4. Епоха ренесансу. Латиномовна поезія. Розвиток книгодрукування в україні. Полемічна література XVI-XVII ст.

У середньовічній Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності – латинська і візантійсько-слов’янська. Культурний і, зокрема, літературний розвиток у межах кожної з цих спільностей багато в чому розходився, що було зумовлено специфікою в структурі феодального ладу, церковною і суспільно-державного устрою у відповідних регіонах. Важлива роль належала віросповідному чинникові, розколові християнської церкви на православну і католицьку. Важливим чинником розмежування було також те, що візантійсько-слов’янська культурно-історична спільність спиралась на візантійську традицію і користувалася латинською мовою.

«Латинська» традиція була пов’язана із переходом у ХІУ ст. Західної і Центральної Європи від середньовічної культури до культури Ренесансу. А разом з тим виникає новий світогляд, який дістає назву „гуманізм”.

Гуманісти піддавали критиці систему феодального світогляду, боролися за звільнення культури від церковної гегемонії, захищали свободу людської думки, право людини на земне щастя. Як правило, вони зверталися до античності, в ній шукали норми добропорядності, а також до народної творчості, її мотивів та художніх засобів.

Новолатинські поети творили високохудожню поезію, наснажену гуманістичними ідеями. Новолатинська література була явищем загальноєвропейським, вона творила єдиний західноєвропейський літературний контекст, а латинська мова давала змогу переносити на будь-який національний грунт багатство думки і красу слова, а також була засобом проникнення в глибину віків і спілкування між народами. Зробивши крен у бік європейської освіченості, Україна водночас чіпко трималася консервативного курсу, тобто продовжувала консервувати давню духовність, доки в другій половині ХУІ ст. не дійшла переконання про потребу ренесансу в питомих формах.

Найвидатніше ім’я – Юрій Дрогобич (Котермак, близько 1450-1494). Він став першим з українців, котрий почав писати латиномовні поезії, започаткувавши цим самим цілий підвид її в українській літературі. З найвизначніших індивідуальностей, що користувалися латинською мовою як літературною і впроваджували ренесансні літературні форми, особливо вирізняється Павло Русин із Кросна (близько 1470-1517) – поет, магістр Краківського та Віденського університетів, учитель словесності в Угорщині. У 1509 р. видав у Відні збірку латиномовних поезій.

Загалом у першій половині ХУІ ст. створюється ціле явище української латиномовної поезії, яке ми потім фіксуємо до 20-х років ХУІІ ст., після чого латиномовна поезія переходить здебільшого у сфери шкільного вжитку й творення, - останнє велике явище в цьому ряді – творчість закарпатця Василя Довговида, вже в першій чверті ХІХ ст. У ХУІ ст. така поезія твориться так званою „латинською Руссю”, тобто українцями й білорусами з європейською освіченістю й католиками за вірою, бо для того, щоб навчатися в європейських університетах вони мали переходити на римо-католицизм.

Виразною індивідуальністю став Григорій Чуй, русин із Сам бора (близько 1523-1573). Писав поеми, панегірики, еклоги – все латинською мовою, вперше запровадив акровірш. На першу половину ХУІ ст. припадає діяльність Георгія Тичинського Рутенця, професора поетики й риторики в Краківському університеті. Цікавим поетом заявив себе Іван Туробіній Рутенець (1511-1575) – професор і ректор Краківського університету, за фахом правник, автор кількох правничих трактатів, а також латино мовних поетичних епіграм. Має значення для України поетична творчість білоруса Миколи Гусовського, автора знаменитої „Пісні про зубра” (1523), особливо оспівана ним „Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року”. Але найцікавішою  літературною постаттю з-поміж них у тому періоді був знаменитий публіцист І пол.ХУІ ст. Станіслав Оріховський з Перемишля (1513-1566), який вчився в Кракові, потім у Німеччині, де зійшовся з Мартином Лютером, вчився також у Віденському, Болонському, Падуанському університетах. Твори писав розмислові-публіцистичні: „Зразковий підданий”, „Промова на похоронці Сигізмунда І” та ін., підписувався „Оріховський-Русин”, або „Оріховський-Роксолянин”. Написав ряд полемічних творів „Хрещення русинів”, „про целібат”, „Розрив з Римом”, його називали „рут енським Демостеном”, і слава його поширилася по всій культурній Європі.

Найвидатнішим латиномовним поетом України став Себастьян Кленович (бл.1550-1602). До України стосується передусім „Роксолані”, блискучий поетичний твір, в якому автор виявив свій український патріотизм, описав Роксоланію (Україну), її історію, ліси, гори, степи, звичаї народу, його господарчі заняття і проголосив народження у Львові „Руського (українського) Парнасу”, привівши сюди грецьких муз, тобто мислив себе вже національним поетом.

Історичний злам у розвитку літератури, науки, всієї культури спричинило виникнення в Україні книгодрукування. Засновником українського друкарства був високоосвічений українець із лемків Святополк Фіоль. У 1491 році в Кракові він видрукував перші п’ять книжок кириличним шрифтом: «Псалтир», «Часословець» та ін.. поширювались в Україні й видання білоруського першодрукаря Франціска Скорини, що заснував свою друкарню у Вільно. Це була допомога українському народові в його боротьбі проти релігійних утисків за рідну мову, за національну школу. Розвитку української культури сприяло книгодрукування видатного московіта Івана Федорова, який в 1574 році у Львові випустив «Апостол», а згодом в Острозі – Біблію. У боротьбі проти унії ці книги біли дієвою зброєю. Прогресивна діяльність Івана Федорова, який «друкування книг занедбане відновив» (напис на його надмогильній плиті), стимулювала розвиток української літератури і культури в цілому.

Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання.

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (пол. O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим. Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.