2. Ставлення українських політичних сил та населення обох імперій до війни.

З початком світової війни представники українського національного руху розділилися на декілька таборів. До першого належали діячі україн­ських партій і організацій, які виступали на підтримку воєнних зусиль царського уряду. За оцінкою письменника й громадського діяча В. Винни­ченка, «це були ті з українців, які корінням свого особистого життя... зрослися з життям руським».

Представники другого табору орієнтувалися на «німецький штик». Звичайно, в межах Наддніпрянської України вони перебували у латент­ному (від лат. їаіеепз - прихований, який не проявляє себе) стані. Розра­хунок тут був на те, що під час війни буде знищено основу національного гніту - царизм. Натомість німецьке панування здавалося їм прийнятні­шим.

Представники третього напряму політично активного українства до­тримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, таких поглядів дотримува­лись переважно соціалістичні течії, зокрема УСДРП (Українська соціал- демократична робітнича партія).

Однак соціалісти переживали складні часи, їхні партії роздирали вну­трішні суперечності. Так, більша частина представників УСДРП пройня­лася відверто оборонськими настроями. Спеціальна декларація, якою вони відгукнулися на початок війни, закликала у виборі між Росією та Австро-Угорщиною стати на бік Росії, «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю», викривала лукаву політику Відня щодо українців.

Невелика група УСДРП на чолі з Л. Юркевичем (псевдонім - Рибал­ка) з початку світової війни зайняла центристську позицію. Її члени від­межувались як від русофілів, так і від германофілів. Започаткували ви­дання у Женеві часопису «Боротьба». На його сторінках відстоювали по­гляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

На території Галичини також виникли політичні об'єднання, що об­стоювали українські інтереси. Одне з них створили емігранти з Над­дніпрянщини А. Жук, В. Степанківський, а також В. Липинський і В. Кушнір, які спочатку організували видання у Львові періодичного органу «Вільна Україна», а потім створили Український інформаційний комітет (УІК). Його політичне кредо формулювалося так: для забезпе­чення всебічного культурного й економічного розвитку українського на­роду необхідно вибороти незалежність, а останню можна здобути тільки шляхом революції. Поразка Російської імперії у війні розглядалася ді­ячами УІК як можливість приєднання українських губерній до Австро- Угорщини, злуки їх з Галичиною та Буковиною й утворення окремої національно-територіальної одиниці. Очолив комітет почесний британ­ський консул у Львові професор Р. Залозецький-Сас, який мав тісні зв'язки в політичних колах Австро-Угорщини й інших європейських держав. Надалі планувалося створити окрему політичну організацію, за­лишивши комітет органом пропаганди української справи.

Маючи на думці об'єднання Галичини й Наддніпрянщини, УІК праг­нув до співпраці з єдиною організацією самостійницької орієнтації в Наддніпрянській Україні - Українською народною партією. Проте його плани були змінені: під час переговорів у Відні урядовці показали Р. Залозецькому-Сасу відозву УНП з приводу війни, яка була спрямова­на проти балканської політики Габсбургів. На думку австрійців, це свід­чило про марність сподівань на підтримку наддніпрянців у війні з Росі­єю. У цілому ж офіційний Відень вітав створення УІК та був готовий до діалогу з ним.

Водночас проросійські сили, об'єднані довкола Руської народної пар­тії та «Общества им. Мих. Качковского», цілковито орієнтувалися на Росію як єдиного захисника та консолідуючу силу всього слов'янства. У серпні 1914 р. галицькі діячі москвофільського напряму (Ю. Яворівський, В. Дудикевич та ін.) заснували «Карпато-русский освободительньій комитет». Діяльність проросійськи орієнтованих кіл виклика­ла репресії з боку австрійських каральних органів, іноді навіть щодо невинних.

Українська інтелігенція, що мешкала в межах «єдиної і неділимої», очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв'язанню «українського питання». Проте українська громадськість у Росії не була одностайною в оцінці перспектив і політичних орієнтирів. Так, редактор журналу «Украин- ская жизнь» С. Петлюра у статті «Війна і українці» запевняв, що серед українців немає австрійської орієнтації і вони сповнені бажання викона­ти свій громадянський обов'язок перед Росією. Водночас він висловлю­вав сподівання, що після завершення війни ставлення царського уряду до українців зміниться на краще і «українське питання» буде поставлене на порядок денний. Керівництво ж Товариства українських поступовців (ТУП) у вересні 1914 р. закликало українців не ставати на бік жодної воюючої держави, а дотримуватися нейтралітету.