Пособие (Тема 1)

Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумовлює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності. Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості. Особливістю адміністративного судочинства вважається те, що у судовому процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв‘язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості. Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав. Тому адміністративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб порушені владою права були захищені. Така роль суду обумовлена тим, що переважно саме з вини публічної адміністрації виникають конфлікти або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти. Принцип офіційності, інакше – розшуковий, або інквізиційний принцип, в адміністративному судочинстві характерний для багатьох європейських країн.

Як обмеження класичної змагальності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з’ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (пункти 3 і 4 частини четвертої статті 111 КАС);

2) у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази, означивши їх (частина п‘ята статті 11, частина перша статті 114 КАС);

3) при потребі суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини четверта-п‘ята статті 11, частина четверта статті 65, частина п‘ята статті 71, пункти 1 і 3 частини другої статті 110 та ін. КАС);

4) суд може визнати обов‘язковим з‘явлення сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати її особисто (пункт 2 частини другої статті 110, стаття 120 КАС);

5) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього існує сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина третя статті 72 КАС);

6) під час допиту свідка суд може задавати йому питання в будь-який час, а не тільки після закінчення допиту особами, які беруть участь у справі, як це заведено у цивільному судочинстві (частина восьма статті 141 КАС).

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини справи, щоб ухвалити справедливе та об‘єктивне рішення. І це не дивно, адже майже завжди судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів. При цьому публічні інтереси не слід змішувати з інтересами державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадових осіб. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду. Або інтереси платників податків, які не зацікавлені нести тягар відшкодування з бюджету збитків тільки через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведення справи в суді.

У КАС принцип офіційності сформульовано як принцип офіційного з‘ясування всіх обставин у справі. Однак насправді принцип офіційності стосується не тільки з‘ясування обставин у справі, а й сфери диспозитивності сторін. Як обмеження класичної диспозитивності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

1) суд у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 51, частина четверта статті 112, частина третя статті 113 КАС);

2) суд повинен з власної ініціативи вжити заходи забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також, якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб‘єкта владних повноважень (частина перша статті 117 КАС);

3) суд уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (частина друга статті 11 КАС);

4) суд у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 262 КАС).

Відкривши провадження в адміністративній справі, деякі суди вимагають від відповідача подати заперечення проти адміністра­тивного позову, чим порушують принцип диспозитивності.

Зокрема, суди в ухвалі про відкриття провадження в адміністративній справі нерідко зобов'язують відповідача подати заперечення проти адміністративного позову. Однак, згідно з частиною другою статті 51 КАСУ, подати заперечення проти адміністративного позову є правом, а не обов'язком відповідача. Ознайомившись із адміністративним позовом, відповідач може також визнати адміністративний позов, що виключає по­дання ним заперечення проти позову. Крім того, жодне положення КАСУ не покладає на відповідача обов'язок подати письмові заперечення у разі незгоди з позовними вимогами - це його право. Висуваючи вимогу пода­ти заперечення проти адміністративного позову, суди порушують прин­цип диспозитивності, який, зокрема, полягає у тому, що сторони розпоря­джаються предметом спору на свій розсуд (цей елемент принципу диспо­зитивності опосередковано виражений у частині третій статті 1 ї КАСУ).

Для уникнення подібних порушень в ухвалі про відкриття провадження в адміністративній справі потрібно зазначати:

«Запропонувати відповідачу у разі невизнання адміністративного позову подати до «_ » 20 р. письмові заперечення проти позову та докази, які у нього є».

Таке формулювання не порушуватиме принцип диспозитивності і відповідатиме вимогам частини четвертої статті 107 КАСУ, відповідно до яких в ухвалі про відкриття провадження в адміністративній справі суд, зокрема, пропонує відповідачу подати у визначений строк письмові запе­речення проти позову та докази, які у нього є.

Вирішуючи питання про відкриття провадження окремі суди зо­бов'язують позивача додатково залучити до участі у справі інших осіб, чим порушують принцип диспозитивності адміністративного процесу.

Приклад. Суд залишив заяву без руху та поклав на позивача обов’язок залучити до справи третю особу і надати суду копію позовної заяви для надіслання такій третій особі. Таким чином, суди обмежують позивачів у розпорядженні своїм пра­вом на судовий захист. У наведеному прикладі суд наперед вирішив пи­тання про матеріальні відносини, які мають бути предметом судового з'ясування, про осіб-учасників цих відносин. Ще не відкривши провад­ження у справі, суд одразу взявся до оцінки обставин спірних правовідно­син. Він також не зважив, що треті особи можуть бути залучені лише у справі, у якій відкрито провадження (частина друга статті 53 КАСУ). На подібні помилки судів перших інстанцій реагують апеляційні суди і пра­вильно орієнтують нижчі суди на необхідність дотримання статті 111 КАСУ (вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у справі), статті 52 КАСУ (вирішення питання про заміну неналежного відповіда­ча).

Розпорядження диспозитивними та змагальними пра­вами здійснюється за вільним розсудом особи, яка бере участь у справі, з урахуванням обмежень, прямо передбачених Кодексом.

Зустрічаються випадки, коли суди зобов'язують сторони з'яви­тися на попереднє судове засідання. Така вимога є порушенням прин­ципу змагальності.

Участь у попередньому судовому засіданні є правом сторони, а не обов'язком.

Частина третя статті 49 КАСУ передбачає права особи, які дають їй можливість відстоювати свою позицію перед судом. У ході попереднього судового засідання сторона може скористатися окремими із цих прав - надати усні пояснення, подати письмові докази, заявити клопотання. Учинення цих процесуальних дій є правом, а не обов'язком особи, яка бе­ре участь у справі. Призначаючи попереднє судове засідання, суд не має права викликати сторону, і визнавати її особисту участь у засіданні обов'язковою (пункт 2 частини другої статті 110, частина друга статті 111 КАСУ). Такі судові рішення можуть ухвалюватися з метою забезпечення участі сторони лише у судовому засіданні.

Невиконання стороною вимоги суду про прибуття на попереднє судове засідання не може бути підставою для застосування до неї негативних правових наслідків - приводу (стаття 272 КАСУ) тощо та не є перешкодою для провадження у справі - суд не має права відкласти попереднє судове засідання чи оголосити у ньому перерву.

4. Проблема тлумачення принципів офіційності та верховенства права при обмеженні позивача у реалізації права на судовий захист. Проблемні питання виходу за межі позовних вимог. Суди першої інстанції у мотивувальній частині постанови інколи відмовляються застосовувати підзаконні нормативно-правові акти че­рез їх невідповідність законам. Використовуючи незаконне тлумачення принципу офіційності, апеляційні суди оцінюють таку позицію судів першої інстанції як вихід за межі позовних вимог.

Зокрема, суд апеляційної інстанції угледів у такій оцінці нор­мативно-правового акту вихід за межі вимог і лише через це скасував постанову суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, даючи таку оцінку нормативно-правовому акту, виконав свій обов'язок - добрав норму, яку слід застосу­вати (пункт 3 частини першої статті 161 КАСУ). До того ж у постанові місцевого суду було належним чином реалізовано частину четверту статті 9 КАСУ: у разі невідповідності нормативно-правового акта Кон­ституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту має бути застосований правовий акт, який має вищу юри­дичну силу.

Рекомендація: Результатом виходу за межі позовних вимог є лише той висновок суду, який викладений у резолютивній частині рішення. До­води суду у мотивувальній частині постанови самі по собі не можуть свідчити про використання судом даного процесуального інституту.

Також наглядною є така справа, коли суд протиправно відмовився застосувати закон і прийняв своє рішення на постанові Кабінету Міністрів України, що була прийнята із виходом за межі повноважень, передбачених цим законом.

Приклад. Особа, яка постійно проживає на території зони гарантованого (добровільного) відселення, звернулася із адміністративним позовом до управління праці та соціального захисту населення відповідної райдержадміністрації та районного управління Пенсійного фонду України. Вона просила стягнути з відповідачів забор­гованість із виплат допомоги у зв'язку з обмеженням споживання про­дуктів харчування місцевого виробництва та підвищеної пенсії як не­працюючому пенсіонеру. Суд апеляційної інстанції у задоволенні позов­них вимог відмовив. Його рішення грунтується на двох основних дово­дах. Перший полягав у тому, що стаття 62 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи» уповноважує Уряд України роз'яснювати поря­док здійснення виплат. Кабінет Міністрів України на реалізацію цього повноваження визначив розміри виплат в абсолютних величинах. Однак, ці розміри були визначені без урахування розміру мінімальної за­робітної плати, що вимагалося іншими нормами даного Закону (статті 37, 39). У постанові суду є посилання на ці норми, разом із тим він не навів свого ставлення до співвідношення між ними. Фактично суд виз­нав за Урядом право визначати не лише порядок здійснення виплат, але й їхній розмір.

Відповідна постанова Уряду могла бути застосована судом лише у то­му випадку, якщо б вона була прийнята Кабінетом Міністрів у межах йо­го повноважень, що передбачені законом (частина третя статті 9 КАСУ). Тут вихід вищим органом виконавчої влади за межі повноважень є оче­видним, адже згаданий Закон прямо обмежує права Уряду лише роз'яс­ненням порядку здійснення виплат.

За даних обставин суд мав встановити невідповідність постанови Кабінету Міністрів законові і застосувати його норми. Зреш­тою, у більшості випадків суди дотримуються саме такої позиції при вирішенні аналогічних справ, виходячи із пріоритету законів над урядо­вими нормативно-правовими актами.

5. Критерії оцінювання адміністративних актів суб'єктів владних повноважень: проблеми застосування. Предметом судового розгляду в адміністративних справах переважно є рішення (нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії), дії або бездіяльність суб‘єктів владних повноважень, крім випадків, коли стосовно таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС). Завдання адміністративного суду полягає у перевірці правомірності (легальності) таких рішень, дій чи бездіяльності з огляду на чіткі критерії, які зазначені у частині третій статті 2 КАС.

Ці критерії хоч і адресовані суду, але вони одночасно є вимогами і для публічної адміністрації, адже ігнорування цих вимог може призвести до програшу адміністрації у справі.

Зазначені критерії важливі не тільки для такої категорії спорів як спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Вони обов’язкові для всіх спорів, що вирішують адміністративні суди й в яких предметом перевірки є рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, зокрема й для спорів, що виникають з відносин публічної служби, спорів між суб’єктами владних повноважень тощо.

Проте дуже важливо, щоб адміністративний суд не втручався у вільний розсуд (дискрецію) суб’єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Наприклад, суд не повинен вирішувати, яким повинен бути план забудови міста, які ліхтарі встановити у центральному парку, які пільги додатково надати за рахунок місцевого бюджету ветеранам війни тощо. Це не є завданням адміністративного судочинства. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління та місцевого самоврядування, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходе за межи завдання адміністративного судочинства.

Це не заперечує можливості адміністративного суду перевірити, наприклад, чи сумісні справжні цілі рішень, дій чи бездіяльності адміністрації із метою наданого законом повноваження. Так, у випадку, коли місцева влада приймає рішення провести ремонт на громадському майдані, де відбуваються законні акції протесту, для того, щоб їм перешкодити, хоча потреби у такому ремонті немає, адміністративний суд повинен визнати таке рішення зловживанням дискреційними повноваженнями, яке порушує конституційні права громадян.

Серед вимог частини третьої статті 2 КАС України є обов'язок суду пе­ревіряти, чи діяв орган влади на підставі повноважень, що передбачені за­коном. У мотивувальній частині рішення судам необхідно вказувати норму закону, яка визначає зміст компетенції суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах.

Суди належним чином досліджують обгрунтованість оскар­женого рішення шляхом оцінки тих доказів, які суб'єкт владних повноважень-відповідач не взяв до уваги, хоча повинен був це зроби­ти.

У справі щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів влад­них повноважень пункт 2 частини третьої статті 2 КАСУ покладає на суд обов'язок перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). В окремих випадках суб'єкти владних повноважень ґрун­тують своє рішення на документі, який вони вважають єдино допустимим доказом у справі щодо особи.

Приклад. Платник податку звернувся до суду із вимогою визнати недійсними податкові повідомлення-рішення про застосування штрафних санкцій за затримку сплати узгоджених сум податкового зобов'язання з податку на додану вартість. Позивач при цьому поси­лався на те, що державна податкова інспекція порушила порядок про­ведення перевірки, внаслідок чого покладення на нього обов'язку зі спла­ти штрафу не відповідає законові. Суд першої інстанції погодився із обгрунтуванням позивача та відмовився визнати акт перевірки, про­веденої всупереч встановленій процедурі, доказом факту порушення позивачем податкового законодавства. Суд апеляційної інстанції зали­шив постанову суду першої інстанції без змін. Суд касаційної інстанції подав ще один довід протиправності дій відповідача - згідно із чинним законодавством акт перевірки не є єдино можливим допустимим дока­зом факту порушення податкового законодавства. Відповідні обставини, за висновком Вищого адміністративного суду України, можуть також бути встановлені на підставі податкових декларацій платника податку, карток його особового рахунку, розрахунку штрафних санкцій.

Із такою позицією суду касаційної інстанції слід погодитись. Жоден із податкових законів не передбачає, що податкові повідомлення-рішення про застосування штрафних санкцій можуть складатись податковими інспекціями лише на підставі результатів перевірок. Відсутність цього по­ложення у законах «компенсована» пунктами 10,11 Інструкції про порядок застосування штрафних (фінансових) санкцій органами державної подат­кової служби, затвердженої Наказом Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 року № 110. Факти порушень податкового законодавства посадова особа органу державної податкової служби повинна оформляти актом перевірки. І лише за результатом роз­гляду матеріалів таких перевірок керівники податкових органів можуть приймати податкові повідомлення-рішення або рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій. Однак наведені положення, на нашу дум­ку, не перешкоджають застосуванню суб'єктом владних повноважень інших засобів доказування з метою встановлення обставин порушення. Ад­же частина четверта статті 70 КАСУ вказує, що допустимість доказу для доведення певної обставини має бути прямо передбачена законом. Наказ ДПА лише на підзаконному рівні визначає порядок діяльності відповідних органів виконавчої влади. Тому суб'єкт владних повноважень зобов'язаний узяти до уваги інші засоби доказування з метою встановлення наявності чи відсутності факту податкового порушення.

При дослідженні обґрунтованості оскарженого рішен­ня суд має оцінити всі обставини, які мали значення для його прийняття, у тому числі і ті, які протиправно не були взяті до уваги відповідачем.

Право особи на участь у процесі прийняття суб'єктом владних повноважень рішень є однією із ключових гарантій реалізації її прав у сфері публічної адміністрації. В окремих випадках суди не досліджують факт належного виконання суб'єктом владних повноважень цієї га­рантії, чим порушують право особи на ефективний судовий захист.

У пункті 1 частини третьої статті 2 КАСУ одним із елементів закон­ності зазначено дотримання належного способу прийняття актів чи вчи­нення дій. У відповідних випадках закон передбачає участь заінтересова­ної особи у процедурах діяльності суб'єкта владних повноважень. Оціню­ючи правомірність такої діяльності, суд має перевірити, чи був залучений до неї позивач (пункт 9 частини третьої статті 2 КАСУ).

Приклад. Згідно із пунктом 5 статті 121 Конституції України на про­куратуру покладено нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої вла­ди, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. На практиці зустрічались справи оскарження біженцем рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції, яким за поданням прокурора скасовувався статус біженця, на­даний особі. Про таке скасування позивач дізнався через декілька років. Правовий акт, прийнятий за участю заінтересованої особи, має скасовуватись також за її участю.

Процедура скасування суб'єктом владних повнова­жень рішень є тотожною процедурі прийняття такого рішення, якщо за­кон не передбачає іншого. Суд має взяти до уваги це положення при оцінці протиправності оскарженого рішення.

Непроведення судом перевірки розсудливості рішення (діяння) суб'єкта владних повноважень порушує пункт 6 частини третьої статті 2 КАСУ та може привести до прийняття незаконної та необгрунтованої постанови. У своїй діяльності суб'єкти владних повноважень мають обирати найбільш оптимальний варіант організації виконання обов'язків.

Рішення (дію) суб'єкта владних повноважень можна вважати розсудливим, якщо воно може привести до виконання завдань, які поставлені перед відповідним суб'єктом владних повноважень.

На практиці зустрічаються випадки неврахування судами принципу своєчасності рішення чи дії суб'єкта владних повноважень (пункт 10 частини третьої статті 2 КАСУ).

Закон у відповідних випадках визначає момент вчинення учасниками публічних правовідносин необхідної чи дозволеної дії певним періодом часу. Конкретний момент вчинення дії може бути визначений суб'єктом владних повноважень на основі адміністративного розсуду. Однак, певні обставини накладають додаткові обмеження при застосуванні адміністра­тивного розсуду.

Суд має взяти до уваги обставини індивідуальної адміністративної справи та умови її провадження суб'єктом владних повноважень-відповідачем з метою оцінки своєчасності прийняття (вчинен­ня) оскарженого особою рішення (діяння). Якщо ж суд розглянув цей критерій правомірності, то результати оцінки мають бути викладені у мо­тивувальній частині постанови суду.

6. Питання застосування практики європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві України. Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у якості першочергових завдань адміністративного судочинства виділяє, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Іншими словами, адміністративне судочинство постає у якості захисника прав та свобод особи від порушень з боку держави. Таким же захисником по суті є і Європейський суд з прав людини, який виступає взірцем дотримання загальновизнаних прав та свобод людини з боку тієї чи іншої держави, охоплюючи у тому числі і порушення у сфері публічно-правових відносин між конкретною державою та особою.

При застосуванні практики Європейського суду з прав людини (далі - Практика), як актів які конкретизують та тлумачать стислі положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливу актуальність набувають питання стосовно місця, ролі та значення відповідної Практики, в правовій системі України. Серед вчених та дослідників, дискусійним залишається питання стосовно визнання та найголовніше застосування Практики Європейського суду з прав людини у якості джерела права. Саме вищезгадані положення і обумовлюють актуальність поставленої проблеми.

Стосовно застосування практики Європейського суду з прав людини в судочинстві України в загалом і в адміністративному судочинстві зокрема, існує ряд наукових праць вчених та дослідників, які у своїх дослідженнях висвітлювали відповідні питання. Серед таких дослідників можна виділити: В. Лутковську, О.В. Колісник, М.Л. Бєлкіна, Ю.Л. Бєлкіну, І. Ільченко, С.В. Шевчук, В.П. Кононенко, П.М. Рабинович та інші. Між тим, в Україні, недостатньо розгорнутих, повних наукових досліджень стосовно питань застосування практики Європейського Суду з прав людини вітчизняними судами. Саме такий сучасний стан розробки, відповідної проблемної ситуації, обумовлює необхідність у її подальшому вдосконаленні.

Кодекс адміністративного судочинства України, першим і поки що єдиним, серед усіх інших вітчизняних процесуальних законів закріпив обов’язок суду при вирішенні конкретної справи застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Але, український законодавець, не зупинився на досягнутому визначивши у Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», правову природу рішень Європейського суду, закріпивши обов’язок вітчизняного суду застосовувати їх у якості джерела права. В науці існують декілька основних позицій стосовно даного питання. Так, деякі науковці зазначають що рішення ЄСПЛ, є класичними судовими прецедентами, які повинні визнаватися державами, які ратифікували Конвенцію у якості джерела права. Інша точка зору полягає у тому що, рішення ЄСПЛ, не є прецедентами, а їх потрібно сприймати у якості правозастосовних актів. Науковці, які дотримуються третьої точки зору, визнають рішення ЄСПЛ, у якості джерела тлумачення Конвенції.

Україна, як зазначалося раніше, пішла шляхом визнання практики ЄСПЛ, у якості джерела права. Але така позиція йде в протиріч з постулатами континентальної правової системи, до якої більш за все тяготіє Україна і згідно з якою, судовий прецедент, не є джерелом права. Крім того, така позиція суперечить Конституції України, згідно з якою, частиною національного законодавства України є лише міжнародні договори, ратифіковані Україною, але не як не міжнародні судові прецеденти. Доцільніше було б визначити правову природу рішень ЄСПЛ, у якості джерела тлумачення Конвенції. На користь цього говорять наступні аргументи: по-перше, до компетенції ЄСПЛ, віднесене лише застосування та тлумачення положень конвенції, але не в якому випадку не правотворча діяльність; по-друге, відповідно до деклораторної теорії судового прецеденту, суд не творить право, воно вже існує, а судові органи лише толкують та застосовують його при вирішенні конкретних справ; По третє, не можливо не відмітити досвід розвинутих Європейських країн, у вирішенні питання визначення правової природи рішень ЄСПЛ, більшість з яких сприймають рішення ЄСПЛ, саме як джерело тлумачення (Німеччина).