоді як у даній концепції “факультативним” елементом визначається тільки санкція. Гіпотеза (очевидно, внаслідок переконливості структури логічної імплікації “pq”, “якщо – то”) тут визнається “законним” елементом норми. І в першій, і в другій концепції сутністю норми визнається встановлене державою правило поведінки, але з тією різницею, що в одній структура норми зводиться до її так зрозумілої чистої сутності, вираженої в диспозиції, а в другій – враховуються ще й умови правової поведінки суб’єкта.

Найбільш переконливою, з нашого погляду, є концепція тричленної структури норми права, яка також має свої чисто логічні аргументи. Так, якщо уважно розглянути компоненти, з яких складається імплікація, (pq), то стає очевидним, що вона зовсім не двоелементна, як здається прибічникам відповідної концепції, адже “р” імплікації є антецедентом - підставою, умовою, тим, з чого випливає висновок, а “q” - консеквентом - тим, що випливає з антецедента, результатом слідування, висновком, наслідком. Тому консеквент імплікації відповідає в структурі норми права саме санкції, а не диспозиції, адже санкція є завжди наслідком відповідних дій. Приводячи імплікацію як логічний аргумент на користь двохелементної структури норми, прибічники даної точки зору чомусь не помічають невеличкого символу ““ в структурі самої імплікації, який тут є не тільки головним, але за своїм змістом найважливішим, значущим і визначальним у науці логіки загалом. Більше того, на вченні про логічне слідування, а саме воно в імплікації позначається зв’язкою ““, тримається вся наука логіка. Логіка і є наукою про закони слідування². Будь-які висновки, отримані всупереч цим законам, є хибними, вони не слідують, не випливають із відповідних засновків, аргументів, фактів. Мислення у формі умовиводів, щоб бути істинним, не може уникнути законів правильного слідування, а спростування часто постає як демонстрація порушення цих правил при отриманні висновку. Щоб отримати консеквент (наслідок, висновок) з антецеденту (підстав, аргументів, умов), необхідно проявити інтелектуальну активність, здійснити певний процес мислення за відповідними правилами (чи не нагадує це правил поведінки, виражених у диспозиціях?). Тільки дія, розумова інтенсивність може забезпечити логічний перехід, логічне слідування від антецедента до консеквента. Логічне слідування, позначене в імплікації зв’язкою ““, і є певний спосіб інтелектуальної дії, без якої “р” не здатне породити наслідок “q”. Логічне слідування, яке завжди повинно відповідати певним правилам (наприклад, загальним і спеціальним правилам фігур силогізму), є самостійним, самодостатнім і визначальним елементом імплікації, і в структурі норми права відповідає її диспозиції. Тому імплікативна формула “pq” свідчить саме про три-, а не двоелементну структуру норми³. Та навіть якщо на мить і припустити умовно, що тільки “p” і “q” є елементами норми, то тоді “q”, як наслідку, все одно краще було б відвести роль санкції, а не диспозиції, як це прийнято в концепції двоелементної структури. Саме дія має наслідок, а не умова, обставина дії.

Про те, що концепції двоелементної структури норми права “чогось бракує”, свідчить точка зору С.С.Алєксєєва, яку можна було б назвати перехідною до визнання триелементного складу норми. Відомий теоретик поділяє всі норми права на “норми-приписи” і “логічні норми”. “Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту). ... Логічна норма, покликана виражати в основному зв’язки між спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-владні, регулююче-примусові якості, у більшості випадків міститься в декількох статтях нормативного акту або навіть у статтях різних нормативних актів”⁴. Якщо норма-припис, а саме вона частіше використовується в нормативних актах, як правило, складається з двох елементів (гіпотези-диспозиції в регулятивних нормах, диспозиції-санкції - в охоронних), то логічна норма має обов’язково триелементну структуру. Виявляється ж вона тільки внаслідок цілої низки логічних операцій, пошукової й аналітичної роботи, тобто як результат певних пізнавальних процесів. “Найменування “логічне”, - зазначає С.С.Алєксєєв, - у даному випадку використовується тільки для того, щоб вказати на спосіб виявлення елементів норми (логічний аналіз), їх своєрідність (вони виражають логіку права) і тим самим відокремити норми з усіма (трьома) елементами від конкретних норм-приписів. ...Так що в кінцевому підсумку регулятивні й охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція”¹. В усякому випадку “тільки за наявності всіх своїх основних елемнтів норма права може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин”².

Хоча Ю.В.Кудрявцев і відносить С.С.Алєксєєва до прибічників концепції двоелементної структури норми³, насправді, як ми бачимо, в останнього розроблено досить оригінальну систему аргументації, що обгрунтовує ідею трьохелементної структури норми права, без якої вона не може реалізувати свою природу і соціальне призначення в усій повноті. Норма-припис - це робочий, техніко-юридичний спосіб її функціювання в законодавстві та правозастосуванні, правом же вона стає тільки у повноті своїх елементів, їх єдності й структурній цілісності. Інша річ, що забезпечується ця цілісність (коли норма стає правом) тільки як результат пізнавальної роботи, логічного аналізу, інтелектуальної напруги і гносеологічної інтенсивності загалом. “Цінність тричленної формули полягає в тому, що вона стимулює практичних працівників до ретельного й усебічного аналізу нормативного матеріалу в повному його обсязі, до співставлення нерозривно пов’язаних між собою статей і нормативних актів, до виділення та співставлення умов застосування правової норми, її змісту, наслідків її порушення”⁴.

Однак проблема логічної структури норми права не вичерпується вирішенням питання про кількість її складових елементів. Ситуація значно ускладнюється, коли стає необхідним враховувати і динаміку елементів норми права. А це трапляється майже постійно, оскільки право не є якимось статичним явищем, відображаючи і регулюючи соціальний розвиток, воно не може не бути динамічним, мінливим, навіть суперечливим. Тому для аналізу структурної динаміки норми права стає вже недостатнім апарат формальної логіки, виникає потреба у використанні певних принципів і методів діалектичної логіки, призначеної саме для аналізу процесів динаміки, розвитку⁵. “Гносеологічний аналіз права,- як зауважує Н.Нєновські, - неможливий без діалектичної логіки”⁶.

Чому серед теоретиків права, криміналістів тривають дискусії про статус певних елементів відповідних норм права, а саме: те, що в одних випадках визнається як «гіпотеза - санкція», в інших - як «диспозиція - санкція», те, що для одного суб’єкта права визнається як санкція, для іншого, уповноваженого - постає як диспозиція і т.ін.? Ці непорозуміння, які породжують численні дискусії, викликані функціональною динамікою елементів правової норми, зумовленою у свою чергу динамікою правових процесів загалом. В цих умовах окремий елемент норми права не залишається абсолютно незмінним, статичним, таким що не відчуває впливу інших елементів і загальної соціальної ситуації, яку покликана врегулювати норма. Тому за певних умов елементи норми права мають здатність змінювати своє функціональне призначення, переходити один в одного. І тоді справді те, що для одного виступає як санкція, для іншого суб’єкта права може бути тільки гіпотезою, а в інших випадках - диспозицією норми тощо. Наприклад, згідно Ст.176⁴ Кримінального кодексу України судові рішення, вироки, ухвали, які набрали чинності (санкція), обов’язкові до виконання всіма службовими особами (диспозиція), і за умисне їх невиконання карається штрафом (санкція). Аналогічні ситуації ККУ фіксує в Ст.183 (“Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти”), Ст.183² (“Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю”) та ін.

Діалектико-логічна взаємоперетворюваність елементів норми в правовому процесі має глибокі онтологічні засади. Як уже зазначалось, на буттєвому рівні структурі норми відповідає зв’язок «причина - дія - наслідок». Але водночас очевидно, що в процесі розвитку те, що було наслідком, стає причиною подальших змін, дія може стати причиною інших дій і сам наслідок може поставати у формі певної дії.

Темпоральний аспект суперечливих буттєвих процесів так само вказує на функціональну взаємонасиченість їх складових. Якщо в структурі норми права гіпотезі відповідає минуле, диспозиції - теперішнє, санкції - майбутнє, то так само очевидним є те, що в процесі функціонування права санкція тільки для нас є майбутнім, для іншого уповноваженого суб’єкта права вона стає теперішнім способом діяльності по застосуванню права. Кожний момент теперішнього викликаний минулим і зумовлений майбутнім, тобто в ньому певною мірою присутні моменти минулого і майбутнього. Так само кожний елемент норми права певною мірою «насичений» акцидентальними моментами, властивостями інших її елементів. В диспозиції в неявній формі завжди «присутня» санкція, інакше, як зауважує Ю.В.Кудрявцев, “диспозиція, взята само собою, є висловленням, яке не має сенсу”⁷. Гіпотеза також безсмисленна, якщо не передбачає диспозицію, саме диспозиція перетворює безлику масу розмаїття фактів у визначені юридичні факти, осмислені обставини і умови дії. Взаємонасиченість властивостями і характеристиками всіх структурних елементів норми права і їх відносна тотожність і відмінність зумовлюють можливість їх взаємного переходу одне в одного і забезпечують динаміку правового процесу. Інша справа, що в такому випадку значно ускладнюються пізнавальні операції, з ними пов’язані, але це виступає тільки зайвим свідченням того, що без певної гносеологічної інтенсивності право не може існувати.

На прикладі норми права чудово видно, що право може функціювати саме як пізнавальний, гносеологічний процес, поза яким воно втрачає свою регулятивність. Концепція триелементної структури норми права, на наш погляд, не тільки більш повно розкриває її структурну специфіку, але й показує, що її логічні й гносеологічні властивості відображають саму природу норми, ігнорування якої сприяє дисфункціональності права загалом.