1 Аналіз предметної області

1. Собівартість окремих виробів

Собівартість продукції - це вираз в грошовій формі витрат на підготовку її до виробництва, виготовлення і збут. Собівартість продукції є комплексним показником, на підставі якого можна судити про ефективність використання підприємством різних видів ресурсів, а також про рівень організації праці на підприємстві.

В Українському законодавстві собівартість визначається як вартісна оцінка використовуваних в процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, палива, матеріалів, енергії, основних фондів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво і реалізацію.

Отримання найбільшого ефекту з найменшими витратами, економія трудових, матеріальних і фінансових ресурсів залежать від того, як вирішує підприємство питання зниження собівартості продукції. Витрати живої і матеріалізованої праці в процесі виробництва складають витрати виробництва. В умовах товарно-грошових стосунків і господарської відособленності підприємства неминуче зберігаються відмінності між громадськими витратами виробництва і витратами підприємства.

Громадські витрати виробництва - це сукупність живої і матеріалізованої праці, що знаходить вираження у вартості продукції. Витрати підприємства складаються з усієї суми витрат підприємства на виробництво продукції і її реалізацію. Ці витрати, виражені в грошовій формі, називаються собівартістю і є частиною вартості продукту. У неї включають вартість сировини, матеріалів, палива, електроенергії і інших предметів праці, амортизаційні відрахування, заробітна плата виробничого персоналу і інші грошові витрати. Найбільша доля у витратах на виробництво промислової продукції доводиться на сировину і основні матеріали, а потім на заробітну плату і амортизаційні відрахування.

Собівартість продукції знаходиться у взаємозв'язку з показниками ефективності виробництва. Вона відбиває велику частину вартості продукції і залежить від зміни умов виробництва і реалізації продукції.

Істотний вплив на рівень витрат роблять техніко-економічні чинники виробництва. Цей вплив проявляється залежно від змін в техніці, технології, організації виробництва, в структурі і якості продукції і від величини витрат на її виробництво. Кошторис витрат на виробництво - найбільш загальний показник, який відбиває усю суму витрат підприємства по його виробничій діяльності в розрізі економічних елементів.

У ній відбиті, по-перше, усі витрати основного і допоміжного виробництва, пов'язані з випуском товарної і валової продукції; по-друге, витрати на роботи і послуги непромислового характеру (будівельно-монтажні, транспортні, науково- дослідницькі, проектні та ін.); по-третє, витрати на освоєння виробництва нових виробів незалежно від джерела їх відшкодування. Ці витрати обчислюють, як правило, без урахування внутрішньозаводського обороту. В собівартість товарної продукції включають усі витрати підприємства на виробництво і збут товарної продукції в розрізі калькуляційних статей витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

1. максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислю-

вати прямо на окремі вироби;

2 статті витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

1.2 Класифікація витрат на виробництво продукції В собівартість продукції включаються наступні види витрат : - вартість маркетингових досліджень; - підготовка і освоєння нової продукції, включаючи витрати на науково- дослідницькі і дослідно-конструкторські розробки (НДДКР); - виробництво продукції, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і оплату праці працівників; - обслуговування виробничого процесу і управління ним; - витрати, пов'язані зі збутом продукції; - витрати, пов'язані з підготовкою кадрів (пошук, перекваліфікація, підвищення кваліфікації тощо.); - поточна раціоналізація виробництва.

По мірі віднесення до одиниці продукції витрати можуть бути загальні і на одиницю продукції.

За способом віднесення до одиниці продукції витрати поділяються на: - прямі - це такі витрати, які пов'язані з виробництвом певного виду продукції і мо-

жуть бути розраховані на її одиницю безпосередньо (наприклад, витрати на конкретні види сировини і матеріалів); - непрямі - це такі витрати, які не можна безпосередньо розрахувати на одиницю продукції (за об'ємом і асортименту). Наприклад, заробітна плата управлінців і обслуговуючого персоналу. Залежно від зв'язку з обсягом виробництва усі витрати можуть бути класифіковані на: - постійні, тобто такі витрати, величина яких не змінюється в зв'язку зі зміною обсягів виробництва; - змінні, тобто такі, які змінюються при зміні обсягів виробництва.

Ці види витрат діляться на: - пропорційні витрати, величина яких не змінюється у зв'язку з зміною обсягів виробництва; - непропорційні, тобто такі, які змінюються прогресуючим або депресуючим чином при зміні обсягів виробництва. Класифікація витрат на постійні і змінні має украй важливе значення для пошуку точки беззбитковості виробництва. Методика її розрахунку грунтується на наступному рівнянні: ціна одиниці продукції * КІЛЬКІСТЬ одиниць в точці беззбитковості = КІЛЬКІСТЬ одиниць в точці беззбитковості * ЗМІННІ ВИТРАТИ на одиницю продукції ПОСТІЙНІ ВИТРАТИ. Користуючись цим рівнянням, нескладно розрахувати точку беззбитковості як відношення постійних витрат до різниці між ціною одиниці продукції і змінними витратами. У практиці господарювання досить значне місце відводиться питанням, пов'язаним з управлінням витратами.

Управління витратами - це процес цілеспрямованого формування витрат за місцем їх виникнення і на випуск різних видів продукції при постійному контролі їх рівня і стимулюванні зниження.

Функціонально ця система управління включає: - нормування витрат; - їх планування; - облік; - аналіз; - стимулювання їх зниження.

1.3 Розрахунок собівартості окремих виробів.

Розрахунок собівартості продукції по калькуляційних статтях робиться по двом варіантам. Перший - це базовий варіант, другий, - варіант собівартості продукції після реконструкції, технічного переозброєння або проведення оргтехзаходів поліпшення технології, заміни частини сировини відходами, введення добавок.

В собівартість продукції входять: 1 Сировина і матеріали - витрати на сировину і матеріали 2 Заробітна плата робітників - основна і додаткова визначається виходячи з чисельності робітників, їх поточний період, з урахуванням умов праці. 3 Соціальні відрахування - приймаються у розмірі 38,5% від фонду заробітної плати. 4 Витрати за змістом і експлуатації устаткування - визначаються по кошторису.

5 Загальнозаводські витрати включають зміст будівель і споруджень загальнозаводського характеру, амортизацію основних засобів, виробництво випробувань, дослідів, поточний ремонт основних засобів і інші загальнозаводські витрати: (податки, збори, обов'язкові платежі і відрахування). Їх можна прийняти на рівні 75 -120% від основної заробітної плати основних і допоміжних робітників. 6 Позавиробничі витрати можна прийняти на рівні 2% від заводської собівартості.

1.4 Ціни на продукцію (послуги): сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання

1.4.1 Загальна характеристика ціни; види цін

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розви­ток суспільного виробництва та рівень життя населення, є ціна. Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу. 06-ліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг. Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання та населення. Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та спожив­чого призначення.

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни. Централізовано-фіксовані ціни встановлює держа­ва на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), виробництво \надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають монопольне становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару. Вільні ціни — це ціни, що їх визначає підприємство (організація) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й кредитування для окремих груп суб'єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу.

Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відпо­відно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи. Тарифи вантажного та пасажирського транспорту — це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв'язку, юридичних, консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки.

Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франко (італ. franco, букв. — вільний) — вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку в місце, зазначене в до­говорі.

Заведено розрізняти ціни «франко-станція відправлення» та «франко-станція призначення». За умови встановлення оптової ціни «франко-станція відправлення» витрати на доставку продукції від станції відправлення до місця споживання несе покупець товару, а відтак транспортні витрати продавець не включає в ціну.

Оптова ціна «франко-станція призначення» включає транспортні витрати, які відшкодовує оптово-збутова організація чи виробник продукції

1.4.2 Загальні та специфічні чинники ціноутворення

Уся сукупність чинників, що так чи так впливають на процес ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи: загальні та специфічні.

1 Загальними чинниками, що визначають ціни на товари (продукцію, послуги), переважно є:

- гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту, і навпаки;

- високі технічні параметри та низька вартість експлуатації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;

- орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впливають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслуговування, ціна;

- можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з показниками якості товару, є привабливішими для потенційних покупців.

Об'єктивно діють і специфічні чинники ціноутворення на основні види продукції виробничо-технічного призначення (сировину, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування). їх варто розглянути детальніше.

- Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її використання чи транспортування або приводить її у відповідність із чинними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу, попиту та продажу.

- Основні матеріали, як правило, купують відповідно до специфікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чинником ціноутворення на основні матеріали.

- Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприємствах майже однакові функції і у зв'язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існуючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.

- У зв'язку з природним прагненням покупців максимально обмежити кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні звичайно купують безпосередньо у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки (типорозміри) таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за вигідною для них ціною.

- У цінах на основне устаткування враховується його універсальність або навпаки — спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги як до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаючи продаж на виплат та лізинг.

- Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування.