Розділ 1 ціннісний вимір прав людини

1.1. Поняття та види прав людини: загальнотеоретичний аналіз

Права людини – поняття, що використовується як для позначення конкретного переліку законодавчих положень або міжнародних стандартів, так і для визначення статусу конкретного індивіда в суспільстві. Вони є одним з атрибутів громадянського суспільства та правової держави, виміром їх «людяності». Крім того, поняття прав людини має власні ціннісні виміри, що ускладнює визначення його змісту.

Наріжним каменем ідеї прав людини є твердження про те, що людина в силу свого народження і природи володіє певними невідчужуваними правами. Звідси припущення, що саме людська гідність та індивідуальність надають людині якість суб’єкта права, який в силу самого свого буття володіє певними правами. Назвати їх правами людини досить логічно [43, c.167].

Зокрема, О. ґьоффе визначає їх як «суб’єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина, незалежно від обставин» [234, c.248]. Інакше кажучи, визнання цих прав за кожним відбувається тільки на підставі їх належності індивіду як такому, без застосування критеріїв гідності й недостойності, наявності чи відсутності певних ознак. Таке визнання покликано запобігати ситуації, коли певна особа чи група людей можуть вважатися невартими ставлення до них як до рівних на підставі певних розрізнювальних характеристик, на кшталт національності, раси, громадянства та ін.

Громадянство передбачає взаємні обов’язки держави і людини. Вони носять екстериторіальний характер, не залежать від знаходження громадянина за межами держави і припиняються тільки внаслідок втрати громадянства або виходу з нього. Особливістю несення таких обов’язків з боку держави можна вважати їх активний характер. На цьому необхідно зупинитися докладніше, оскільки це питання стосується саме виду правового зв’язку держави з громадянином.

Обов’язки держави, що мають пасивний характер, передбачають невтручання її у сферу реалізації прав і кореспондують правам людини, незалежно від розрізнювальних характеристик, у тому числі, громадянства. Приміром, право на свободу та особисту недоторканість захищає від посягань з боку держави, як громадянина, так іноземця, особу без громадянства, що знаходяться на території цієї держави. Звідси твердження, що права громадянина охоплюють сферу стосунків індивіда з державою, в якій він розраховує не тільки на обмеження своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави їх реалізації [168, с.97].

Обов’язки держави, що мають активний характер, кореспондують правам громадянина і виражають відповідальність держави перед особою. Наприклад, для забезпечення права громадян на соціальний захист у разі втрати працездатності проводяться відповідні виплати з бюджетних джерел, створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами тощо.

Отже, права громадянина відрізняються від прав людини, по-перше, наявністю стійкого правового зв’язку їх носія (у вигляді громадянства або підданства) з певною державою і, по-друге, ступенем активності обов’язків держави стосовно власника таких прав.

У зв’язку з визначенням поняття «право людини» потребує розгляду також поняття «обов’язку людини», яке, на відміну від права, ґрунтується не на можливій, а на належній діяльності індивіда. Звідси обов’язок розуміється як об’єктивно необхідна, належна поведінка людини [168, с.99]. Також визначається він через поняття вимоги, що дозволяє віднести до обов’язку не тільки вид та міру належної, але й такої, що вимагається, поведінки [221, с.490]. Видається, що значення належної поведінки набуває пасивний обов’язок стосовно власника прав (наприклад, не порушувати права власності), тоді як вимога підтримує активні обов’язки (наприклад, відшкодування шкоди у разі порушення права власності).

Необхідно відзначити, що будь-який обов’язок тісно пов’язаний з поняттям відповідальності, як у позитивному так і у негативному (ретроспективному) її розумінні. У першому випадку йдеться про позитивне, відповідальне ставлення до своїх обов’язків, виражається готовність до їх виконання. Г. Марсель визначив позитивну відповідальність таким чином: «людина стверджує себе як особистість тією мірою, в якій покладає на себе відповідальність за свої дії та висловлювання» [128, с.27]. Цей вид відповідальності і ставлення до обов’язків є переважним для громадянського суспільства та ідеалом для суспільств трансформаційних, у тому числі, українського.

Друге значення відповідальності проявляється у випадку невиконання або неналежного виконання обов’язків стосовно носія прав. Так, невиконання обов’язку невтручання у особисте життя іншої людини, породжує відповідні обов’язки спростувати недостовірну або вилучити інформацію про цю людину, а також відшкодувати моральну та матеріальну шкоду, завдану збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої інформації. Такий вид обов’язків відповідає розумінню їх як іманентних обмежень свободи, несення певних тягарів тощо [43, c.210].

Особливої уваги заслуговує класифікація прав за ступенем абстракції, проведена Р. Дворкіним. Відмінність між абстрактними і конкретними правами полягає у такому: абстрактне право є загальною політичною метою, у викладі якої не вказано, як цю загальну мету слід звужувати стосовно інших політичних цілей і які компроміси можливі щодо неї за конкретних обставин. Конкретні права - це права визначеної ваги, що вони мають стосовно інших політичних цілей за конкретних обставин [55, c.142-143]. Відповідно до цього розподілу абстрактним є, наприклад, право на свободу слова, а конкретним право окремої особи на захист честі й гідності у випадку, якщо у засобах масової інформації публікуються певні відомості відносно неї. На практиці ці два види прав співвідносяться як загальна і спеціальна норми права і, відповідно, у випадку їх зіткнення діє те право, що являє собою уточнення загального правила або вилучення з нього. Приміром, у ч. 1 ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ч. 4 ст. 41 наголошує на непорушності приватної власності. Це загальне правило і абстрактне право. У той же час, ч. 1 ст. 404 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. N 435-IV встановлює право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо [236].

Тому абстрактні права стають аргументами для обстоювання конкретних прав, проте заявка на конкретне право є більш переконливою, ніж будь-яка заявка на абстрактне право, що його підтримує [55, c.143]. Отже, конкретні права працюють як вилучення, що проявляються у зіткненні з абстрактними правами, формулювання яких, на перший погляд, не допускає ніяких обмежень. Значення наведеного вище розподілу прав на абстрактні і конкретні, видається, полягає насамперед у можливості визначення пріоритету одних прав перед іншими у конкретній правозастосовчій ситуації.

Також, залежно від способу реалізації прав людини, можна запропонувати розподіл їх на такі, що можуть бути реалізовані індивідуально, і такі, що можуть бути реалізовані колективними діями. Приміром, для реалізації права на свободу віросповідання не потрібні інші учасники правовідносин, окрім самого носія права: останній може належати до якогось віросповідання, а може і не належати. Проте для реалізації права на об’єднання у політичні партії та громадські організації, потрібна участь двох і більше носіїв відповідних прав - потенційних учасників об’єднання. Така класифікація дозволить співвіднести права як потенційні можливості з дійсністю їх реалізації і встановити особливості захисту прав людини, відповідно до індивідуального або колективного характеру дій щодо цих прав.

За спрямованістю прав людини можна виділити також права стосовно держави і права стосовно співгромадян [55, c.143]. Перші забезпечуються діями держави, другі - діями індивідів або стосовно індивідів. Приміром, право на житло належить до першого виду прав, оскільки у ньому закладений обов’язок держави створити умови для забезпечення громадян житлом. Право ж на відшкодування збитків, завданих одній особи внаслідок невиконання договору іншою особою – до другого виду, оскільки зобов’язує діяти певним чином конкретного індивіда. Однак необхідно уточнити, що деякі права можуть спрямовуватися одночасно як відносно держави, так і відносно співгромадян. Наприклад, право на життя передбачає обов’язок держави утримуватися від посягань на життя власника права, рівний обов’язку всіх інших власників права утримуватися від аналогічних дій.

Що ж стосується другого рівня, то він виникає внаслідок зловживання загальною владою (державою) наданим їй правом на застосування насильства, тому тут виникає необхідність захисту індивіда від держави шляхом обмеження примусової сили останньої. Особливої уваги заслуговують способи такого обмеження, такі як права людини, оскільки саме вони можуть слугувати мінімальними гарантіями для індивідів. З одного боку, права людини окреслюють кожному простір для самореалізації, тобто такий, у якому він вільний робити, що завгодно, при обов’язку інших не порушувати меж цього простору, а з іншого, - передбачають існування таких же прав у інших індивідів і, відповідно, зобов’язують поважати ці права і не порушувати меж чужого особистого простору. Права людини знаходяться в центрі політичного проекту сучасності, сутність якого виражається у вихідному та виключному зв’язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, при якій підпорядкованість її принципам справедливості не залишалась би на розсуд осіб, яким належить влада [234, с.248].

Слід зазначити, що індивідуальний та державний рівні застосування насильства розрізняються не в залежності від кількості суб’єктів, що берутьуних участь.Удійсності застосування насильства декількома людьми на індивідуальному рівні відрізняється від таких же дій декількох людей, що представляють владу, тим, щоупершому випадку право на застосування насильства випливає з природної рівності людей,утому числі в необмежених, не наданих ніким правах, а в другому-з передачі своїх прав на насильство самими індивідами загальній владі (державі).

Тож, ані ситуація, в якій індивідам належать необмежені права, ані та, у якій вони частину цих прав передають державі і тим самим наділяють останню деякими необмеженими правами, зокрема правом на застосування насильства, не забезпечує належного стану безпеки, не захищає їх від яких-небудь посягань. І це призводить до необхідності пошуку компромісного варіанту, такого як громадянське суспільство, в розумінні останнього як суспільства, яке забезпечує максимально можливу свободу індивіда через визнання та захист прав людини, не виключаючи застосування у випадку їх порушення певних санкцій за допомогою примусової сили держави.

Таким чином, суспільні цінності є більш усталеними з тієї точки зору, що їх зміна відбувається протягом довгого (у порівнянні з життям окремої особи) проміжку часу або у результаті певних соціальних потрясінь, порушення загального еволюційного розвитку суспільства.

І основні підходи до розуміння прав людини ґрунтуються на визначенні їх через поняття можливостей, домагань або надбань людини. Найбільш точним і аргументованим є визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.