Прикладки

якщо прикладка – видова назва, дефіс між нею і означуваним іменником не ставиться; якщо у ролі прикладки виступає родова назва, тоді дефіс ставиться	місто Батурин, ріка Ворскла, трава полин Сапун-гора, Ворскла-ріка, полин-трава
якщо узгоджуваний іменник (при­кладка) стоїть у препозиції до означуваного іменника, дефіс не ставиться; якщо такий іменник стоїть у пост­позиції, він приєднується до пояс­нюваного іменника дефісом	красуня дівчина, богатир хлопець дівчина-красуня, хлопець-богатир
якщо пояснюваний іменник і при­кладка можуть мінятися місцями (постпозиційний іменник виконує атрибутивну роль), дефіс ставиться завжди	художник-портретист і портре­тист-художник, дівчина-вірменка і вірменка-дівчина
якщо прикладка — у складі терміна, то дефіс ставиться тоді, коли озна­чуваний іменник — родове поняття, а узгоджуваний іменник — видове	гриб-паразит, заєць-біляк, жук-короїд, льон-кучерявець
прикладки порівняльно-метафорич­ного характеру, які семантично близькі до виразно атрибутивних, приєднуються до означуваного іменника дефісом	думи-бджоли, гори-хвилі, зорі-вівці, місяць-підкова, ворожка-ніч, криниці-ночі

Займенник

1. Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Займенники у мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов'язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжи­ті займенники допомагають пов'язати речення в тексті.

2. За значенням займенники поділяються на дев'ять розрядів:

а) особові — вказують на особи: я, ми (перша особа), ти, ви (друга особа), він, вона, воно, вони (третя особа);

б) зворотний себе — вказує на ту особу, яка виконує дію;

в) присвійні — вказують на належність предмета першій особі: мій, наш; другій особі: твій, ваш; третій особі множини: їхній; особі, яка виконує дію — свій; на належність предмета третій особі однини вказують особові займенники в Р. відмінку його, її;

г) вказівні — вказують на предмет: цей, той (оцей, отой); на ознаку: такий (отакий), на кількість: стільки;

ґ) означальні — весь (ввесь, увесь), всякий (усякий), кожний, інший, сам, самий;

д) питальні — являють собою запитання до іменника: хто? що?; до прикметника: який? чий?; до числівника: скільки? котрий?;

є) відносні — ті, що й питальні, але вживаються для при­єднання підрядних речень до головних: Благословен же той, хто від грози не никне, і пісня, що летить до радісних небес (В. Сосюра);

є) неозначені — утворюються від питальних за допомогою часток аби-, де-, -сь (пишуться разом) та хтозна-, казна-, бозна-, будь-, -небудь, невідь- (пишуться через дефіс): абиякий, дехто, щось, хтозна-скільки, казна-яка, бозна-що, будь-хто, котрий-небудь, невідь-скільки та ін.;

ж) заперечні — утворюються від питальних за допомогою частки ні- (пишеться разом): ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий.

3. У неозначених і заперечних займенниках, якщо в них між часткою і займенником є прийменник, усі частини пишуть­ся окремо:

у декого — де в кого, абиким — аби з ким, до будь-кого — будь до кого, про ніщо — ні про що, нікого — ні від кого, дечим — де з чим.