- •Гражданское право
- •2.Цивільне право як галузь права. Предмет, метод та функції цивільного права
- •3.Поняття приватного права. Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та публічного права. Системи приватного права.
- •4.Поняття цивільного законодавства України. Акти цивільного законодавства. Загальна характеристика Цивільного кодексу України. Дія цивільних законів у часі, у просторі та за колом осіб
- •5.Система джерел цивільного права України
- •6.Поняття, ознаки та види правочину. Недійсні правочини. Види недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності правочинів.
- •§ 7. Правові наслідки недійсності правочнну
- •§ 8. Окремі види недійсних нравочинів
- •7.Представництво та його види. Повноваження представника. Представництво з перевищенням повноважень та без повноважень. Довіреність
- •8. Поняття та види цивільних правовідносин. Зміст цивільного правовідношення. Поняття суб’єктивного цивільного права і цивільного обов’язку
- •9.Поняття та види строків та термінів. Строки позовної давності. Наслідки спливу позовної давності
- •10.Поняття цивільного права. Юридичний склад. Види юридичних фактів
- •11.Поняття цивільного права. Предмет, метод, функції цивільного права. Цивільне право як наука (цивілістика)
- •12.Право спільної власності. Поняття та юридичний статус. Види права спільної власності. Порядок здійснення права спільної власності.
- •28.Спадкування за заповітом. Поняття та зміст заповіту. Особливі форми заповідальних розпоряджень. Обов’язкова частка у спадщині. Спільний заповіт. Форма заповіту
- •29.Загальні положення про особисті немайнові права. Види особистих немайнових прав. Зміст та здійснення особистих немайнових прав.
- •30. Спадкування за законом. Черги спадкування за законом. Спадкування за правом представлення
- •31.Загальна характеристика та види речових прав
- •32. Поняття права інтелектуальної власності. Суб’єкт, об’єкт права інтелектуальної власності. Види права інтелектуальної власності
- •§ 3. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелектуальної власності
- •34. Поняття та ознаки шлюбу. Умови укладення шлюбу. Види недійсного шлюбу
- •36. Правовий режим майна подружжя. Особиста приватна власність дружини, чоловіка. Право спільної сумісної власності подружжя
- •38. Шлюбний договір: загальна положення про шлюбний договір, укладення та зміст, зміна та розірвання шлюбного договору
- •39. Поняття та підстави цивільно-правової відповідальності. Види цивільно-правової відповідальності. Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності. Випадок та не переробна сила.
- •§ 2. Підстава цивільно-правової відповідальності
- •40. Поняття зобов’язання, його характерні риси. Підстави виникнення та види цивільно-правових зобов’язань. Суб’єкти зобов’язання
- •§ 2. Види зобов'язань і система зобов'язального права
- •42. Поняття та види забезпечення виконання зобов’язань. Характеристика окремих способів забезпечення зобов’язань.
- •§ 2. Класифікація засобів забезпечення виконання зобов'язань
- •41. Договір поставки та його значення
- •62. Поняття та види припинення шлюбу. Правові наслідки припинення шлюбу. Підстави та порядок розірвання шлюбу в органах рацСу та в судовому порядку.
3.Поняття приватного права. Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та публічного права. Системи приватного права.
Дослідники зазначали, що поділ права на приватне і публічне має критерієм природу їх суб'єктів. Публічне право визначалось як сукупність законів, що регулюють права і обов'язки монарха і підвладних або держави і громадянина. Приватне право — як сукупність законів, що регулюють права і обов'язки підвладних або окремих громадян.
У свою чергу, окремі інтереси розділяються на такі, що встановлені переважно задля індивідуальних цілей (цілей окремих осіб), і такі, які встановлено переважно задля суспільних цілей. Індивідуальний інтерес складає зміст публічного права. Суб'єктивне публічне право зі свого матеріального боку є таким правом, яке належить окремій особі на підставі її статусу як члена держави.
Із врахуванням поглядів на властивості приватного права, про які згадувалося раніше, можна назвати його характерні риси. Воно:
регулює відносини між приватними особами, тобто між особами, жодна з яких не виступає від імені держави чи її органів (не є суб'єктом держави);
має основним принципом визнання пріоритету інтересів приватної особи (суверенітету індивіда);
забезпечує приватний інтерес: акцентує на економічній свободі, вільному самовираженні та рівності товаровиробників, захисті власників від свавілля держави;
ґрунтуючись на засадах юридичної рівності учасників цивільних відносин, забезпечує ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин та вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їх прав;
припускає широке використання договірної форми регулювання;
містить норми, які "звернені" до суб'єктивного права і забезпечують захист останнього;
характеризується переважанням диспозитивних норм, які спрямовані на максимальне врахування вільного розсуду сторін при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законодавством;
визначає судовий позов як основний порядок захисту інтересів суб'єктів цивільних відносин у суді.
Таким чином, приватне право можна визначити як поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб'єктами держави, не знаходяться між собою у відносинах влади — підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.
Поняття приватного права нерозривно пов'язане з категорією "публічне право", котре доповнює і певною мірою "врівноважує" приватне право як регулятор суспільних відносин. Тому характеристика приватного права не може бути повною без характеристики права публічного.
Слід зазначити, що характеристиці публічного права як у вітчизняній, так і зарубіжній юридичній літературі уваги майже не приділялося.
Отже, за незначними винятками, публічне право обговорювалося у загальному контексті дослідження дихотомії "приватне право — публічне право", нерідко у зв'язку з проблемою конституювання інституту "господарського права", що призводило до фрагментарної, а, отже, й неповної характеристики поняття та властивостей публічного права в цілому. Разом із тим, поступово формувався конструктивний підхід до аналізу публічного права, котре разом з правом приватним розглядалося як наднаціональна галузь права, характерною рисою якої є імперативний метод регулювання відповідних відносин (О. Харитонова).
До традиційних принципів публічного права відносяться: різний правовий статус учасників публічних правовідносин; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у осіб, що такими повноваженнями наділяються; наявність власної "відомчої" юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.
З розвитком демократії ці принципи збагачуються інститутами демократичного порядку (гарантіями для громадян, демократичними процедурами, відповідальністю посадових осіб, застосуванням договірних форм тощо), сполучаються з усіма іншими підрозділами гуманістичного права, але це не змінює самої природи публічного права (С. Алексеев, В. Аверьянов). При цьому незмінним ядром, стрижнем предмету правового регулювання публічного права залишаються владні відносини, вони є його виключною сферою, тоді як інші відносини є суміжними, неосновними. Ступінь взаємопроникнення залежить від конкретної галузі публічного права.
Поділ права на публічне і приватне, у свою чергу, є підґрунтям розмежування на національному рівні права цивільного і адміністративного як двох головних, визначальних галузей права.
Конституційне право не є галуззю публічного права, а є втіленням норм природного права на національному рівні, базою усього національного законодавства, у тому числі цивільного. Публічне право має відносно приватного обслуговуючу роль, і це відображено у Конституції (спочатку у ній встановлюються права людини, а потім — конституційний лад, режим тощо).
Отже, публічне право можна визначити як сукупність правових інституцій, правил та норм, що є основою функціонування певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої шляхом використання імперативного методу досягається мета забезпечення публічного правопорядку і в кінцевому підсумку — реалізації та захисту прав людини (О. Харитонова).
Отже, поділ права на публічне і приватне є не просто класифікаційним розмежуванням, це — якісно різні сфери правового регулювання.
В процесі формування і розвитку права склалися певні правові системи, які відрізняються підходом до розв'язання принципових питань правового становища особистості, відносин її з державою, методами правового регулювання тощо.
Враховуючи різні точки зору, висловлені фахівцями у галузі порівняльного правознавства, можна виділити наступні правові системи:
романо-германська;
англо-американська;
східноєвропейська;
мусульманська;
далекосхідна.
Поділ приватного права на типи близький до класифікації права взагалі, але абсолютної тотожності між ними немає.
Передусім, має бути врахована традиція права, характерна для такої країни або цивілізації. Також в рамках традиції права можуть бути виділені певні системи приватного (цивільного) права.
Чинниками, що впливають на характер приватноправової системи, є:
характер джерел права;
структура цивільного права, перелік і зміст основних інститутів;
концепція регулювання приватноправових відносин, характер відносин держави і особистості;
міра впливу римського приватного права (або його відсутність).
З урахуванням цих чинників можуть бути виокремлені такі цивільно-правові системи: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська, мусульманська, далекосхідна, африканська. Стосовно приватного права Європи являє інтерес виклад характерних рис перших чотирьох із названих систем, які можуть бути названі "родини приватного права".