2. Економічна нестабільність і виникнення інфляції

2.1. Поняття інфляції та методи її виміру.

Інфляція - одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки.

Поняття "інфляція" (від лат. inflatio - надування) вперше було застосовано в Північній Америці в 1861-1865 рр. і означало процес збільшення паперово-грошового обміну. Пізніше цей термін почали вживати у Великобританії та Франції. В економічній літературі він з'явився на початку XX ст.

Найбільш вдалим трактування явища інфляції є зростання загального рівня цін у країні упродовж певного періоду, що супроводжується знеціненням грошової одиниці.

Інфляція завжди негативно позначалася на економічному розвитку, і тому вчені в різний час досліджували це складне економічне явище для того, щоб з'ясувати причини його появи і створити ефективну програму боротьби з ним.

Перші теорії інфляції грунтувались на розумінні цього явища як чисто грошового феномена. Кількісна теорія виникла в XVI ст. (представники: англійський філософ Д. Юм та економіст Д.Рікардо). За основу в ній була взята функція грошей як засобу обігу. Рівняння обміну було популяризоване і теоретично обгрунтоване відомим американським економістом І.Фішером.

МV== РQ, де

М - кількість грошей в обігу:

V - швидкість грошей в обігу;

Р - середній рівень цін товарної угоди;

Q- кількість товарних угод.

Прихильники кейнсіанської теорії відмовилися від жорстких кількісних закономірностей, які пропонувала кількісна теорія, визнали можливість зміни швидкості обігу грошей і обсягу товарних угод в обох частинах рівняння обміну і відповідно визнали, що існує вплив цих змін на інфляційні процеси; включили в аналіз кількісних закономірностей норму відсотка і неоднакову ліквідність різноманітних платіжних засобів і цінних паперів; зробили важливий крок в еволюції інфляції, визначивши два її види: інфляцію попиту та інфляцію витрат (пропозиції), - і розробивши у зв'язку з цим ряд практичних заходів щодо боротьби з нею.

Багато вчених-економістів з недовірою сприйняли теорію Дж. М.Кейнса та дослідження А. Філліпса, а феномен стагфляції зробив очевидною необхідність нової теорії інфляції. За таких обставин в економічній науці виникла нова течія - монетаризм (основоположник - консервативний економіст, лауреат Нобелівської премії М. Фрідмен). Його прихильники виступають проти використання інфляції для підвищення зайнятості. Ця теорія виникла як пояснення механізму прямого впливу збільшення пропозиції грошей на підвищення сукупного попиту і рівня цін.

Формуючи свою теорію інфляції, монетаристи брали до уваги:

- прямий вплив пропозиції грошей на рівень сукупного попиту;

- роль очікувань у розкручуванні інфляційної спіралі;

- природній рівень безробіття.

Щодо першої обставини, то М.Фрідмен вважає зростання пропозиції грошей здатним безпосередньо призвести до зростання витрат і стати причиною інфляції. І пояснює це тим, що люди завжди тримають визначену частину свого доходу у грошовій формі. Отже, якщо збільшиться пропозиція грошей, то відповідно збільшиться і їх кількість у населення, яке буде більше витрачати, а це спричинить розширення сукупного попиту і грошових доходів.

Особливість підходу до інфляційних очікувань у монетаристській теорії полягає у тому, що в цій теорії передбачається врахування людьми в своїх розрахунках тільки реальної заробітної плати. Мається на увазі, що вони постійно роблять поправки на можливість зміни покупної сили грошей у результаті зростання або зниження цін.

Існують і інші теорії, у яких зроблено спробу пояснити феномен інфляції. Наприклад, у США паралельно з монетаризмом виникла теорія “економіки пропозиції”. Головна ідея цієї теорії – необхідність повороту кейнсіанських рекомендацій стимулювання платоспроможного попиту до всебічного стимулювання пропозиції, тобто приватного підприємництва.

Ще один напрям у вивченні інфляційних процесів виник у латиноамериканському регіоні. Це так звана теорія структурної інфляції. Згідно з цією теорією інфляція зумовлена диспропорціями між галузями і секторами господарства, нееластичністю пропозиції стосовно попиту, негнучкістю цін у бік їх зниження. Структуралісти вбачають механізм інфляції в структурі попиту і вважають, що для стримування подібної інфляції необхідні насамперед зміни в структурі економіки на основі стимулювання збалансованого економічного зростання, ліквідації диспропорцій, зростання еластичності пропозиції і мобільності факторів виробництва.

Для глибшого розуміння інфляційних процесів варто не тільки аналізувати теоретичні надбання вчених-економістів про це економічне явище, а й досконало вивчати показники та методи виміру інфляції. Вони дають змогу спрогнозувати майбутній розвиток інфляційного процесу і тим самим передбачити розвиток усіх ланок економіки, адже на врахуванні інфляції грунтується вся соціально-економічна, фінансова та банківська політика. З нею пов'язані, по-перше, соціальні питання: індексація пенсій та допомог, зростання заробітної плати тощо; по-друге, складання економічних програм на мікро- та макрорівнях; по-третє, визначення процентних ставок; по-четверте, взаємовідносини з міжнародними фінансовими організаціями, які надають великого значення рівню інфляції та виконанню зобов'язань щодо його зниження.

Оцінка рівня інфляції на практиці встановлюється насамперед за допомогою виміру темпів зростання цін. У динаміці цін відображаються найрізноманітніші умови макроекономічного розвитку.

Аналіз цін свідчить, що їх рівень та динаміка зумовлені дією складного комплексу чинників: рівня продуктивності праці та ефективності виробництва, стану грошового обігу, платіжного балансу і державного бюджету, взаємовідношення попиту і пропозиції, міри і характеру регулювання цін тощо.

Оскільки інфляція - це зростання загального рівня цін, виражена в процентах, то теорія рівня цін є також теорією темпу інфляції. Рівняння кількісної теорії, записане в процентному виразі, виглядає так:

Зміни М (%) + зміни V (%) = Зміни Р (%) + зміни Q(%)

Темп інфляції можна обчислити так:

Однак постає питання: як можна виміряти рівень цін, що застосовується у визначенні інфляції?

Теоретично він визначається як середня зважена товарів і послуг в економіці, а на практиці вимірюється додаванням індексів, які є середніми величинами споживчих та виробничих цін.

"Правило величини 70" дає змогу кількісно виміряти інфляцію, точніше, дозволяє швидко підрахувати кількість років, які потрібні для подвоєння рівня цін. Число 70 ділять на щорічний рівень інфляції. Переважно "правило величини 70" використовують тоді, коли стоїть завдання подвоїти реальний ВВП або особисті заощадження.

Згідно з монетаристським підходом, інфляція завжди і всюди є грошовим явищем. Рівень цін в економіці визначається кількістю обігових грошей. Це положення описується класичним рівнянням обміну:

МV = РQ, звідки виплаває: Р = МV/ Q, де

Р - рівень цін;

М - грошова маса, яка є в обігу;

V - швидкість обігу грошей;

Q - кількість реальних товарів і послуг.

Усі методи розрахунку інфляції, наведені вище, мають допомогти уникнути значних помилок при прогнозуванні інфляції і відповідно повинні дати змогу передбачити напрям розвитку економіки в цілому та параметри розвитку банківської і фінансової системи.