0. Наступним етапом розвитку письма в східних слов'ян був період VI—VII ст., коли почали формувати­ся союзи східнослов'янських племен і перші ранньофео­дальні державні об'єднання, що призвело до зростання економічних, торговельних і культурних зв'язків напе­редодні утворення Київської Русі. На думку Г. Півторака, найпоширенішим засобом письма знову стали літе­ри грецького алфавіту, оскільки орієнтація на Візантію в той час була визначальною. За свідченням болгарсько­го монаха Чорноризця Храбра (кінець IX — початок X ст.), у VII—VIII ст. і після прийняття християнства окремими слов'янськими групами та общинами в схід­них слов'ян склалася традиція записувати слов'янські тексти грецькими й латинськими літерами.

1. 12. Етапи становлення української графічної системи. Див. В сам. Роб. (п. Р. №2)

2. 13. Місце української мови у світовій сім'ї мов. Зро­біть порівняльний аналіз місця української мови у тра­диційній генеалогічній класифікації та генеалогічно- типологічній класифікації О. Царука.

3. За сучасною геонологічною класифікацією українська мова належить до групи словянських мов східнослов’янської підгрупи.

4. Гіпотеза походження української мови о. Царука

Науковець О. Царук на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів заперечує традиційну тріалістичну дистрибуцію слов'янських мов і пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); по-новому осмислює місце і значення української мови серед інших слов'янських. Лінгвіст зазначає, що на основі послідовного зіставлення історичних, археологічних даних можна визначити давні прамови, які будуть вихідними для проведення генеалогічної дистрибуції. Це такі дві великі групи мов: словенська й антська. До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенської підгрупи — словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську.

О. Царук вважає, що дві, за традиційною класифікацією, «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.

Українська і російська мови мають різні історії. Упродовж певного хронологічного періоду (від часів антської прамови і приблизно до ІХ ст.) ці дві мови найвіддаленіші в типологічному аспекті. Лише географічне сусідство, спільність фрагментів історії, релігійної традиції спричинили часткове наближення їхніх граматичних систем. На думку вченого, ці мови не вичленовуються з одного «давньоруського» тіла, а певний час просто взаємодіють, що призвело до виникнення певних ізоморфних ознак.

Українська мова й досі залишається мовою антської за загальним типом граматичної системи, такою, що найповніше серед інших мов антської підгрупи зберігає особливості говору носіїв ще пшеворської культури. Тому для встановлення історії певних українських форм є доцільним звернення, насамперед, не до російської, а принаймні до білоруської, потім до польської, чеської, сербсько-хорватської, верхньолужицької, словенської та ін. Незаперечно і те, що деякі граматичні факти засвідчують найбільшу українсько-болгарську, українсько-російську тощо близькість

18. Періодизація української мови на основі етапів її формування за ю. Шевельовим

Періодизація українського вченого Юрія Шевельова значною мірою базується на результатах вивчення історії фонологічної системи української мови. Вона охоплює чотири етапи формування нашої мови:

1) протоукраїнський період (VІІ-XI ст.) – нема джерел написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики;

2) староукраїнський період (від середини XI до XIV ст.) – значна кількість писемних пам’яток, які написані не українською, а старослов’янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах

3) середньоукраїнський період:

— ранній середньоукраїнський (XV — середина XVI ст.) – основною проблемою є відмежування пам’яток і рис української мови від білоруської;

— середній середньоукраїнський (середина XVI ст. — початок XVIII ст.) – писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов’янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови;

— пізній середньоукраїнський (XVIII ст.) – писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мови у різних пропорціях;

4) сучасний період (від XVIII ст. до сьогодні) – використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах.

Дослідження проблеми періодизації української мови В. Німчука

1) праслов'янська мова з протосхіднослов'янськими діалектами в її складі (до VI—VII ст.);

2) прасхіднослов'янська мовна єдність із протоукраїнськими діалектами (з VII—VIII до X ст.);

3) давньоруськоукраїнська мова (XI—XIII ст.);

4) середньоукраїнська, або середньоукраїноруська, мова (з XIV—XV до кінця XVII ст.):

— рання середньоукраїнська мова (з XIV—XV до першої половини XVI ст.);

— пізня середньоукраїнська мова (друга половина XVI — кінець XVII ст.);

5) новоукраїнська мова (від кінця XVII ст.).

Періодизація української мови Ю. Карпенка

За розвитком основних фонологічних змін Юрій Карпенко періодизує історію української мови:

1. Кінець ІІ тис. до н. е.— II ст. до н. е. (праслов'янська мова): закон наростаючої звучності, зокрема поява носових голосних, складотворних р, л; перехідні палаталізації задньоязикових.

2. II ст. до н. е. —IV cт. н.e. (спільна мова східних і південних слов'ян).

3. спільносхіднослов'янська мова (ІV–Х ст.) — антська мова (ІV–VІІ ст.), давньоруська (VІІІ–Х ст.).

4. XI—XIV ст. (давньоукраїнська мова): занепад редукованих та його наслідки; перехід е в о після шиплячих; злиття фонем и та ы (як наслідок зміни вокалічного типу фонологічної системи на консонантний).

5. XV—XVIII ст. (староукраїнська мова): завершення переходу в більшості говірок о та е в і у нових закритих складах; завершення форму­вання системи опозицій глухих і дзвінких та твердих і м'яких приголосних фонем як головних прикмет фонологічної системи.

6. XIX—XX ст. (нова українська мова): зміни орфоепічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії

Вивчення періодизації за М. Бойчуком

Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки XX ст., ґрунтується на радянському розумін­ні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об'єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам'яток і після:

1) незадокументований період:

— спільнослов'янська мова (до VI ст.);

— давня спільносхіднослов'янська (антська) мова (VI—VIII ст.);

— давньоруська мова початкового періоду (IX— XI ст.);

2) задокументований період:

— давньоруська мова пізнішого періоду (XI— XIII ст.);

— українська мова (початок XIV—XX ст.).