Философия

Маркс розглядав систему буржуазної економіки в наступному порядку: капітал, земельна власність, найману працю, держава, зовнішня торгівля, світовий ринок / Дослідження Маркса привели до того результату, що правові відносини, так само точно як і форми

держави; не можуть бути зрозумілі ні з самих себе, ні з так званого загального людського духу, що, навпаки, вони кореняться в матеріальних життєвих відносинах суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні від їх волі не залежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному щаблі розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих продуктивних відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому вивищується юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя вообщё. Не свідомість людей визначає буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з 'існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції.

Із зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот у всій величезній надбудові. При розгляді таких переворотів необхідно завжди відрізняти матеріальний переворот% економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських, коротше - від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його дозвіл. Як про окрему людину не можна судити на підставі того, що самої про себе думає, точно так само не можна судити про подібну .епохе перевороту по її свідомості., Навпаки, це свідомість треба пояснити з суперечностей матеріального життя, з існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація * не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства. Тому (Людство ставить собі завжди тільки такі завдання, які воно може вирішити, оскільки при найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови її рішення вже в наявності, або, принаймні, знаходяться в процесі становлення. В загальних рисах, азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва можна позначити, як прогресивні епохи економічної суспільної формації.

Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва, антагоністичної не в сенсі індивідуального антагонізму, а в сенсі антагонізму, що росте на громадських умов життя індивідуумів; але що розвиваються в надрах буржуазного суспільства продуктивні сили створюють разом з тим матеріальні умови для дозволу цього антагонізму. Тому буржуазної громадської формацією завершується передісторія людського суспільства.

13. Августин А. Сповідь (Загальна характеристика)

До здобутків Августина належить дослідження проблем, повз які пройшла антична думка, зокрема розглянута динаміка людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця "Сповідь" (13 книг), де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення особистості, обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Достатньо суперечливе ставлення Августина до античного мистецтва. У "Сповіді" він наголосив, що споглядання античних творів викликає в нього найглибші земні почуття: його захоплює пластика античної скульптури, антична поезія й музика, що вважалось гріховним з погляду нової релігії і вимагало каяття. Оцінка Августином видовищних мистецтв, у тому числі театрального, є певним наслідуванням положень "ідеальної держави" Платона (427 — 457 pp. до н.е.). Августин пов'язував причини аморальних виявів у римлян з поширенням видовищ, якими вони надто захоплювалися, тому в його духовний "град Божий" (як і в платонівську "ідеальну державу") видовища не допускалися.

Усвідомлюючи неможливість повного заперечення краси цього світу, оскільки Бог створив його прекрасним, Августин намагався знайти вихід з такого протиріччя в теоріях прекрасного піфагорейців і неоплатоніків.

Згідно з теоретичними положеннями піфагорейців, Августин визначив красу як гармонію та порядок. Його захопила проблема вираження краси в числах, числові пропорції він вбачав у архітектурі й музиці, намагався пристосувати ці мистецтва до християнського культу.

Незважаючи на те що офіційно у своїй ортодоксії християнство всіляко відмежовувалося від античності, в церковній практиці воно трансформувало і містифікувало багато символів — образів античної культури. В християнській символіці легко простежуються запозичення із давньосхідної та грецької міфології, а також із пов'язаної з ними іконографії. Відомі факти знищення палеохристиянами давніх статуй або переробки їх відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри. У символічних образах інших культур християнство намагалося знайти "подібні" або "неподібні" вияви сутності Бога. У Символі Віри в православ'ї та католицизмі сформульовані основні принципи християнства — вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Дух Святий.

Для вираження нового вчення в символах-знаках були створені образні аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього Святого Духу. У живописі, мозаїках, рельєфах зображення голуба вказує на апостолів, членів християнських общин, а також на звільнену від оков тіла ("клітки") людську душу.

Згідно з твердженням отців церкви, що "Бог промовляє багатомовно та багатозначно", створювалася символіка "реальна" і "умоглядна", абстрактна. До останньої належить символіка світла, яка набула в християнстві особливого естетичного значення. Історична традиція світла, що сходить від солярного Божества, сягає найглибших шарів східної й античної міфології.

За традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини постає невід’ємною рисою християнського вчення. Краса-світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна (204 — 270 pp.), котрі вищою красою визнавали ідею, Августин вищою красою визнавав Бога. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса — це лише відблиск Божественної.

Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику Католицької церкви у галузі культури. Августин став незаперечним авторитетом у теології та філософії Середньовіччя майже до появи Фоми Аквінського.

Читаючи „Сповідь” Августина, відчуваєш, як перед тобою відкривається бездонна глибина суб’єктивної свідомості; але в цій глибині помітна боротьба об’єктивних світових контрастів. В ній розкривається той психологічний процес, який в більшій чи меншій мірі переживають усі, кому віра достається ціною боротьби і зусиль, хто приходить до неї шляхом довгих пошуків і сумнівів. Разом з тим, ця ж „Сповідь” може розглядатися як суб’єктивне відображення тодішнього суспільства, яке розкололося між протилежними полюсами розбещеної чуттєвої природи і аскетичної святості.

Роздвоєння, смерть є всезагальним законом всієї нашої дійсності, всього, що існує в часі. Головний інтерес всієї філософії Августина обертається навколо цього основного питання: як спастись від смерті, як подолати цю дурну подвоєність нашої людської природи? Перед Августином стоїть ідеал цілісної особистості, яка перебуває в стані спокою і миру. Але ідеальна, цілісна особистість є мислимою лише в ідеальному суспільстві, в ідеальному всесвіті, позбавленому самого часу, у світі, в якому все перебуває в єдності і цілісності, в стані внутрішнього миру, спокою і рівноваги. Щоправда такого всесвіту в нашому досвіді ми не знаходимо, цей ідеал абсолютно трансцендентний нашій земній дійсності, де панує ворожнеча, це – предмет надії. Якщо дурна подвоєність нашої природи, смерть і зло є негативним постулатом філософії Августина, то всесвіт, як єдність загального спокою

– його позитивний ідеал. Те, чого він хоче, не є лише внутрішнім благом особистості: він цілковито усвідомлює, що людина одними своїми силами спастись не може, і тому саме питання про спасіння особистості є для нього перш за все питанням про об’єктивне начало спасіння. Як гріх не є властивістю лише особистою, індивідуальною, але загальною і родовою, так само і діяльність цього об’єктивного начала спасіння повинна втілюватися в людстві, як родовій єдності, у всесвітній соціальній організації. Таким чином, питання про спасіння особистості є для нього разом з тим питанням соціальним і космічним.

14.Гоббс Т. Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і громадянської. Питання походження та сутності держави.

Першим письменником, який із чистих початків природнього права розвинув повне і систематичне вчення про державу, був англієць Томас Гоббс (Hobbes). Боротьба королів з парламентом в середині сімнадцятого століття викликала в Англії різноманітні політичні напрями, як в житті, так і в теорії. Гоббс виступав різким противником революції. Він хотів на непорушних основах природнього закону ствердити права верховної влади проти бунтівних підданних. Першим його систематичним твором в цьому дусі був трактат “Про громадянина” (“De Cive”), який спочатку частково було видано в 1642 році, потім в повному обсязі - в 1646. Через деякий час в 1651 році Гоббс виклав своє вчення у більш об’ємистому творі “Левіафан або матерія, форма і влада держави” (“Leviathan or the Matter, Form and Power of Commonwealth”).

Переходячи безпосередньо до “Левіафана”, хочу проілюструвати основні методолгічні погляди Гоббса, які стають засновками його політичної теорії.

Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин, або, навпаки, причин через дані їх дії. Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої, як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює дії). Об’єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться все, що існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає духів. Весь світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху матеріальних частинок. Рух здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне пояснення явищ виключається. В основі пізнання лежить вплив тіл на наші органи чуття; він викликає в нас враження (світла, кольору, звуку), що залежать від об’єктивного руху, але не тотожні з ним і мають суб’єктивний характер. Всі ці враження залишають в нас сліди, які і складають пам’ять; завдяки пам’яті утворюється досвід, як сукупність одержаних вражень; завдяки досвіду, складається можливість в певній мірі передбачувати майбутнє по аналогії з минулим.

Практична діяльність людини підкорена повністю механічній необхідності. Дії людини викликані не вільною свободою, але тими відчуттями, які вони одержують від зовнішніх тіл. Ці відчуття зводяться до двоякого почуття: задоволення і незадоволення. Моторна їх дія така, що ми прагнемо отримати задоволення і уникнути незадоволення. Переважаюче стремління і визначає нас до дії з механічною необхідністю. Протиставлення добра і зла співпадають з протиставленням приємного і неприємного, корисного і шкідливого. Всі етичні судження суб’єктивні і набувають об’єктивну обов’язковість лише в державі.

Політична теорія Гоббса побудована за тим же математичним, дедуктивним методом, що лежить в основі всієї його філософії. Відправною точкою для неї слугує означення індивідуальної природи людини; виведення з неї держави розкриває причину останньої і встановлює математичний закон політичного спілкування. Людина за своєю природою егоїстична і прагне виключно досягнення вланої користі. Згідно цього будь-яка людина визнає себе в праві на все, чого може добитися силою, і не рахується з інтересами інших людей. Звідси - невідворотність безперервних зіштовхнень, і “війна всіх проти всіх”, як природній стан людини. Однак, війна протирічить інстинкту самозбереження, і люди необхідно шукають миру. Мир можливий лише за умови самоподолання і обмеження природнього права індивіда на все. Необхідно при цьому, щоб вказане обмеження було прийняте всіма і було дотримуване примусово. Те і інше може бути досягнуте не інакше, як шляхом погодження всіх і домовленого встановлення незалежної влади, що оберігає домовленість від порушення. Таке походження держави.

Стан всезагальної війни і протиборства - природній стан людського роду - відсутність громадянського суспільства, державної організації, державно-правового регулювання життя людей. В природньому стані діє лише природнє право, що дозволяє людині робити все, що завгодно і проти кого завгодно.

В такому стані знаходяться люди, коли над ними немає вищої влади. Пізнання всякої речі повинно починатися з вивчення її складових частин. Для пізнання держави потрібно роздивитися спочатку її як би в стані розмноження, тобто потрібно спочатку дослідити природу окремої людини і дізнатися, наскільки вона спроможна або неспроможна до створення держави, і як повинні поєднуватися люди, які хочуть об’єднатися у державу.

Якби ми могли уявити, що велика маса людей погоджується дотримуватися справедливості і інших природніх законів за відсутності загальної влади, що тримає їх в страху, то ми на цій же

підставі могли б уявити те саме стосовно всього людського роду, і тоді не існувало б, да і не було б неіякої необхідності в громадянському правлінні або державі, бо тоді існував би світ без підкорення.

Але люди не погоджуються. Вони:

-безперервно змагаються між собою, домагаючись почоту і посад; внаслідок цього виникають заздрощі, ненависть, війни;

-людині, самозадоволення якої полягає в порівнянні себе з іншими людьми, може подобатися лише те, що підносить його над іншими;

-серед людей є багато таких, що вважають себе мудрішими і більш здібними у керуванні державними справами, ніж інші, і тому намагаються реформувати і оновлювати державний лад кожний по-своєму, чим вносять в державу розбрат і громадянську війну;

-людям притаманне мистецтво слова, за допомогою якого деякі люди вміють представити іншим людям добро злом, а зло добром і перебільшити або зменшити за своїм бажанням видимі розміри добра і зла, вносячи неспоків в душі людей і бентежачи їх мир;

-людина стає найбільш занепокоєною саме тоді, коли йому найкраще живеться, так як тоді вона любить показувати свою мудрість і контролювати дії тих, хто керують державою.

На закінчення Гоббс зауважує, що взагалі згода людей обумовлена чимось штучним.

15. Макіавелі Н. Государь. Філософські питання політики і розвитку особистості.

Ідеї Н. Макіавеллі (1469 - 1527г. - Італійський державний діяч, письменник, історик, класик політичної думки) дали життя сучасної соціологічної теорії еліт (В. Парето, Г. Моска, Ч. Міллс), вплинули на автора теорії менеджерської революції Дж. Бернхейма. На лего, як на авторитет і предтечу, посилаються теоретики бюрократії (М, Вебер, Р. Міхельс), постіндустріального суспільства і політичного прогнозування (Д. Белл, Г. Кан і ін.).

Фахівці згадують чотири принципи Макіавеллі, які вплинули на розвиток сучасного соціального управління:

1)авторитет, або влада лідера, корениться в підтримці прихильників;

2)підлеглі повинні знати, що вони можуть очікувати від лідера і розуміти, що він очікує від них;

3)лідер повинен мати волею до виживання;

4)лідер - завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прихильників.

Трактат складається з 26-ти розділів, які можна зосередити змістовно навколо 4-х основних тем: природи держави; організації та призначення міліції; особистих якостей: чесноти, доблесті і пороків глави держави. Макіавеллі розглядає різні форми правління, тому держави можуть управлятися абсолютно повновладно, т. е. авторитарно (імперія Олександра Великого), або ж за допомогою «баронів» Франція). Перше важко завоювати, але легко зберегти. Друге - легко придбати, але важко втримати. Стабільність державного режиму, за Макіавеллі, також залежить від того, утримуються чи нові держави за допомогою чесноти - Мойсей, Тёзей або завдяки долі - Цезар Борджа. Діяння останнього, детально описані автором, розглядаються в якості зразка.

«Землі звикли або жити під владою князя, або здавна бути вільними; купуються вони чужим або своєю зброєю, милістю долі або власною силою ».

«Люди, які стають князями власною силою, домагаються влади з труднощами, але утримують її легко».

«Образи слід наносити разом, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше озлобляют; навпаки, благодіяння треба робити потроху, щоб вони краще закарбувалися ».

«Князь, що вивищується завдяки розташуванню народу, повинен зберегти його приязнь; це буде йому легко. Але якщо хтось став князем всупереч народу і по милості знаті, він повинен насамперед постаратися залучити народ на свій бік, що легко вдається, якщо він візьме народ під свій захист ».

«Правитель мудрий (повинен) ніколи не залишатися пустим в мирний час, але усередині нагромаджувати сили, щоб опинитися міцним у дні невдач, так що, \ якщо доля від нього відвернеться, вона знайшла б його готовим відбити удари».

«Той, хто хотів би завжди сповідувати віру в добро, неминуче гине серед настільки багатьох людей, далеких добра. Тому князю, охочому утриматися, необхідно навчитися вмінню бути недоброчесних і користуватися або не користуватися цим, залежно від необхідності ».

16. Поппер Н. Відкрите суспільство та його вороги (Загальна характеристика)

Лінійні уявлення про закони історії багато в чому пов’язані з екстраполяцією на людське буття певних уявлень щодо еволюції життя на Землі, які нині також переглядаються. Вагомим етапом такого перегляду стала критика "історицизму" (уявлень про неухильну поступальність розвитку природи і розвитку суспільства). К Поппером. Він дійшов висновку, що і еволюція життя на Землі, і еволюція людського суспільства є унікальним історичним процесом, опис якого не є законом. В історії діють не закони, а тенденції. Останні не є законами. Судження, яке стверджує наявність тенденції в певний момент часу й у певному місці, є одичним історичним судженням, а не універсальним законом. Саме звичка переплутувати тенденції з законами і водночас. Інтуїтивне визнання тенденцій (таких, як технічний прогрес) живлять провідні доктрини еволюціонізму та історицизму - вчень про невблаганні закони біологічної еволюції й непорушні закони руху суспільства, зазначає К. Поппер. В історії не “класичні” закони, а свого роду "логіка ситуацій", для осягнення, якої необхідне ґрунтовне осмислення наявних соціальних рухів, особливостей формування, функціонування й розпаду традицій.. Найбільше, на що може замірятись історіософія, - це історичні інтерпретації, котрі аж ніяк не можна вважати теоріями та доктринамй"1можна інтерпретувати історію як історію класової боротьби, як історію боротьби за перевагу, як історію релігійних ідей чи боротьби між "відкритим" та "закритим" суспільством або ж як історію наукового та промислового прогресу).

"У книжці розглядаються принципи того, що я можу назвати поступовою соціальною інженерією на противагу утопічній соціальній інженерії. .Робиться спроба усунути деякі з перешкод, що утруднюють раціональний підхід до проблеми суспільної реконструкції, Це робиться шляхом критики соціальних філософій, відповідальних за поширення пересудів щодо можливості демократичних реформ. Наймогутнішим серед них є філософське вчення, яке я назвав історицизмом".

"Докази, що лежать в основі Марксового історичного пророцтва, -неспроможні. Його винахідлива спроба зробити пророчий висновок із спостережень над сучасними економічними тенденціями зазнала краху. Причина цієї невдачі...як пророка поясняється цілковито убозтвом історицизму як такого тим простим фактом, що якщо ми сьогодні спостерігаємо те, що виявляє ознаки історичної тенденції чи закономірності, то напевно не знаємо, чи збережуться ці самі ознаки завтра".

17. Монтескьє Ш.Л. О духе законов. Принцип поділу влад.

Закони в найширшому значенні цього слова суть необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому сенсі все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світу матеріального, і в істот надлюдського розуму, і у тварин, і у людини. Є первісний розум; закони ж - це відносини, що існують між ним і різними істотами, і взаємні відносини цих різних істот. Бог відноситься до світу як творець і охоронець; він творить за тими ж законами, за якими охороняє; він діє за цими законами, бо знає їх; він знає їх бо створив їх, і він створив їх, тому що вони відповідають його мудрості і могутності.

Як істота фізичне, людина подібно всім іншим тілам управляється незмінними законами; як істота, обдароване розумом, він постійно порушує закони, встановлені богом, і змінює ті, які сам встановив. Він повинен керувати собою, і, проте він істота обмежене; як всяке смертне розумна істота, він стає жертвою невідання і помилки і нерідко втрачає і ті слабкі пізнання, які йому вдалося придбати, а як істота відчуває, він знаходиться у владі тисячі пристрастей. Таке істота здатна щохвилини забувати свого творця - і бог нагадує йому про себе в заповітах релігії; така істота здатне щохвилини забувати самого себе - і філософи направляють його законами .моралі; створений для життя в суспільстві, він здатний забувати своїх ближніх - і законодавці закликають його до виконання своїх обов'язків за допомогою політичних і громадянських законів. Усім цим законам передують закони природи, що випливають з пристрою нашого існування. Щоб з ними познайомитися, розглянемо людини в часі, що передувала утворенню суспільству. Закони, за якими він жив у тому стані, і будуть законами природи.

Люди з'єднуються в суспільстві. Кожне окреме суспільство усвідомлює свою силу -звідси війни між народами. Окремі особи в кожному суспільстві відчувають свою силу - звідси війна м / у окремими особами. Поява цих двох видів війн спонукають встановити закони м / у людьми. Люди мають закони, що визначають відносини м / у різними народами: це міжнародне право. Як істоти, що живуть в суспільстві, існування якого потребує охорони, вони мають закони, що визначають

відносини м / у правителями і керованими: це право політичне. Закони, що визначають відносини всіх громадян м / у собою: це право цивільне.

Закони повинні знаходитися в тісному відповідно з народом, для якого вони встановлені. Вони повинні відповідати фізичним властивостям країни (клімату, якостям грунту, її положенню, розмірами, способу життя народу), допускаемому устрою держави, релігії населення, багатства, чисельності, торгівлі, вдач і звичаїв. Нарешті, вони пов'язані м / у собою і обумовлені обставиною свого виникнення, цілями законодавця, порядком речей, на якому вони затверджуються. І сукупність всіх цих відносин утворює те, що називається Духом законів.

Є 3 способу правління: республіканський, монархічний і деспотичний. Республіканське правління - це те, при якому верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або частини його; монархічне - при якому управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; деспотичне - все поза всякими законами і правил рухається волею і свавіллям однієї особи. Для республіки потрібна чеснота, для монархії - честь, а для деспотичного уряду - страх.

Політична свобода полягає не в тому, щоб робити те, що хочеться. Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни.

Характер розуму і пристрасті серця надзвичайно різні в різних климатах, тоді і закони повинні відповідати відмінності цих пристрастей, і відмінності цих характерів. Холодне повітря виробляє стиснення закінчень зовнішніх волокон нашого тіла, чому напруга їх збільшується і посилюється приплив крові від кінцівок до серця. Він викликає скорочення цих м'язів і таким чином ще більше збільшує їх силу. Навпаки, тепле повітря послаблює зовнішні волокна, розтягує їх і, отже, зменшує їх силу і пружність.

Тому в холодних климатах люди міцніше. Ця велика сила має чимало наслідків. Наприклад, велику мужність, велике свідомість своєї переваги, прямота, менше підозрілості, політиканства та хитрості. Народи жарких кліматів боязкі, як старі; народи холодних кліматів відважні, як юнаки. У північному кліматі люди у яких мало вад, чимало чеснот і багато щирості і прямодушності. У міру наближення до півдня ви як би віддаляється від самої моралі: там разом з посиленням пристрастей множаться злочини, і кожен намагається перевершити інших в усьому, що може сприяти цим пристрастям. У країнах помірного клімату народи непостійні в своїй поведінці, а також у своїх пороках і чеснотах, оскільки недостатньо певні властивості цього клімату. У кліматі дуже гарячих тіло зовсім позбавляється сили. Тоді розслаблення тіла переходить на душу: така людина до всього байдужий, всі його схильності набувають пасивний характер, там воліють переносити покарання, ніж примушувати себе до діяльності духу, і рабство здається більш легким, ніж зусилля розуму, необхідні для того, щоб самому керувати собою .

ВАзії завжди були великі імперії, тому влада там повинна бути завжди деспотичною, інакше дуже скоро в ній пройдуть поділу на більш дрібні держави, несумісні, однак, з природним поділом країни.

ВАзії царі дух рабства, який її ніколи не залишав. У Європі в силу її природного поділу утворилося кілька держав середньої величини, де правління засноване на законах.

У країні з відповідною для землеробства грунтом встановлюється дух залежності. Так як селяни менш ревниві до своєї свободи, вони занадто зайняті роботою. Село, яка рясніє всіма благами, боїться грабежів, боїться війська. Таким чином, у країнах родючих найчастіше зустрічається правління одного, а в країнах неродючих - правління декількох.

Багато речей управляють людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї, звичаї; як результат усього цього утворюється загальний дух народу.

18. Бекон Ф. Новий органон. Проблема методу.

"Новий Органон" (1620) (повна назва "Новий Органон; або Істинні вказівки для тлумачення природи") – головний філософський твір Ф. Бекона. У ньому сформульований індуктивний метод нової науки та основні принципи емпіризму.

Бекон ставить завдання сформулювати правильний метод дослідження природи, щоб досягти царства людини на землі. Природою можна оволодіти лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образ, а осягаючи причини і закони, що діють у ній. Досягти об'єктивного знання важко, оскільки людина, що пізнає, може помилитися. Джерелом помилок є особливості суб'єкта, який прагне пізнавати. Тому слід знайти засоби для усунення суб'єктивних перешкод, які Ф. Бекон називав "ідолами", або

"примарами". Ідоли – це різного роду забобони або схильності, якими обтяжена свідомість людини. Ф. Бекон виокремлює чотири види ідолів:

–Ідоли роду. Вони пов'язані з вірою в істинність найкращого. Ці ідоли кореняться у самій людській сутності, в почуттях і, особливо, в розумі людини, і позбутися їх надзвичайно важко. Людський розум, за Ф. Беконом, подібний кривому дзеркалу, яке спотворює все те, що відображається в ньому.

–Ідоли печери пов'язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, схильностями і пристрастями, вихованням тощо. В цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби зі своєї печери, і це призводить до суб'єктивного перекручування картини світу.

–Ідоли майдану. їх джерело – спілкування людей за допомогою мови. Разом із використанням мови людина безсвідомо засвоює всі забобони попередніх поколінь, що містяться у мовних висловах, і внаслідок цього потрапляє в полон помилкових поглядів.

–Ідоли театру є наслідком віри в авторитети, що заважає людині самостійно, без упередження, досліджувати природу.

Протидією цим ідолом служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження. Істинним "знаряддям" пізнання називають індукцію, яка є раціональною методологією аналізу дослідних даних.

Структуру індукції становлять "таблиці відкриття". Сутність їх у тому, що: збирається достатня кількість різних випадків явища, причина або "форма" якого відшукується ("таблиця присутності"); потім підбирається максимальна кількість випадків, що найбільш схожі з попередніми і в яких це явище відсутнє ("таблиця відсутності"); потім підбираються випадки, в яких спостерігається зміна інтенсивності певного явища ("таблиця ступенів"). Порівняння цих таблиць дає змогу виключити фактори, які не супроводжують постійно явище, що досліджується. В результаті можна виявити його причину, закон або "форму".

Процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації в яких природа явища, що досліджується, виявляється більш очевидною, ніж звичайно. Ф. Бекон називає їх прикладами переваги. Дію індуктивного методу ілюструють на прикладі знаходження "форми" тепла.

Ф. Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

–шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

–шлях мурашки. Цей шлях відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження чистих фактів;

–шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

У праці Ф. Бекона набуває нового напрямку і уявлення про мету та призначення пізнання. Відомий афоризм Ф. Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Праця "Новий Органон" не закінчена, хоча Ф. Бекон працював над нею понад 10 років.

19.Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и

отыскивать истину в науках. Проблема методу в науці та філософії.

«Міркування про метод» Декарта належить до числа тих чудових творів людської думки, які не тільки створюють славу їх творцеві, але і надовго визначають характер і напрям подальшого розвитку науки.

Молода буржуазія початку XVII століття, носій передових тенденцій суспільного розвитку, усвідомила безпосередню корисність технічних винаходів і відкриттів і зв'язок технічного прогресу з прогресом науки. Знання є сила, знання збільшує могутність людини - ось думка, що пронизує твори теоретиків буржуазії тієї епохи. Філософія початку XVII століття ставить перед собою завдання - відшукати новий метод науки, який відповідав би потребам технічного зростання і нового капіталістичного способу виробництва.

Задачу відшукання нового методу науки якраз і дозволяє у своєму "Роздумах про метод» Рене Декарт. Він з'явився обоснователем того раціоналістичного-математичного методу, послідовниками якого після Декарта виступили Спіноза і Лейбніц.

Рене Декарту протистояв споконвічний ворог науки - релігія. Богослов'я і тісно пов'язана з ним схоластика пропонували своє пояснення світу і свій метод. Вони стверджували, що людський розум

безсилий пізнати приховану таємницю світу. Силу розуму вони обмежували; його завдання вони зводили лише до тлумачення «істин» віри, здобутих шляхом сверхразумного одкровення. Єдиним придатним для цього методом вони визнавали сіллогістіку - мистецтво, як казав Декарт, «виводити з відомого відоме», та «говорити без сенсу про невідомі речі замість того, щоб пізнавати їх».

В "Роздумах про метод» Декарт обрушується на богослов'я і схоластику. Уявної силі релігійного одкровення він протиставляє міць людського розуму. «Немає таких віддалених речей, - писав Декарт, - яких не можна було б досягти, і таких сокровенних, яких не можна було б відкрити». Шукати істину не в бога, а в людині і у великій книзі природи - ось до чого закликав Декарт.

З окремих наук на початку XVII століття найбільше була розвинута математика. Сам Декарт був математиком, він відкрив додаток аналізу до геометрії. Математика, яка працює абстрактним величинами, здавалася багатьом вченим того часу наукою незалежною від чуттєвого.

Звідси Декарт зробив такий висновок: подібно до того, як математик силою розуму правильно вирішує математичні задачі, так і філософ може осягнути істину однієї чистої силою розуму. Ця думка і лягла в основу декартовского методу наук.

Філософ заперечував можливість досягнення істини шляхом чуттєвого досвіду. Почуття саме по собі є, по Декарту, лише джерелом спутаного і неясного знання. А джерелом ясного і чіткого знання може бути тільки розум, незалежний від почуттів. Для пізнання істини треба піддати сумніву всі свідчення чуттєвого досвіду, треба відмовитися від них, треба закрити очі і заткнути вуха. І тоді залишиться чистий розум, тоді засяє «природне світло» розуму, і почне діяти закладена в душі людини здатність інтуїції. Ця здатність дозволяє ясно і чітко, без допомоги чуттєвого досвіду, відкривати загальні принципи знання.

Математика починає з аксіом і від них переходить до теорем, слідуючи, таким чином, від загальних принципів до конкретних наслідків. Такий метод має бути покладений і в основу філософського знання. Раніше треба знайти «початку філософії», перші принципи знання. Від них відбувається перехід до «законами природи» і, нарешті, - до конкретних речей. Такий зміст знаменитих правил методу, які Декарт наводить у своєму "Роздумах про метод».

Піддаючи сумніву і відкидаючи дані почуттів, я залишаюся, говорить Декарт, як би наодинці зі своєю думкою. Я встановлюю той факт, що я мислю, і з нього складаю, що я існую (cogito, ergo sum). Звідси я вбачаю, що я є мисляча істота. Як ми бачимо, Декарт був тут ідеалістом.

Проти вчення Декарта про інтуїцію вели боротьбу його сучасники-матеріалісти Гоббс і Гассенді. Вони доводили неспроможність положення Декарта: «я мислю, отже - я існую». З таким же підставою, говорили вони, можна з того факту, що «я прогулююся», вивести, що «я є прогулянка». Так матеріалісти Гоббс і Гассенди критикували ідеалістичне вчення Декарта про незалежність розуму від почуттів. Вони правильно доводили, що не можна відривати діяльність розуму від чуттєвої діяльності, що немає такого знання, яке в основі своїй не мало б впливів зовнішніх речей на почуття людини.

Однак у своїй фізики та фізіології Декарт стояв на матеріалістичних позиціях. Цими сторонами свого філософського вчення Декарт увійшов в історію матеріалізму.

Раціоналістичний метод Декарта, при всіх його недоліках, зіграв в умовах XVII століття величезну прогресивну роль. Вчення Декарта про здатність людського розуму осягати істину без допомоги одкровення і релігії було ударом з богослов'я, по схоластики, по середньовічному варварству і марновірству.

20. Камю А. Миф о Сизифе. Світоглядні проблеми сучасної людини.

Складно знайти хоча б один твір Альбера Камю, вільний від філософських концепцій. Такий аналіз його численних критиків. При цьому письменник не визнавав себе філософом в класичному розумінні цього слова. Але «Міф про Сізіфа», написаний у 1942 році, можна без перебільшення вважати чисто філософським трактатом.

Правда, Камю назвав свою працю «есе про абсурд». Цей жанр був обраний їм не випадково, оскільки передбачає вільну композицію твору і залишає за автором право хоч трохи залишатися письменником, а не тільки філософом.

Композиція есе така, що сам міф про Сізіфа займає лише незначну частину твору і поміщений в епілозі. Він підводить підсумок дослідженням проблеми абсурдності існування індивіда. Сізіф, на думку письменника, є щасливою людиною, оскільки відкидає богів і особисто розпоряджається своєю долею. Правда, читачеві з традиційним мисленням складно уявити щасливим чоловіка, який

денно і нощно зайнятий каторжною працею. Тут чітко проявилися бунтарські настрої самого Камю, його бажання кинути виклик Вищим Силам.

Проблематика есе «Міф про Сізіфа», по суті, не нова. Питання про сенс або безглуздості існування завжди був улюбленим предметом дослідження філософів. Їм займалися багато шкіл і найбільші розуми-одиночки. Чимало вчених прийшли до думки, що життя людини абсурдна. Камю цей висновок бере за вихідний пункт своїх міркувань.

Вивчаючи людський досвід, він вважає, що вічні істини щодо себе і навколишнього простору людина виокремлює не шляхом пізнання життя, а за допомогою почуттів. Головним тут є почуття абсурдності, яке ставить під сумнів існування Бога і розумність соціального устрою.

Але, таким чином, доводиться заперечувати будь-які естетичні норми і правила. У стані абсурду дозволено все. Єдиним сенсом стає повнота життєвих переживань. Тому сам абсурд не варто знищувати самогубством, його треба просто прожити, зробивши свій вибір. У житті кожного настає час, коли необхідно вибирати між дією і спогляданням. Це називається: стати людиною. Такий висновок робить Камю.

Сам автор не вірить у гармонію людини з природою. Вона, на його думку, дуже ворожа для розумних істот. Отже, кожна людина може зрозуміти іншого лише на індивідуальному, абсурдному рівні. Про які ж тоді загальних законах сприйняття може йти мова?

Камю проводить серйозний аналіз філософських поглядів тих мислителів, які порушували питання абсурдності до нього. Серед них: К'єркегор, Шестов, Достоєвський, Гуссерль, Ніцше та інші філософи. Однак варто визнати, що, як стійка доктрина, абсурдизм зобов'язаний саме Камю.

Сізіф не самотній на вершині, куди в черговий раз ускочив свій камінь. Сюжетна лінія есе така, що попередньо ми зустрічаємося з багатьма історичними та літературними персонажами минулого, які Камю цікаві в плані підтвердження своїх висновків. Це - Кирилов з "Бісів" Достоєвського; ДонЖуан, Командор, Альцест Мольєра; Адриенна Лекуврер і багато інших.

«Мною обрані тільки ті герої, які ставили своєю метою вичерпання життя ...», - зізнавався Камю.

Учому, звичайно, складно не погодитися з письменником, так це в тому, що у кожної людини є свій вибір: абсурдний або розумний.

21.Печчеи А. Человеческие качества.

У1977 р була опублікована книга А. Печчеї «Людські якості», яка продемонструвала широту і глибину мислення людини, стурбованого за долю людства. У той час як деякі дослідники захопилися математичним моделюванням, прагнучи підтвердити або спростувати виявлення Римським клубом зовнішні межі матеріального зростання, він з усією визначеністю підкреслив, що ці межі виникають з внутрішніх меж, що відносяться до людського розвитку і пов'язаних головним чином з культурою. А. Печчеї висловив тверде переконання в тому, що можливість недопущення глобальної катастрофи безпосередньо співвідноситься з використанням головного ресурсу - людського потенціалу.

Всі зусилля повинні бути сконцентровані, на думку А. Печчеї, на розвитку в людині бажання і здатності керувати собою і своїм світом так, щоб його життєві сили були спрямовані на вирішення гуманістичних завдань. Словом, ключ до порятунку людства закладений в самій людині, в його власній внутрішньої трансформації по усвідомлення тієї відповідальності, яка покладається на нього в епоху глобальних змін у світі.

Не будучи гуманітарієм або філософом за освітою, А. Печчеї прийшов до висновку про необхідність становлення і розвитку того, що він назвав «новим гуманізмом». Цей «новий гуманізм» має характеризуватися почуттям глобальності, любов'ю до справедливості, нетерпимістю до насильства, думкою про єдність світу і цілісності людства, необхідністю в культурному розвитку людини і поліпшенні людських якостей всіх жителів планети, прагненням до самовираження, розкриття можливостей і здібностей людської особистості.

Представлені тут шість цілей пов'язані з «зовнішніми межами» планети, «внутрішніми межами» самої людини, отриманим їм культурною спадщиною, яке він зобов'язаний передати тим, хто прийде після нього, світовим співтовариством, яке він повинен побудувати, екосреди, яку він повинен захистити будь ціною, і, нарешті, складною і комплексної виробничою системою, до реорганізації якої йому пора приступити. [...] Перша мета: «зовнішні межі»

Добре відомо, що, збільшивши владу над Природою, людина відразу ж уявив себе неподільним паном Землі і тут же почав її експлуатувати, нехтуючи тим, що її розміри та біофізичні ресурси

цілком кінцеві. Зараз вже зрозуміли також і те, що в результаті безконтрольної людської діяльності жорстоко постраждала колись щедра і рясна біологічне життя планети, частково винищені її кращі грунту, а цінні сільськогосподарські землі все більш забудовуються і покриваються асфальтом і бетоном доріг, що вже повністю використані багато найбільш доступні мінеральні багатства, що викликається людиною забруднення можна тепер знайти буквально всюди, навіть на полюсах і на дні океану, і що тепер наслідки цього відбиваються навіть на кліматі та інших фізичних характеристиках планети.

Звичайно, все це викликає глибоке занепокоєння, однак ми не знаємо, якою мірою при цьому порушується рівновага і засмучуються цикли, необхідні для еволюції життя взагалі; чи багато ми вже викликали незворотних змін і які з них можуть вплинути на нашу власну життя зараз або в майбутньому; невідомо також, на які запаси основних невідновних ресурсів ми можемо реально розраховувати, скільки відновлюваних ресурсів і за яких умов можемо безпечно використовувати. Оскільки «пропускна здатність» Землі явно не безмежна, очевидно, існують якісь біофізичні межі, або «зовнішні межі», для розширення не тільки людської діяльності, а й взагалі присутності людини на планеті. [775] Зараз потреба в достовірних наукових знаннях про самих цих межах, про умови, за яких ми можемо

до них наближатися, і наслідки їх порушення стає все більш гострою, бо є підстави побоюватися, що в деяких областях межі дозволеного вже досягнуті. Мета, яку я висуваю, повинна бути спрямована не тільки на те, щоб відтворити загальний вигляд проблеми, а й на осягнення деяких найбільш важливих її складових, з тим щоб людина знала, що він може і що він повинен робити, використовуючи природу в своїх цілях , якщо він хоче жити з нею в гармонії. [...] Друга мета: «внутрішні межі»

Цілком очевидно, що фізичні та психологічні можливості людини теж мають свої межі. Люди усвідомлюють, що, збільшуючи своє панування над світом, людини прагненні до безпеки, комфорту і влади обростав цілим арсеналом всякого роду пристосувань і винаходів, втрачаючи при цьому ті якості, які дозволяли йому жити в своїй первозданній незайманої природного середовища проживання, і що це, можливо, послабило його фізично, притупивши біологічну активність. Можна суверенністю сказати, що, чим більше «цивілізованим» стає людина, тим менше він виявляється здатним протистояти труднощам суворої зовнішнього середовища і тим більше потребує того, щоб захищати свій організм і здоров'я за допомогою всякого роду медикаментів, зілля і безлічі інших штучних засобів .

З іншого боку, не підлягає сумніву, що паралельно з цими процесами підвищувався культурний рівень людини, йшов розвиток інтелектуальних здібностей, які приводилися у відповідність зі складним штучним світом, створеним людиною. Проте останнім часом рівновага між прогресом і культурою людини, між прогресом і його биофизическими здібностями виявилося порушено, причому досить серйозно. Так що існуюча нині ступінь розумової і психічної, а можливо, навіть і фізичної адаптації людини до неприродності і стрімким темпам сучасного життя досить далека від задовільної. Правда, людина вельми погано використовує чудові потенційні можливості свого мозку, що цілком ймовірно існування тут якихось невиявлених, прихованих резервів, які він може і повинен мобілізувати на відновлення втраченої рівноваги і запобігання його [776] порушення в майбутньому, коли така нестійкість може бути чревата куди більш жахливими наслідками.

Важко навіть повірити, наскільки мізерні пізнання в цій життєво важливій для людей області, що стосується середніх біофізичних «внутрішніх меж» людини та наслідків їх порушення. Ми сумно мало знаємо про такі важливі конкретні речі, як взаємозв'язок і взаємозалежність між здоров'ям, харчуванням і освітою, які набувають зараз особливий інтерес для країн, що розвиваються; про загальну придатності людини до того способу життя, який він веде зараз і, мабуть, буде вести в майбутньому, про те, чи можна в світлі цього розвинути і поліпшити природні здібності людини, і якщо так, то яким чином.

Незнання цих нагальних проблем може бути чревате самими серйозними, непоправними наслідками для людини як особистості і для суспільства в цілому.

Напередодні майбутніх випробувань, труднощів і проблем нам абсолютно необхідно чітко знати і ясно розуміти, які дійсні можливості середнього індивідуума і як можна підвищити його готовність до завтрашнього дня. Крім того, ми повинні знати, як нам краще використовувати свої розумові здібності, причому щоб не тільки протистояти новим змінам, а й для того, щоб поставити їх під контроль і витягати з них користь. Так що основне завдання зводиться до оцінки сукупності