3. Матеріалістичне розуміння історії

Найважливішим досягненням економічного дослідження, здійсненого в “Капіталі”, Маркс вважав відкриття подвійного характеру праці, дослідження робочої сили як товару особливого роду і відкриття додаткової вартості.

Іншим важливим своїм досягненням він вважав матеріалістичне розуміння історії. Це відкриття було в своїй суті просте: перш ніж займатися наукою, політикою, релігією, філософією і т.п., люди повинні їсти, пити, одягатися, мати житло, все це досягається внаслідок праці, а праця в свою чергу неможлива без застосування і виготовлення знарядь праці і засобів виробництва. З всієї найскладнішої і різноманітної сукупності суспільних зв’язків і відносин Маркс виділив відносини матеріальні, виробничі. Ці базисні, первинні відносини складаються, не проходячи через свідомість людей. Вони і визначають всі інші відносини, які проходять через свідомість. Їх Маркс назвав ідеологічними.

Вивчення реального економічного і соціального становища, в якому знаходився в середині XIX в. робітничий клас, безпосередньо підвело Маркса до необхідності вироблення нового, нетрадиційного погляду на людське суспільство і його історію.

Центральною категорією, за допомогою якої Маркс намагався дослідити суть капіталістичних відносин і місце, яке в ній займала людина, була категорія відчуження.

Використовуючи її, Маркс намагався осмислити суть буржуазного ладу, яку він бачив в антагонізмі між працею і капіталом.

На відміну від Гегеля і Фейербаха, Маркс головну увагу звернув на відчуження праці і самовідчуження працівника. По-перше, від працівника відчужується створений ним продукт праці. По-друге, відбувається відчуження трудової діяльності працівника, оскільки його власна фізична і духовна енергія, втілена в продукті праці, належить власнику засобів виробництва. Цей процес Маркс називає самовідчуженням. Праця перетворює “родове життя” людини (термін, запозичений у Фейербаха) в засіб задоволення потреби в збереженні фізичного існування. Однак на відміну від Фейербаха Маркс під “родовим життям” розуміє передусім “виробниче життя”, процес праці. Саме цим людство як рід відрізняється від тварин. Але оскільки від працівника відчужено його працю, то від нього відчужене і його родове життя, його людська суть.

Маркс на цій основі стверджував, що сучасне йому буржуазне суспільство низводить працівника до ролі машини, раба капіталу, який з’являється як чужа, поневолююча пролетаріат сила. Корінь всіх бід і нещастя робітничого класу Маркс бачив в пануванні приватної власності на засоби виробництва.

Історична необхідність заміни приватної власності суспільною – таке саме коротке висловлення суті вчення Маркса і Енгельса про суспільство.

На відміну від абстрактного антропологізму Фейербаха, Маркс виробляє новий погляд на проблему людини. У “Тезах про Фейєрбаха” він пише: “... сутність. людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. Насправді вона є сукупність всіх суспільних відносин”¹. З цього моменту відправною точкою досліджень Маркса стало не “відчуження людини” і її “сутністних сил”, а аналіз всіх суспільних відносин, і насамперед відносин економічних, виробничих, що складають реальний базис всього різноманіття інших відносин між людьми. Цей методологічний підхід дозволяє знайти істотні межі людської індивідуальності. Маркс не зводив індивіда до простої сукупності, ансамблю суспільних, і передусім виробничих відносин. Він вважав, що кожна людина є явище, в якому виражається суть. Але явище багатше, ніж суть, що виражається ним. Люди не гвинтики, що штампуються якоюсь однією машиною. Кожний з них неповторний в своїй індивідуальності. Не можна правильно зрозуміти своєрідність особистості без пізнання тих соціальних умов, в якій відбувається її формування і розвиток. Адже індивіди “знаходять вже зазделегідь встановленими умови свого життя: клас визначає їх життєве положення, а разом з тим їх особисту долю, підпорядковує їх собі”².

Головною, найбільш істотною ознакою поняття “людина”, з точки зору марксизму, є здатність осмислено і доцільно трудитися, створювати знаряддя праці. Ця ознака властива людині і тільки людині, праця виділяє її з тваринного світу. Разом з тим людина залишається природною, біологічною істотою, генетично пов’язаною з всім тваринним світом. Не можна, отже, не враховувати і генетичної спадковості кожного індивіда. Однак не біологічні закономірності і чинники, по Марксу, визначають соціальну суть і соціальне буття людини. Саме виникнення людини з її здатністю осмислено трудитися не витікає з природного відбору, а визначалося іншими чинниками. Соціальний же розвиток підлеглий законам не генетичного, а соціального успадкування. Отже, суть людини є похідне від конкретно-історичної системи суспільних відносин, а не навпаки.

Марксистська філософія бачить в людині активну істоту, здатну творче перетворювати дійсність. Особистість – це відносно самостійна, у відомому значенні автономна одиниця, діюча тим успішніше, чим краще вона пізнає і використовує об’єктивні умови і закони розвитку суспільства. Однак особистість, як вважав Маркс, діє не поодинці і може по-справжньому виявити свою активність тільки в колективі і через колектив. Тому, вважав він, недоцільна альтернатива: або колектив (суспільство), або індивід (особистість). Цінність дій індивіда, цінність особистнісних якостей людини виявляється тільки в його відношенні до суспільства, до інших людей.

Такі основні межі розв’язання проблеми людини в марксистській філософії. Щоб знати, що таке людина, треба знати, що таке суспільство, в якому їй доводиться жити. А це можливе тільки на шляху розробки діалектико-матеріалістичного розуміння суспільства і його історії, вважають марксисти.

Марксистська філософія розглядає суспільство не тільки з позицій матеріалізму, але і з позицій діалектики.

Характеризуючи діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин, Маркс зазначає, що виробничі відносини повинні відповідати певному рівню розвитку продуктивних сил. Але ця відповідність не може бути статичною. Як найбільш жвавий і динамічний елемент способу виробництва продуктивні сили, підкреслював Маркс, на якомусь етапі свого розвитку вступають в суперечність з виробничими відносинами, що відстали. Тоді виробничі відносини з форми розвитку продуктивних сил перетворюються в їх гальмо.

Діалектика продуктивних сил і виробничих відносин є внутрішнім джерелом саморуху способу виробництва, а, зрештою, усього соціального організму.

Принципове значення має в історичному матеріалізмі наступне положення: “Жодна суспільна формація не загине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства. Тому людство ставить собі завжди тільки такі задачі, які воно може дозволити”¹.

Виробивши категорію суспільно-економічної формації, Маркс відкинув міркування про суспільство взагалі. Кожна суспільно-економічна формація, cтверджував він, є живий соціальний організм, що має певну структуру, багаточислені функції, що вимагають конкретного аналізу. Разом з тим існують загальноісторичні, або загальносоціологічні закономірності, що забезпечують єдність всесвітньої історії. Категорія суспільно-економічної формації, вважав Маркс, дає можливість науково обгрунтувати періодизацію історії, виділивши в ній головні періоди, або історичні епохи. Якщо поняття формації характеризує суть певного рівня соціально-економічного розвитку людства, то поняття “епоха” охоплює весь його конкретно-історичний зміст.

Історичний матеріалізм (термін, введений Енгельсом) являє собою не тільки загальносоціологічне вчення, але і марксистську філософію історії. Задача останньої полягає в тому, щоб відповісти на питання: звідки, куди і як йде людство. У зв’язку з цим встає питання про зміст і критерії суспільного прогресу. У самій стислій формі відповідь на нього була така: надлишок продукту праці над витратами праці є основа всякого суспільного, політичного і розумового прогресу.

Історичний матеріалізм ще за житті його основоположників звинувачували в фаталізмі, провіденціалізмі, псевдорелігійній есхатології і т.п.

Відповідаючи Н. Михайловському, Маркс в листі в редакцію журналу “Вітчизняні записки” протестував проти того, що його погляди перетворюють “в історико-філософську теорію про загальний шлях, по якому фатальним образом приречені йти всі народи, які б не були історичні обставини, в яких вони виявляються. Ніколи не можна досягнути розв’язання проблеми, користуючись універсальною відмичкою якої-небудь загальної історико-філософської теорії, найвища доблесть якої складається в її над історичності”², – писав Маркс.

Маркс допускав можливість некапіталістичного шляху розвитку і для Росії у другій половині 70-х років минулого віку. Але ця можливість не була реалізована. Звідси слідує, що Маркс не дивився на історичний розвиток як на однолінійний процес, що не допускає різних варіантів, відхилень від загальної лінії розвитку, зворотніх рухів, відступу назад і т.п.

Чималу роль в історії грає суб’єктивний чинник, в тому числі характер людей, що стоять у главі держави, рухів, партій і т.п. Суб’єктивний чинник вносить в хід подій елемент випадковості, який не можна скидати з рахунку. Історія мала б дуже містичний характер, якби “випадковість” не грала ніякої ролі, помічав Маркс. Ця випадковість сама входить в загальний хід подій, урівноважуючись іншою випадковістю. Від них багато в чому залежить прискорення або сповільнення ходу подій.

Розвиток суспільства представлявся Марксу у вигляді природно-історичного процесу. Закони суспільного розвитку об’єктивні, і в цьому вони схожі з природними законами, або законами природи. Вони діють незалежно від свідомості людей, з примусовою необхідністю, їх не можна відмінити або знищити. Однак закони розвитку суспільства в одному пункті принципово відрізняються від законів природи. Це не просто природні, а природно-історичні закони. Вони втілюються в життя тільки через діяльність людей, які у відомому значенні самі творять свою історію. Люди не в силах відмінити природно-історичні закони. Але пізнаючи їх суть, вони можуть на них впливати, наприклад, гальмувати, або, навпаки, прискорювати їх дію. Цю важливу особливість природно-історичного процесу Маркс виражає так: “Суспільство... не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні відмінити останні декретами. Але воно може скоротити і пом’якшити муки родів”¹.

У 80-90-i роки Енгельс розвернув велику пояснювальну роботу з приводу дійсного змісту історичного матеріалізму, боровся проти так званого “економічного матеріалізму”, що принижував або зовсім заперечував роль політичної і ідеологічної боротьби в історичному процесі.

У противагу цьому Енгельс вказував, що визначальне значення економічного базису не виключає активного впливу надбудови і насамперед держави на економіку.

Енгельс розробив питання про відносну самостійність надбудови і форм суспільної свідомості. Ця самостійність виявляється передусім в активному зворотньому впливі надбудови на базис. Наприклад, держава трояким образом впливає на економіку. По-перше, держава може сприяти економічному розвитку і тим самим прискорювати його; по-друге, вона може діяти проти нього, і тоді рано або пізно даний державний устрій терпить крах; по-третє, можливий проміжний варіант: в одних відносинах держава може сприяти, в інших – перешкоджати економічному розвитку суспільства. Активний зворотний вплив на базис надають і інші форми надбудови – право, релігія, філософія, мораль.

Відносна самостійність надбудови виявляється також в відставанні її від потреб економічного розвитку, що приводить або до реформування, або до зламу застарілих надбудовних структур і заміни їх новими.

У деяких випадках окремі надбудовні форми здатні забігти вперед, випереджати економічний розвиток, але цей стан не може бути тривалим з точки зору масштабів історичного часу.

Специфічною формою випередження готівкового економічного і всякого іншого буття є передбачення, прогнозування майбутнього, що здійснюється виключно в сфері ідеології.

Відносна самостійність виявляється, нарешті, в історичній спадкоємності і наявності специфічних особливостей, що не зводяться до економічного базису і меж кожної ідеологічної форми.

Як вважав Енгельс, з позицій “економічного матеріалізму” і вульгарного соціологізування неможливо розібратися і правильно оцінити розвиток мистецтва, релігії, моралі, філософії, в той же час надбудова і всі форми суспільної свідомості володіють лише відносною, не абсолютною самостійністю, оскільки їх розвиток детермінується зрештою суспільним буттям, економічним базисом.

Маркс і Енгельс неодноразово попереджали своїх учнів і прихильників про небезпеку догматизму. Не можна перетворювати нове вчення в збірник готових і застиглих принципів і положень, які можна застосовувати як би автоматично, не рахуючись з конкретно-історичними умовами. На їх думку, діалектико-матеріалістичний метод перетворюється в свою протилежність, якщо ним користуються не як керівною ниткою в історичному дослідженні, а як готовим шаблоном, по якому кроять і перекроюють історичні факти.

У останній чверті XIX – початку XX віків значний внесок в справу розробки і пропаганди марксистської філософії внесли Ф. Мерінг і І. Діцген (Німеччина), П. Лафарг (Франція), А. Лабріола (Італія), Г.В. Плеханов і В.І. Ленін (Росія).