4.3. Дипломатія періоду Другої світової війни.

22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Загарбавши Україну, нацисти встановили в ній окупаційний режим, так званий «новий порядок». 16 липня 1941 року Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший з них передавав адміністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному «імперському міністерству у справах окупованих східних областей». Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням. 1 вересня 1941 року почали діяти два райхскомі-саріати – «Остланд» і «Україна». Цей останній охоплював переважну частину України. До нього були включені деякі білоруські землі. А суто українські – Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) – під назвою «дистрикт (округ) Галичина» були приєднані до створеного на території Польщі «генерал-губернаторства». Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та Ізмаїльська області України були включені до її складу. 19 серпня в Бендерах була підписана німецько-румунська угода про передання Румунії української території між Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей. Ця окупована територія дістала назву «Трансністрія» – Задністрянщина.

Власністю «великонімецького райху» оголошувалися всі багатства України – промисловість, сільське господарство, надра, все створене руками працьовитого українського народу. Найстрашнішим було те, що до Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого молодь. За 1942–1944 роки в неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців. Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції 30 червня 1941 року сформували у Львові український уряд під керівництвом Ярослава Стецька. Вже 2 липня почалися арешти, а 5 липня український уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії, нацьковуючи їх одна на одну й примушуючи взаємознищувати свої кращі кадри.

Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України. Міністр східних територій Розенберґ допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не хотів про подібне вирішення українського питання. Він однозначно виступав за німецьку колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця. Частину його планувалося знищити, депортувати, а залишок перетворити на рабів колоністів. 12 червня 1942 року Гітлер затвердив план «Ост» («Схід»), за яким 65% українців мали бути примусово переселеними до Сибіру (така ж доля мусила спіткати 85% поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував маніакальні плани їхнього поголовного переселення до Сибіру.

Попри те, що до кінця 1941 року склалося важливе міждержавне об'єднання – антигітлерівська коаліція, куди увійшли США, Великобританія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емігрантський уряд, що перебував у Лондоні, продовжував претендувати на владу над землями Західної України. Активну зовнішньополітичну діяльність вела ОУН – УПА. Влітку 1943 року вона уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір був підписаний у листопаді-грудні 1943 року, коли делегація УПА під керівництвом М.Луцького на запрошення угорської сторони побувала в Будапешті. Керівництво УПА намагалося порозумітися й з Румунією. В жовтні 1944 року визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі. У цей час сталася подія, якої довго очікували – 1 лютого 1944 року Україні було повернуто її зовнішньополітичні прерогативи. Перед майбутнім підведенням підсумків війни керівництво СРСР прагнуло збільшити кількість держав, які змогли б брати участь у діяльності Організації Об'єднаних Націй, де кожен голос у вирішенні долі повоєнного світу мав бути на вагу золота.