КОЧЕРГАН
.docx1. Регіональна політика є засобом узгодження державою інтересів загальнонаціонального та місцевого розвитку.
2. Регіональна політика стає засобом територіальної цілісності країни.
3. Не існує універсальних моделей регіональної політики, цілі і пріоритети якої можуть видозмінюватись у залежності від цілої низки як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів.
4. Регіональна політика – явище дуже складне, і тому результат заходів завжди буде відрізнятися від запланованого.
5. У реалізації регіональної політики зростає роль регіонального і місцевого самоврядування.
6. Одним із найскладніших питань розробки сучасної концепції регіональної політики є визначення критеріїв віднесення тих чи інших територій до проблемних регіонів.
7. Регіональна політика на сучасному етапі стає одним з важливіших факторів не тільки економічної, але і політичної та міжетнічної єдності Європи.
Для поліпшення державного регулювання у сфері реалізації державної регіональної політики передбачається:
- удосконалити державне стратегічне регіональне планування, яке б дозволяло точніше та обгрунтованіше визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, враховувати їх під час розроблення відповідних розділів проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України, регіональних та місцевих програм і планів;
- поліпшити механізм державної підтримки розвитку регіонів, концентрації державних ресурсів на вирішенні його пріоритетних проблем, що мають загальнодержавне значення. З цією метою уповноважений центральний орган виконавчої влади має щорічно, з урахуванням розробок із стратегічного регіонального планування, всебічно аналізувати пропозиції головних розпорядників коштів державного бюджету, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у регіонах щодо потреб та можливих шляхів розподілу державних капітальних вкладень між регіонами та забезпечувати найбільш ефективне використання виділених коштів. Схема фінансування заходів повинна, зокрема, передбачати в разі потреби спільне фінансування у певному співвідношенні з Державного бюджету та з місцевих бюджетів спорудження об'єктів, затверджуватися і контролюватися Кабінетом Міністрів України; передбачається посилення відповідальності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за своєчасне у повному обсязі фінансування узгоджених ними спільних заходів з регіонального розвитку;
- стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних економічних зв'язків на основі виробничої кооперації та інтеграції, створення відповідних промислово-фінансових груп, інших сучасних форм господарювання; передбачається розроблення пропозицій щодо законодавчого розширення можливостей місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для розвитку транскордонного та міжрегіонального економічного співробітництва та щодо впорядкування такого співробітництва;
- здійснення системи заходів із розбудови інфраструктури регіонального розвитку, зокрема ринків продовольства, землі, праці та капіталу, включаючи товарні біржі, оптові ринки, агроторгові дома, аукціони, ярмарки, заготівельні кооперативи, підприємства фірмової торгівлі тощо, а також регіональні агентства розвитку, маючи на меті поліпшення умов використання передових інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, розширення залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для регіонального розвитку, вдосконалення підготовки та перепідготовки відповідних фахівців з проблем регіонального розвитку, координації програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку;
- стимулювання розвитку регіонів чи їх частин, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі (депресивні території), шляхом запровадження особливих механізмів бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інвестиційної політики щодо таких територій, визначення чітких критеріїв та строків виділення з метою стимулювання ефективнішого використання внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу таких територій, прискорення соціально-економічного розвитку, подолання депресивності, підтримки соціальної активності та мобільності населення, створення максимально сприятливих економічних, правових та інституційних умов у їх межах для прискорення формування і ефективного функціонування нових суб'єктів господарювання, забезпечення належного соціального захисту населення; статус депресивної території, форми державної підтримки розвитку таких територій мають бути визначені законодавством на основі науково обгрунтованої комплексної оцінки їх економічного, фінансового, екологічного, соціального стану.
Для ефективного здійснення регіонального розвитку необхідно: створення ефективного правового поля; узгодження регіональної політики з загальною стратегією розвитку держави; децентралізація влади; використання внутрішнього потенціалу територій; кооперація і співробітництво між регіонами держави та іншими європейськими країнами. Суть адаптації європейської регіональної політики для України визначається у чіткому застосуванні головних принципів цієї політики.
РОЗДІЛ II.
РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ІНСТИТУТІВ У ФОРМУВАННІ
МІЖЕТНІЧНИХ КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН.
Міжетнічні культурні відносини є способом, сферою і результатом формування та реалізації сутнісних сил людини у процесі взаємовпливу та взаємодії різних соціально-етнічних спільностей. Вони є сукупністю моральних, естетичних, світоглядних цінностей, створених у процесі спілкування, а також способом людського буття в поліетнічному суспільстві.
В залежності від характеру етнонаціональної політики держави, ступеня розвитку національної свідомості і самосвідомості, наявності досвіду міжетнічного спілкування, інтенсивності міжособистісних відносин можна виділити високий, середній та низький рівні культури міжетнічного спілкування. При чому «особлива увага звертається на те, що саме високого рівня культура міжетнічного спілкування включає в себе сприйняття досвіду міжетнічного спілкування як моральної цінності, розвинуту систему інтересів, потреб до міжетнічної взаємодії, застосування моральних норм у міжособистісному спілкуванні, терпимість, толерантність тощо» [14; С.148-163].
Теоретичний аналіз змісту міжетнічних культурних відносин як феномену суспільного буття потребував не тільки визначення її сутнісних характеристик та рівнів проявлення, але й окреслення функціональних складових, що доводять роль даної культури в етнонаціональному розвитку суспільства.
Міжетнічні культурні відносини є однією з підсистем (або відгалужень) загальної культури, вони виконують регулятивну, виховну, пізнавальну, ціннісно-нормативну, комунікативну і прогностичну функції.
Аналіз міжетнічних культурних відносин як окремої цілісної системи дозволив визначити специфічність їх ролі як консолідуючого і стабілізуючого чинника українського поліетнічного суспільства. Зокрема, мова ведеться про те, що міжетнічні культурні відносини:
-по-перше, зберігаючи історичну пам’ять та критично переосмислюючи досвід вирішення етнонаціональних питань, сприяють створенню нових парадигм міжетнічної взаємодії;
-по-друге, діалектично поєднуючи загальнолюдські та етнонаціональні цінності, впливає як на індивідуальне самоутвердження особи, так і на її національну ідентифікацію;
-по-третє, спираючись на систему певних цінностей і норм, вироблених суспільством, формує вимоги і правила міжетнічного спілкування, які зумовлюють соціальний тип поведінки етноспільнот відповідно до вимог сучасного розвитку суспільного організму;
-по-четверте, долаючи негативні явища, такі як національний егоїзм, етнофобія, етноцентризм, які ведуть до загострення етнополітичної ситуації, забезпечує стабілізацію міжетнічних відносин.
Виходячи з позитивного міжнародного досвіду регулювання взаємовідносин між етносуб`єктами, утвердження рівності прав людини, плюралізму (у тому числі й культурного), протидіяння проявам нетерпимості, формування психології толерантності у поліетнічних суспільствах, в Українській державі створена і продовжує удосконалюватись адекватна політико-правова база. Основу її складають Конституція України, закони України “Про національні меншини в Україні”, “Про мови”, “Про громадянство”, Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття), Державна програма розвитку культур національних меншин в Україні, Національна програма патріотичного виховання, формування здорового способу життя та інші документи.
В Україні також розробляється ефективна технологія управління сферою міжетнічних відносин. Важливе значення має і підписання міжвідомчих і міждержавних угод про співробітництво у задоволенні потреб національних меншин і водночас захист українців, які проживають за кордоном.
Аналіз процесів державно-правового регулювання етнонаціональних відносин дозволяє зробити висновок про те, що Українська держава намагається забезпечити поліетнічний характер українського суспільства на основі: проголошення рівноправного співіснування людей незалежно від їх раси, мови, релігійних та інших переконань; створення умов для вільного розвитку національно-культурного життя як української нації в цілому, так і всіх етнічних спільнот, які проживають в Україні; підтримання атмосфери взаєморозуміння та взаємоповаги між представниками різних національностей; спрямування діяльності на виховання патріотизму, толерантного, шанобливого ставлення до культур різних етноспільнот, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин; запобігання та протидія через покарання розпалюванню міжетнічної ворожнечі.
Все це сприяє утвердженню та розвитку високого рівня культури міжетнічного спілкування, подоланню негативних тенденцій у сфері міжетнічних взаємин. Важлива роль політичних партій у формуванні міжетнічних культурних відносин, адже саме через цю інституцію виражається воля представників різних національностей.
З точки зору визначення норм міжетнічної взаємодії, утвердження основ і принципів культури міжетнічного спілкування сучасні дослідники пропонують розрізняти партії націонал-демократичного, націонал-радикального, неокомуністичного і соціал-ліберального спрямування.
Для суверенної демократичної Української держави, побудова якої можлива лише за умови, що всі етнічні спільності будуть жити в мирі й злагоді, велике значення має підтримка політичними об`єднаннями реальної поліетнічності та полікультурності, сприяння формуванню культури міжетнічного спілкування. Саме таких позицій дотримуються політичні формування націонал-демократичного і соціал-ліберального спрямування.
Вони відстоюють ідею визнання вирішальної ролі національного, етнічного фактора у суспільному житті, а до основних положень їх програмових засад відносяться рівноправне співіснування всіх етносів, що проживають в Україні, протидія націонал-екстремізму, націонал-шовінізму та расизму, створення важливих передумов для національної й соціальної злагоди у державі, духовне відродження і розвиток поліетнічного українського суспільства, створення української політичної нації, необхідність ведення діалогу культур як демократичної форми міжетнічної взаємодії.
Важлива роль і значення «Всеукраїнських та регіональних культурно-просвітницьких й національно-культурних об`єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії, сприянні розвитку міжкультурного та міжетнічного діалогу в українському суспільстві» [15; С.86-88].
В Україні багато культурно-просвітницьких організацій, які мають загальнодержавний статус. Процес їх організаційного оформлення розпочався в кінці 80-х рр. ХХ ст., і на сьогодні в Україні діє більше 30 таких об`єднань.
В Україні діють такі організації, як Асоціація національно-культурних об`єднань України, Міжнаціональний конгрес «Злагода», Асоціація «За міжнаціональний мир і злагоду в Україні», Всеукраїнське товариство «Просвіта», Товариство російської культури ім. О.С.Пушкіна, Українське товариство російської культури «Русь», Єврейська Рада України, Всеукраїнський Єврейський Конгрес, Товариство «Україна – Білорусь», Федерація польських товариств в Україні та ін. Ці та інші об`єднання на сучасному етапі організовують різнопланову роботу, а саме: проводять з’їзди національних громад, координують культурологічну і просвітницьку діяльність національно-культурних товариств, підтримують зв`язки з історичними батьківщинами окремих етноспільнот України, «проводять фестивалі національних культур, науково-практичні конференції з питань міжетнічної взаємодії, організовують видавничу справу тощо» [16; С.172-184].
На сучасному етапі розвитку Української держави Всеукраїнські культурно-просвітницькі об`єднання сприяють подальшої демократизації етнонаціональних процесів, утвердженню міжкультурного та міжетнічного діалогу, консолідації як окремих етноспільнот, так і української нації в цілому, що, в свою чергу, впливає на зміцнення основ міжетнічних культурних відносин.
Міжетнічна злагода і суспільна стабільність у державі можлива лише за умови регіональної стабільності, у забезпеченні якої велику роль відіграють місцеві національно-культурні товариства. Певний досвід по реалізації вищеокресленої мети нагромадили об`єднання етноспільнот «Миколаївської, Одеської, Чернівецької, Закарпатської, Харківської областей, Автономної Республіки Крим та інших регіонів» [17; С.31-39].
Через організацію конкурсів, концертів, відкриття недільних шкіл, де вивчається як рідна, так і українська мова й культура, проведення зустрічей із представниками інших етноспільнот із різних регіонів України, відзначення національних свят, регіональні національно-культурні товариства сприяють відродженню і розвитку не тільки національних культур, традицій, мов окремих етноспільнот, а й української нації в цілому, забезпечують урегулювання міжетнічних конфліктів та протистоянь у регіонах, сприяють виробленню таких норм поведінки, які дозволяють не просто співіснувати, але й плідно, конструктивно взаємодіяти, поважати, розуміти культуру представників інших національностей.
Отже, немає сумніву, що подальший поступ України по створенню демократичної правової держави з ефективною та соціально-спрямованою економікою стане найголовнішою підставою для гармонійних стосунків між етнічними складовими українського суспільства. Проте ця майбутність може бути досягнута не сама по собі, а через низку зусиль, впровадження виваженої загальнодержавної та регіональної політики, плідну й цілеспрямовану діяльність політичних партій та громадських організацій, до участі в яких належить залучати представників всіх етноспільнот, а також представників творчої інтелігенції, науковців, вчителів та інших фахівців.
Міжетнічні культурні відносини це спосіб людського буття у поліетнічному суспільстві. Вони є узагальнюючою характеристикою суб`єктів спілкування, що виявляє їх участь у функціонуванні та розвитку громадських інститутів, культурно-національних цінностей та норм спілкування. Теоретичний аналіз міжетнічних культурних відносин дозволяє включити до їх змісту нормативні вимоги, які регулюють міжетнічні і міжособистісні взаємовідносини, традиційні норми та правила спілкування, морально-етичні, світоглядні цінності, соціально-орієнтовану поведінку, діяльність окремих осіб та етнічних спільнот в умовах міжетнічного спілкування.
Міжетнічні культурні відносини відіграють важливу роль у гармонізації міжетнічних відносин, забезпеченні суспільної стабільності в цілому. До особливих функціональних складових, що обумовлюють дану роль, відносяться інтегративна, регулятивна, ціннісно-нормативна, пізнавальна, виховна функції, але, безумовно, провідною є регулятивно-аксіологічна, ціннісна. Тому специфічність ролі міжетнічних культурних відносин полягає в тому, щоб зберегти історичну пам`ять та критично переосмислити досвід міжетнічної взаємодії попередніх поколінь; виробити норми поведінки особи, які б відповідали вимогам сучасного стану розвитку суспільства; формувати почуття взаємоповаги і толерантного ставлення до всього інонаціонального.
В Україні створено грунтовну політико-правову основу, до основних засад якої можна віднести: -- визнання єдиного громадянства; сприяння консолідації та розвиткові української нації, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх етноспільнот українського суспільства; забезпечення всебічного розвитку функціонування української мови, гарантування вільного розвитку і застосування всіх мов національних меншин; гарантування всім громадянам України рівних конституційних прав та рівної відповідальності перед законом; покарання за порушення чи обмеження прав громадян за расовою, національною, релігійною, мовною ознаками, розпалення міжетнічної чи міжрелігійної ворожнечі тощо.
У регулюванні міжетнічних культурних відносин, вирішенні етнонаціональних питань чільне місце посідають політичні партії. В Україні на сучасному етапі провідну роль у формуванні міжетнічних культурних відносин відіграють партії націонал-демократичного та соціал-ліберального спрямування, а саме: Соціал-демократична партія (об`єднана), Партія Регіонів, Народно-демократична партія України, Народний Рух України, Українська Народна партія, Ліберальна партія, Ліберально-демократична партія України (об’єднана) та інші, основним завданням яких є набуття вирішального значення національного, етнічного фактору у суспільному житті, а також вільного розвитку всіх народів, які живуть в Україні. Важливим підгрунттям для формування міжетнічних культурних відносин є програмні положення про рівноправне співіснування всіх етносів України, протидію націонал-екстремізму та расизму, створення передумов для соціальної і міжетнічної злагоди, консолідацію української нації тощо.
Закладають основи та сприяють утвердженню міжетнічної культурної злагоди в українському суспільстві Всеукраїнські культурно-просвітницькі об`єднання. Вони спрямовують свою діяльність на відродження духовності, розвиток національних культур, традицій, мови як окремих етноспільнот, так і української нації в цілому, захист етнонаціональних інтересів, розгортання міжетнічного та міжкультурного діалогу, формування атмосфери взаємодовіри і взаєморозуміння у суспільстві.
Вагоме значення у формуванні гуманістичних принципів міжетнічних культурних відносин відіграють регіональні національно-культурні товариства. Реалізуючи головну свою мету – відродження духовності та забезпечення толерантних взаємовідносин у регіонах, вони організовують фестивалі національних культур, концерти, виставки, відкривають школи; проводять конкурси, зустрічі з представниками інших етноспільнот, організовують лекції з проблем міжетнічних взаємовідносин.
Все це дозволяє краще зрозуміти культуру інших етносів, сприяє стабілізації міжетнічних відносин як в окремих регіонах, так і в Українській державі в цілому. Для подальшого формування міжетнічних культурних відносин головним є всебічний розвиток всіх етносів України. Тобто актуальним залишається курс на плюралізм культур і водночас соціально-економічну та політичну інтеграцію в єдиному національно-державному просторі. Ефективна політика багатокультурності дасть змогу зміцнити міжетнічний мир і забезпечити подальший розвиток українського суспільства.
РОЗДІЛ ІІІ.
РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ
Вагомість регіональних інтересів у процесі функціонування українських державних інституцій обумовлена насамперед глибокими економічними, культурними, психологічними відміностями між різними регіонами України. Так, є Україна як єдине державне утворення, але й водночас, є етногафічні регіони: Слобожанщина та Галичина, Донбас і Волинь, Буковина й Закарпаття. Є український народ, і є народи, що проживають в Україні.
Досвід соціально-економічного розвитку нашої держави протягом останнього десятиріччя засвідчив: регіональні диспропорції, які дісталися у спадщину від СРСР, перетворилися на гальмівний чинник високих темпів зростання на всій території України.
Треба враховувати й факт, що деякі західні й південні землі протягом значного історичного періоду існували за межами основного масиву українських етнографічних земель. До того ж окремим етнічним групам притаманна не лише загальноукраїнська, а й локальна самосвідомість, наприклад, русинам Закарпаття.
Експерти-політологи, аналізуючи нинішні тенденції суспільного розвитку в Україні, передбачають посилення в найближчому майбутньому впливу етнічних чинників у політичному житті держави. Причому політизація етнічності безпосередньо пов’язується зі зростанням напруженості в міжнаціональній сфері, що підсилюється загальним погіршенням матеріального становища населення. І відбувається це, на жаль, як на рівні етнічних груп, так і на міжрегіональному рівні [11; С.102-104].
Складність геополітичного становища в Україні зумовлена значною мірою тим, що її південно-східні регіони перебувають у зоні підвищеної етнополітичної конфліктності. Ця зона входить до так званої «великої євразійської дуги етнополітичної нестабільності», яка визначається деякими фахівцями географічним простором від Північної Ірландії до Шрі-Ланки. Сюди включають і такі регіони України, як Донбас та Крим [9; С.75-82]. Водночас втішною є запропонована деякими фахівцями концепція існування й іншої дуги — «північно-східноєвропейської стабільності». За їхнім твердженням, вона простягається від Ісландії до берегів Волги, проходячи, зокрема, через відповідні західні, північні та центральні області України. Ці регіони характеризуються відсутністю гостроти етнополітичних конфліктів.
Аналітики вважають: для поліетнічних країн потенціальною є загроза міжнаціональних конфліктів. Фахівці слушно наполягають на необхідності розроблення державної концепції етнополітичної безпеки. Її реалізація сприяла б запобіганню ескалації міжнаціональних конфліктів і зміцненню етнополітичної стабільності в українському суспільстві [5; С.6-12].
У цій великомасштабній і складній роботі визначальним є усвідомлення й комплексне врахування на державному рівні особливостей територіальної дислокації етнонаціональних спільнот в Україні. На думку багатьох політиків, державних діячів, нарешті, вчених-аналітиків, однією з найскладніших проблем внутрішньополітичного життя України є процес її регіоналізації. Спостерігається просто-таки хронічна невирішеність ключових питань як на правовому, так і на рівні управління регіональними процесами. Цей чинник, помножений на низку соціально-економічних складових, призводить до посилення відцентрових тенденцій та автономістських настроїв.
Слід наголосити, що відмінності між регіонами України (а деякі з них водночас є своєрідними анклавами етнічних спільнот) передусім мають виробничо-економічний характер. Так історично склалося, що в Україні Схід і Південь індустріальні, з високою концентрацією кваліфікованих робітників, тим часом на Півночі та Заході фактично відсутні заводи-гіганти, а промисловість розпорошена. Ці ж регіони відзначаються й особливою соціально-поселенською структурою. Східний — це своєрідний масив міст і робітничих селищ. Західний характерний тим, що більшість населення проживає в сільській місцевості чи невеликих містечках.
Природно, що спад промислового виробництва катастрофічно позначився на Лівобережній частині України, де зосереджені майже всі галузі промисловості, які раніше були складником єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Економіка саме цих регіонів найбільш пов’язана з російською. Так само й зовнішньоекономічні зв’язки українських областей, які межують із Росією, майже цілковито орієнтовані на російські регіони. Зокрема, по Харківській області цей показник становить 80—95%. Саме через це насамперед східні та південні регіони України завжди проти дистанціювання України від євразійського, передусім російського, ринку [7; С.24-38].
Регіоналізм в Україні має і геополітичний, і етнокультурний підтексти. Це проявляється у впливі Російської Федерації на етнополітичну ситуацію в Україні. Предметом постійної уваги Російської Федерації є Схід та Південь України. Уже традиційно порушується тема становища російського етносу та російськомовного населення. Цікавими є дані соціологічних досліджень щодо бачення громадянами нашої держави взаємовідносини України та Росії. Більш як половина опитаних (52 відсотки) хочуть, щоб це були відносини незалежних, але дружніх держав; близько третини (32 відсотки) виступають за об’єднання в єдину державу; приблизно 10 відсотків — за такі ж відносини з Росією, як з іншими країнами. Стосовно росіян — громадян України, то вони здебільшого схиляються до об’єднання з Росією в одну державу (55 відсотків). Варіантові «незалежні, але дружні держави» віддають перевагу всі регіони, крім Сходу. Діапазон підтримки варіанта «такі ж, як з усіма» — від 1,6 відсотка на Сході до 49,7 відсотка на Заході [2; С.38-56].
Регіоналістика як окрема галузь суспільствознавства покликана осмислити передумови й процеси формування окремих регіонів. Вона активно розвивалася саме в Росії у другій половині 1990-х — на початку 2000-х років. А із середини 1990-х зміцнює позиції і в Україні. Указуючи на причини розвитку російської регіоналістики, самі ж російські фахівці підкреслюють: «Вона бере певний реванш у тих предметних сферах, які раніше були закриті для науково-дослідного пошуку…», (а саме) реального федералізму, територіальних асиметрій, регіональних депресій, міжбюджетних відносин, зовнішньоекономічної регіональної діяльності, «некерованої міграції населення, етнополітичних конфліктів тощо» [15; С.4].
Необхідно відзначити сталу тенденцію зростання інтересу до проблем регіонів. Вона повністю ідентифікується із загальною тенденцією, яка виразно проявилася в поступальному розвитку світового історіографічного процесу кінця ХХ століття й зумовлена актуалізацією вивчення регіональних культур та їхнього взаємовпливу. Те саме стосується й аналізу їхнього впливу на локальні об’єкти соціоетнічних, геополітичних та історико-культурних чинників [14; С.16-22].