3.2. Різня в Умані

Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.

Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.

Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже нецільно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.

Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби; ще й інше горе їх спіткало: не стало води, поскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замка; прорили 30 сажнів, а води не виявилося. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.

Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентара повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Гонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській мемуаристичній літературі під назвою «уманська різня».

В пам'ять про цей день (5 таммуза за юдейським календарем, відмічався постом та особливою молитвою на пам'ять про загиблих) було складено кілька єврейських плачів.

Один із основоположників хасидизму,Нахман із Брацлавау 1810 р., передчуваючи близьку смерть, вирішив поселитися в Умані, кажучи: «Душі померлих там за віру чекають на мене».

Часто також підкреслюється, що багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.