11.5 Українська культура й духовне життя на початку XX ст.

На початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й національної самосвідомості значною мірою сприяли розвиткові української культури.

Освіта. Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бе­нтежила наявність мільйонів неписьменних у країні, оскільки вони вважа­ли, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство.

У 1910 р. в Україні рівень письменності населення був нижчим сере­днього для всієї європейської частини Російської імперії показника — ЗО %. На 1000 осіб населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих.

У Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п'ять гу­берній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших навчальних округах.

У 1914—1915 рр. на території України, що входила до складу Росій-і імперії, налічувалося лише 452 середні школи, в яких навчалось 140 середніх та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим, ніж в інших провінціях країни.

На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових,, а 981 - будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині працювала лише одна українська гімназія. У Закарпатті навіть у початко­вих школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України, не було жодного вищого навчального за­кладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму, щодо української мови як мови навчання ставила далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку.

Навіть після скасування під час революції 1905—р}907 РР- заборон­них указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг,, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх-заходів українською мо­вою царизм так і не дав дозволу на запровадження, навчання в школах України рідною мовою.

У роки революції 1905—1907 рр. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запровадження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів явочним порядком деякими професорами було кате­горично заборонено після поразки революції, хоча царські власті й дозво­лили викладати курс "історії малоросійської словесності" як необов'язко­вий і до того ж лише російською мовою.

Після розгрому Першої російської революції самодержавна реакція виступила в новий похід проти всіх "інородницьких товариств". В Україні було заборонено "Просвіти", видання літератури і читання публічних лек­цій українською мовою.

У 1913 р. з виданих в Україні 5283 назв книг лише 176 вийшло укра­їнською мовою. З початком Першої світової війни царизм остаточно забо­ронив усі періодичні видання українською мовою. У 1915 р. на всій тери­торії України, включаючи зайняту тоді царськими військами Галичину, не виходило жодної газети чи журналу українською мовою.

Царизм боявся широкого запровадження української мови в культу­ру й освіту, оскільки демократична громадськість, народні маси Україн які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку, одночасно висували й загальнодемократичні вимоги, зрешто спрямовані на повалення самодержавного ладу.

Під впливом піднесення визвольної боротьби трудящих мас посили­лась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямова­ність української літератури.

Українські письменники все більше звертаються до гострих соціаль­них тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуа­таторського ладу.

М.М. Коцюбинський закликав письменників не обмежуватися опи­сом життя селянства, а звертати увагу й "на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін."

Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості таланови­тий письменник В.К. Винниченко (1880—1951).

Твори письменника прихильно сприймала прогресивна громадсь­кість. У його численних оповіданнях, а також повістях "Краса і сила", "Голота"_у "Талісман"™ ін., написаних напередодні й у період революції 1905— 1907 рр., емоційно й образно показано процес пролетаризації укра­їнського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активну підприємницьку діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць.

Одним із найвищих досягнень української дожовтневої прози вважається повість МЖ Коцюбинського (1864—1913) "Раіа тогцапа". Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні й під час революції 1905—1907 рр.

Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871— 1913), яку на рубежі XIX—XX ст. І. Франко вітав знаменними словами: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої, хворої дівчини".

А.Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реальному житті й відобразити у своїх оповіданнях новий тип тодйнй їбдішнього Села — селянського революціонера.

Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобительських капіталістичних порядків з великою художньою силою показав у своїх тйорах СВ. Васильченко (1879— 1932) ("Мужицька арйхметика", "Осінній ескіз", "Чайка").

Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели В.С. Стефаник (1871—1936) за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово"). Згодом новели Стефаника вийшли у перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами.

Близькими за змістом до творів Стефаника були оповідання Марка Черемшини (1874—1927), присвячені злиденному житло гуцульського селянства, та Л.С Мартовича (1871—1916), який розкрив процеси соціального розшарування на селі, пролетаризації селянської бідноти.

До кращих творів світової літератури про селянство належить повість О.ЮЖобилянської (1863—1942) "Земля". З надзвичайною худож­ньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їхнє споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй землі.

Театральне, музичне, образотворче мистецтво. Основоположники українського професіонального театру, його корифеї — МЛ. Кропивницький,

і. К. Карпенко-Карийу П.К. Саксаганський, М.К. Садовськищ М.К. Заньковецька були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання мас.

Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки Першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою.

1907 р. М. С Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. Наступнрго року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М.К. Заньковецької.

Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави в селах і швидко зажив слави театру "для мужиків і плебсу".

Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру "Наталка Полтавка" і "Наймичка". Тим самим було започатковано український художній кінематограф.

Чільне місце в репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом по­пулярними національними операми "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського і "Наталка Полтавка" М. Лисенка, постановку тьох інших музично-драматичних творів ("Чорноморці", "Утоплений "Різдвяна ніч", "Енеїда" М. Лисенка, "Катерина" М. Аркаса, "Роксолана' Д. Сочинського, "Галька" С. Монюшка, "Продана наречена" Б. Сметани, "Сільська честь" П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським композитором М.В. Лисенком теахр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер.

Визначною подією в культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери М Лисенка "Енеїда" (на лібрето М. Садовського), яка в за­вуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії.

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М.В. Лисенко в період революції 1905—1907 рр. створив величезної ідей­но-художньої силихор-гімн "Вічний революціонер" на слова І.Я. Франка.

У музичній спадщині Лисенка є чимало творів на тексти І .Я. Франка, Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, сотні обробок українських народних пі­сень, що мають ведику мистецьку цінність.

К.Г. Стеценко (1882—1922) став безпосереднім продовжувачем кращих творчих традицій М.В. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє свідоме життя композитор присвятив збиранню, вивченню і про­паганді української народної пісні, яку він називав душею народу. Ціла низка його вокальних творів за своїм ідейно-художнім рівнем наближа­ється до кращих зразків українського музичного фольклору. Музично-вокальні твори, написані на тексти віршів Т. Шевченка, І. Франка, П. Гра-бовського, Лесі Українки, композитор розучував у керованих ним самоді­яльних робітничих хорах.

Композитор МЖ Леонтович (1877—1921) також брав активну участь у керівництві самодіяльними гуртками. Великою популярністю ко­ристувалися його оригінальні композиції, створені на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор СП. Людкевич (1879— 1979), натхнений революцією 1905—1907 рр., написав монументальну ка­нтату "Кавказ" на слова Т.Г. Шевченка.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихо-анка Львівської консерваторії С.А. Крушельнїщька (1872—1952). її го-зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки.

Талановитий живописець, критик і громадський діяч революшйно-демократичного напряму 1.1 Труш (1869—1941) — автор пейзажних поло­тен, портретів видатних діячів= української демократичної культури ІЛ. Франка, Лесі Українки, В.С. Стефаника, М.В. Лисенка та ін.

Видатний український художник М.К. Пимоненко (1862—1912) був зв'язаний багаторічною особистою дружбою з І. Рєпіним. За його порадою він вступив до Товариства передвижників, яке об'єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії (включаючи й Україну). Художні полотна М. Пимоненка неодноразово експонувалися на всеросійських виставках і за рубежем — у Парижі, Бер­ліні, Мюнхені. У його картинах "Жертва фанатизму", "Конокради, ЗПро-води рекрутів", "Проводи запасних", "На Далекий Схід" та інших викри­валися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.

Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва в Україні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого екс­плуататорським ладом люду проникнугі пейзажі спустошених українсь­ких сіл П.О. Левченка, картини М.С Самоката, І.М. Ярового, в яких знайшли відображення революційні події 1905—1907 рр. Ф.С. Красиць-кий, О.Г. Сласпйон та інші художники активно співробітничали в першо­му українському масовому сатиричному журналі "Шершень", що видавав­ся в Києві під час Першої російської революції. Тоді ж група одеських ху­дожників на чолі з К.К. Костанді організувала видання сатиричного ілю­строваного журналу "Звон".

Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил сус­пільства проти царизму стали також численні твори українських худож­ників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Мону­ментальне реалістичне полотно великої емоційної сили "Похорон кошово­го" створив у 1900 р. О.О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні належить СІ. Ва­сильківському (1854—1917). У багатьох його картинах поетично оспіву­ються мужність і героїзм запорозького козацтва, яке виступило на захист своєї Батьківщини ("Запорожець у розвідці", "Козаки в степу^?|, "Козачий пікет", "Козачий табір", "Бій запорожців з татарами").

Значним внеском у розвиток передового українського образотворчо го мистецтва стали монументальні картини "Вибори полковника Пушкар; і передача йому клейнодав", "Ромоданівський чумацький шлях" та "Бій ко­зака Голоти з татарином". Автори картин — художники СІ. Васильків­ський, М.С Самокиш, М.А. Беркос та М.М. Уваров прикрасили ними в 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вда­лим взірцем українського національного стилю в архітектурі, запліднено­го народним образотворчим мистецтвом.

Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить ак­тивно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України.

1904 р. у Петербурзі вийшов у світ російською мовою "Нарис історії українського народу" М.С Грушевського (1866—1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906,1911 і 1913 рр. Україномовний її варіант під назвою "Ілюстрована історія України" там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр.

І.Франко також виступав як автор ґрунтовних монографій з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Його увагу приверта­ли, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджу­вання католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії.

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник "Стародавня історія східних народів". Зацікавив­шись методологією історичної науки, поетеса переклала українською мо­вою книгу італійського історика-соціолога А. Лабріоли "Нариси матеріа­лістичного розуміння історії".

Серед діячів демократично-просвітницького напряму української іс­торіографії почесне місце належить ОЖ Єфименко (1848—1918). Завер­шений нею ще наприкінці 90-х рр. рукопис узагальнюючої праці "Історія країнського народу" так і не вийшов у світ в Україні, його було видано в ербурзі російською мовою під час революції 1905—1907 рр. Там же ви-

двотомний збірник її історичних праць під назвою 'Південна Русь".

О. Єфименко була першою в Україні й Росії жінкою, якій 1910 р. Харківський університет за підтримки Петербурзького присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук.

Єфименко Олександра Яківна (1848—1918) — історик народниць^ кого напряму, дослідник політичної історії та соціального устрою України давньої, литовської та козацької доби, української літератури, народної творчості.

Родом із с. Варзуга (зараз Мурманської обл. Росії), Олександра Єфи­менко (дівоче прізвище — Ставронська) пов'язала свою долю з Україною, вийшовши заміж за засланого на Північ учасника революційного Харків-сько-Київського таємного товариства Петра Єфименка (1835—1908) — відомого етнографа і краєзнавця, який став їй не лише вірним другом, а й вчителем та наставником на науковій і громадській ниві.

У 1874 р. подружжя змогло оселитися в Чернігові, з 1879 р. — у Ха­ркові, де О. Єфименко, вже маючи на той час значний досвід вивчення на­родного звичаєвого права Північної Росії, швидко увійшла до кола україн­ської патріотичної інтелігенції, брала акгивну участь у діяльності Ьстори-ко-філологічного товариства при Харківському університеті. Відтоді Україна стала другою батьківщиною для О. Єфименко, яка пронесла любов до неї через усі життєві випробування. У часи розгулу самодержавної реакції вона не раз мужньо виступала на захист української мови, культу­ри, сміливо підтримувала вимоги української інтелігенції стосовно запро­вадження рідної мови у школі.

Діапазон наукових інтересів О. Єфименко, більшість праць якої впе­рше побачили світ на сторінках "Києвекой старини ", був дуже широким, проте в центрі завжди була "внутрішня " історія життя народу, ті глибинні соціально-економічні процеси, що завжди тривалий час визрівали у суспі­льстві, перш ніж втілитися у помітних політичних зрушеннях. Такими є дослідження "Турбаївська катастрофа ", "Малоруське дворянство і його доля ^и, "Нариси історії Правобережної України ". Невипадково головною, найбільш відомою працею історика став систематичний курс "Історія українського народу який увійшов до скарбниці вітчизняної історіогра­фії і перевидається донині.

З 1907 по 1918 р. О. Єфименко очолювала кафедру на Вищих жіно­чих (Бестужевських) курсах у Петербурзі, де запровадила читання лекцій з історії України та українського народу, що мало тоді велике значення не лише для підготовки спеціалістів, а й для широкого ознайомлення росій­ської громадськості з Україною, її історією та культурою.

В останні роки свого життя О. Єфименко, яка стала першою в доре­волюційній Росії жінкою, удостоєною ступеня почесного доктора історії, працювала над створенням підручників з історії України для початкової та середньої школи, а також популярних нарисів для широкого загалу, які за­вдяки зусиллям Д. Баталія було опубліковано згодом, вже після її трагіч­ної загибелі наприкінці 1918 р.

Продовжувачем справи Олександри та Петра Єфименків став їхній син Петро (1884—1969) — відомий вітчизняний вчений-археолог і етног­раф, академік, у 1945—1955 рр. — директор Інституту археолога Академії наук України.

Демократичні підходи виразно простежуються у працях В.О. Барвін-ського (1885—1940), присвячених в основному дослідженню питань соці­ально-економічної історії Лівобережної України XVII—ХУЛІ ст. (найбі­льшою з них була монографія "Селяни в Лівобережній Україні в XVII— ХУШ ст", видана у Харкові 1909 р.)

Значний внесок у дослідження історії Слобідської України зробив Д.І. Баталій (1857—1932) — автор фундаментальних праць з історії Хар­кова, Харківського університету, розвитку української культури на Сло­божанщині.

Багалій Дмитро Іванович ( 1857—1932) історик і археограф, до­слідник Слобідської, Лівобережної та Південної України, професор і рек­тор Харківського університету, один із фундаторів Української академії

наук.

Виходець із київської ремісничої родини, людина виняткових здіб­ностей, Дмитро Багалій був уособленням справжнього подвижництва на ниві наукового пошуку розбудови освіти і культури. Улюблений учень В. Антоновича, він після закінчення Університету св. Володимира в 1883р. був направлений ним до Харкова для піднесення на Слобожанщині украї­нської справи. Молодому доцентові, а з 1887 р. професору Харківського університету, судилося стати справжнім першовідкривачем історії Сло­бідської України. Його регіональні дослідження за тодішніх умов стали легалізацією наукового українознавства. Фундаментальні праці з історії Слобожанщини, Харкова та Харківського університету, здійснене Д. Бага-лієм перше наукове видання творів Г. Сковороди, самовіддана науково-педагогічня, просвітницька і громадська діяльність, нарешті, особиста вдача сприяли утвердженню високого авторитету вченого.

^г1906 р. Дмитра Баталія обрано ректором Харківського універоите-двічі, у 1906 та 1911 рр., як представника наукової еліти членом Дер­жавної ради; у 1914р.-- харківським міським головою, і скрізь він зали­шив глибокий слід як палкий патріот, захисник української культури, бли­скучий організатор.

На трагічному зламі епох Д. Багалій не емігрував, а, усвідомлюючи високу місію вченого і просвітителя, продовжував працювати у вищих школах Харкова і Полтави, у культурно-освітніх установах, не залишався осторонь громадсько-політичного життя.

Влітку 1918 р. на мирній конференції з Росією він відіграв велику роль у відстоюванні належності Україні її північних і східних земель. Тоді ж вийшла друком його "Історія Слобідської України "

Дмитро Багалій на запрошення В. Вернадського став одним із засно­вників Української академії наук (УАН); Разом з А. Кримським він напо­легливо боровся за перетворення її на справді національний науковий і культурний центр, а водночас - - і за збереження УАН шляхом порозумін­ня з новою владою. Д. Багалій першим очолив Історико-філологічний від­діл УАН, започаткував ряд академічних комісій - - археографічну, біогра­фічну, для складання історико-географічного словника української мови. У 1920-х рр. Д. Багалій створив науково-дослідну кафедру історії України

Харкові, у 1926—-1932рр. був першим директором Науково-дослідного інституту Т. Шевченка.

Наприкінці життя Д. Баталій намагався поєднати досягнення класич­ної української науки з новими ідеями і вберегти її від наступу вульгарно­го соціологізму і політизації. Людина неабиякого дипломатичного хисту, він чимало робив для захисту атмосфери демократизму, свободи творчого пошуку, збереження наукових кадрів, осередків вітчизняної науки і куль­тури, розвитку українського книговидання.

0./. Левицький (1848—1922) у своїх працях "Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.", "Волинські оповідання", поєднавши строгий документалізм у змісті з художньою формою викладу, яскраво змалював повсякденний громадський і сімейний побут народних мас, їхні звичаї та обряди.

ІВ. Лучицький (1845—1918) плідно розробляв як вітчизняну, так і зарубіжну аграрну історію. Його розвідка "Селяни і селянська реформа у Східній Австрії" (1901) дістала схвальну оцінку І.Я. Франка, а написана на матеріалах закордонних архівів праця "Стан землеробських класів Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789—1793 рр." здобула визнання у багатьох європейських країнах.

Бурхливі події, якими характеризувалося суспільно-політичне життя в Україні на початку XX ст., спонукали провідних українських вчених до створення історичних праць відповідної проблематики.

Так, професор Київського університету В.С. Іконников (1841— 1923), який кілька десятків років свого життя віддав створенню дуже важ­ливої для історичної науки, але й водночас вузькофахової фундаменталь­ної праці "Спроба російської історіографії" (К., 1891 1908), у 1904-1905 рр. видає монографії, що викликали інтерес широких кіл громадсько­сті: "Київ у 1654—1855 рр.", "Селянський рух у Київській губернії у 1826— 1827 рр."

М.В. Доенар-Запольський (1867—1934), який також протягом двох десятиліть працював у вищих навчальних закладах Києва, опублікував низ­ку монографічних досліджень з історії народного господарства Великого князівства Литовського і руських земель періоду феодалізму, під час рево­люції 1905—1907 рр. започаткував наукову монографічну розробку декаб-риствознавства ("Таємне товариство декабристів", "Ідеали декабристів").

Серед праць, що відіграли велику роль у розвитку наук суспільство­знавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесен­ні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати чотиритомний "Словарь української мови" (1907—1909), упорядко­ваний Б.Д. Грінчвнком (1863—1910), тритомну "Українську граматику" (1907—1908) А. Ю. Кримського (1871—1942), упорядковані й науково прокоментовані В.М. Гнатюком (1871 — 1926) багатотомні фольклорис­тичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Півні­чної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу "Історія України-Русі" ММ Аркаса (1852-1909).

Аркас Микола Миколайович (1852—1909) — автор першої украї­нської опери на текст Т. Шевченка, організатор перших в Україні Шевче­нківських свят, засновник Миколаївського українського ліберально-просвітницького товариства "Просвіта ", дослідник історії й культури України, автор книги "Історія України-Русі".

За сімейною традицією Миколу Аркаса готували до кар'єри військо­вого, оскільки він походив із заможної аристократичної родини і потомст-вених військових діячів: дід — грек за походженням, був викладачем ста-іавніх мов у Миколаївському штурманському училищі; дядько — вій­ськовий, після виходу у відставку займався археологічними дослідженяя-грецьких колоній на узбережжі Чорного моря, засновник Морської іерської бібліотеки у Севастополі; батько — адмірал; мати походила зі старовинного роду козацьких старшин.

М. Аркас здобув освіту спочатку в елітному Училищі правознавства, потім в одеській приватній гімназії, у 1870—1875рр. навчався на природо­знавчому відділенні фізико-математичного факультету Новоросійського університету. З 1876 р. служив у Морському відомстві, де з виходом у від­ставку в 1899 р. закінчилась його службова кар'єра.

Історичне значення для М. Аркаса мала зустріч з талановитим украї­нським композитором 77. Ніщинським, який сприяв становленню його як майбутнього композитора. Дружні стосунки з видатними майстрами укра­їнської сцени — М. Кропивницьким, 77. Саксаганським, М. Садовським, И. Стадником, з композитором М. Лисенком визначили шляхи формуван­ня майстерності М. Аркаса в галузі музично-театрального мистецтва. Він увійшов у музичну культуру України як автор "Катерини " - - першої опе­ри, написаної за поемою Т. Шевченка, прем'єра якої з величезним успіхом пройшла у Москві в постановці театру М. Кропивницького, автор вокаль­них творів, а також як упорядник 8Оукраїнських народних пісень, які осо­бисто зібрав й обробив.

Гаряча любов до українського народу, його культури й побуту спону­кали М. Аркаса не тільки до вивчення історії своєї країни, а й до дійової самовідданої просвітницької праці. Розуміння історичних процесів, що від­бувались в Україні "од найдавніших часів аж до останніх " він системати­зував і узагальнив у своїй книзі "Історія У країни-Русі" (1907), яка стала ос­новою його популярних безкоштовних лекцій для широкого загалу слуха­чів. За його ініціативою і на власні кошти було відкрито чотирирічну шко­лу в с. Богданівка з викладанням предметів українською мовою. Свій гро­мадянський обов'язок М Аркас бачив у щорічному проведенні Шевченків­ських свят, організатором яких він виступив. У 1907 р. в Миколаєві засну­вав товариство "Просвіта " з метою підтримки культурних та мистецьких заходів в Україні, організації освігаьої справи та видавничої діяльності.

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, пе­реборюючи всілякі перешкоди, які чинили офіційні власті, рухали науко­вий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політич­ні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати.

Так, видатний біолог \АМечников (1845—1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському наукове дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світ наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій га­лузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію поверну­тися на Батьківщину IX Мечников відповів рішучою відмовою, підкрес­ливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчиз­няної науки.

Українські нчені-медики зробили неоціненний внесок у розвиток ві­тчизняної і світової медицини.

Д.К. Заболотний (1866—1929) перший у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. ДА". Заболотний, М.Ф. Гамалія (1859—1949), В.К. Високович (1854—1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення на­укових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями.

18 років (1898—1915) прожив у Індії виходець з України, учень І.І. Мечникова ЯЛ/. Хаекіп (1860—1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що донині носить його ім'я.

З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньо відомі українські вчені-ботаніки С.Г. Навашин (1857—1930) і В. І. Липський (1863—1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру, а також регіону Середньої Азії.

Технічні відкриття в Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутній потенціал вітчизняної інженерної думки.

Технічному прогресу металургії присвятив усе свідоме життя тала­новитий інженер і вчений М.К. Курако (1872—1920). Працюючи тривалий час у Донбасі, він зазнавав постійних поліцейських переслідувань через свої демократичні погляди і зв'язки з революційним підпіллям. Незважаю­чи на всілякі перешкоди, М. Курако домігся будівництва в Донбасі за вла­сними новаторськими проектами доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам.

З проблемами промислового розвитку Донбасу пов'язав своє життя жичий інженер Л.І. Лутугін (1861—1915). Складену ним карту геологі-ї будови Донбасу було відзначено в 1911 р. золотою медаллю на Всес-іітній виставці, вона досі не втратила свого наукового та прикладного значення.

З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі й у розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі, його вихо­ванці М.Н. Єфимов (1881—1920) і СІ. Уточкін (1876—1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях та домагалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту.

У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на "міцне і кори­сне надбання людства" велика заслуга належить військовому льотчику Л.М. Нестерову (1887—1914). У результаті багаторічних шукань, техніч­них розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і гад час служби в 1913—1914 рр. в Україні продемонстрував на практиці низку найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту "мер­тву петлю", яка в історії авіації залишилась відомою як "петля Нестерова".

Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. У 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько 20 ае­ропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аерок­лубу, авіаційний конструктор СА. Гризодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д.П. Григорович (1883— 1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912), Сікорський (1889—1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912—1914).

Потомствений робітник київського заводу "Арсенал" Ф.Ф. Лндерс (1868—1926) у 1911 р. збудував дирижабль "Київ" оригінальної конструк­ції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.

Важливою стороною української дійсності початку XX ст. було цер­ковне життя.

Крім двох головних християнських церков, католицької і православ­ної, в Україні діяли інші релігійні конфесії (іудаїзм, мусульманство, про­тестантизм та ін.), які мали своїх прихильників переважно серед предста­вників національних меншин.

Потрапивши в XVII ст. під владу московських патріархів, а ■ російських чиновників із Святішого синоду, православна Церква дніпрянській Україні відірвалася від вікових традицій українсько ду і стала на службу імперської політики. Єпископами, священиками, телями духовних семінарій та в духовних бурсах-школах часто були яни, які навчали в дусі великоросійського патріотизму.

Всього наприкінці XIX ст. серед духовенства українських губерній українці становили 50 %. Імперський уряд заборонив вживати українську мову навіть у проповідях. Духовенство було зобов'язане стежити за політич­ними рухами, у тому числі й українськими, й інформувати про них поліцію.

Незважаючи на всі зусилля уряду і церковних властей, серед духо­венства було немало людей, які намагалися надати церкві українського характеру.

З початком революції в різних місцях України - - на Волині, Катери-нославщині, Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині - - духовенство та парафіяни виступили за українізацію проповіді та богослужіння, за ви­знання одного з найприродніших людських прав звертатися до Бога рід­ною мовою. В умовах революції, коли контроль церковних верхів ослаб, це подекуди вдавалось зробити явочним порядком.

У 1906 р. в результаті послаблень, зроблених національному рухові під тиском революції, з'явилася можливість видати переклади Біблії укра­їнською мовою.

У 1907 р., як виняток, було дозволено викладання української мови в церковнопарафіяльних школах на Поділлі, а в 1908 р. санкціоновано вве­дення в подільській семінарії тих предметів (правда, як необов'язкових), про які клопотався єпархіальний з'їзд.

Але поодинокі локальні здобутки суті справи не міняли. Це розуміли деякі національно зорієнтовані священики й миряни. Вимоги надання ав­токефалії (незалежності) українській Церкві увійшли в програму Україн­ської: народної партії. Відсутність національної Церкви негативно позна­чилася на національно-визвольній боротьбі як у згаданий період, так і, особливо, в 1917 та наступні «роки.

Відірваність офіційної православної Церкви від запитів та інтересів населення викликала його зростаюче невдоволення. Воно все частіше шу­кало задоволення своїх релігійних почуттів за стінами офіційної* церкви, внаслідок чого в Україні виникли різні релігійні секти.

Сектантство було поширене, головним чином, на Півдні України, у 42 ! колоніях німці в-переселенці в. Через українських робітників, які пра­цювали в колоніях, цей рух перекинувся на навколишнє населення. Попу-

ю була секта баптистів, члени якої вважали, що людину можна

йти тільки в дорослому віці, коли вона вже розуміє акт хрещення, єни іншої секти - євангелістів — визнавали лише вчення Нового і відкидали всі інші церковні джерела. Не приймали вони рішення церковних синодів, писання Отців Церкви тощо.

Але найбільш поширеною була секта, відома під назвою "штунда". Ця назва походила від німецького слова "штунде" (година). Ц4' година щодня відводилася на читання Біблії та співання псалмів. ПрбСТота штун-дизму полегшувала його успіх: він охопив Херсонщину, Катеринослав-щину, Волинь. >Влада переслідувала штундистів: їх засилали до Сибіру, гримали у в'язницях, у них відбирали дітей тощо. Лише революція 1905 р. зняла заборону на їхню діяльність. Переслідувалися й інші секти.

На початку XX ст. сектантські рухи набрали значних розмірів і налі­чували понад мільйон членів. За деякими даними, на момент¹ вибуху в 1914 р. світової бійни сектантів в Україні уже було 4 млн. Але сектантсь­кий рух не міг виконати для українців роль об'єднавчої сили.

На початку XX ст. греко-католицька Церква в Галичині відігравала діаметрально протилежну роль порівняно з православною Церквою на Наддніпрянщині, їй належало визначне місце в національному відроджен­ні на західноукраїнських землях.

Непересічна роль у національному русі Галичини належала митро­политові греко-католицької Церкви Андрієві Шетпицькому.

Шептицький Андрей (Андрій) (світське ім'я Роман-Марія-Олександр) (1865-1944) - митрополит Української греко-католицької Цер­кви (1901-1944), видатний релігійний і політичний діяч XX ст., один із най­більших прихильників українського православно-католицького єднання.

Роман-Марія-Олександр Шептицький народився в с. Прилбичі (те-пер Львівська обл.). Його батько, граф Іван Шептицький, був відомим зе­млевласником, громадським і політичним діячем. Предки графа — гали­цькі бояри княжої доби. Пізніше один із Шептицьких був греко-католицьким єпископом. Мати, графиня Софія Шептицька — дочка відо­мого польського поета і драматурга О. Фредри.

Закінчивши Краківську гімназію, Р. Шептицький студіював право в Ягеллонському університеті, де отримав ступінь доктора права, а теологію та філософію — у Вроцлаві. Перед Романом відкривалася перспектива світської кар'єри, але Шептицью підтримували давні родові традиції, і у 1888 р. він стає послушником Добромильського монастиря чину отців ва-силіан, прийнявши у чернецтві ім'я Андрей.^ У Кристинопільському васи­ліанському монастирі в 1892 р. Шептицького було хіротонізовано в сан священика, і відтоді він присвячує своє життя церковній діяльності. Буду­чи призначеним Папою Левом ХНІ у вересні 1899 р. єпископом Ста-ніславським, Шептицький розгорнув широку громадсько-культурну дія­льність: заснував у Станіславі греко-католицьку семінарію* створив при ній велику бібліотеку, передавши до її фондів понад 4 тис. власних книг.

На вершину церковної ієрархії А. Шептицький піднявся 1901 р., ко­ли його було призначено главою греко-католицької Церкви, митрополи­том Галицьким і Львівським. На митрополичій кафедрі він пройнявся осо­бливою відповідальністю за долю мільйонів українців. Митрополит піклу­вався про освіту народу, становлення української мови в сім'ї, школі, цер­кві, охорону здоров'я, розвиток культури, захист прав людини. За ініціати­ви і підтримки А. Шептицького відкриваються нові навчальні та благодій­ні заклади, спортивні та оздоровчі товариства, шпиталі. Він активно пра­цює над зміцненням греко-католицької Церкви, над підвищенням її авто­ритету як у Галичині, так і поза її межами.

Щедрий меценат українського національного мистецтва, А. Шепти­цький у 1905 р. особисто передав стародруки, архівні матеріали XVI— XVIII ст., ікони, монети новозаснованому "Церковному музею ", який зго­дом став Українським національним музеєм (Львів). Він викупив у видав­ця авторські права на 600 творів із збірки М. Лисенка і подарував їх Нау­ковому товариству імені Т. Шевченка.

А. Шептицький прожив довге й активне життя. Особливі випробу­вання випали на його долю під час Другої світової війни — він благосло­вив акт ЗО червня 1941 р., який проголосив відновлення Української дер­жави, захищав українські інтереси перед окупантами, переховував у своїй резиденції євреїв.

Різнобічна діяльність Андрея Шептицького проходила в неспокійний час пошуку шляхів подальшого розвитку української державності. Однак він завжди сприяв національному самозбереженню українського народу,

виступав проти його колонізації, закликав до примирення і єдності.

Шептицький першим із греко-католицьких митрополитів звернув увагу на Схід. У 1908 р. він таємно подорожував Центральною Україною, зав'язував контакти з місцевими українцями, з вченими Києва. Андрій Шептицький організував щорічні з'їзди церковних діячів різних слов'янсь­ких народів для обговорення питань, пов'язаних з об'єднанням церков.

На Буковині понад 2/3 віруючих належали до православної Церкви. Як і в Наддніпрянщині, тут цій церкві теж не вдавалося виконувати роль захисника українських інтересів. Якщо православна Церква на Сході України служила засобом зросійщення краю, то на Буковині вона була під сильним румунським впливом більшість духовенства становили румуни або румунізовані українці.

Серед українців Закарпаття переважали віруючі греко-католики, але була й незначна кількість православних. Неодноразово і у XVIII, і в XIX ст. робилися спроби церковного об'єднання з Галичиною, але цьому рішу­че протидіяли угорці. Як і в Галичині, греко-католицька Церква на Закар­патті була опорою українства.

Роль захисника українства, яка в Галичині належала Андрію ІПепти-цькому, на Закарпатті взяв на себе мукачівський єпископ Юлій Фірцак (1836—1912). Він рішуче боровся проти Мадяризації краю, протестував проти економічного пригнічення українців. На його протести змушені бу­ли реагувати в Будапешті, і на початку XX ст. закарпатці відчули певне економічне полегшення після впровадження деяких реформ, що ввійшли в історію під назвою "Верховинська акція".

Таким чином, на початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й національної самосвідомості значною мірою сприяли розвиткові української культури. |