4.3. Динамічні характеристики малої групи

Групова динаміка

Концепції і моделі розвитку малої групи

Нормативний вплив у групі

Керівництво і лідерство у малих групах

Прийняття групового рішення

Проблема групової згуртованості і груповий конфлікт

Динамічні характеристики малої групи відображають групові процеси, які відтворюють увесь цикл життєдіяльності групи: утворення, становлення, розвиток, функціонування, розпад, а також нормативний вплив, феномен групового тиску, групову згуртованість, лідерство і прийняття групових рішень.

Групова динаміка

Групова динаміка охоплює всі види колективної взаємодії у групі. Йдеться про такі процеси, як групова згуртованість, влада, прийняття рішення, зміна влади, спосіб реагування на інші групи та ін. Більшість з них відбувається тільки в малій соціальній групі.

Групова динаміка (грец. dunamicos — сильний) — сукупність процесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зору руху, розвитку та функціонування.

Соціальна психологія звертає увагу передусім на те, як мала група формується, розвивається, досягає вершини або зникає чи модифікується.

Термін “групова динаміка” спочатку використовувався для позначення створеної К. Левіним наукової школи (школа групової динаміки), що тлумачила групу як динамічне ціле. Описуючи її властивості, вчений використовував такі закони:

1. Ціле домінує над частинами. Це означає, що групу не можна розглядати як суму індивідів, оскільки вона часто змінює їх індивідуальну поведінку. Ззовні легше впливати на групу загалом, ніж на поведінку окремих індивідів. За таких умов кожен індивід визнає свою залежність від інших належних до групи індивідів;

2. Окремі елементи об'єднуються у ціле. Отже, основою групи є взаємозалежність індивідів, які охочіше приєднуються до груп, з якими себе ототожнюють, а не до тих, від яких залежать, залишаючись серед осіб, до яких відчувають свою належність, навіть якщо їх поведінка є недружньою.

Пізніше ці міркування і висновки були підтверджені емпірично, що дало змогу з'ясувати закономірності функціонування і розвитку груп різної спрямованості.

Механізми групової динаміки забезпечують збалансованість між силами розвитку і стабілізації. Залежно від сповідуваних принципів виокремлюють і класифікують різну їх кількість. За одним із підходів до психологічних механізмів групової динаміки зараховують:

— ідіосинкразійний (грец. idios — особливий, незвичний і synkrasis — змішування) кредит лідера. Феномен “ідіосинкразійного кредиту” є своєрідним дозволом групи на поведінку, яка відхиляється від групових норм. Передусім його надають суб'єкту з високим статусом у групі, оскільки вважається, що він більше, ніж інші, орієнтується на групу, впроваджує інновації, найкомпетентніший. Наприклад, лідерам, які зробили вагомий внесок у життєдіяльність групи, дозволено у своїй поведінці відхилятися від групових норм, експериментувати з новими можливостями. За умови коли такі експерименти з цілями, способами їх досягнення, новими формами міжособистісної взаємодії більшість груп визнає і схвалює як позитивні, їх результати можуть стати новою груповою нормою. Цей механізм сприяє створенню передумов для переходу групи на вищий рівень розвитку;

— розв'язання внутрігрупових суперечностей. Виокремлюють такі типи суперечностей між зростаючими потенційними можливостями групи та її актуальною діяльністю; між зростаючим прагненням учасників групи до самореалізації та самоствердження і одночасно посиленими тенденціями входження особистості до групової структури, інтеграції її з групою; між реальною поведінкою лідера і очікуваннями від неї (ця суперечність зводиться до з'ясування причин розвитку групи через конфлікт між лідером і послідовниками, тобто враховується тільки один аспект розвитку групи). Внутрігруповий конфлікт є потенційною можливістю просування групи до вищих рівнів і сприяє розвитку групи за конструктивного розв'язання суперечностей;

— психологічний обмін. Полягає у наданні групою більш високого психологічного статусу індивідам, котрі зробили вагомий внесок в її життєдіяльність. Різновидом психологічного обміну є ціннісний обмін. Відповідно корисні дії, адресовані як окремим членам, так і групі позначають поняттям “ціннісний внесок індивіда”. У процесі групового функціонування активна участь індивіда (індивідів) у досягненні групової цілі, реалізації групових цінностей “обмінюється” на високий груповий статус. Розвиток групи відбувається через реальні групові дії, внаслідок чого, спираючись на оцінку вкладів у спільну справу, стає очевидною диференціація індивідуальних групових позицій (статусна диференціація).

Зовні простіша, але детальніша класифікація, що має своїми елементами дві групи протилежно спрямованих взаємозалежних механізмів групової динаміки.

1. Механізми розвитку:

— ідіосинкразійний кредит лідера;

— нормативний вплив меншості. Цей механізм розвитку сприяє зростанню пізнавальної активності членів групи, нерідко призводить до зміни групових цілей, способів їх досягнення;

— внутрігруповий конфлікт. Спрямований на розв'язання існуючих у групі суперечностей. Якщо його характер конструктивний, то група має потенційну можливість розвиватися, вдосконалювати форми і методи роботи;

— ефекти поляризації і зсуву до ризику. Виникають у процесі прийняття групового рішення. їх відносять до механізмів розвитку, оскільки вони сприяють обміну думками, обговоренню суперечностей, пропонують варіанти вибору під час групової дискусії.

2. Механізми стабілізації:

— конформність (лат. conformis — подібний). Цей феномен тлумачиться як схильність піддаватися реальному чи уявному тиску групи. Така поступливість виявляється у зміні поглядів та поведінки індивіда відповідно до точки зору більшості. Згідно з цим трактуванням конформність — це механізм стабілізації, який забезпечує перемогу прийнятих більшістю норм, підкорення ним індивідуальних реакцій, оцінок, дій і вчинків;

— сумісність і спрацьованість. Породжують стійкі відносини, до яких залучені учасники спілкування і які задовольняють членів групи;

— згуртованість. Цей процес характеризує ступінь прихильності індивідів до групи. Як стабілізуючий механізм групової динаміки, згуртованість зумовлює подібність думок, цінностей, уявлень про цілі групи, особливості її діяльності та функціонування.

Механізми групової динаміки зумовлюють дві протилежні тенденції — інтеграцію та диференціацію групи, що мають своїм наслідком нерівномірність її розвитку.

Концепції і моделі розвитку малої групи

У процесі суспільного розподілу праці виникає необхідність розв'язання певних соціальних завдань, що й породжує потребу у створенні малих груп, покликаних орієнтуватися на ці завдання. Наприклад, студентська група створюється у зв'язку із вступом випускників шкіл до вищого навчального закладу. Отже, об'єктивні причини виникнення малої групи перебувають поза нею, вони закорінені в ширшій соціальній системі. Важливою психологічною передумовою виникнення групи є потреби індивідів у спілкуванні. На цьому процесі позначаються соціальний досвід, самооцінка індивіда, пов'язані груповим членством очікування, специфіка діяльності, можливість досягнення певної мети та ін.

Серед зарубіжних авторів є багато прихильників думки, що утворення групи зумовлене психологічними причинами, передусім можливістю отримати задоволення від взаємодії з іншими людьми. Поширеною є точка зору, згідно з якою група виникає з необхідністю людини задовольнити свої потреби. Однак пояснення процесу утворення малої групи тільки психологічними причинами не враховує соціального контексту життя спільноти. Адже утворення малої групи пов'язане із сукупністю зовнішніх обставин, що зумовлюють її виникнення, з власне психологічними чинниками, внаслідок дії яких вона стає спільнотою з властивими їй всіма груповими характеристиками.

Утворення групи є процесом її формального виникнення і наповнення людьми, які приносять у групу свої індивідуальні властивості, особистісні устремління, життєвий досвід взаємодії і розв'язання групових завдань.

Формування взаємин між ними — це передумова перетворення групи, що об'єктивно виникла, на психологічну спільність.

Розвиток малої групи. Мала група, як і кожен соціальний організм, переживає у своєму розвитку зміни етапів, стадій, які різняться характером домінуючих тенденцій у внутрігрупових взаєминах. Кожен із представників різних соціально-психологічних шкіл по-своєму виокремлює ці етапи. Наприклад, американський психолог Б. Такмен, надаючи перевагу двовимірній моделі розвитку групи, розглядає дві основні сфери (виміри) групової життєдіяльності: інструментальну (ділову) сферу, пов'язану з розв'язанням групового завдання, та експресивну (емоційну) сферу, домінантою якої є міжособистісний контекст розвитку групової структури (рис. 13). Обидві сфери групового розвитку, хоч і впливають одна на одну, наділені своїми внутрішніми особливостями та закономірностями. У кожній сфері існує по чотири стадії, які послідовно змінюють одна одну.

Російський дослідник Л. Уманський, розгортаючи свою концепцію поетапного розвитку групи, взяв за основу послідовну зміну стадій, які різняться ступенем психологічної інтегрованості у діловій та емоційній сферах (рис. 14). Груповий розвиток, на його погляд, починається з точки, яка знаходиться всередині стадії і називається конгломерат (лат. conglomerates — нагромаджений) — сукупність незнайомих один одному індивідів. Розвиток групи може відбуватися за двома напрямами: за просоціальної орієнтації (рух до позитивного полюса) група, долаючи

Рис. 13. Двовимірна модель розвитку групи (за Б. Такменом)

різні стадії, розвивається уверх аж до найвищої точки, якою є колектив. За асоціальної спрямованості (рух до негативного полюса) група перетворюється на антиколектив. Поступальний розвиток групи, на думку Л. Уманського, стримують (і зумовлюють) такі суперечності:

— між потенційними можливостями групи та її реальною діяльністю;

— між зростаючою інтеграцією членів групи і потребою кожного з них реалізуватися в ній особистісно;

— між посиленням орієнтації групи на спільне “Ми” і усвідомленням місця і ролі групи в ширшій соціальній спільності.

Рис. 14. Поетапний розвиток групи як колективу (за Л. Уманським)

Загалом підхід Л. Уманського зосереджується на динаміці групових процесів, характеристиці відмінних ознак розвитку групи.

Модель, запропонована І. Волковим, відображає власне емоційну динаміку групи. Охоплюючи чотири послідовних фази розвитку міжособистісного контакту — від первинного сприймання і впізнавання до зчеплення (рис. 15), вона містить детальний аналіз розвитку емоційних взаємин у малій соціальній групі.

Рис. 15. Модель емоційної динаміки групи (за І. Волковим)

Англійські консультанти з управління Майк Вудкок і Дейв Френсіс, аналізуючи проблему зрілості групи, зосереджуються на таких стадіях її розвитку: притирання, ближній бій, експериментування, ефективність і зрілість (рис. 16). За їх спостереженнями із підвищенням якості роботи групи розширюються можливості об'єднаних у ній індивідів. Унаслідок цього все більше їх бере участь у плануванні, прийнятті рішення, розв'язанні проблем.

Різноманітні стадії групового розвитку аналізують стратометрична теорія колективу (А. Петровський), емпірична модель розвитку групи (Г. Стенфорд і А. Роарк) та ін.

Попри певні відмінності, кожна модель утворення малих соціальних груп не залишає поза увагою такі основні етапи:

— орієнтування у ситуації. Особливість цього етапу полягає в орієнтації осіб групи у міжособистісних взаєминах;

Рис. 16. Стадії розвитку групи (за М. Вудкоком, Д. Френсісом)

— конфлікт. Він є результатом суперечності між індивідами, між групою та індивідами, а також між різними уявленнями про групові цілі і засоби їх досягнення;

— динамічна рівновага. Забезпечує функціонування групи як єдиного цілого, не застраховуючи від виникнення нових непорозумінь.

Виокремлення цих етапів представниками різних наукових шкіл свідчить, що вони є неминучими у соціальному бутті кожної малої соціальної групи.

Нормативний вплив у групі

Важливою ознакою життя малої групи є реалізація групових норм. Вони становлять сукупність вироблених і санкціонованих групою правил і вимог, які регулюють поведінку індивідів, зумовлюють специфічну для кожної групи систему взаємодії, взаємовпливу і спілкування. Групову норму характеризують такі параметри:

— групова норма є продуктом соціальної взаємодії, що виникає в процесі життєдіяльності групи;

— групова норма може бути задана і більш широким соціальним оточенням;

— для кожної групової ситуації норми не встановлюються, вони формуються залежно від значущих для більшості групи ситуацій;

— система норм забезпечує індивіда орієнтирами в навколишньому середовищі;

— соціальні норми не лише уніфікують поведінку в групі, а й регулюють внутрігрупові відмінності;

— норма може приписувати стандарти поведінки в загальній ситуації, а може визначати реалізацію конкретної ролі у конкретній дії, в якій опиняється людина як носій ролі;

— норми різняться за ступенем прийняття їх групою: одні — схвалюють майже всі, інші — підтримує меншість;

— норми різняться за мірою і широтою девіантності, які вони допускають, а також діапазоном санкцій, які при цьому застосовуються;

— групові норми призначені забезпечувати існування групи як цілісної системи;

— норми можуть бути чинником ригідності (лат. rigidus — твердий, заціпенілий) групи та особистості, обмежувати їх діяльність у нових чи невизначених ситуаціях, гальмуючи процеси індивідуального та групового розвитку.

Соціальна психологія, вивчаючи нормативну поведінку, зосереджується на різноманітних аспектах впливу норм групової більшості і меншості, а також на відхиленнях індивідів від групових норм.

Вплив норм групової більшості. Вплив групової більшості часто реалізується через конформізм як феномен групового тиску. На рівні буденної свідомості це поняття має позитивне, негативне і нейтральне значення.

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища:

— відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво;

— однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують;

— результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.

Нерідко для позначення різноманітних проявів явища конформізму використовують поняття “конформна поведінка” та “конформність”. Оскільки конформізм є ширшим соціально-психологічним явищем, у конкретних дослідженнях здебільшого йдеться про конформну поведінку та конформність. Зміст цих понять вказує на суто психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи: приймає чи відкидає він визнані групою норми, стандарти, цінності, властивості.

Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка —дія людини, яка проявляється у її податливості реальному чи уявному тиску групи, у зміні установок і вчинків відповідно до позиції спільноти, до якої вона причетна.

Реакція індивіда на груповий тиск може бути вербальною і поведінковою. Для соціальної психології важливо, чи змінюється думка індивіда внаслідок того, що він переконався в чомусь (чи відбулися зміни його когнітивної структури), чи він лише зовні демонструє зміни, а насправді власної думки не змінив.

Конформність — схильність індивіда піддаватися думці групової більшості, реальному чи уявному тискові групи.

Конформність проявляється там, де наявний конфлікт між думкою особистості і позицією групи. Ознаками її є зміна поглядів і поведінки індивіда відповідно до точки зору більшості. За своєю сутністю конформність може бути зовнішньою (індивід тільки зовні демонструє підкорення думці групи, продовжуючи внутрішньо чинити їй опір) і внутрішньою (справжнє перетворення індивідуальних установок первинної позиції індивіда на користь групи, засвоєння ним думки більшості). Різновидом залежності особи від групи є негативізм — опір груповому тиску, демонстрація поведінки або думок, які суперечать позиції групи. Нерідко поняття “негативізм” вживається в тому значенні, що й поняття “нонконформізм”. Іноді їх зміст розмежовують, характеризуючи негативізм як демонстрацію поведінки або думки, що суперечить поглядам більшості, незалежно від того, чи має рацію ця більшість, а нонконформізм — як демонстрацію думки чи поведінки, що спирається на власний досвід, незалежно від думки чи поведінки групової більшості. Як антитезу конформності використовують поняття “нонконформність” (лат. non — ні і conformis — подібний, відповідний) — цілковита незгода, нехтування будь-якими нормами та цінностями групи. Ознаками її вважають заперечення вимог, очікувань, норм, розпоряджень соціуму. Водночас відомі тлумачення нонконформізму не як альтернативи, а одного з проявів конформності.

Соціальна психологія протягом кількох десятиліть вивчає проблеми конформізму. У середині 30-х років XX ст. американський психолог Музафер Шериф досліджував у лабораторних умовах формування групових норм та їх вплив на людей, використовуючи так званий автокінетичний ефект (оптичну ілюзію руху нерухомої світлової точки в затемненому візуальному полі). Результат цього та інших подібних експериментів навели на такі висновки:

— у ситуації невизначеності індивід, зіставляючи та порівнюючи власні думки з думками інших, схильний погоджуватися, як правило, з більшістю, пристосовуватися до неї;

— загальна система орієнтирів, яка сформувалася у присутності інших людей, продовжує впливати на погляди та судження індивіда навіть за відсутності джерела цього впливу.

М. Шериф не досліджував власне конформізм. Метою його було вивчення процесу виникнення та формування соціальної норми в умовах лабораторії, а також з'ясування різноманітних аспектів навіюваності людини.

На початку 50-х років XX ст. американський дослідник Соломон Аш звернув увагу на проблеми групового тиску, використавши метод “підставної групи”. Відчутна активізація досліджень і дискусій про природу конформізму як соціального явища, що відбулася в у наступні десятиліття, збагатила соціальну психологію багатьма конкретними висновками. Зокрема було встановлено, що високий ступінь конформності є наслідком недостатньо розвиненого інтелекту, низького рівня самосвідомості та ін. Саме тоді було зроблено висновок, що людина може бути конформістом або нонконформістом. Тобто існує два варіанти ставлення особистості до групової думки: або незгода, відчуження, або повне прийняття її. Стверджувалося також, що ступінь конформності залежить від ситуації, складу та структури групи. Однак ці чинники так і не були з'ясовані (очевидно через лабораторний характер групи, що не дало змоги врахувати значущість для індивіда групової думки). Негативну роль відіграла й абстрактність учасників експерименту, що проявилася у відсутності інформації про їх індивідуальні особливості, соціальні характеристики (цінності, переконання та ін.). Та й сама модель варіантів поведінки була дещо спрощеною, оскільки враховувала лише два її типи: конформну і неконформну. Насправді реальне життя в групі може бути пов'язаним з третім типом поведінки, ґрунтованим на свідомому визнанні особистістю норм і стандартів групи.

Попри ці недоліки, методика С. Аша була використана в подальших експериментах, оскільки багато вчених вважають її взірцем наукової творчості, безапеляційно визнаючи її гуманістичну спрямованість.

Подальші дослідження конкретизували чинники, що зумовлюють конформну поведінку, впливають на неї та визначають рівень конформності. Це — наявність конфлікту (реального, уявного) між індивідом та групою; тиск (вплив) групи через оцінки, образливі жарти тощо; одностайність більшості; згуртованість групи; особливості ситуації; особливості взаємозв'язку індивіда і групи; особливості відповіді на тиск групи; тендерні і вікові особливості; індивідуальні особливості індивіда; соціокультурні особливості; значущість ситуації для індивіда та ін.

Американські соціальні психологи Мортон Дойч та Гарольд Джерард виявили та описали нормативний та інформаційний види групового впливу на індивіда. Нормативний вплив на індивіда пов'язаний з груповими нормами. Йдеться про те, що більшість чинить тиск, і її думка сприймається представником групи як норма. Нормативні вимоги групи оточують людину з раннього дитинства: її вчать дотримуватися групових норм і поважати їх. Інформаційний вплив на індивіда передбачає зміну індивідуальної позиції стосовно групової у зв'язку з тим, що індивід звертається до групи як до джерела інформації. Якщо нормативний вплив змінює систему міжособистісних взаємин, то інформаційний — детермінує прагнення людини до більш-менш адекватної оцінки дійсності.

Досліджуючи залежність поведінки від групи, російський вчений В. Чудновський дійшов висновку про існування таких типів конформної поведінки:

— зовнішнє підпорядкування індивіда групі. Проявляється у свідомому пристосуванні до думки групи, яке супроводжується гострим внутрішнім конфліктом, а також у свідомому пристосуванні до думки групи без яскраво вираженого внутрішнього конфлікту;

— внутрішнє підпорядкування індивіда групі. Індивід сприймає думку групи як власну і підтримує її не тільки в конкретній ситуації, а й поза її межами.

Конформні особи виявляють слабший інтелект, ніж незалежні, їм більше притаманні догматичність, стереотипність мислення, нечіткість думок та висловлювань. Сфера мотивації та емоційних функцій конформної особи характеризується недостатньою силою характеру, невмінням володіти собою у стресових ситуаціях. У сфері самосвідомості вони страждають комплексом неповноцінності, а в стосунках з іншими проявляють авторитарність, занепокоєність справами інших людей. Конформність як міра підпорядкування людини груповим нормам та вимогам є не особистісною рисою, а властивістю міжособистісних відносин, пов'язаних із рівнем розвитку групи, характером її діяльності, ситуацією, наявністю у групі індивідів, які відхиляються від загальної думки, та ін.

Багато дослідників вважає конформізм негативним явищем, якому властиве свідоме пристосування, навіть пристосовництво до дійсності. їх оцінки ґрунтуються на переконаннях, що конформізм за своєю суттю є явищем не так психологічним, як етичним. Опоненти ж доводять, що конформізм виконує важливі функції у процесі соціалізації особистості, інтеграції її у соціальну спільноту. Досить своєрідні міркування висловлюються щодо явища конформності, яке, на відміну від конформізму, окремі науковці вважають неоцінним, тобто таким, що перебуває поза оцінкою. Важливу відмінність конформності від конформізму вони вбачають у тому, що конформність може проявлятися не стільки на рівні індивідуальних відмінностей, скільки на рівні особливостей групової ситуації. Відомі також намагання трактувати конформність до групових норм в одних випадках як позитивний, в інших — як негативний чинник функціонування групи. За твердженням прихильників цієї точки зору, деколи конформність може стимулювати навіть альтруїстичну поведінку або поведінку, яка узгоджується із моральними критеріями самої особистості. Натомість прийняття групових норм, що переслідує особисту вигоду, кваліфікується як пристосовництво. За таких обставин конформність спричинює різні негативні ефекти.

Нормативний тиск (вплив) вступає у непросту взаємодію з можливостями і ресурсами, які перебувають у розпорядженні групової меншості.

Вплив норм меншості. Дослідження проблеми впливу норм меншості започаткував французький соціальний психолог С. Московічі, з'ясовуючи умови, за яких меншість може не тільки чинити опір, а й бути активним джерелом впливу. Спершу вчений звернув увагу на те, що індивід не завжди поступається тиску групи. Аналіз цього феномену вилився в концепцію “активної меншості”, згідно з якою конформність може бути формою переговорів між втягненими у конфлікт щодо певної реальності меншістю і більшістю. Невдовзі було зроблено висновок, що підпорядкування індивіда вимогам групи є не єдиним способом розв'язання конфлікту. Ефективним і навіть неминучим нерідко може бути прийняття більшістю або її частиною позицій меншості (поняття “меншість” використовується в його буквальному значенні). В подальших дослідженнях меншість стали визначати не за кількісним критерієм, а за критерієм впливу.

Меншість — частина групи, наділена меншими можливостями впливу (авторитетом, статусом та ін.).

З таких позицій чисельна меншість фактично може бути більшістю, якщо зможе нав'язати свою думку іншим.

Значущість експериментальних досліджень С. Московічі, його колег та послідовників полягає у встановленні факту існування нормативного впливу меншості та його механізмів, в апробуванні нової моделі соціального впливу, у з'ясуванні залежності впливу меншості від різноманітних змінних (порядок відповідей підставних осіб, тип відповідей та ін.). Ці дослідження навели на висновок, що вплив меншості не можна пояснити тими механізмами, які традиційно використовувалися для пояснення впливу більшості, адже вона не має стільки однодумців, як більшість. Крім того, меншість часто позбавлена змоги здійснювати нормативний контроль над більшістю, доступу до інформаційних засобів впливу. Тому джерела, сутність, чинники впливу меншості є принципово іншими, ніж у більшості. Найвідчутніші з них пов'язані з манерою (стилем) поведінки меншості. Компонентами і водночас параметрами цього стилю є послідовність, постійність, впевненість у собі, здатність залучати до меншості представників більшості, стійкість, структурування і виклад відповідних аргументів. Особливо відчутним є вплив послідовної поведінки меншості на позицію у групі. Стійкість опозиції підриває групову єдність, демонструючи, що думка більшості не є абсолютною і остаточною. Беззаперечне й те, що меншість, яка твердо стоїть на своїх позиціях, впливовіша, ніж хитка меншість. За спостереженнями С. Московічі, прямування меншості за більшістю є просто публічною уступкою, а погодження більшості з меншістю означає і відтворює справжнє нове сприймання дійсності (в експерименті — це сприймання блакитної смужки як зеленої).

У процесі експериментів було з'ясовано, що письмово сформульовані пропозиції меншості у формі закликів та безкомпромісних висловлювань впливали менш ефективно, ніж сформульовані стримано. Послідовна меншість, яка поводить себе у надто ригідній манері (безкомпромісній, категоричній, догматичній, суворій у висловлюваннях), впливає значно слабше, ніж меншість, що використовує гнучкий (адаптивний, м'який у формулюваннях, відкритий для компромісів) стиль переговорів. Вплив постійної меншості залежить і від глибини й сили переконаності представників більшості, від взаєморозуміння між ними, одностайності у висловлюванні думок та пропозицій.

Узагальнені порівняння особливостей впливу більшості та меншості можна звести до таких положень:

— більшість здійснює сильніший вплив на рівні реакції людей на факти, меншість — на рівні правильності позиції;

— вплив більшості стає помітний доволі швидко, вплив меншості може виявитися не в даній ситуації, а в наступних, хоча б частково пов'язаних із нею за змістом.

По-різному виявляється вплив більшості та меншості на внутрішній стан людини. Переживаючи конфлікт з більшістю, індивід часто відчуває свою некомпетентність, незахищеність. Позицію меншості більшість чи її представники розглядають з іронією, роздратуванням, кваліфікують як помилкову. Послідовна меншість сприймається як достатньо впевнена у собі. Меншість викликає відчутніші когнітивні зусилля, ніж більшість, зумовлює виникнення багатьох альтернатив. Крім того, наявність іншої позиції суттєво підвищує вірогідність вироблення індивідом і групою нових креативних (творчих) підходів, оригінальних, прогресивніших суджень і рішень.

Оскільки в реальному житті вплив більшості і меншості існує у єдності, то для побудови цілісної концепції функціонування малої групи ці впливи доцільно розглядати як динамічну систему, в якій вплив більшості виконує для групи роль стабілізуючого механізму, оскільки об'єднані у ній індивіди є запорукою існування групи як цілісності на певний момент розвитку. Водночас високий рівень конформності індивідів у групі, відсутність меншості, яка не поділяє загальної позиції, може спричинити застій, надмірне підвищення конформності. Меншість, порушуючи своїми поглядами і діями цю рівновагу, якщо не забезпечить відповідні зміни, то, принаймні, запропонує різноманітні варіанти розв'язання проблеми.

Керівництво і лідерство у малих групах

Організація внутрігрупового життя, забезпечення різноманітних аспектів життєдіяльності групи та управління нею безпосередньо пов'язані з вирішенням проблеми лідерства і керівництва. Йдеться про персоніфіковані форми соціального контролю та інтеграції механізмів і способів соціально-психологічного впливу задля досягнення максимального ефекту групової діяльності у спілкуванні та управлінні спільнотою.

Особливості керівництва і лідерства у групі. Єдність, організованість, мобільність соціальної групи залежать від багатьох зовнішніх (особливості структури, в яку група включена) і внутрішніх чинників. Впливовими чинниками внутрігрупової єдності є керівництво і лідерство.

Керівництво — здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).

Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник.

Керівник — індивід, на якого офіційно покладені функції управління і організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.).

Завдання його полягає у визначенні цілей спільної діяльності, які фіксують напрям розвитку організації, тобто задають образ кінцевого стану, до якого повинна дійти вона через певний проміжок часу. У визначенні таких цілей, структуруванні діяльності й відносин у спільності під час розв'язання нею різноманітних завдань, у впливі на персонал полягають сенс і сутність процесу керівництва.

З феноменом керівництва пов'язаний феномен лідерства у групі (організації). Вони іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.

Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) — один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.

Цей процес значною мірою детермінований панівними у суспільстві соціальними відносинами. Його характеризують відносини домінування і підкорення, впливу і наслідування в системі міжособистісних відносин у групі. Лідерство спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть, наснаження їх необхідною для цього енергією. Ефективність його залежить від наявності у соціальній групі визнаного всіма, авторитетного лідера.

Лідер — наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.

Феномен лідерства є динамічним процесом малої групи, який може бути доволі суперечливим: домагання лідера і готовність до його провідної ролі можуть і не збігатися. Лідер не висувається групою на відповідну посаду, а спонтанно займає керівну позицію за явної чи прихованої її згоди. Найчастіше він перебирає роль неофіційного керівника, а з його особистістю ідентифікується специфічна система групових норм та цінностей, яка не завжди тотожна офіційній системі. Оскільки лідерство є системою відносин у групі, його слід розглядати як групове явище, адже лідер завжди є елементом цієї структури. Психологічна сутність лідерства полягає у здатності впливати на індивідів і групу, спрямовувати їхні зусилля на досягнення цілей.

Між лідерством і керівництвом, керівником і лідером існують певні відмінності (табл. 9). Однозначної думки про доцільність поєднання в одній особі керівника і групового лідера у соціально-психологічній науці немає. Поширеним є твердження, що лідерські можливості збільшують силу впливу керівника; за активної реалізації керівником якостей ділового і мотиваційного лідера зростає задоволеність індивідів членством у групі. Не менш настирними є міркування, що ролі керівника і лідера у групі мають належати різним особам. Щодо цього використовують такі аргументи:

— діяльність лідера і керівника має неоднакову спрямованість. Керівник зорієнтований на реалізацію завдань групи, лідер — на її внутрішні інтереси;

— експресивний лідер, стаючи формальним керівником, розвалює групову діяльність або змушений переорієнтовуватися на інструментальні функції (ділова сфера). Це може спричинити його конфлікт з групою (він або не стає керівником, або перестає бути лідером);

— існує не так багато груп, яким властиве поєднання в одній особі керівника та інструментального лідера. Як правило, такими є наукові колективи;

— у багатьох групах (шкільний клас, студентська група) таке поєднання неможливе через вікові, статусні відмінності керівника і групи.

Таблиця 9

Відмінності між керівником і лідером

Керівник

Лідер

1

2

— Призначається офіційно;

— має надані законом певні права та обов'язки;

— наділений системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які може впливати на підлеглих;

— представляє свою групу в зовнішній сфері відносин;

— несе відповідальність перед законом за справи у групі;

— регулює офіційні відносини групи як соціальної спільності;

— пов'язаний з усією системою суспільних відносин, оскільки керівництво є елементом макросередовища;

— Визначається стихійно;

— може не мати формальних прав і обов'язків;

— не має офіційно встановлених певною системою санкцій;

— у сфері своєї активності обмежений внутрігруповими стосунками;

— не несе відповідальності перед законом за справи у групі;

— регулює міжособистісні стосунки у групі;

— лідерство виникає за наявності мікросередовища (мала група);

Закінчення таблиці 9

1

2

— керівництво є явищем стабільнішим, ніж лідерство;

— процес прийняття рішення керівником значно складніший, він опосередкований багатьма обставинами, які не обов'язково мають витоки в цій групі чи організації;

— добре розуміє особливості системи, її правила і процедури;

— передусім зважає на кількісні, а не на якісні показники;

— шукає добросовісних виконавців;

— високоосвічений спеціаліст з великим досвідом, постійно підвищує свій професійний і науковий рівень, навчає складних процедур і методів;

— не вибачає помилок ні собі, ні іншим;

— вважає, що навіть висококомпетентні підлеглі нездатні працювати без контролю і вказівок зверху;

— намагається створити собі хороший імідж, хоча це в принципі неможливо через конфліктну природу відносин між ним і підлеглими

— висунення лідера залежить від настрою групи, змін у міжособистісних відносинах;

— здебільшого приймає безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності;

— не намагається зберегти існуючу систему, меншою мірою ніж керівник, спирається на загально прийняті управлінські методи, може нехтувати правилами управлінської ієрархії;

— головним принципом успіху вважає невимушеність;

— шукає однодумців;

— непередбачуваний, винахідливий;

— переважно визнає свої помилки і не боїться виправляти їх;

— діє за принципом рівності;

— цінує повагу колег, має високу репутацію, з повагою ставиться до працівників, захищає їх інтереси

Незважаючи на відмінності, керівник і лідер часто вирішують і взаємопов'язані проблеми, покликані стимулювати групу, націлювати її на розв'язання групових завдань та ін. Чимало спільних рис містять і психологічні характеристики їх діяльності, зокрема:

— керівник і лідер є координаторами, організаторами соціальної групи;

— керівник і лідер, хоч і різними засобами, здійснюють соціальний вплив у групі;

— керівник і лідер використовують субординаційні відносини (керівник — чітко регламентовані, лідер — заздалегідь не передбачені).

Особа, яка претендує на роль лідера, передусім має компенсувати недоліки і прорахунки у діяльності групи та її керівника. В такому разі лідер повинен взяти на себе відповідальність за реалізацію інтеграційної та об'єднуючої функцій. Не менш важливою є регулятивна функція, спрямована на персоніфікацію функціонально-рольових відносин в групі, встановлення і підтримку сприятливих соціально-психологічних відносин, вироблення і підтримку групових норм. Це особливо важливо для груп, у діяльності яких домінують формальні, позбавлені уваги керівника до підлеглих, відносини. Отже, вирішальна роль лідера полягає в інтеграції членів групи та регулюванні взаємин у ній. Намагання придушити вияви у групі лідерської ініціативи зобов'язує лідера підтримувати цю ініціативу в усіх її легітимних формах.

Теорії походження лідерства. У процесі досліджень феномену лідерства, що активно розгорнувся на початку XX ст., сформувалися різні концептуальні системи, теорії, кожна з яких розглядала його під особливим кутом зору, відповідно пояснюючи його походження, сутнісні особливості, вплив на функціонування малої соціальної групи.

Теорія рис (особистісна теорія лідерства). Концентруючи свою увагу на вроджених якостях лідера, доводить, що ним може бути особа з певними особистісними якостями (сукупністю певних психологічних рис). Різні дослідники по-своєму виокремлювали ці характеристики, так і не дійшовши згоди щодо їх переліку. У надрах теорії рис зародилася харизматична концепція, згідно з якою людина народжується із задатками лідера, лідерство послане окремим видатним особистостям як благодать, “харизма” (грец. charisma — дар, милість, Божа благодать). Харизматичний лідер користується у групі абсолютною довірою, спонукає до схиляння перед собою.

Ситуаційна теорія лідерства. Не відкидаючи теорії рис, вважає лідерство продуктом ситуації. Згідно з цими уявленнями, розв'язання завдань і спілкування у різних ситуаціях групового життя виводить на передній план конкретних індивідів, які переважають інших хоча б за однією якістю. Оскільки в конкретній ситуації актуальною є конкретна якість, то лідером стає наділений нею індивід. Відкинувши твердження про вродженість якостей, представники цієї теорії висловлювали свої переконання, що конкретна ситуація стимулює і забезпечує найповніший вияв конкретних рис лідера. Вони також доводили, що людина, ставши лідером один раз, може знову виявити лідерські здібності. Часто, внаслідок дії стереотипів, людина-лідер в одній ситуації іноді розглядається групою як лідер взагалі. Визнання лідером в окремій ситуації, здобутий завдяки цьому авторитет є передумовами обрання індивіда на лідерські ролі й наступного разу.

Поведінковий підхід до проблем лідерства. На думку його представників, лідером стає людина, яка дотримується певного стилю поведінки. Концентруючи увагу на поведінці людини, вони часто абсолютизовували один стиль керівництва, ефективність якого залежала від конкретної ситуації: коли ситуація змінювалася, то змінювався і стиль. У межах цього підходу було досліджено і класифіковано різноманітні стилі лідерства. Проте від поведінкового підходу довелося відмовитися і повернутися до ситуаційного.

Синтетична (системна) теорія лідерства. Ця теорія сформувалася на основі узагальнення напрацювань у межах попередніх підходів. Лідерство вона тлумачить як процес організації міжособистісних стосунків у групі, вважаючи лідером суб'єкта управління цим процесом. Представники цієї теорії суттєву увагу звертають при цьому на структуру особистості лідера, тривалість існування групи та ін. Власне феномен лідерства аналізують як продукт спільної групової діяльності при розв'язанні конкретного завдання, коли індивіди мають змогу виявити свою здатність організувати групу на розв'язання групової проблеми. Отже, спільна діяльність (актуальність мети, широта завдань, різноманітність умов для їх розв'язання та ін.) сприяє виникненню і формуванню лідерства, появі конкретного лідера. Більшість вітчизняних досліджень лідерства здійснюється саме в координатах цієї теорії.

Стилі і типологія лідерства. Традиційно соціальна психологія зорієнтована на дослідження стилю лідерства, а не керівництва.

Стиль лідерства — спосіб, метод роботи, манера поведінки індивіда, типова для лідера система принципів, норм, індивідуальних особливостей впливу на підлеглих.

Попри суттєві відмінності у сутності феноменів лідерства і керівництва, в науці й на рівні буденного мислення вони не завжди розмежовуються. Тому нерідко лідерство трактують як стиль керівництва, поширюючи такий погляд і на типологію лідерів.

Соціальна психологія розглядає три стилі — авторитарний, демократичний, ліберальний (табл. 10), відповідно визначає і три типи лідерів (автократ, демократ, ліберал). У дослідженнях останніх років частіше фігурують такі назви стилів: директивний (командно-адміністративний, авторитарний, за якого керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядкування людей своїй волі), колегіальний (демократичний, за якого керівник надає підлеглим самостійність, довіряє їм), ліберальний (за якого керівник не керує групою, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов'язки тощо). У кожного керівника (лідера) формуються певні стереотипи діяльності, які при виконанні спільної діяльності виявляють себе як стилі керівництва (лідерства).

Таблиця 10

Стилі лідерства (керівництва)

Стиль

Сутнісна характеристика

1

2

Авторитарний

Лідер одноосібно ухвалює всі рішення, віддає накази, робить вказівки. Він завжди точно окреслює межі компетентності кожного, тобто жорстко визначає ранги партнерів і підлеглих. Рішення, ухвалені на верхніх поверхах ієрархії, надходять униз як директиви (тому цей стиль часто називають директивним). Лідер (керівник) не любить обговорення директив, їх належить незаперечно виконувати. Прерогативою лідера є контроль та оцінка ефективності діяльності. Керівники (лідери) характеризуються завищеною самооцінкою, самовпевненістю, агресивністю, дотримуються стереотипних манер у спілкуванні, сприйманні підлеглих та їх дій. Люди, що сповідують авторитарний стиль взаємодії, мають догматичне мислення, за якого тільки одна думка (переважно, керівника) правильна, а всі інші помилкові. Ініціатива підлеглих не заохочується

Демократичний

Властиві колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, поінформованість усіх про розв'язувану проблему, способи виконання завдань, досягнення цілей

Закінчення таблиці 10

1

2

Кожний з учасників взаємодії добровільно перебирає на себе відповідальність за розв'язання завдання і усвідомлює його значущість у досягненні спільної мети. Вони є не просто виконавцями чужих рішень, а мають власні цінності та інтереси, виявляють власну ініціативу. Лідер (керівник) - демократ враховує у взаємодії з іншими їх індивідуально-психологічні властивості, вивчає потреби, інтереси, причини спаду та росту активності, визначає засоби впливу тощо, тобто актуалізує “Ми” в налагодженні соціальних та ділових контактів

Ліберальний

Характеризується незначною активністю керівника, який може й не бути лідером. Проблеми він обговорює формально, піддається різним впливам, не виявляє ініціативи, часто не здатний приймати рішення, уникає цього. У взаємодії з іншими такий керівник (лідер) намагається перекласти розв'язання проблеми на них, нездатний у процесі ділової взаємодії впливати на її результат, уникає інновацій. Ліберал у спілкуванні “пливе за течією”, часто вдається до вмовляння співрозмовника. Тому нерідко активні, творчо зорієнтовані співробітники використовують робоче місце та час для діяльності, не пов'язаної із загальною справою

Відповідно до двох видів групової діяльності — ділової (здійснення спільної діяльності, розв'язання групових завдань) і емоційної (спілкування і розвиток психологічних відносин між членами групи) виокремлюють і два основних види лідерства: лідерство у діловій сфері (інструментальне лідерство) і лідерство в емоційній сфері (експресивне лідерство). Поєднання обох видів лідерства в одній особі фіксує ще один його тип — інструментально-експресивне лідерство, хоч воно не є поширеним. Дії інструментального лідера спрямовані на досягнення мети, експресивного — на підтримання внутрішнього клімату, групову інтеграцію. У групі може бути один лідер, який поєднує у собі інструментально-експресивні дії, або мінімум два лідери, діяльність одного з яких спрямована на управління діловою активністю, іншого — на управління емоційною ситуацією. Різні інструментальні завдання можуть вивести на авансцену групової активності лідерів різного типу: лідера-організатора, лідера-ініціатора, лідера-ерудита, лідера-майстра, а експресивні — лідера-генератора емоційного настрою, лідера емоційного притягання.

Тип (грец. typos — відбиток, форма) лідера (керівника)—людина, наділена лідерськими властивостями; яскравий представник певної групи людей.

Типологію лідерства визначають, беручи за основу зміст, стиль, характер діяльності лідера, що, у свою чергу дає змогу припустити існування восьми типів лідерства (рис. 17). Нерідко при цьому послуговуються і такими критеріями:

1. Оцінення ефективності діяльності лідера. За цим критерієм лідерство поділяють на конструктивне (сприяє успіху і розвитку групи) і деструктивне (знижує ефективність спільної дії).

2. Предметна спрямованість діяльності лідера. На цій підставі твердять про політичний, релігійний, науковий, економічний та інші різновиди лідерства.

3. Рівень енергетичної активності лідера. Йдеться про силу емоційної заразливості, одержимості лідерів та ін.

Стиль керівництва (лідерства), тип керівника, ефективність діяльності групи та існуюча в ній культура управління взаємопов'язані:

1. Стиль керівництва (лідерства) відображає усталені способи діяльності певного типу керівника. Він тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо.

2. Стиль керівництва (лідерства) не є вродженою якістю, а формується і змінюється в процесі діяльності. Його можна коригувати та розвивати.

3. Опис та класифікація стилів керівництва (лідерства) відтворюють змістові характеристики (параметри) спільної діяльності. Йдеться про специфіку завдань, взаємини у групі тощо.

4. Особливості стилю керівництва (лідерства) зумовлені культурними цінностями групи (традиціями, усталеними нормами) та чинниками навколишнього середовища (соціально-економічними, політичними, соціально-психологічними тощо).

Багато характеристик лідера можуть стосуватися і керівника. Тим більше, що в експериментальних дослідженнях стиль лідерства і стиль керівництва виявляють себе однаково. А ототожнення лідерства і керівництва часто є передумовою використання однакових методик під час дослідження стилю лідерства і стилю керівництва. Однак

Рис. 17. Модель типології лідерства (за Б. Паригіним)

таке ототожнення не є виправданим, оскільки функції лідера і керівника суттєво відрізняються.

Лідерство є власне психологічним феноменом, воно зумовлюється взаємодією багатьох змінних (психологічними характеристиками особистості лідера, соціально-психологічними характеристиками малої групи та ін.), а керівництво має змішану природу, поєднуючи в собі різні особливості впливу. Якщо лідерство виникає, формується у процесі спільної діяльності, то керівництво привноситься у групу. Ефективність керівництва залежить від лідерського потенціалу керівника, відповідності умовам і завданням діяльності групи. Стиль керівництва має як об'єктивну, так і суб'єктивну основу, залежить від моральних норм, соціально-економічних та політичних чинників, системи відносин у групі, особистісних особливостей керівника.

У соціальній психології сформувалося кілька підходів до аналізу стилів керівництва, які різняться між собою співвідношенням суб'єктивного і об'єктивного в процесі управління. Тривалий час поширеним був підхід, що спирався на структуру особистісно-ділових якостей керівника. Йшлося про те, що кожний керівник є індивідуальністю, якій властиве неповторне поєднання структурних компонентів особистісно-ділових якостей. Відповідно виокремлювалися:

— уважний стиль керівництва (турбота про статус підлеглих, умови їх праці). Уважні керівники у роботі з підлеглими використовують подяки за хорошу роботу; чуйні до особистих проблем працівників; готові допомогти; позбавлені завищених очікувань від співробітників;

— стиль ініціювання структури (вміння керівника сформулювати мету, розробити план її досягнення). Поведінка керівників, які ініціюють структуру, орієнтується на розподіл підлеглим завдань; встановлення стандартів виконання роботи; інформування підлеглих про вимоги до роботи; уніфіковані процедури стимулювання.

Зважаючи на стиль керівництва було визначено типи керівників:

— орієнтовані на виконання завдання (відповідають стилю керівництва “ініціювання структури”);

— орієнтовані на відносини (відповідають стилю “уважних керівників”).

Беззастережний поділ керівників на зосереджених тільки на роботі чи лише на людині є надто спрощеним. Управлінська практика знає непоодинокі випадки, коли навіть керівник-автократ, зосереджуючись на роботі, одночасно приділяє немало уваги проблемам співробітників та відносинам в організації. Цей недолік намагалися компенсувати інші моделі керівництва. Наприклад, американські дослідники Р. Блейк і Дж. Моутон запропонували модель управлінської сітки, яка охоплює різні комбінації ступеня уваги до виробництва і до людей та обґрунтовує такі стилі керівництва:

— невтручання. Ознакою його є низький рівень турботи про виробництво і людей. Керівник, сповідуючи цей стиль, не керує, багато працює особисто, домагаючись при цьому результатів, достатніх для збереження своєї посади;

— “керівництво приміським клубом”. Характеризується високим рівнем турботи про людей, і низьким — про виробництво, прагненням до встановлення дружніх стосунків, зручного режиму праці тощо;

— “керівництво завданнями”. Увага керівника цілком зосереджена на виробництві, не враховує людський чинник;

— “золота середина”. Керівник прагне поєднати орієнтацію на завдання і на підлеглих та їх інтереси;

— командний стиль (групове управління). Керівник цілком намагається поєднати інтерес до успіху виробництва й увагу до людей.

Командний стиль (групове управління) вважається найефективнішим, оскільки забезпечує згуртованість виробничих осередків, хороші результати праці й високий ступінь задоволеності нею співробітників. Групове управління орієнтується на колективний підхід, особливостями якого є прагнення до оптимальних результатів діяльності організації за активної участі працівників, ініціативність, колективне розв'язання суперечностей, конфліктів.

Прибічники ситуаційних моделей вважають, що не існує універсального стилю керівництва, будь-який з них залежно від ситуації може бути ефективним. Традиційно вони виокремлюють такі типи поведінки керівника, а отже і стилі керівництва:

— керівництво, зорієнтоване на підтримку (увага до підлеглих, турбота про їх добробут, формування дружньої атмосфери);

— директивне керівництво (підлеглим повідомляється тільки необхідна з точки зору керівника інформація; спрямування і координація дій співробітників, контроль за їх діяльністю);

— керівництво, спрямоване на співчуття (консультування підлеглих, урахування їх думок, пошук шляхів подолання суперечностей);

— керівництво, зорієнтоване на досягнення (формулювання і пояснення цілей, пошук способів підвищення результативності праці тощо).

Жоден стиль не є універсальним. За одних обставин ефективне консультування, за інших — делегування. Та за будь-яких умов керівники повинні виявляти гнучкість, всебічно враховуючи особливості ситуацій.

Пошук ефективних моделей впливу на організовану спільність (групу) вивів на трансформаційний стиль керівництва. Керівники, які сповідують його, апелюють до ідеалів і моральних цінностей співробітників, спонукаючи розвиток їх цілей, потреб і намагань. З урахуванням цього вибудовують і свою поведінку, намагаючись бути прикладом для підлеглих, надихнути їх на досягнення цілей.

Стиль лідерства (керівництва) пов'язаний з феноменом психологічної влади у групі. Наприклад, авторитарний керівник залежно від проблеми і складності завдання структуру свого впливу на підлеглих організовує за принципом “керівництво — підкорення”. Тип такого керівника характеризують:

— надмірна централізація влади, ігнорування думки спеціалістів;

— використання різних соціально-психологічних механізмів впливу, зокрема аморальних (інструктаж, тиск, погрози, категоричність висловлювань тощо);

— унеможливлення критики на його адресу, ігнорування думок підлеглих, доцільності вироблення спільних рішень;

— недовіра до підлеглих, нехтування реальним людським потенціалом, обмежене спілкування з персоналом;

— неуважність до індивідуальних особливостей підлеглих, міжособистісних відносин;

— велика соціальна дистанція, офіційність у неформальних ситуаціях взаємодії.

Однозначно негативно оцінювати авторитарний вплив в управлінні не слід. Адже трапляються ситуації (занедбаність роботи, відсутність дисципліни, безвідповідальність, екстремальні умови тощо), що потребують жорстких форм централізованого впливу.

Ефективнішим є демократичний стиль, який засвідчує вміле використання влади і таких психологічних механізмів впливу, як порада, делегування повноважень і відповідальності, переконання, навчання та ін. Усе це забезпечує позитивну саморегуляцію спільноти, розвиток індивідуальної та групової ініціативи. З керівником-демократом пов'язаний психологічний феномен, що спонукає керівників нижчого рангу відстоювати інтереси співробітників перед вищим керівництвом. Високопродуктивними є взаємовплив, зворотний зв'язок, що забезпечує спрямування інформації не тільки від керівника до підлеглого, а й від співробітників до керівника. Керівник-демократ може безпосередньо впливати на групу, індивідів або впливати на співробітника через групу. Водночас йому необхідно враховувати, що група може і негативно впливати на її індивідів, ігноруючи, заперечуючи оригінальні ідеї талановитих людей, спонукувати індивіда до вчинків, які не узгоджуються з його етичними та іншими нормами. При цьому можуть бути використані нелегітимні психологічні, матеріальні механізми впливу (вербування, підкуп, шантаж, наклеп тощо). Керівники, що дотримуються демократичного стилю, такі методи впливу вважають для себе недопустимими. Недемократичні стилі можуть бути пов'язані з неправовими, аморальними засобами впливу.

Ліберальний стиль часто кваліфікують як бездіяльний, що породжує вседозволеність, анархію. Невпливовість людини-ліберала може бути наслідком суб'єктивних особливостей особистості (невпевненість, слабка сила волі, надмірна довірливість тощо), непрофесіоналізму. За таких умов може взяти ситуацію під контроль неформальний лідер, який ініціативно візьметься за розв'язання управлінських рішень. Ліберальний стиль керівництва може бути ефективним, а керівник впливовим, якщо робота має індивідуалізований характер, у групі інтелектуалів, де понад усе ціниться вільна, творча атмосфера, у колективі з високим рівнем індивідуальної та свідомої відповідальності.

Характеризуючи зв'язок стилів лідерства і керівництва з феноменом психологічної влади, слід пам'ятати, що ефективний вплив керівника на групу та індивідів не допускає бездумного наслідування будь-якого стилю, а потребує вироблення власного неповторного стилю діяльності та впливу. Ефективний лідер допомагає групі набувати відповідальності і компетентності. Для цього йому важливо знати, на якій стадії розвитку перебуває група, як відбуватиметься її розвиток і чим він особисто може цьому посприяти. За спостереженнями М. Вудкока і Д. Френсіса, група за ступенем зрілості може перебувати в одній із чотирьох позицій, що потребує відповідного стилю керівництва нею (рис. 18).

Керівники, виховані в різних національних традиціях і умовах, дотримуються і різних принципів індивідуальної поведінки і стилів управління. Тому копіювання і некритичне запозичення культурних теоретичних та методичних надбань у галузі керівництва (лідерства) можуть спричинити не тільки непорозуміння, а й розлад у функціонуванні суб'єктів соціуму.

Рис. 18. Стиль керівництва для робочих груп різної зрілості

Прийняття групового рішення

Група не може існувати як цілісність, не маючи єдиних підходів, думок з принципових питань. Групова думка — це оптимальний для всіх індивідів спосіб розв'язання важливого завдання. Вона може визрівати різними способами. Найзначущішим етапом цього процесу є прийняття рішення.

Прийняття рішення — волевиявлення індивіда або групи людей, спрямоване на формування послідовності дій і вибір альтернативи.

Соціальна психологія переймається різноманітними проблемами, пов'язаними з прийняттям рішення: чи завжди групові рішення є ефективнішими за індивідуальні, як об'єднуються індивідуальні думки в єдине рішення, які наслідки для групи та індивідів має спільне рішення? Процес прийняття групового рішення вона розглядає у теоретичному і практичному аспектах.

Теоретичний аспект пов'язаний із психологічним вивченням цього процесу. При цьому науковців цікавлять різні ефекти групового обговорення, співвідношення індивідуальних і групових виборів, діяльність індивіда, система мотиваційних характеристик членів групи. Прагматичний — налаштовує на вивчення оптимальності альтернатив, способів ефективної організації обговорення і прийняття рішення.

Прийняття рішення як теоретична проблема. Першим рубежем наукового інтересу соціальної психології щодо цього є вияв ціннісних особливостей індивідуальних і групових рішень, явищ групової поляризації, групової нормалізації, “зсування до ризику”, феномену “group-think” (групового мислення, групового духу).

Кожна з форм прийняття рішення має свої особливості, недоліки і переваги (табл. 11), тому жодна не визнана беззастережно як найефективніша.

Таблиця 11

Переваги і недоліки групового прийняття рішень

Перевага

Недоліки

— У групі легше долаються стереотипи мислення; комплексний пошук рішення забезпечує розгляд більше альтернатив, можливих варіантів, дає змогу обрати ефективніші;

— групове рішення охоплює більший обсяг знань та інформації, що підвищує вірогідність знаходження оптимального або близького до нього способу розв'язання групового завдання;

— групове рішення адекватніше відображає суть проблеми, воно раціональніше і не настільки суб'єктивне;

— єдність думок, що увінчує процес вироблення групового рішення, є позитивним мотиваційним чинником як ефективної трудової діяльності кожного працівника, так і групи загалом;

— індивіди, спільно приймаючи рішення, поділяють відповідальність за його виконання;

— груповий принцип прийняття рішення може сприяти поліпшенню відносин у групі; групове рішення краще сприймається, розповсюджується та піддається виконанню

— Блокування рішення внаслідок розходження точок зору;

— прийняття неоптимального результату рішення, за яке виступали найактивніші, але не досить компетентні в обговорюваному питанні члени групи;

— прийняття компромісного рішення, яке не завжди відіграє позитивну роль;

— розроблення й ухвалення групового рішення, на відміну від індивідуального, може займати набагато більше часу; можливе передчасне ухвалення групового рішення та нечітке визначення відповідальності;

— під час групового ухвалення рішень можливі примус, тиск однієї сторони на іншу з метою нав'язати власний його варіант;

— групове прийняття рішення часто викликає стан незадоволення і напруження: кожний учасник дискусії намагається, щоб його точка зору була прийнята (це відбувається через мотиваційні утворення, які виявляються в різноманітних установках, інтересах, бажаннях тощо)

Практика неодноразово підтверджувала оптимальність індивідуальних рішень, які у зв'язку з уникненням багатьох процедурних проблем є оперативнішими, персоніфікованішими. У надто складних ситуаціях, що охоплюють соціальні, психологічні, соціально-психологічні, моральні аспекти, неминучим стає звернення до групової думки.

Обґрунтування переваг і недоліків групового рішення пов'язане з виявом феномену “зсування до ризику”. Він полягає в тому, що групове рішення є ризикованішим порівняно із середнім з індивідуальних рішень, прийнятих до групового обговорення. Групі властивий і ефект групової нормалізації, згідно з яким вона відкидає найбільш крайні рішення і приймає середнє з індивідуальних.

Групова нормалізація — соціально-психологічний феномен, який виникає у результаті групової дискусії, коли протилежні точки зору, навіть екстремальні позиції, згладжуються і стають єдиною усередненою думкою.

Цей факт заявив про себе у процесі досліджень групових норм, конформної поведінки та ін. Було встановлено, що певна кількість осіб, які беруть участь в груповій дискусії і виробляють групові рішення, ризикує, а рівень їх ризику значно більший, ніж в окремої людини, яка діє за таких самих обставин. Як з'ясувалося, потяг до ризику зумовлюють кілька чинників:

— розподіл відповідальності (послаблює страх перед ймовірною помилкою);

— ціна ризику (якщо ризик має позитивну цінність в соціокультурному середовищі, люди прагнуть до нього, якщо навпаки, намагаються уникати);

— індивідуальні особливості індивідів.

Ці спостереження зумовили появу гіпотез, які намагались розшифрувати феномен “зсування до ризику”. За однією з них, групова дискусія, породжуючи емоційні контакти між членами групи, може спричинити відчуття спільної відповідальності, а отже й особистої безвідповідальності або меншої індивідуальної відповідальності за ризиковані рішення, оскільки вони належать усій групі. Таке групове обговорення проблеми сприяє прийняттю ризикованіших рішень. Друга гіпотеза ґрунтується на якостях лідера, його особливостях сприймання ситуації. Оскільки він більш схильний до ризикованих рішень, то у процесі обговорення проблеми переконує групу в своїй правоті. Ще одна гіпотеза — гіпотеза ризику як цінності — виходить з переконання про соціальну значущість, престижність ризику. її прихильники вважають, що готовність до ризику підвищує статус людини у групі, тому більшість вдається до ризикованіших рішень, намагаючись підвищити свій статус.

Ефект “зсування до ризику” не є універсальним і єдиним наслідком групового обговорення проблеми. Іноді відбувається “зсування” групового рішення в бік обережності. До того ж групова дискусія не завжди приводить до ризикованіших чи обережніших рішень.

На поведінку особистості під час прийняття рішення впливають мотив досягнення успіху й мотив уникнення невдачі. Досліджує їх теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності (засновники — американські вчені Д. Макклелланд, Д. Аткінсон і німецький учений X. Хекхаузен). Залежно від домінування однієї з цих тенденцій по-різному поводять себе індивіди, приймаючи рішення, пов'язані з ризиком (табл. 12). Цю теорію багато хто сприймає як гіпотезу, оскільки однозначних її підтверджень експериментальні дослідження не дали.

Таблиця 12

Поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху і на уникнення невдачі

Поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху

Поведінка людей, мотивованих на уникнення невдачі

1

2

— Ставлять перед собою позитивну мету, досягнення якої розцінюється як успіх;

— шукають таке розв'язання групового завдання, яке б допомогло виявити активність у досягненні мети;

— когнітивна сфера таких людей налаштована на очікування успіху, мобілізацію своїх ресурсів для прийняття групового рішення;

— упевнені в своїх діях, вчинках, можливостях;

— у ситуаціях прийняття рішення надають перевагу завданням із середнім рівнем ризику;

— високоактивні, самостійні;

— виявляють високу відповідальність;

— Усі думки і дії налаштовані на уникнення невдачі;

— проявляють невпевненість;

— обирають завдання з низьким або високим рівнем ризику;

— розв'язуючи групову проблему, не вірять у можливість досягти успіху;

— не відчувають задоволення від групової дискусії;

— відчувають страх перед відповідальністю за прийняте рішення;

— бояться помилок і покарань;

— після невдачі інтерес до розв'язання групового завдання падає;

— вияв активності невеликий;

— уникають самостійного розв'язання проблеми;

Закінчення таблиці 12

1

2

— намагаються знайти адекватні засоби досягнення мети;

— після невдачі інтерес до розв'язання групового завдання зростає;

— після невдачі часто досягають кращих результатів

— намагаються “обійти” труднощі, пов'язані з досягненням мети;

— бояться діяти без вказівки зверху”

Під час групової дискусії з приводу вироблення групового рішення виникає явище, назване “феноменом групової поляризації”.

Групова поляризація — соціально-психологічний феномен, що є результатом групової дискусії, у процесі якої різні точки зору, думки оформлюються у дві протилежні безкомпромісні позиції.

Групове обговорення проблеми сприяє зміцненню засадничих думок індивідів. При цьому середні перебувають на другорядних ролях, а крайні, розподілившись між двома полюсами, починають формувати групову думку.

Групова поляризація трактується і як посилення внаслідок дискусії екстремальності групового рішення. Величина її буде тим більшою, чим далі зміщені первинні переваги членів групи від середніх значень. Крайня форма цього явища виражає стан внутрігрупового конфлікту, нервово-психічного напруження, що може спричинити негативні наслідки і для особистості, і для групи.

У процесі дослідження феномену групової поляризації сформувалися теорія інформаційного впливу і теорія нормативного впливу. Теорія інформаційного впливу зосереджується на аргументах, якими послуговуються під час обговорення групового завдання. Головна її ідея полягає в тому, що думки членів групи інтенсивно поляризуються в процесі дискусії, якщо переконливі аргументи на користь однієї з альтернатив з'являються спочатку лише в окремих учасників. Ознайомлення з ними стимулює відповідні думки суб'єктів дискусії. Теорія нормативного впливу ґрунтується на особливостях розгляду і самооцінки членів групи в процесі внутрігрупової дискусії. Порівнюючи свої думки з іншими і зауваживши підтримку своєї позиції, індивіди можуть ще більше наполягати на своєму. Тобто, якщо в процесі групового обговорення індивід бачить, що інші дотримуються позиції, спрямованої на цінну альтернативу, то він посилює категоричність своїх суджень, щоб вигідно вирізнитися з поміж інших.

Аналіз процесу прийняття рішення у групі пов'язаний і з виявом ефективності групових рішень. Вони можуть бути неефективними у складних, екстремальних та ізольованих ситуаціях. Ефективність їх залежить і від того, наскільки компромісна позиція членів групи: в одному випадку компроміс є засобом нейтралізації протистояння різних позицій і підходів, в іншому — свідчить про неможливість вироблення оптимального рішення, що змушує погодитися, хоч і не з оптимальним, але з таким, що задовольняє більшість групи, рішенням. Такий компроміс неефективний, він нехтує конкретні реалії внутрігрупового життя. Неефективними бувають групові рішення і тоді, коли групі необхідно розв'язати надскладні проблеми або коли в ній відсутній лідер.

Під час дискусій можливі і певні деформації, які впливають на якість групового рішення. Спостерігаючи за життєдіяльністю (політичною, військовою) груп, американський дослідник Ірвінг Дженіс у 70-ті роки XX ст. відкрив феномен “group-think”.

“Group-think” — спосіб (режим) мислення людей, які, перебуваючи у тісно згуртованій групі і прагнучи до єдності думок, головним вважають пошук консенсусу, що знижує їх здатність до пізнання реальності.

Йдеться про те, що виробленню і прийняттю правильного рішення заважає надмірна одностайність групи. Найзначущішими чинниками формування “групового мислення” є:

— висока згуртованість групи;

— яскраво виражене “Ми-почуття”, ізольованість групи від альтернативного джерела інформації;

— невизначеність щодо схвалення індивідуальних суджень та думок.

Серед симптомів групового мислення виокремлюють ілюзію невразливості (поділяється більшістю або усією групою, наслідком є перебільшений оптимізм і схильність до надмірного ризику) і надмірну віру в етичність та принципи поведінки (членів групи іноді спонукують ігнорувати моральні наслідки прийняття рішення). Внаслідок їх дії члени групи нерідко переоцінюють свої права і можливості.

Модель І. Дженіса швидко здобула широку популярність, однак лабораторні експерименти не підтвердили усіх її позицій.

Прийняття рішення як практична проблема. Прийняття рішення у практичних вимірах передбачає з'ясування особливостей групового завдання, опанування його технологій і конкретних форм. Спосіб прийняття групового рішення залежить від поставленого перед групою завдання.

Групове завдання є наслідком планування групою спільних цілей, орієнтирів і дій, покликаних сприяти розвитку групи. Зрештою, план — це система об'єднаних спільною метою завдань. Формулювання групового завдання і пошук способу його розв'язання — доволі складний процес, який залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Передусім він має враховувати потенційні можливості групи (здібності, професійну підготовленість учасників розв'язання спільного завдання, соціально-психологічний клімат у групі), зміни навколишнього середовища (як можуть вплинути на групу поведінка суперників, зміна нормативних вимог тощо). Спосіб, за допомогою якого індивід чи група розв'язує завдання, залежить від вимог до завдання (можливостей, необхідних для його вирішення) і людських ресурсів (знань, навичок, умінь). Успішне розв'язання групового завдання передбачає:

— ефективну систему комунікацій і участь у цьому процесі всіх або більшості з групи;

— встановлення багаторівневих відносин між елементами завдання;

— усвідомлення значущих аспектів завдання, оцінення їх смислу, включення їх у певні відношення.

Групові завдання класифікують за багатьма критеріями, що дало змогу виробити багатоаспектну типологію (табл. 13).

Під час розв'язання групових завдань неминуче доводиться долати різноманітні об'єктивні і суб'єктивні проблеми. При цьому кожний член групи використовує власну систему суб'єктивних оцінок. Тому надзвичайно важливо, наскільки правильно в групі оцінюють ситуацію, що передує розв'язанню завдання, співвідносять перспективні і поточні завдання. Отже, перед тим як розпочати обговорення проблеми, слід з'ясувати, чи доцільно в тій ситуації ставити і розв'язувати конкретне завдання, а також чи необхідні для цієї роботи різноманітні умови і терміни.

До найпоширеніших технологічних способів розв'язання групових завдань формами групового обговорення належать групова дискусія, групове інтерв'ю та ін.

Таблиця 13

Класифікація групових завдань

Ознака, критерій, за якими класифікують завдання

Типи завдань

1

2

Зміст

— значущі;

— малозначущі;

Виконуваність завдань

— завдання, які можливо розв'язати;

— завдання, які неможливо розв'язати;

Обізнаність керівника про завдання

— завдання, які належать до компетенції керівників;

— завдання, які не належать до компетенції керівників;

Ступінь оцінювання функціональних витрат

— просте (легке);

— складне (важке);

Можливість поділу завдання на складові

— завдання, які можна поділити на складові (подільні);

— завдання, які неможливо поділити на складові (унітарні);

Кількість виробленого чи якість дії

— завдання максимізації (полягають у тому, щоб якомога більше чи швидше це виробити);

— завдання оптимізації (спрямовані на забезпечення якості дії, результату та ін.);

Співвіднесення індивідуального вкладу з груповим продуктом

— адитивні /лат. additivus — придатковий, пов'язаний з додаванням / — (індивідуальні вклади об'єднуються);

— компенсуючі (вимагають групового рішення, яке є середнім арифметичним індивідуальних рішень членів групи);

— диз'юнктивні / лат. disjunctio, disjungo — роз'єдную, розрізняю / — (група має обрати одне рішення із загального фонду індивідуальних думок учасників процесу);

— кон'юнктивні / лат. conjunctivus — з'єднувальний / — (члени групи мають діяти як одна команда);

— дискреційні / франц. discretionnaire — залежний від власного розсуду / — (група вирішує, як розв'язувати проблему, тобто як індивідуальний вклад співвідноситься з груповим продуктом);

Залежність членів групи від результатів

— спільні (спільність інтересів, тобто індивідуальні інтереси збігаються із груповими; співробітництво, коли всі в групі однаково поділяють загальний успіх чи поразку);

Закінчення таблиці 13

1

2

— змагальні (зіткнення інтересів; суперництво, тобто всі особи, що належать до групи, беруть участь у боротьбі за результати);

— змішана мотивація (одночасні єдність і зіткнення інтересів; суміш співробітництва і суперництва створює соціальну дилему);

Оригінальність, дискусійний характер розв'язання

— продуктивні (сприяють генеруванню нових ідей, творчих продуктів; групові наслідки забезпечують нестандартні, оригінальні ідеї);

— проблемні (зміст передбачає обговорення та розв'язання конкретної проблеми; висока орієнтація на дію, досягнення запланованого результату);

— дискусійні (вимагають від членів групи дискусії з приводу вироблення загального рішення; високе включення у груповий процес)

Групова дискусія (лат. discussio —- розгляд, дослідження) — метод групового обговорення проблеми, який дає змогу виявити спектр думок і суджень членів групи, запропонувати можливі шляхи розв'язання завдання, знайти групове розв'язання проблеми.

Під час групової дискусії відбувається зіставлення, зіштовхування протилежних позицій, що відкриває її учасникам різні аспекти проблеми, допомагає послабити їх опір новій інформації. Часто групова дискусія сприяє виробленню групової норми, якщо ініційоване групою рішення є логічним висновком дискусії і підтримане всіма присутніми. Вона відкриває широкі можливості для оприлюднення точок зору, з'ясування альтернатив, активації інтересу до обговорюваної проблеми і є ефективним засобом згуртування і розвитку групи, вироблення нею оптимального рішення, а також засобом поляризації думок. Групова дискусія — завжди складний і багатогранний процес, який вимагає високих професійних навичок усіх її учасників.

Групове інтерв'ю (англ. intervien, букв. — зустріч, бесіда) — засіб з'ясування суджень і думок членів групи з конкретного питання і оцінення ситуації, що склалася.

На першому етапі групового інтерв'ю інтерв'юери утримуються від оцінення фактів, дають змогу членам групи вичерпно сформулювати свою точку зору. Обговорюють і оцінюють зібрані факти вони на другому етапі. Завершується ця робота узагальненням нагромадженого матеріалу з відповідними коментарями і рекомендаціями інтерв'юерів.

Розв'язання групових завдань може відбуватися на різних якісно-смислових рівнях (табл. 14).

Таблиця 14

Рівні, типи розв'язання завдань і ключові навички (за М. Вудкоком, Д. Френсісом)

Рівні

Тип розв'язання завдань

Ключові навички

1

Рутинний

— неухильне дотримання процедури;

— раціональна оцінка ситуації;

— гуманне лідерство;

— контроль / мотивація;

2

Селективний

— визначення цілей;

— планування;

— аналіз / розвиток;

— аналіз інформації;

3

Адаптаційний

— ідентифікація проблем;

— систематизоване розв'язання проблем;

— створення робочих груп;

— аналіз можливого ризику;

4

Інноваційний

— творче управління;

— стратегічне планування;

— системний розвиток

Чим більше суб'єктивні оцінки окремих осіб у групі збігатимуться з об'єктивною значущістю завдань, тим більша вірогідність вибору ними ефективного шляху їх розв'язання. Якщо у групі домінує думка керівника (лідера), прийняття рішення значною мірою буде детерміноване спонуками, стимулами, зумовленими його поглядами, поведінкою. Часто в таких випадках мотиваційними впливами керівника є намагання продемонструвати свою професійну перевагу над підлеглими, реалізувати особисто значущі суб'єктивні цілі, прагнення до влади. Позначається це і на поведінці підлеглих, які беруть участь у прийнятті рішення. Характеризують її намагання поступитися керівнику, прагнення приховати професійну некомпетентність, уникнути зауважень на свою адресу. У групі з партнерськими відносинами кожний учасник обговорення проблеми намагається реалізувати свої інтелектуальні можливості. Однак при цьому всі оцінюють свою позицію як єдино правильну, що не потребує обговорення.

Під час розв'язання завдань, віддалених від їх компетенції, учасники дискусії виявляють вищу ініціативу, здатність до ризику. Розв'язання завдань, що перебувають у сфері їх компетенції, налаштовує на обережну, позбавлену ризику поведінку. Нераціональний підхід до розв'язання завдання, неадекватні групові рішення є наслідком безініціативності, безвідповідальності, низької компетентності лідера. Розв'язуючи конкретні групові завдання, лідери (керівники) обирають одну з таких тактик:

— ризик з підвищеною відповідальністю;

— затягування розв'язання завдання з метою уникнення відповідальності;

— самостійне розв'язання проблеми, пов'язане з обачним ризиком;

— мінімум самостійних дій, уникнення відповідальності за нерозв'язання завдання.

Вибір засобів, методів, тактик розв'язання завдань залежить від типологічних якостей керівників (лідерів) групи. Керівник з яскраво вираженими якостями лідера навряд чи пристосовуватиметься до проблеми або уникатиме її розв'язання. Очевидно, він обере тактику протиборства або співробітництва і не шукатиме компромісів. Орієнтовані на себе керівники обиратимуть “агресивну” тактику — протиборство, а орієнтовані на інших — співробітництво або компроміс. Знаючи особливості взаємодії конкретного лідера (керівника), його орієнтованість (на ціль або на відносини з людьми), можна спрогнозувати вибір ним тактики розв'язання конкретного групового завдання.

Продуктивність групового розв'язання завдання вимірюється потенційними можливостями групи, тобто її потенційною продуктивністю (вмінням адекватно оцінити ситуацію, значущістю самого завдання, здатністю обрати відповідні методики і тактики його розв'язання та ін.), за мінусом втрат мотивації і втрат, що виникають при координації, взаємодії і спілкуванні. Обрання лідера групи є ефективним стимулом підвищення координації, взаємодії і спілкування, засобом активації групових зусиль, зниження координаційних втрат. Ефективність роботи лідера (керівника) залежить від особливостей групи, взаємин у ній, специфіки завдань, зовнішньої ситуації.

Нечисельні групи, до яких належать компетентні, високоорганізовані індивіди, здатні самостійно задовольняти свої інтереси. Вони рідко потребують керівництва, орієнтованого на розв'язання завдання, оскільки саме завдання автоматично контролює їх поведінку. Таким групам потрібен керівник, який орієнтуватиметься на взаємини, підтримуватиме на відповідному рівні мотивацію індивідів. Ситуаційні вимоги до розв'язання групових завдань та прийняття рішень виходять з того, що зі зростанням чисельності групи зростає потреба в керівництві нею. У великих групах координація і мотивація членів групи може стати відчутною проблемою, для розв'язання якої запроваджують посаду керівника.

Найскладнішою психологічною процедурою, найголовнішим оцінювальним критерієм здібностей, умінь і навичок членів групи та їх керівника (лідера) є безпосереднє прийняття групових рішень.

Групові рішення можуть бути програмованими (базуються на заведеному порядку, послідовних процедурах, ухвалюються за типових обставин; мають обмежену кількість альтернатив; повинні відповідати динаміці розвитку організації) та непрограмованими (використовують у невизначених, неструктурованих ситуаціях, зумовлених відсутністю інформації, нечіткістю цілей, завдань; вибір засобів розв'язання проблем може бути надзвичайно великим).

Прийняття групового рішення є складним психологічним процесом, під час розгортання якого не завжди спрацьовують логіка, інтуїція, оскільки в ньому переплітаються соціальні установки, особистісні характеристики, інтуїція, емоції тощо. Залежно від того, які чинники домінують, виокремлюють інтуїтивні (вибір на підставі відчуттів) та раціональні (базуються на судженнях, знаннях, попередньому досвіді) рішення.

Соціальна психологія вважає прийняття групового рішення вольовим актом, результатом якого є формування мети і засобів її досягнення. Участь усіх осіб групи у плануванні й прийнятті рішення — відчутний мотивуючий чинник: чим більше учасників виконання завдань залучено до прийняття рішень, тим сильніша мотивація участі в реалізації групових рішень.

Процедура прийняття групового рішення пов'язана із стилем керівництва. За авторитарного стилю керівник у процесі прийняття рішення керується своїми ідеями, досвідом, планами, орієнтується на свої оцінки проблеми, а думки колег адаптує до своєї концепції її розв'язання, намагаючись відповідно добирати засоби. Демократичний стиль забезпечує оптимальну взаємодію керівника з усіма індивідами групи. Усі вони мають широкий простір для особистої ініціативи та активності. За ліберального стилю особиста участь керівника у процесі прийняття рішення дещо занижена, внаслідок чого ініціативу перебирає на себе неформальний лідер, який активізує членів групи. Багато керівників у процесі прийняття рішення орієнтуються на зовнішні або внутрішні чинники, на підставі чого розрізняють “зовнішню” та “внутрішню” стратегії прийняття рішень.

Групові форми прийняття рішень підпорядковані дії різноманітних принципів. Так, принцип співвідношення єдиноначальності та колегіальності відтворює взаємодію двох форм реалізації повноважень: єдиноначальність пов'язана з персональною відповідальністю керівника за прийняті рішення, а колегіальність є формою колективного розроблення проектів рішень. Принцип одноголосності передбачає: реальну (творче обговорення проблеми) та уявну (формальне погодження з керівником за незгоди з його думкою) одностайність. Принцип більшості переважає там, де взаємодіють дві або більше неформальних груп. За такої ситуації необхідне голосування, яке може засвідчити розподіл голосів на рівні частини, більшість голосів і абсолютну більшість голосів. Для розв'язання проблеми найприйнятніша абсолютна більшість голосів. Принцип мінімізації розбіжностей актуальний за оптимальної переваги думки керівника (лідера) та при активності учасників обговорення проблеми. В такому разі мінімізувати суперечності між членами групи покликана групова дискусія. Принцип узгодження пов'язаний з необхідністю вирішувати, готувати рішення.

Прийняття групових рішень перебуває під впливом різних психологічних особливостей. Наприклад, емоції компенсують невизначеність ситуації, створюють сильнішу установку на вибір стійкої стратегії. Проте їх надлишок зумовлює імпульсивну поведінку. Це означає, що емоції можуть як підвищувати ефективність процесу прийняття рішення, так і знижувати її. Певні закономірності простежуються і щодо вияву мотивації осіб, належних до групи. За високої мотивації процес прийняття рішення є значно ефективнішим, ніж за низької.

Проблема групової згуртованості і груповий конфлікт

Внутрішнє життя групи, соціальне, психологічне самопочуття об'єднаних у ній індивідів, ефективність взаємодії із навколишнім середовищем залежать від згуртованості групи, різний вияв якої по-різному впливає на її конфліктогенність.

Групова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей.

Одним із перших розпочав досліджувати групову згуртованість американський соціальний психолог Леон Фестінгер (1919—1987), вважаючи критерієм частоту і міцність групових зв'язків. А сам феномен згуртованості він тлумачив як суму сил, які діють на індивідів з метою утримання їх у групі. Внутрішні можливості групи, на його думку, зумовлюються її привабливістю для індивідів, їх задоволеністю членством у ній. Передумовою задоволеності вчений вважав переважання об'єктивної цінності вигод, отриманих індивідом у групі, суб'єктивною значущістю докладених зусиль.

Подальші дослідження науковці зосереджували на спонукальних властивостях групи, до яких належать: привабливість, подібність цінностей та установок членів групи; відповідність групових цілей потребам членів групи; чіткість визначення цілей, успіх групи в їх досягненні; особливості взаємозв'язку в групі; задоволеність груповою діяльністю; характер керівництва і прийняття рішень; соціально-психологічний клімат групи (групова атмосфера); структурні властивості (статусно-рольові характеристики) групи; особливості розвитку комунікативних мереж; кількісні показники групи. Це засвідчує намагання розглядати згуртованість як багатофакторний феномен.

Соціометрія пов'язує згуртованість із таким рівнем розвитку міжособистісних відносин у групі, який характеризується високою кількістю виборів, заснованих на симпатії. Запропонований соціометрією “індекс групової згуртованості” обчислювали як відношення кількості взаємних позитивних виборів до загальної кількості можливих виборів.

Попри різне тлумачення згуртованості, соціометричний (Дж. Морено), когнітивний (Л. Фестінгер) підходи засновані на розумінні групи як певної системи емоційно забарвлених міжособистісних відносин. Це налаштовувало на розуміння згуртованості не як соціально-психологічного, а як індивідуально-психологічного явища, оскільки за основу бралися мотивація, емоційні переваги та ін. Дослідження засвідчили, що взаємна емоційна привабливість членів групи, тобто згуртованість як міжособистісна атракція, підвищує намагання зберегти своє членство у ній. Однак для вичерпного пояснення причин єдності малої соціальної групи недостатньо враховувати лише індивідуально-психологічні (емоційні, мотиваційні та ін.) характеристики міжособистісних відносин.

У межах розробленої А. Петровським стратометричної концепції групової активності (теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин у групі) було запропоновано розглядати групову згуртованість крізь призму ціннісно-орієнтаційної єдності (рис. 19).

Рис. 19. Структура малої групи з точки зору теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин у групі (за А. Петровським)

Прихильники стратометричної концепції виходять з того, що до складу структури малої групи входять три (пізніше — чотири) основних прошарки (страти), які одночасно є і рівнями розвитку групової згуртованості. Феномен згуртованості вони розглядають як характеристику особливих зв'язків у групі, що ґрунтуються на єдності оцінок, установок і позицій групи стосовно значущих об'єктів — осіб, завдань, ідей, подій. Тобто згуртованість охоплює опосередковані цілями і завданнями діяльності відносини у групі. Показником ціннісно-орієнтаційної єдності є, на їх. погляд, частота збігу позицій індивідів щодо значущих об'єктів оцінювання, а джерелом інтенсифікації внутрігрупового спілкування, підвищення ефективності спільної діяльності — високий ступінь ціннісно-орієнтаційної єдності.

Отже, кожна концепція підкреслює значущість згуртованості для групи і для індивідів, оскільки з посиленням її все більше осіб включається у внутрішні процеси, злагоджену діяльність, що стабілізує ситуацію у групі, забезпечує її розвиток. У цьому контексті важливими є взаємозв'язки згуртованості і ефективності, продуктивності групової діяльності, згуртованості і сумісності, згуртованості і стабільності, згуртованості і конфліктності.

• Взаємозв'язок згуртованості і ефективності, продуктивності групової діяльності. Ще представники школи групової динаміки виявили окремі характеристики ефективності групової діяльності: залежність ефективності від згуртованості групи, стилю керівництва, способу прийняття групових рішень та ін. Правда, йшлося про лабораторну малу групу, а отже про ефективність діяльності з виконання запропонованого експериментатором конкретного завдання. Більшість досліджень ефективності малої групи в реальному бутті зосереджувалося на виробничих бригадах, внаслідок чого проблему ефективності групової діяльності було зведено до продуктивності праці.

• Взаємозв'язок згуртованості і продуктивності. Дослідження не виявили лінійної залежності між ними, а опосередкований зв'язок змістом групових норм. Якщо для групи цінністю є високі результати в інструментальній сфері, то висока згуртованість сприяє росту продуктивності праці. Коли групові норми зорієнтовані на низький рівень продуктивності, то висока згуртованість відчутніше заважатиме її зростанню, ніж низька згуртованість. На взаємозв'язок цих двох складових впливає і мотивація. Позитивний він за високої мотивації, негативний — за низької.

• Взаємозв'язок згуртованості і сумісності. Ці поняття хоч і пов'язані між собою, кожне з них розкриває різні аспекти життєдіяльності групи. Сумісність засвідчує придатність конкретного складу групи для здійснення групою її функцій, готовність членів групи до взаємодії. Згуртованість характеризує рівень інтегрованості групи, ступінь розвитку відносин у ній. За високої згуртованості всі в групі якнайповніше поділяють цілі і цінності групової діяльності. З рівнем згуртованості пов'язаний рівень групової сумісності.

Групова сумісність — соціально-психологічний показник згуртованості групи, що виражає можливість безконфліктного спілкування і погодження дій індивідів в умовах спільної діяльності.

Згідно зі стратометричною концепцією групової активності групова сумісність реалізується на трьох рівнях:

1. Нижчий рівень. Основою його є психофізіологічна сумісність темпераментів і характерів, сенсомоторна узгодженість індивідів при виконанні спільних дій, згуртованість, яка виражається в інтенсивності комунікативних внутрігрупових зв'язків і у взаємності соціометричних виборів.

2. Більш високий рівень. Характеризується узгодженістю функціонально-рольових очікувань осіб групи стосовно того, що саме, з ким і в якій послідовності повинен робити кожен, реалізуючи суспільно-значущу і єдину для всіх ціль.

3. Вищий рівень. Відтворює предметно-цільову і ціннісно-орієнтаційну єдність.

Групова сумісність пов'язана з міжособистісною сумісністю — взаємним прийняттям партнерів по спілкуванню і спільній діяльності, заснованим на оптимальному узгодженні ціннісних орієнтацій, соціальних установок, інтересів, мотивів, потреб та інших індивідуально-психологічних характеристик індивідів. Критерієм міжособистісної сумісності є суб'єктивна задоволеність партнерів процесом та результатами взаємодії, яка супроводжується взаєморозумінням, взаємоповагою, взаємними симпатіями, впевненістю у благотворності контактів.

Групова та міжособистісна сумісність є передумовою і показником згуртованості групи, а та, в свою чергу, — одним із процесів групової динаміки, мірою потягу індивідів один до одного та до групи загалом, характеристикою ступеня їх єдності. Згуртованість при цьому не слід ототожнювати із спрацьованістю — узгодженим поєднанням дій членів групи у часі та просторі. Показником спрацьованості є продуктивність праці.

• Взаємозв'язок згуртованості і стабільності групи. Ще один із значущих чинників функціонування і розвитку групи, безпосередньо пов'язаний із соціально-психологічним кліматом у ній.

Соціально-психологічний клімат групи — якісний аспект міжособистісних відносин, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.

Для позначення цього феномену іноді використовують і синонімічні поняття “психологічний клімат”, “морально-психологічний клімат”, “психологічна атмосфера” тощо.

До позитивних ознак соціально-психологічного клімату групи належать:

— наявність позитивної перспективи для групи і для кожного її індивіда;

— довіра і висока вимогливість членів групи один до одного;

— ділова критика, вільне висловлювання власної думки;

— відсутність тиску на підлеглих з боку керівників;

— достатня поінформованість про цілі та завдання групи;

— задоволеність працею й належністю до групи;

— усвідомлення відповідальності за стан справ у групі.

Якість і продуктивність діяльності в групі залежать не тільки від її організованості, оснащеності, умов, а й від рівня групового розвитку, стану міжособистісних відносин, психологічної сумісності, згуртованості, стилю керівництва. Всі ці параметри формують морально-психологічний настрій у групі, що виявляється у взаєминах між людьми. Відомо, що саме товариська взаємодопомога, дружелюбність, взаємовиручка, позитивні емоції, простота відносин часто є основою досягнення високих результатів. За безпосередніх контактів у групі всі зв'язки між індивідами набувають емоційного забарвлення, зумовленого ціннісними орієнтаціями, моральними нормами, інтересами партнерів по взаємодії.

Засобами підтримання групової згуртованості є все, що сприяє єдності та стабільності групи. Передусім ці засоби забезпечують індивідуальні вигоди і результати, необхідні для задоволення особистих інтересів та інтересів групи. Водночас вони сприяють зменшенню непомірних індивідуальних витрат під час досягнення спільної мети, підтримують у кожного з групи очікування додаткових переваг від перебування в ній.

Досягнення групової згуртованості зумовлюють такі чинники:

— рівень емоційної привабливості, взаємної симпатії в міжособистісних стосунках. Чим більше індивідів подобається один одному, тим вищою є згуртованість групи;

— ступінь привабливості групи для індивідів, особливості групових цілей. Чим більше людей задоволених своїм перебуванням у групі, тим вища її згуртованість;

— спосіб взаємодії в групі і провідний соціальний мотив, тобто мотиваційна сфера згуртованості осіб групи. Йдеться про домінуючий у групі спосіб взаємодії;

— особливості та характеристики, які засвідчують подібність індивідів між собою. Найголовнішим аспектом щодо цього є ціннісний (близькість поглядів, ціннісних орієнтацій членів групи);

— спосіб прийняття рішення, стиль керівництва у групі. Колегіальний стиль керівництва, який відкриває простір для участі індивідів у розв'язанні проблем, виробленні групового рішення, є найефективнішим. Хоч за певних обставин ефективними можуть бути й інші стилі керівництва;

— статево-вікова структура груди. Згуртованість, здоровий соціально-психологічний клімат властиві неоднорідним за статево-віковими параметрами групам;

— автономність, відносна ізольованість групи. Оскільки абсолютна ізольованість негативно впливає на згуртованість групи, а звуження кола спілкування вичерпує його цінність, то для поліпшення психологічного клімату доцільно виходити за межі групових стосунків, налагоджувати контакти з іншими спільнотами.

Стабільність і згуртованість групи залежить від того, наскільки індивід має змогу самоствердитися, самовизначитися, знайти в ній емоційний захист. Отже, згуртованість групи є й індивідуальною цінністю, оскільки посилює задоволеність групою, стабілізує самооцінки, міжособистісні контакти, знижує тривожність індивідів. Вона не обов'язково передбачає постійність складу групи та одностайність при розв'язанні групових проблем. Головне, щоб згуртованість гарантувала ефективне функціонування групи при різноманітних думках і бажанні розв'язати завдання.

• Взаємозв'язок згуртованості і конфліктності. В будь-якій групі конфлікти є невід'ємним аспектом буття, їх класифікують за різними ознаками. За кількістю конфліктуючих сторін (учасників конфлікту) виокремлюють: конфлікти між особистістю і групою, внутрігрупові і міжгрупові конфлікти.

Конфлікти між особистістю і групою. Виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості й сформованими в групі нормами, цінностями, особливостями поведінки, способами виконання поставлених цілей, завдань.

Внутрігрупові конфлікти. Проявляються як порушення (дисгармонія) міжособистісних відносин у групі, руйнація рівноваги між структурами групи (комунікативною, статусною, рольовою, владною). Такий конфлікт є деструктивним процесом, зберігаючи в собі сильне позитивне навантаження, оскільки може генерувати нові групові структури, створювати нові міжособистісні відносини, сприяти розвитку групи та ін. Внутрігрупові конфлікти зароджуються або як діад ний міжособистісний конфлікт, що переростає діадні межі, втягуючи всіх членів групи, створюючи нестерпну психологічну атмосферу, або як незбігання принаймні двох точок зору стосовно певної проблеми. Якщо проблема має ділову основу, то другий шлях позитивно характеризує конфлікт, оскільки він каталізує пошук нових ідей та рішень.

Міжгрупові конфлікти. Виникають усередині формальних груп спільності (наприклад, між адміністрацією і профспілками), усередині неформальних груп, а також між формальними і неформальними групами.

Усі ці типи конфліктів можуть бути:

— управлінськими, економічними, творчими, педагогічними, сімейними. їх основою є проблемно-діяльнісна ознака;

— соціально-психологічними. Спричинені порушеннями в системі взаємин;

— емоційними. Виникають через емоційні стани;

— змістовими чи проблемними;

— довготривалими, швидкоплинними та ін.

Всередині групи конфлікти можуть виникати між стабільно існуючими мікрогрупами, взаємини між якими впливають на загальний психологічний клімат, продуктивність діяльності групи. Між мікрогрупами можуть існувати одиничні позитивні зв'язки. Часто мікрогрупи середнього і низького статусу орієнтуються у своїх діях на високостатусні. Тоді джерелом конфлікту може бути одна чи кілька осіб, у яких виникають конфліктні відносини з представниками інших мікрогруп. Можливі й нормативні групові конфлікти, пов'язані з феноменом групового тиску більшості на меншість (меншість не погоджується приймати норми і цінності більшості). Найчастіше внутрігрупові конфлікти спалахують між лідерами мікрогруп, або між неформальним лідером і керівником групи.

Групові конфлікти можуть виникати через непорозуміння стосовно знань, умінь, здібностей, особистісних якостей індивідів; емоційних, психічних та інших станів; мотивів, потреб, ціннісних орієнтацій; поглядів, переконань; очікувань, позицій; цілей, засобів, методів діяльності; технологічних, економічних та інших процесів; оцінок і самооцінок. Частоту їх зумовлює загальний рівень напруженості у групі.

Групові конфлікти можуть виконувати як позитивні, так і негативні функції, тобто бути конструктивними, сприяти згуртованості групи або деструктивними, спрямованими на розмежування членів групи, руйнацію зв'язків (табл. 15).

Психологічне вивчення групових конфліктів відбувається у координатах мотиваційного, когнітивного, діяльнісного, організаційного підходів.

Таблиця 15

Основні позитивні і негативні функції конфліктів у групі

Позитивні функції

Негативні функції

— Розвивальна (вважається, що конфлікт є джерелом розвитку, спонукує до змін, відкриває дорогу інноваціям та ін.);

— регулятивна (можливість розрядити ситуацію, оздоровити взаємини, наблизити партнерів у процесі розв'язання проблеми, вдосконалити і стабілізувати систему відносин та ін.);

— інформаційно-пізнавальна (під час конфлікту люди можуть краще пізнати інших та себе, стимулювати рефлексію і процеси розуміння);

— структурування і згуртування (відбувається процес групування однодумців, структурування соціальних груп);

— стимулююча (понижуючи синдром покірності”, конфлікт стимулює активність партнерів по взаємодії, особистісний розвиток та розвиток групи загалом);

— діагностична (щоб прояснити обстановку і зрозуміти стан справ, іноді корисно навіть спровокувати конфлікт; у критичних ситуаціях конфлікт може виявити невідомі достоїнства і недоліки людей);

— психотерапевтична (конфлікт знімає напруження, дискомфорт та ін.)

— Погіршення психологічного клімату в групі (руйнація міжособистісних відносин);

— зниження привабливості праці, що призводить до зниження її продуктивності;

— неадекватність у сприйманні проблеми і учасників конфлікту;

— послаблення співпраці і партнерства між сторонами як під час конфлікту, так і після нього;

— руйнація форм самореалізації, окремих норм поведінки;

— виникнення неадекватних психологічних захистів;

— зростання конфронтаційних проявів у відносинах, спрямованих більшою мірою на перемогу, а не на розв'язання проблеми для обох сторін, пошук альтернативи;

— моральні та матеріальні збитки

• Мотиваційний підхід. Згідно з ним конфлікт є формою конфронтації, яка передбачає протиборство несумісних індивідуальних намірів, цілей, мотивів, інтересів, котрі відповідно скеровують поведінку сторін, що конфліктують. Сутність конфронтації розглядається при цьому як емоційна ворожість і як конкурентна боротьба, зумовлена прагненням досягти взаємовиключних цілей (у такій боротьбі сторони завдають одна одній шкоди). Представники цього підходу стверджують, що розв'язувати конфлікти можливо конструктивним і деструктивним шляхами. На їх погляд, конструктивна функція конфліктів полягає у попередженні “застою” індивідуальної, групової життєдіяльності, стимулюванні розвитку групи, усуненні джерела непорозумінь.

Чим у тіснішому контакті перебуває група, тим інтенсивніше розгортається конфлікт, оскільки висока частота взаємодії у групі сприяє інтенсифікації емоційних виявів індивідів. За таких обставин ворожість сприйматиметься як особлива небезпека. Тому у згуртованій групі конфлікт є особливо інтенсивним. Суттєво впливають на конструктивні чи деструктивні особливості конфлікту у внутрігрупових відносинах конфлікти з іншими групами. Адже зайняті безперервною зовнішньою боротьбою групи претендують на абсолютне залучення до неї всіх індивідів, тому вони орієнтовані на приглушення внутрішнього конфлікту. Виникнення внутрішнього конфлікту послаблює зовнішні позиції групи.

• Когнітивний підхід. Досліджує конфлікт в аспекті впливу сутнісного, суб'єктивного світу індивіда на його поведінку. Представники його головним вважають когнітивний конфлікт, виникнення і розвиток якого зумовлені структурою завдання, змістовими структурами протилежних сторін, узгодженістю використовуваних ними стратегій.

• Діяльнісний підхід. Зорієнтований на аналізі ефективності спільної діяльності людей і розвитку групи як головних чинників виникнення та перебігу внутрігрупового конфлікту. З'ясовуючи природу, сутність, особливості перебігу конфлікту, представники цього підходу концентруються на конфліктній ситуації (об'єктивна несумісність індивідуальних цілей і потреб учасників конфлікту) і конфліктній поведінці (система емоційно забарвлених дій учасників конфлікту, що утруднюють досягнення цілей сторонами, що конфліктують).

• Організаційний підхід. Застосовується до конфліктів у сфері управлінських відносин, які відображають суперництво сторін у вертикальному і горизонтальному зрізах: на рівні “керівник — підлеглий” і “керівник — інші керівники”. Заслугою вчених, котрі надають перевагу цьому підходу, є обґрунтування шляхів розв'язання конфлікту, яке можливе на соціальному, міжособистісному, особистісно-психологічному рівнях:

— соціальний рівень розв'язання конфлікту. Зосереджується на використанні організаційних способів: зміна структури групи, впорядкування системи стимулювання праці, поліпшення умов праці тощо;

— міжособистісний рівень розв'язання конфлікту. Вимагає вникнення у психологічну сутність суперечностей між конфліктуючими сторонами, не надаючи переваги жодній із них;

— особистісно-психологічний рівень розв'язання конфлікту. Полягає у з'ясуванні як об'єктивних причин виникнення конфлікту, так і мотивів поведінки сторін (потреб та інтересів індивідів).

Виникненню і розвитку організаційних конфліктів у сфері управління запобігають правильний добір і розстановка кадрів з урахуванням їх професійних і психологічних якостей; авторитет керівника, належна організація діяльності; позитивні традиції в організації; об'єктивне оцінення та диференційоване стимулювання праці співробітників; соціально-професійне й соціально-психологічне навчання; зміцнення неформальних відносин; стабільний склад колективу та ін.

Більшість діслідників вважає, що конфлікти не лише бажані, а й необхідні у житті групи, адже вони сприяють вияву альтернативних суджень, впровадженню новітніх технологій, поширенню нової інформації та ін. Внутрігрупові конфлікти можуть мати такі наслідки:

— зміни мікроструктур групи (зміна складу і чисельності неформальних груп);

— формування нових лідерів і зниження впливу попередніх;

— звільнення групи від небажаних індивідів;

— пошук і “встановлення” зовнішнього ворога (часто — з метою згуртування групи);

— значні організаційні зміни в групі (корективи планів діяльності, розроблення нових засобів досягнення цілей та ін.);

— психологічні зміни, формулювання нових цілей, цінностей, мотивів;

— заміна керівника групи;

— припинення існування групи.

Конкретні способи й методи подолання внутрігрупових конфліктів залежать від об'єктивної ситуації, психічного стану сторін, що конфліктують (під час конфлікту характеризуються негативними психічними станами — високою психічною напруженістю, стресом, фрустрацією, високим рівнем тривожності, очікуванням можливих невдач, що позначається на формуванні мотивів, механізмах порівняння тощо).

4.4. Психологія великих соціальних груп і масових явищ

Загальна характеристика великих соціальних груп

Психологія соціальних класів

Психологія етнічних груп

Психологія масових явищ

Психологічні особливості великих стихійних груп

Великі соціальні групи формуються на основі усвідомлення людьми об'єктивних умов свого буття, що живить та актуалізує їх фундаментальний інтерес.

Їх справедливо вважають основними суб'єктами суспільного розвитку.

Загальна характеристика великих соціальних груп

Якою б не була роль малих соціальних груп та міжособистісного спілкування у становленні й розвитку особистості, самі по собі вони не створюють історично конкретних соціальних норм, цінностей та інших сутнісних елементів суспільної психології. Формуються ці елементи на основі узагальненого культурними та ідеологічними системами історичного досвіду великих соціальних груп, який передається індивіду через малу групу.

До них належать суспільні класи, етнічні об'єднання (нації, народності), які характеризуються тривалістю існування, закономірністю виникнення і формування; натовп, аудиторія та ін., що мають підґрунтям випадковість виникнення, короткочасність існування тощо.

Класифікація великих соціальних груп. Як і будь-які соціальні суб'єкти, великі соціальні групи класифікують за різними ознаками. За характером зв'язку розрізняють два види великих спільнот людей: 1) соціальні класи, етноси тощо. Основою їх є об'єктивні соціальні зв'язки. Належність людей до цих груп не зумовлюється їх волею, свідомістю, а є наслідком дії об'єктивних чинників; 2) партії, громадські, професійні об'єднання та ін. Людина вступає до них внаслідок свідомого прагнення до об'єднання на основі певних цілей і цінностей. За тривалістю існування виокремлюють більш тривалі (класи, нації) і менш тривалі (мітинги, натовп тощо) великі соціальні групи. За характером організованості великі соціальні групи поділяють на ті, що виникли стихійно (натовп, публіка тощо), і ті, що були організовані свідомо (асоціації, партії тощо). Соціальна психологія виокремлює також умовні (статево-вікові, професійні) і реальні великі групи. Важливою ознакою класифікації є контактність і взаємодія. Так, до реальних великих груп з тісними контактами відносять передусім мітинги і збори. Великі групи можуть бути закритими і відкритими. Найпоширенішим є поділ великих груп на соціальні групи, які сформувалися у процесі історичного розвитку суспільства, відіграють певну роль у системі суспільних відносин і відзначаються тривалістю, стійкістю (етнічні, професійні, статево-вікові групи та ін.), і стихійно утворені спільноти, які є нестійкими, короткочасними (натовп, публіка, аудиторія).

Загальні ознаки великих соціальних груп. Великі соціальні групи перебувають у сфері впливу специфічних регуляторів соціальної поведінки — звичаїв, традицій, моралі. Сформовані ці регулятори суспільною практикою, з якою пов'язана група. Важливою характеристикою великих соціальних груп є мова. Етнічні групи без неї не можуть існувати. Ознакою інших груп (професійних, вікових тощо) є жаргон як різновид мови.

Особливості життєвої позиції великих соціальних груп разом із регуляторами поведінки формують їх спосіб життя.

Спосіб життя великої соціальної групи — сукупність стійких типових форм життєдіяльності спільності.

Типові форми життєдіяльності народів, класів, інших соціальних груп, окремих індивідів виявляються в матеріальному і духовному виробництві, в суспільно-політичній і сімейно-побутовій сферах. На основі способу життя можна визначити, як люди живуть, якими інтересами керуються, яким є їх мислення. Предметом аналізу при цьому можуть бути й особливі форми спілкування, тип контактів і відносин, інтереси, цінності і потреби. Спосіб життя спільності свідчить про її ставлення до суспільства, до праці, інших спільнот та індивідів. Оскільки кожен тип великих соціальних груп наділений тільки йому притаманними властивостями, суттєво відрізняється від інших (етнічна група відрізняється від професійної), то їх загальні характеристики повинні мати специфічний зміст. До вивчення великих соціальних груп залучають етнографію та етнопсихологію, порівняльні дослідження, соціологію, статистичний аналіз, психолінгвістику та ін.

Структура психології великих соціальних груп. Структуру психології великих груп утворюють різні психічні властивості, психічні процеси і психічні стани. Точніше виокремлення найважливіших елементів психології великих груп охоплює психічний склад як стійке утворення (національний характер, традиції, звичаї, смаки) та емоційну сферу як динамічне утворення (потреби, інтереси).

Психічний склад групи і психічний склад особистостей, які до неї належать, не одне і те саме, оскільки на формування психології групи впливає колективний досвід, міра засвоєння якого зумовлена індивідуальними психологічними особливостями. Отже, психологічні характеристики групи не є простою сумою притаманних кожній особистості рис, а виражають типове, властиве всім індивідам.

Методи дослідження психології великих соціальних груп. Типові риси психології великих соціальних груп закріплені у моральності, традиціях і звичаях. Це спонукує соціальну психологію до використання методів етнографії, якій властивий аналіз окремих продуктів культури. Однією з форм використання цих методів є міжкультурні дослідження. Йдеться про порівняльні дослідження (порівнюють різні культури, соціальні групи).

Часто соціальна психологія при аналізі психології великих соціальних груп послуговується традиційними для соціології методами, особливо різними прийомами статистичного аналізу. Не рідкісними для соціальної психології є і прийоми з царини мовознавства, оскільки під час дослідження великих соціальних груп доводиться аналізувати знакові системи.

Психологія соціальних класів

Серед великих соціальних груп особливу роль відіграють класи. їх природа і сутнісні риси завжди цікавили суспільну думку.

Соціальні класи — великі соціальні спільності людей, які різняться місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва, ставленням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці, а отже способами одержання і розмірами суспільного багатства.

Майнове розшарування людей описували давньогрецькі мислителі Платон, Арістотель, Евріпід. Сутність класів і класових відносин досліджували французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) і Огюстен Тьєррі (1795—1856), англійський політекономіст Адам Сміт (1723—1790) і француз Давид Рікардо (1723—1772). Учення про класи, в основу якого покладено економічний чинник, є одним з найбільших надбань марксизму.

Марксистська інтерпретація класів не єдина. Так, німецький філософ, соціолог, політик Макс Вебер (1864—1920), сповідуючи концепцію соціальної дії, вважав класами великі групи людей, об'єднаних на основі інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики.

Сучасна соціальна наука, характеризуючи соціальну структуру суспільства, часто поряд з поняттям “клас” використовує поняття “соціальна страта”.

Соціальна страта (лат. stratum — шар, пласт) — конституйована у соціальній структурі суспільства спільність, що об'єднує людей на певних загальних позиціях чи на основі спільної справи, протиставляючись іншим угрупованням.

Оскільки класи є особливими стійкими соціальними групами, то їх сутнісні ознаки взято за головний критерій при визначенні історичних типів суспільства, хоч такий підхід не можна вважати абсолютним, адже розвиток людства у постіндустріальну епоху не цілком вписується у класові схеми.

До соціально-психологічних ознак класів належать:

— соціальний статус, який означає місце в соціальній ієрархії;

— певний спосіб життя, його якість і стиль;

— шкала цінностей, соціальні почуття, система класових потреб та інтересів, класовий ідеал;

— традиції, установки, картини світу, стереотипи, звички, особливості спілкування;

— соціальна етика, жаргон.

Сутність соціально-психологічного підходу полягає у з'ясуванні зв'язку між психологічними характеристиками класу як соціальної групи та взірцями поведінки людей, що його утворюють.

Одним із найважливіших елементів класової психології є класові потреби. Адже кожен клас характеризують конкретна структура потреб, відповідні матеріальні і духовні блага. Оскільки тип соціально-економічного і політичного розвитку суспільства економічно, політично і соціально обумовлюється панівними класами, це визначає і тип суспільних відносин, і їх динаміку, впливає на розвиток конкретної структури потреб.

Чільне місце в емоційній сфері класової психології посідають інтереси. Зміст класових інтересів похідний від системи відносин, до якої належить конкретний клас у конкретному типі суспільства. Соціальний інтерес — властивість соціальної спільності, рушійна сила поведінки та діяльності будь-якого соціального об'єкта. Класові інтереси взаємодіють, співвідносяться з особистими. Безумовно, класові інтереси не є лише сумою особистих інтересів. Але приватні, окремі і спільні інтереси є різноманітними аспектами дійсності. Спільні інтереси людей акумулюються у реальних зв'язках, їх взаємозалежності, виникають у взаємодії, діяльності та спілкуванні. Так формуються класові інтереси. їх виражають передусім партії, об'єднання людей у які спричинене потягом до влади.

Кожний соціальний клас відтворює певну систему поведінки, комплекс цінностей, інтересів і норм, стиль життя. Водночас він культивує і свої цінності, моделі поведінки, ідеали. Ідеал (в соціально-психологічному аспекті) є вищою формою спонукування соціальної діяльності, образним відтворенням певного реального чи нереального бажаного явища. Він втілює класові цілі, ставлення до майбутнього.

До психології класу іноді відносять властиві групі певні соціальні почуття, емоційні стани. В деяких класифікаціях компонентами класової психології вважають сукупність соціальних ролей, соціальну орієнтацію особистості та ін. Загалом цей перелік є досить гнучким.

Психологія етнічних груп

Етнічні групи, як і класи, відіграють важливу роль в історичному прогресі. Особливості психології їх як великих соціальних груп вивчає сформована на межі етнографії та соціальної психології спеціальна галузь знань етнопсихологія — наука про психічні особливості, ментальність народу, властивості національного характеру.

Етнічна (грец. etnikos — народний) група — стійка спільність, що історично склалася на певній території і якій властиві відносно стабільні особливості мови, спільні риси, неповторні якості, усвідомлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєдіяльності, традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна культура, метод господарсько-екологічної діяльності, внутрішня формальна організація та ін.).

Формується і розвивається етнічна група природно-історичним шляхом. Існує як реальна (компактна) сукупність людей, яка завдяки своїй відносній цілісності є самостійним суб'єктом історичного і соціального процесу. В розсіяному (дисперсному) стані етнічна група може входити до чисельніших етнічних спільнот як їх структурне утворення. Такі її ознаки, як спільні культура, мова, психічний склад, до якого належить і самосвідомість, зумовлюють етнічну ідентифікацію людини.

Дослідження психології етнічних груп започаткував В. Вундт, який інтерпретував поняття “народ” як етнічну спільноту. Для досліджень він брав міфи, звичаї, мову. Сучасна етнопсихологія для позначення компонентів психології етнічних груп використовує поняття “національний характер”, “національні почуття”, “національна самосвідомість”, “національно-психологічні явища”, що у різних вимірах виражають вияви суспільної психології індивідів, які належать до етнічної групи. Вона аналізує факти, закономірності й механізми вияву типології, ціннісних орієнтацій і поведінки представників різних етнічних спільностей, описує і пояснює особливості та мотиви поведінки всередині спільності і між етносами, вивчає етнічні особливості психіки людей, етнічні конфлікти і стереотипи, етнічні особливості соціалізації особистості.

Етнопсихологічна специфіка концентрується в історичному досвіді кожного народу, а його засвоєння становить суть етнічної соціалізації індивіда. Особистість через найближче оточення, передусім через сім'ю і школу, у процесі свого розвитку прилучається до національної культури. Етнопсихологія, досліджуючи, наприклад, елементи культури міжнаціональних відносин, має на меті формування довіри, згоди, взаємодопомоги у відносинах представників різних етнічних спільнот. Структуру суспільної психології етнічної групи вона описує як структуру психології нації. Однією з найважливіших її ознак є спільність психічного складу, яка виражається в спільності культури. Соціально-економічні, історичні умови, особливості життя кожного народу значною мірою визначають специфіку його психічного складу. Визначення психічного складу нації — досить складний процес, тому етнопсихологія використовує в емпіричних дослідженнях поняття “ментальність”, “національний характер”, “національна свідомість”.

Ментальність. Цей феномен містить елементи національного характеру, які діють, минаючи свідомість, спонтанно. Ментальність є своєрідним емоційно-психологічним кодом, що викликає у суб'єкта конкретні реакції на зовнішні чинники, способом сприйняття й розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин. Вона відображає внутрішній стан, світосприйняття людини. Саме тому її часто трактують як “душу народу”.

Ментальність (франц. mentalite — склад розуму, світосприйняття) — своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей, особливості адаптації до навколишнього середовища, впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Структурно цей феномен охоплює:

— наявність у людей конкретного суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке забезпечує їм особливе усвідомлення світу і себе в ньому;

— певний соціально-психологічний стан етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не в пам'яті, а в підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання;

— спосіб ставлення людини до внутрішнього і зовнішнього світу, зумовлений психічними процесами його сприймання і розуміння (інтерпретації);

— людський вимір історичних макромас, людська активність, об'єктивована в культурних пам'ятках.

Національний характер. Ознаки ментальності збігаються з характеристиками феномену, позначеного поняттям “національний характер”.

Національний характер — своєрідне, специфічне поєднання типових рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації; уявлення народу про себе, сукупність стійких, основних для національної спільності особливостей сприйняття навколишнього світу та форм реакцій на нього.

Національний характер фіксує певні типові риси, що найчастіше виявляються в тих випадках, коли йдеться не про окремих людей, а про групи. Однак типові риси національного характеру не варто абсолютизувати, оскільки у будь-якій групі людей уживаються національні та соціальні якості. Будь-яка риса національного характеру не може стосуватися лише конкретної нації, кожна з них є й загальнолюдською рисою. Адже так не буває, що одному народові властива організованість, іншому — охайність. Тому раціональніше думати не про різну сукупність рис, а про різну міру вираження конкретної риси, про специфіку її вияву. Отже, своєрідність національної психології народу виражається не в неповторних психологічних рисах, а в їх неповторному поєднанні, вияві у певних звичаях, історичних традиціях тощо.

Важливою сферою вияву національного характеру є діяльність, тому досліджують його, беручи до уваги продукти цієї діяльності, у тому числі й твори народного мистецтва, мову. Дослідження мови особливо важливе, оскільки передавання рис національного характеру здійснюється за активної її участі. В етнічних групах фіксують і такі елементи психічного складу, як темперамент і здібності, хоча не всі дослідники визнають правомірність постановки проблеми специфіки вияву темпераменту і здібностей у різних етнічних групах.

Дослідження специфіки національного характеру ускладнюється багатьма обставинами. Однією з них є властивий будь-якому сприйманню соціальних явищ феномен стереотипізації, що особливо проявляється під час вивчення представників іншої етнічної групи.

Етнічний стереотип — продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільності, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений, стандартизований образ, уявлення про певний об'єкт.

Виникнення етнічних стереотипів пов'язане з розвитком етнічної самосвідомості, усвідомленням власної належності до певної етнічної групи. Таке своєрідне “Ми-почуття” фіксує усвідомлення особливостей власної групи, відмінність її від інших груп. Образ стереотипу формується під впливом міжетнічних відносин, особливої соціальної установки на представника іншої групи. Певну роль відіграє в цьому і минулий досвід спілкування з іншою етнічною групою: якщо відносини були ворожими, то на кожного представника цієї групи поширюватиметься негативна установка. Викристалізуваний відповідно до установки образ діє як етнічний стереотип, який не обов'язково негативно презентує іншу етнічну групу, але завжди засвідчує суб'єктивне сприйняття її.

Усвідомлення особливостей своєї етнічної групи не містить упереджень щодо інших груп. Не пов'язана з упередженнями і констатація відмінностей між ними. З переходом від констатації до оцінювання іншої групи можливі перекручення її образу, пов'язані з психологічним явищем етноцентризму.

Етноцентризм (грец. плем'я, народ і centrum — осердя) — психологічна схильність сприймати всі життєві події з позицій своєї етнічної групи, вважаючи її еталоном.

Етноцентризм є сукупністю ірраціональних уявлень про свою етнічну спільноту як про центр, навколо якого групуються всі інші. Такі уявлення вважають психологічними утвореннями масової свідомості, які щедро наділяють позитивними рисами образ свого народу. При тому вони значно перевершують аналогічні риси в уявленнях про інші народи. Етнічні стереотипи завжди формуються в конкретному соціальному контексті. Набувши згодом стійкої форми упереджень (стандартного і негативно забарвленого емоційного характеру), вони легко можуть бути використані як засоби розпалювання національної ворожнечі. Тому соціально-психологічний аналіз формування етнічних стереотипів, який пояснює механізм їх виникнення у процесі міжетнічного спілкування, є важливим засобом запобігання міжнаціональних непорозумінь, конфліктів.

Національний характер — досить стійке і суперечливе психічне утворення, у структурі якого поєднуються позитивні і негативні риси та особливості. Наприклад, російський філософ Микола Бердяев (1874—1948) звертав увагу, що в російському характері уживаються доброта і жорстокість, душевна делікатність і брутальність, альтруїзм та егоїзм, велика волелюбність і деспотизм, самоприниження і національна гордість та шовінізм. Подібна поляризація притаманна кожному народові. Тому важливо знати, які історичні умови спричинили появу в національному характері народу рис, звичок, почуттів, що представники іншого етносу можуть інтерпретувати як негативні. Не менш важливо визнати вади у психічному складі власного народу, не абсолютизувати позитивні риси, не замовчувати ті, які гальмують його розвиток.

Національна свідомість. Як різновид свідомості соціальної спільності, вона ґрунтується на уявленнях про соціальні цінності, норми, важливі з огляду належності особистості до конкретної нації. Одну національну свідомість розглядають як принципово новий якісний феномен.

Національна самосвідомість — усвідомлення індивідом національної належності, специфічних рис власної нації, ставлення до національних цінностей.

Реалізується як групова свідомість, що послуговується критеріями розрізнення “Ми” і “не Ми”. У реальному соціальному бутті вона є засобом соціальної інтеграції.

Розвинувшись із етнічної свідомості (уявлень про спільне походження, єдину кров), національна свідомість є якісно вищим щаблем. Значною мірою вона вкорінена в економічні (національна економіка), політичні (національна держава), ідеологічні (національна ідея) цінності.

У політичних націях (націях-державах) національна ідентичність (належність до конкретної нації) визначається не етнічним походженням, а включеністю в економічне, політичне, духовне життя національної держави.

Особливості психічного складу українців. У більшості досліджень до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Українцям властива така психологічна риса, як інтровертність (лат. intro — всередину і versio — повертати, обертати) — спрямованість (установка) людини на свій внутрішній світ, на проблеми власного соціуму. З такою установкою пов'язані миролюбність, несхильність до агресії та насильства, високе поціновування своєї внутрішньої свободи. Натомість екстравертність (лат. extra — поза) як спрямованість людини на зовнішній світ зумовлює відчутно сильніший вияв колективізму (общинності), товариськості, відкритості зовнішньому світу.

З інтровертністю пов'язана така характерологічна риса українців, як індивідуалізм. В окремих дослідженнях висловлюються міркування, що він дещо ускладнює процес державотворення в Україні, бо часто межує з непокорою, ігноруванням, запереченням будь-якої влади, наближаючись іноді до анархізму.

Інтровертність, заглибленість у внутрішній світ орієнтують на критичне ставлення до себе, своїх дій, налаштовують на відповідальне ставлення до результатів своєї праці. Проте кількастолітня бездержавність не сприяла формуванню в української нації відповідальності за власну долю, породжувала політичну пасивність, сподівання на чужу допомогу в розв'язанні власних проблем.

Ще однією домінуючою рисою українського національного характеру є емоційність як підвищена чутливість, вразливість національної душі, схильність ображатися, слабка вольова регуляція. Водночас підвищена чутливість до всього, зокрема і до взаємин з іншими людьми, нерідко поєднується з певною амбіційністю (“гоноровитістю”), що знаходить свій вияв у наданні значно більшого значення зовнішнім атрибутам, ніж суті явищ. З цього погляду в різноманітних дослідженнях йдеться про недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею часто не давали змоги досягати визначених цілей, реалізувати задумане, довести до кінця розпочате. Неадекватність вольової регуляції проектується в таких характерологічних рисах, як упертість, прагнення діяти по-своєму, всупереч раціональній логіці.

Зазначені якості не є специфічно українськими, вони притаманні й іншим народам, хоч виявляються у кожного з них по-своєму. Важливо при цьому мати на увазі, що жодна з рис національного характеру сама по собі не визначає його суті, а є лише певним способом реагування на обставини, формою переживання навколишньої дійсності. До того в Україні можна виокремити кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: у Закарпатті, Галичині, на Буковині та ін. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов. Тому процес формування цілісного українського національного характеру ще далекий від свого завершення.

Психологія масових явищ

Психологія великих соціальних груп формується і виявляється у процесі соціальних відносин і масових комунікацій, які багатьма ознаками відрізняються від міжособистісного спілкування (табл. 16).

Таблиця 16

Порівняння особливостей міжособистісного спілкування (обличчям до обличчя) і спілкування в умовах масової комунікації (за Н. Богомоловою)

Масова комунікація

Міжособистісне спілкування

1

2

1. Спілкування соціальних груп

1. Спілкування в основному окремих індивідів

2. Яскраво виражена соціальна орієнтованість спілкування

2. Соціальна та індивідуально-особистісна орієнтованість спілкування

3. Організований інституціоальний характер спілкування

3. Як організований, так і спонтанний характер спілкування

4. Опосередкованість спілкування технічними засобами передавання інформації

4. Відсутність опосередкованості спілкування технічними засобами передавання інформації

5. Відсутність прямого зворотного зв'язку між комунікатором і реципієнтами в процесі спілкування

5. Наявність прямого зворотного зв'язку між комунікатором і реципієнтом у процесі спілкування

6. “Колективний” характер комунікатора

6. “Індивідуальний” характер комунікатора

7. “Масовий” характер реципієнтів, що постають анонімною, розрізненою аудиторією

7. Реципієнтом є окремий конкретний індивід

Закінчення таблиці 16

1

2

8. Періодичність інформації і підвищена вимогливість до дотримання норм спілкування

8. Неперіодичність інформації і більш “вільне” ставлення до норм спілкування

9. Фіксованість, незмінність ролей комунікатора і реципієнта

9. Комунікатор та реципієнт, як правило, почергово міняються комунікативними ролями

До найпоширеніших масових явищ у великих групах належать громадська думка, суспільні, масові настрої, мода, чутки, паніка.

Громадська думка. Як виразник масової свідомості суспільства, вона виникає з приводу певних подій, явищ суспільного життя.

Громадська думка — публічно виражене і поширене судження, яке містить оцінку і ставлення (приховане, явне) до подій, осіб, діяльності груп, організацій, що становлять певний інтерес для суспільства.

Функціями громадської думки є регулювання і пропонування певної поведінки; оцінювання подій і фактів. Найпоширеніші форми її виявлення — оцінка, скарга, порада, схвалення, побажання, незадоволення, осуд, несхвалення, незгода, протест. Важлива риса — розгляд події, явища з точки зору схвалення чи осуду, тобто оцінення. Отже, відтворення дійсності у громадській думці має переважно оцінний характер. Таке оцінювання відтворює позицію груп і прошарків суспільства.

На формування і вираження думок впливають ступінь усвідомлення окремими членами суспільства групових інтересів, рівень поінформованості, діяльність органів управління щодо вивчення та використання громадської думки та ін. Оскільки громадська думка часто є об'єктом різних впливів і маніпуляцій, вона не завжди адекватно відтворює об'єктивну ситуацію у сфері соціального розвитку, політики, економіки.

Громадська думка тісно пов'язана із суспільними настроями, які формуються у групах. Разом з настроєм вона утворює умонастрій — спрямованість розуму, спрямованість інтересів.

Суспільний настрій. Він є найзначущішою силою, яка спонукає людей до діяльності, визначає поведінку різних спільностей.

Суспільний настрій — переважаючий стан почуттів соціальних груп у певний період.

Суспільний настрій характеризується певною предметною спрямованістю (політичний, естетичний), характером та рівнем емоційної напруженості (апатія, депресія, піднесення). Однією з форм-суспільного настрою є масовий настрій.

Масовий настрій. Будучи реакцією на події та їхнє значення у житті спільноти, масовий настрій здатний захопити та об'єднати найрізноманітніші соціальні групи.

Масовий настрій — порівняно тривалий, стійкий емоційний стан груп, який забарвлює їх переживання і проявляється у позитивному чи негативному емоційному фоні життєдіяльності спільностей.

Залежно від усвідомлення причин, які зумовили масовий настрій, він проявляється або як загальний емоційний фон (піднесення, пригнічення), або як чітко виражений стан (страх, радість, захоплення). Настроям властивий особливий динамізм, який виражається у здатності переходити з одного стану в інший (від глибоко прихованого до відкритого), переростати в антигромадські дії та ін.

До масових суспільних настроїв належить мода.

Мода. Це один із найпоширеніших атрибутів повсякденного життя індивідів, спільнот.

Мода (лат. modus — норма, правило, міра) — форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом домінуючих у суспільстві настроїв, смаків, захоплень.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протиставлення. Вона виявляється в усіх сферах суспільного життя: економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо. Тісно пов'язана мода із смаками та звичаями людей, оскільки із смаками її зближують змінність та рухливість, із звичаями — повторюваність та усталеність. Моді властиві динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас консерватизм. Заперечуючи, відкидаючи старе, вона претендує на роль нового зразка, еталона. У такий спосіб мода фіксує часткову (зовнішню) зміну соціально-культурних форм поведінки і уподобань людини.

Психологічний механізм функціонування моди базується на наслідуванні та зараженні. Найчастіше вона реалізується як намагання виділитися на фоні інших новою зовнішньою формою (одягом, зачіскою, поведінкою, манерою розмовляти та ін.) або як прагнення хоча б зовні наслідувати сильніших, багатших, успішніших. Будучи складним соціально-психологічним явищем, мода виконує і функції соціалізації, маніпулювання масовою свідомістю, просування товарів широкого вжитку на ринках збуту та ін. Функція соціалізації розкриває суперечливість моди. З одного боку, наслідування моді спонукає до певної автоматизації, стандартизації поведінки, уподібнює людину до інших, з другого — раціональне наслідування моді заощаджує енергію у сфері побуту, завдяки чому в людини вивільняються сили для інших справ.

Походження моди окремі дослідники пов'язують з притупленням нервових подразнень, вважаючи її засобом позбавлення людини негативних емоцій. Вбачають у ній і своєрідну соціально-психологічну компенсацію нереалізованих або неіснуючих соціальних потреб, засіб підвищення престижу і статусу. Соціологи та економісти розглядають моду у контексті економічної кон'юнктури, впливу реклами і засобів масової інформації. Кожне з цих міркувань лише частково пояснює моду як специфічну, складну форму соціально-психологічного впливу, контактної взаємодії людей. Беззаперечним є те, що вона пов'язана із загальним соціальним контекстом життєдіяльності людей, відображає поточний момент життя суспільства.

Громадські думки і настрої далеко не завжди точно відтворюють ситуацію, що створює фон для різноманітних чуток.

Чутки. Наявність чи відсутність чуток свідчить про конкретний стан соціальної спільності, а також про ефективність, кваліфікованість управління нею.

Чутки — недостовірна або частково достовірна інформація, що надходить від однієї особи або групи, про події, ситуації.

Психологічний вплив чуток реалізується через взаємопов'язані етапи: операційний (вплив суб'єкта), процесуальний (прийняття — неприйняття впливу об'єктом), результат (реакції у відповідь). Виникнення і поширення чуток зумовлюють такі чинники:

— компенсація емоційної недостатності (той, хто повідомляє інформацію, отримує задоволення від реакції слухача; слухач також отримує задоволення від сприймання нової інформації, яку він вважає надзвичайно важливою);

— намагання утвердитися у групі (використовуючи чутки, індивід намагається здобути або підвищити свій авторитет у групі, сформувати щодо себе певну установку членів групи);

— щире прагнення попередити інших про небезпеку;

— неусвідомлене прагнення ослабити особистісне напруження, розсіяти свій страх, своє хвилювання (стосується панічних чуток);

— особистісне озлоблення, ворожі почуття стосовно інших (агресивні чутки).

Запобіганню чуткам сприяють профілактичні засоби, активна протидія. Профілактичні засоби здійснюють, послуговуючись засобами масової інформації, механізмами зворотного зв'язку.

Паніка. Реальна чи уявна загроза певним соціальним спільнотам, суспільству може спричинити паніку.

Паніка (грец. panikon — несвідомий жах) — емоційний стан, різновид поведінки великої сукупності людей, породжений дефіцитом або надлишком інформації, загрозливим впливом зовнішніх умов і виражений почуттям страху.

Виникає паніка у чисельних групах, місцях масового скупчення людей. Передумовою її є некерований страх, спровокований реальною або уявною загрозою. Людям, котрі переживають панічний стан, властиві розгубленість, хаотичність у діях, неадекватність поведінки загалом. Безпосереднім приводом до паніки є певні стимули. Щоб викликати паніку, вони повинні бути або дуже інтенсивними, або зовсім невідомими раніше, такими, що концентрують на собі надмірну увагу. Першою реакцією на такий стимул є потрясіння, сприймання ситуації як кризової. Потрясіння, як правило, спричиняє збентеження. Індивід у такій ситуації інтерпретує подію у межах власного досвіду або пригадує аналогічні ситуації з досвіду інших. Необхідність оперативного прийняття рішення заважає логічному осмисленню кризової ситуації і породжує страх. Цей переляк сіє нездорові настрої в оточенні індивіда, що у свою чергу підсилює його страх.

Виникає паніка не у кожному середовищі людей. Вона є породженням багатьох умов і чинників:

— загальна психологічна атмосфера тривоги і невпевненості великої кількості людей, яка є наслідком переживання небезпеки, законсервованих негативних емоцій і почуттів (передпанічна атмосфера);

— наявність чуток, що збуджують і стимулюють паніку;

— ініціювання паніки засобами масової інформації, соціальними, політичними подіями;

— особистісні якості людей, наявність панікерів — людей, схильних до паніки (іноді достатньо незначної їх кількості, щоб паніка охопила велику групу людей);

— збіг обставин (конкретні умови життя великої групи на певному проміжку часу).

Паніка є масовим явищем, що важко піддається вивченню, її не можна безпосередньо фіксувати, оскільки ніколи не відомий заздалегідь час її виникнення. В панічній ситуації важко бути спостерігачем, оскільки, потрапивши у ситуацію паніки, людина тією чи іншою мірою піддається їй. Під час паніки одночасно діють комунікативний, перцептивний та інтерактивний соціально-психологічні механізми впливу на поведінку людини (психологічний настрій, зараження, навіювання та ін.).

Конкретна панічна ситуація стимулює конкретні моделі поведінки. Охоплені панікою люди неадекватно оцінюють ситуацію, перебільшують небезпеку, прагнуть врятуватися втечею (масова втеча), проявляють надмірну метушливість, хаотичність або загальмованість. Різко знижуються їх дисципліна, працездатність, активізуються намагання скористатися заспокійливими засобами (ліки, алкоголь). Гіпертрофована оцінка чинника інформації підвищує інтерес до різноманітних повідомлень, чуток, новин та ін.

Такий стан має здатність стрімко посилюватися, якщо не вжити своєчасних, рішучих, а головне правильних заходів. Запобігти паніці та зупинити її можуть такі системні дії:

— ефективне керівництво соціальними групами, що є передумовою довіри до його дій та інформації, яка надходить від нього;

— чітка поінформованість членів групи про свої функціональні обов'язки, обставини, що спричинили ускладнення ситуації, регулярне інформування про її розвиток;

— рішучі, інтенсивні дії, здатні вивести людей із шоку, потрясіння.

Певну роль у протидії паніці відіграє знання її механізмів. У момент виникнення паніки ефективним засобом протидії може бути рішуче переконання в необхідності зберігати спокій і рівновагу. Надалі необхідно послідовно планувати і регулювати діяльність осіб, які не піддалися панічному стану. Іноді ефективно застосувати надсильний подразник (в армійській практиці — попереджувальний постріл).

Масові явища відіграють велику роль у поведінці спільностей, оскільки є потужними її регуляторами. Тому для збереження соціальної стабільності, гармонії, розвитку груп надзвичайно важливо вивчати динаміку громадської думки та суспільного настрою, включення в них емоційних оцінок дійсності, безпосередні форми вираження масових явищ, здійснюючи за необхідності відповідні профілактичні, нейтралізуючі заходи.

Психологічні особливості великих стихійних груп

Особливим різновидом великих соціальних груп є короткочасні об'єднання багатьох осіб, часто з різними інтересами, які збираються разом і демонструють спільні дії. У таких тимчасових об'єднаннях часто опиняються представники інших великих організованих груп: класів, націй, професій, вікових категорій тощо. Вони можуть бути кимось організованими, але здебільшого виникають стихійно. Такі групи не завжди чітко усвідомлюють свою мету і нерідко діють дуже активно. У них легко приживаються і поширюються різні масові явища: чутки, паніка та ін. Традиційно великими стихійними групами вважають масу, публіку, аудиторію, натовп.

Маса. Нею вважають велику кількість людей, яка за своєю структурою не є соціальною організацією. Попри те, у діях маси простежуються певною мірою чіткі і продумані завдання, тактика.

Маса — більш-менш стабільне чисельне утворення, яке не має чіткої структури, але за певних умов може характеризуватися відносною однорідністю поведінки індивідів.

У такому різнорідному утворенні вживаються і зіштовхуються часто навіть полярні інтереси, що робить його нестійким.

Маса може виявитися і достатньо організованою, коли певні прошарки населення свідомо збираються на якусь акцію: маніфестацію, демонстрацію, мітинг.

Публіка. Вона також є однією з форм стихійного угруповання. Як правило, цим поняттям означують велику групу людей на трибуні стадіону, у глядацькій залі та ін.

Публіка (лат. publicus — всенародний, громадський) — короткотривале зібрання людей для спільного проведення часу у зв'язку з якимось видовищем.

Публіку завжди об'єднує певна мета, що робить її більш керованою. Водночас на типологію її поведінки поширюються закони маси.

У замкнутому просторі, наприклад у лекційній залі, публіку трактують як аудиторію.

Аудиторія. Характерною особливістю цього об'єднання людей є взаємодія з комунікатором у процесі сприймання мовного повідомлення.

Аудиторія (лат. auditor—слухач і auditorium — приміщення, де виголошують промови, читають лекції) — група людей, яка сприймає повідомлення.

Межі аудиторії не жорстко окреслені, а навпаки — досить рухомі. Тому як груповий організм вона розрізнена, анонімна, а отже легко піддається навіюванню. Різні аудиторії неоднаково піддаються такому способу впливу, як зараження, що залежить від загального рівня самосвідомості особистостей, які її утворюють. Відносини аудиторії із джерелом інформації (не лише засобами масової комунікації, а й чутками) можуть розвиватися, припинятися і поновлюватися. Збереження стабільності аудиторії, розширення її складу сприяє успішному формуванню громадської думки.

Натовп. Це велике тимчасове об'єднання людей є прикладом стихійної масової спільноти, одностайні дії учасників якої зумовлені певним зовнішнім стимулом та спільним емоційним станом.

Натовп — відносно короткочасне, контактне, чисельне скупчення людей, які перебувають у стані підвищеного емоційного збудження і об'єднані безпосередньою просторовою близькістю та загальним об'єктом уваги.

Не маючи спільної для всіх усвідомлюваної мети, натовп здійснює сильний психологічний тиск на індивідів. Перші дослідники цього феномену (Г. Лебон, Г. Тард, 3. Фрейд та ін.) вважали його ірраціональною, сліпою і руйнівною силою, якою владарюють неусвідомлені імпульси, зараження, наслідування та навіювання. Психологічні ознаки цього утворення вони вбачали у “колективній душі”, “соціальному розумі”, “колективній волі”. Особливість натовпу, на думку дослідників, полягає в тому, що, вбираючи в себе різнорідні та випадкові елементи, він завжди діє як психічна цілісність. Тому не кожне скупчення людей є натовпом. Для цього потрібна єдина спрямованість їхніх думок і емоцій, сформована під впливом конкретного збуджувального мотиву. Ці висновки спиралися на дослідження поведінки натовпу часів Великої французької революції та Паризької комуни, але чимало їх не втратили своєї актуальності дотепер.

Нині феномени “масовості” виявляють себе у різних сферах соціального буття (розвиток засобів масової інформації, урбанізація, інтенсифікація міграції населення і контактів між людьми різних країн, зростання чисельності різних формальних і неформальних об'єднань). З поширенням масових явищ та угруповань розгортається пошук засобів управління ними. Таке завдання ставили перед собою і перші дослідники натовпу, вважаючи можливим перетворення його на організовану спільноту шляхом впровадження порядку. Заперечення чи відмова від порядку в його психологічному сенсі, на їх погляд, є передумовою виникнення натовпу. Непіддатні його впливу лідери, вожді, еліта (індивідуальності). Тому вони здатні, хоча б частково обмежити натиск цієї сили, привнести в її поведінку організованість і порядок.

Досить цікаві спостереження й оцінки з цього приводу зробив Г. Лебон, який вважав, що несвідома діяльність натовпу замінила собою свідому діяльність індивіда. З цим пов'язане твердження вченого про маси як соціальний феномен, про здатність індивідів розчинятися у масі під впливом навіювання. Відповідно моделлю поведінки вождя мас є гіпноз (гіпнотичне навіювання). На цих засадах ґрунтуються міркування дослідника щодо природи натовпу:

— натовп — не скупчення людей на одному просторі, а специфічна їх сукупність, що має психічну подібність;

— індивід діє свідомо, а маса, натовп — несвідомо, оскільки свідомість є індивідуальна, а несвідоме — колективне;

— натовп — консервативний феномен. Результатом його революційних домагань є реставрація того, що він спочатку намагався зруйнувати. Адже для тих, хто перебуває у гіпнотичному стані, минуле значущіше, ніж сучасність;

— масам необхідна підтримка вождя, який їх полонить своїм гіпнотичним авторитетом, а не аргументи розуму чи сила;

— пропаганда (або комунікація) має ірраціональну основу.

У звичайних умовах люди діють внаслідок своїх переконань. Наявність критичного розуму, непереконаність використання гіпнотичного пропагандистського навіювання можуть зупинити або не допустити ці дії. Тому адресована масам пропаганда повинна базуватися на принципах навіювання (використовувати енергійну, образну мову, алегорії, прості та владні формулювання);

— для ефективного управління масами, натовпами політика повинна спиратися на вищу ідею, яку вселяють у свідомість людей. Результатом такого навіювання є перетворення ідей на колективні образи, які й спрямовуватимуть колективні дії.

Ці ідеї базувалися на уявленнях про приховані від свідомості якості індивідів, які відкриваються та починають домінувати, коли вони збираються разом. Йдеться про те, що кожен окремий індивід є розумною і свідомою істотою, проте, перебуваючи у масі, стає здатним на будь-які невластиві людині вчинки. Саме тому, вважав Г. Лебон, натовп можна розглядати як соціальну тварину, що зірвалася з ланцюга, як сліпу силу, здатну зруйнувати творіння століть.

Прихильники теорії “психологія мас” вважають, що в натовпі зникають усі розбіжності між індивідами, і вони мають змогу виявляти свої прагнення та пристрасті.

Г. Лебон виокремлював такі найголовніші характеристики натовпу:

а) зрівняння всіх (зведення людей до одного рівня психічних проявів та поведінки). Наслідком цього є однорідність натовпу, що пояснюється ідеєю колективного несвідомого: у натовпі люди керуються лише несвідомими уявленнями, однаковими для всіх, а уявлення на рівні свідомості, що визначають індивідуальні розбіжності між людьми, пригнічуються та зникають;

б) за інтелектом натовп значно нижчий, ніж індивіди, що його утворюють. Він схильний до швидких переключень уваги, легко та некритично сприймає будь-які чутки, піддається впливу гасел, закликів лідерів;

в) у натовпі людина здатна на акти насильства, жорстокості, вандалізму, до яких за інших умов не вдалася б;

г) висока емоційність та імпульсивність натовпу. Вони зумовлені дією таких механізмів:

— анонімність натовпу. Участь у скупченні багатьох людей створює в індивіда почуття сили, могутності, непереможності. Водночас анонімність (знеосібність) натовпу породжує анонімність індивіда, наслідком чого є почуття особистісної безвідповідальності, оскільки кожен вважає, що будь-які дії будуть віднесені до натовпу, а не до кожного окремо;

— зараження. Зумовлює розповсюдження єдиного психічного стану серед індивідів, що опинилися в натовпі;

— навіювання. Спрямовує поведінку натовпу, проявляється у некритичному сприйнятті індивідом стимулів та закликів до дій, здатності до вчинків, які суперечать його свідомості, характеру, звичкам. Люди у натовпі однаково здатні проявляти як агресію, так і захоплення.

Психологія натовпу ґрунтується на протиставленні окремого індивіда та індивіда як елемента натовпу. Ця ідея Г. Лебона (мислення окремого індивіда є цілком свідомим, а мислення натовпу — цілком несвідомим, тому все колективне — несвідоме, все несвідоме — колективне) була підтримана багатьма вченими. Але окремі науковці вважають протиставлення індивіда та натовпу за критерієм несвідомого невиправданим.

У наш час поняття “натовп” трактується досить широко. Влада схильна вважати ним будь-які масові вияви протесту. Часто поведінка натовпу характеризується поняттями “колективні безчинства”, “бунти”, “повстання”, “рухи за реформи”, “революційні виступи”. Таке змішування політико-оцінних моментів і специфічних властивостей натовпу ускладнює психологічне його пізнання.

У деяких дослідженнях головними ознаками натовпу фігурують просторова близькість індивідів і її вплив на їх поведінку. Іноді натовпом вважають не тільки стихійні неорганізовані утворення, а й достатньо структуровані, внутрішньо відлагоджені. А французький соціолог Г. Тард доводив, що натовпом можуть бути як природні, анархічні, аморфні, так і штучні, організовані, дисципліновані (політичні партії, профспілки, церква, армія та ін.) об'єднання. Цілком правомірно такий підхід викликає серйозні сумніви. Звичайно, і мітинг, і аудиторія можуть за певних умов перетворитися на натовп, але тоді вони набуватимуть зовсім інших якостей. Наприклад, якщо під час спектаклю спалахне пожежа, то навіть найінтелігентнішу публіку охопить паніка і вона перетвориться на натовп людей.

Отже, з психологічного погляду натовп є неорганізованим (або таким, що втратило організованість) скупченням ' позбавлених спільної усвідомленої мети людей, які перебувають у стані емоційного збудження. Нерідко під час дій натовпу з'являються сили, котрі намагаються організувати його і використати як інструмент для досягнення певної мети. Дії цих сил за своїм змістом не мають майже нічого спільного з явищем натовпу як такого.

Натовп має такі соціально-психологічні ознаки та особливості:

— висока контактність. Індивіди перебувають на близькій відстані, внаслідок чого вторгаються в персональні просторові зони;

— підвищена групова навіюваність, знижена ефективність дії механізмів контрнавіюваності (опору впливу навіювання);

— емоційна збудливість, підвищене хвилювання людей та емоційне сприймання дійсності;

— пригнічене відчуття відповідальності за власні вчинки і дії;

— виникнення відчуття сили та усвідомлення анонімності.

Основним механізмом розвитку натовпу є масове спілкування, яке психологічно впливає на поведінку і вчинки людей. Цю властивість свідомо використовують організатори політичних акцій, масових гулянь, видовищ. За надзвичайних ситуацій (стихійні лиха, епідемії та ін.) масове спілкування розгортається стихійно, мимовільно. Типовими психологічними способами впливу у натовпі є навіювання, зараження, наслідування.

За ступенем активності натовп поділяють на пасивний, активний, агресивний.

Пасивний натовп. Характерна його ознака — відсутність (прихованість) емоційного збудження. За таких умов люди слабко пов'язані між собою інформацією, а отже не можуть спільно діяти. Вони спокійно очікують на щось або хаотично і відносно незалежно один від одного пересуваються (натовп людей на вокзалі тощо).

Активний натовп. Таким є натовп, що перебуває у стані емоційного збудження, яке породжує психологічну готовність людей діяти спільно. У них формуються подібні соціальні установки на певні форми поведінки. В активному натовпі міцнішають зв'язки між людьми, інтенсивнішає обмін інформацією та ін. У стані внутрішньої активності натовп психологічно готовий до спільної дії, але ще не діє; реально діючий — виявляє активність внутрішньо і зовнішньо.

Агресивний натовп. Його характеризує високий рівень емоційного збудження, внутрішньої і зовнішньої активності. З часом у цьому натовпі з'являється новий стан, пов'язаний з накопиченням психічного напруження людей, відчуттями відчаю, гніву тощо. Головною особливістю агресивного натовпу є деструктивна, руйнівна поведінка щодо предметів і людей (наприклад, спортивні вболівальники-фанати).

За характером поведінки виокремлюють випадковий, діючий, конвенційний, експресивний різновиди натовпу.

Випадковий натовп. Його виникнення пов'язане з інтересом до певної події (наприклад, дорожня аварія).

Діючий натовп. Він може бути агресивним, панічним, корисливим, несамовитим. Його дії часто спричинені ненавистю до когось, необхідністю рятуватися від небезпеки, прагненням оволодіти якимись цінностями або станом екстазу (під час релігійних ритуалів, концертів, карнавалів).

Конвенційний натовп. Основою його формування поведінки є визнання реальних чи уявних правил і норм. Дії такого натовпу легше прогнозувати, коригувати.

Експресивний натовп. У такому натовпі людей об'єднують спільні почуття (радість, протест, горе та ін.).

Усі види натовпу об'єднані високою динамічністю, мінливістю. Вони можуть легко переходити від одного стану до іншого, внаслідок чого ними легко і водночас важко керувати.

Одна і та сама особа у натовпі і поза натовпом поводиться по-різному. Психологічні особливості поведінки індивіда в натовпі характеризують:

— посилення залежності поведінки від натовпу, зниження самоконтролю. Індивід неусвідомлено підкоряється зовнішньому впливу великої групи людей, тобто зростає екстернальність (зовнішній вияв) і знижується інтернальність (внутрішня регуляція) його поведінки;

— деіндивідуалізація поведінки. Вона виявляється в уподібненні психологічних проявів, унаслідок чого поведінка різних людей втрачає самобутність;

— зниження інтелектуальних якостей. У натовпі люди не спроможні тривалий час утримувати увагу на одному і тому самому об'єкті. У них посилюється некритичність мислення. Все це зумовлює відповідні особливості перероблення інформації: в натовпі людина легко сприймає, швидко переробляє і транслює будь-яку інформацію, мимовільно перекручуючи її;

— підвищена навіюваність. У натовпі індивід може легко повірити у незвичну інформацію, піддаватися абсурдним закликам та ін.;

— підвищена фізична, психофізична і психічна активність. Індивід у натовпі мобілізує всі свої ресурси, внаслідок чого виявляє незнані до того можливості (підняти важкий предмет, високо стрибнути та ін.);

— прояви незвичної поведінки. Свідченням цього є нетипові, непередбачувані форми поведінки.

Різноманітні поведінкові прояви індивідів у натовпі і натовпу загалом часто бувають надзвичайно небезпечними як для оточення, так і для тих, хто є його частиною.

4.5. Соціальна психологія міжгрупових відносин

Розвиток соціально-психологічних уявлень про міжгрупові відносини

Специфіка міжгрупової взаємодії та міжгрупового сприймання

Тривалий час проблема міжгрупових відносин не була провідною у соціальній психології. Ситуація різко змінилася з оприлюдненням критичних оцінок традиційної соціальної психології. Переломними у вивченні проблематики міжгрупових відносин стали 50-ті роки XX ст.

Міжгрупові відносини — сукупність соціально-психологічних явищ, які характеризують суб'єктивне відображення зв'язків між соціальними групами, а також зумовлений ними спосіб взаємодії спільностей.

Остаточне утвердження психології міжгрупових відносин як самостійної галузі соціальної психології відбулося пізніше, здебільшого завдяки дослідженням англійського психолога Генрі Теджфела.

Розвиток соціально-психологічних уявлень про міжгрупові відносини

Одним із перших розпочав експериментальні дослідження міжгрупових відносин Музафер Шериф, який виходив із припущень, що міжгрупові установки і поведінка індивідів відтворюють об'єктивні інтереси їх групи стосовно інших ггіуп. Якщо інтереси є конфліктними, це загострює суперництво між групами, яке може спричинити різноманітні непорозуміння і відкриту ворожість. Якщо інтереси груп збігаються, це сприяє формуванню дружніх установок до чужої групи, адекватна реакція на які, як правило, приносить позитивний результат. На підтвердження цієї точки зору М. Шериф провів протягом кількох років серію польових експериментів (у реальних умовах) у літньому таборі для підлітків 11—14 років.

Особливістю цього дослідження є його лонгітюдність (англ. longitude — тривале і систематичне вивчення одних і тих самих піддослідних).

На першій стадії, після заїзду хлопчиків у табір, була організована загальна табірна діяльність, під час якої вони самотужки знайомилися, починали дружити. Потім їх поділили на дві групи, розподіливши нових друзів в обидві з них. На цій стадії табірне життя організовувалося окремо для кожної з груп. Далі адміністрація табору організувала змагання між ними, внаслідок яких одна група отримувала перемогу, інша — зазнавала поразки.

Ще один експеримент не мав першої стадії, тобто хлопчики приїздили до табору вже поділеними на дві групи. їм були штучно створені труднощі, які усувалися лише об'єднаними зусиллями. Основні результати експериментів зводилися до наступного:

— на стадії формування обидві групи існували більш-менш миролюбно;

— об'єктивний конфлікт інтересів (тільки одна група могла перемогти за рахунок іншої) спричинив міжгрупову ворожнечу, агресію і водночас посилення внутрігрупової згуртованості та підтримки;

— на етапі міжгрупового суперництва неодноразово виявлявся стійкий внутрігруповий фаворитизм в судженнях, відносинах, перевагах;

— первинні міжособистісні відносини виявилися слабшими за нові міжгрупові відносини. Йдеться про те, що друзів було розподілено по різних групах;

— на етапі розв'язання конфлікту, коли перед хлопчиками постали бажані для обох груп і недосяжні завдяки старанням однієї групи “вищі” цілі, у поведінці дітей настали помітні зміни: вони стали менш агресивними щодо іншої групи, знижувався внутрігруповий фаворитизм; частково були поновлені дружні стосунки, хоч наслідки попередньої міжгрупової ворожнечі не були цілком усунені.

Роботи М. Шерифа започаткували новий підхід у дослідженні міжгрупових відносин. Якщо раніше джерела міжгрупової ворожнечі чи співробітництва дослідники шукали в індивідуальних мотиваційних чинниках, то відтоді зосереджувалися на параметрах міжгрупової взаємодії безвідносно до індивідуальних мотиваційних структур. Саме у міжгруповій взаємодії проявляються міжгрупова ворожнеча, співробітництво, внутрігруповий фаворитизм.

Внутрігруповий фаворитизм (лат. favor — прихильність) — тенденція сприяти членам своєї групи на противагу інтересам іншої.

Симптоми внутрігрупового фаворитизму простежуються як у процесах соціального сприймання, так і в зовнішній поведінці індивідів під час соціальної взаємодії.

Принциповий поворот у соціально-психологічному дослідженні міжгрупових відносин засвідчили експерименти англійського психолога, засновника теорії соціальної ідентичності Г. Теджфела та його колег. Відстоюючи значення когнітивних процесів у міжгрупових відносинах, вчений довів, що встановлення позитивного ставлення до своєї групи відбувається і за відсутності об'єктивної основи конфлікту між групами. Для цього досить розподілити людей на групи. Розвиток подій неминуче засвідчить більш позитивні установки щодо своїх одногрупників та більш негативні установки щодо індивідів, які належать до іншої групи. Неминучість внутрігрупового фаворитизму і міжгрупової дискримінації зумовлена потребою особистості в позитивній соціальній ідентичності, необхідній для підтримання позитивного образу “Я”.

Міжгрупова дискримінація (лат. discriminatio — розділення, розрізнення) — відмінності в оціненні своєї і чужої групи на користь своєї.

Феномени внутрігрупового фаворитизму та міжгрупової дискримінації Г. Теджфел вважав результатом серії когнітивних процесів, пов'язаних із встановленням подібності та відмінностей між представниками різних соціальних груп. Такими процесами є:

— соціальна категоризація (упорядкування індивідом свого соціального оточення шляхом розподілу соціальних об'єктів на групи за значущими для нього критеріями);

— соціальна ідентифікація (віднесення індивідом себе до конкретних соціальних категорій, суб'єктивне переживання ним своєї групової соціальної належності);

— соціальне порівняння (співвіднесення якісних ознак різних соціальних груп, результатом якого є встановлення відмінностей між ними).

В аналізі цих процесів, за Г. Теджфелом, і полягає соціально-психологічний аспект вивчення міжгрупових відносин, адже галузь міжгрупових відносин належить до когнітивної сфери.

За його висновками, причина міжгрупової дискримінації криється не в характері взаємодії, а в усвідомленні належності до своєї групи, наслідком чого є прояв ворожості щодо осіб іншої групи. Визначаючи факт сприймання групами одна одної, дослідник не взяв до уваги того, наскільки адекватна фіксація міжгрупових відмінностей, тобто наскільки відмінності, які фіксуються на рівні сприймання, є такими насправді.

Представники діяльнісного підходу (В. Агеєв) головними вважають не міжгрупові процеси чи їх детермінацію суспільними відносинами, а внутрішнє відображення цих процесів, тобто когнітивну сферу, пов'язану з різними аспектами міжгрупової взаємодії. Відмінність цього підходу від когнітивної орієнтації полягає в тому, що принцип діяльності передбачає найтісніший зв'язок суб'єктивного відображення міжгрупових відносин з реальною діяльністю досліджуваних груп, детермінує нею усі когнітивні процеси, що супроводжують ці відносини. Природа міжгрупового сприймання полягає в упорядкуванні індивідуальних когнітивних структур, в об'єднанні їх в єдине ціле. Йдеться не про суму сприймання чужої групи індивідами, а про нову якість, яка виникла під час такого сприймання, про групове утворення.

Міжгрупове сприймання — процеси соціальної перцепції, у яких суб'єктом і об'єктом сприймання є соціальні групи, спільності.

Міжгрупове сприймання інтерпретується з точки зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп.

Розроблення проблеми міжгрупових відносин у межах діяльнісного підходу не тільки констатує те, що соціальні відносини лише за певних умов можуть сприяти розвитку міжгрупової дискримінації, а визначає засіб подолання цієї дискримінації, вважаючи ним спільну діяльність груп.

Специфіка міжгрупової взаємодії та міжгрупового сприймання

У процесі міжгрупової взаємодії відбувається безпосередній чи опосередкований вплив однієї групи на іншу, результатом якого є зв'язок, заснований на принципах симпатії чи антипатії. Безпосередній контакт між групами має своїм наслідком взаємні зміни їх поведінки, діяльності, установок тощо.

Міжгрупова поведінка — дії, що здійснюють індивіди однієї групи стосовно індивідів іншої.

Особливістю міжгрупової взаємодії є її причинна зумовленість. Це означає, що кожна із взаємодіючих сторін (груп) виступає як причина і як наслідок одночасного зворотного впливу протилежної сторони. Повсякденне життя багате як співпрацею і солідарністю груп, так і міжгруповими конфліктами.

Міжгрупові конфлікти — конфлікти всередині великих соціальних груп, організацій, сторонами яких є соціальні групи, що переслідують несумісні цілі і перешкоджають одна одній у їх здійсненні.

Соціально-психологічними причинами міжгрупових конфліктів є невизначеність, суперечливість норм, правил поведінки; відмінності у цінностях, стилях спілкування, соціальному статусі індивідів різних груп; недосконалість міжгрупових каналів комунікації; функціонально-рольова невизначеність та ін.

Міжгрупові конфлікти в організаціях є наслідком неефективного керівництва ними. Це проявляється в тому, що функції двох і більше структурних підрозділів або істотно перетинаються, або не стикуються за результатами, від чого зазнають шкоди всі сторони. За таких обставин співробітники, забувши про свої міжособистісні проблеми, об'єднуються у монолітну групу, що відстоює свої інтереси. Це породжує додаткові проблеми для керівника, який змушений або відстоювати інтереси колективу перед вищим керівництвом, вступаючи з ним у конфлікт, або відмовитися репрезентувати інтереси колективу, наслідком чого може стати групове неприйняття та обструкція. Конфлікт між підрозділами (лабораторіями, кафедрами, відділами та ін.) організації може виконувати як позитивні, так і негативні функції, наслідки якого залежать і від налаштованості, інтересів, поведінки його сторін, і від методики управління ним.

Організаційна взаємодія (співробітництво, суперництво) може відбуватися на внутрігруповому (“керівник — підлеглий”, “керівник — підрозділ” та ін.), міжгруповому (вертикальний — між підрозділами різного рівня організаційної структури; горизонтальний — між підрозділами одного рівня; рольовий — через визначеність — невизначеність сфер відповідальності і контролю, що взаємно перетинаються) і міжорганізаційному рівнях (кооперація чи конкуренція між організаціями, носіями та виразниками яких є власники і керівники вищої ланки).

У контексті безпосередньої міжгрупової взаємодії важливою є гіпотеза контакту, на підставі якої роблять прогностичний висновок, за яких умов контакт між членами різних груп здатен послабити міжгрупове упередження, ворожість. У кожній конкретній ситуації гіпотеза контакту Має свої особливості. її вибудовують за такою методикою: чим більше сприятливих умов для контактів між групами, тим довше і тісніше вони взаємодіятимуть.

Міжгрупова діяльність розгортається не тільки як безпосередня взаємодія різних груп. Міжгрупові відносини можуть виникати і за відсутності безпосередньої взаємодії між групами. Наприклад, опосередкованим чинником відносин між великими групами є їх суспільно-історична діяльність, соціальні умови. Така міжгрупова діяльність реалізується в опосередкованих формах — через обмін цінностями культури.

Особливості міжгрупової перцепції (сприймання) зумовлені розумінням групи як цілості. Група як суб'єкт і об'єкт соціальної перцепції є новою якістю, новим груповим утворенням, яке має такі характеристики: для групи-суб'єкта сприймання групове утворення є “цілісністю”, яка визначається як міра збігу уявлень членів цієї групи про іншу групу; для групи-об'єкта сприймання — “уніфікованістю”, тобто ступенем поширення уявлень про іншу групу на окремих її індивідів. Отже, цілісність і уніфікованість — специфічні структурні характеристики міжгрупового сприймання.

Динамічні характеристики міжгрупового сприймання також відрізняються від динамічних характеристик міжособистісного сприймання. Міжгрупові соціально-перцептивні процеси стійкіші, консервативніші, ригідніші (лат. rigidus — твердий, заціпенілий, негнучкий), оскільки їх суб'єктом є не одна особа, а група людей. Тривалішим і складнішим є формування цих процесів, адже в нього (формування) включається індивідуальний життєвий шлях кожного індивіда і досвід життєдіяльності групи загалом. До того ж діапазон можливих варіантів сприйняття іншої групи значно вужчий, ніж за міжособистісного сприймання. Загалом формування образу іншої групи залежить від особливостей міжгрупової діяльності.

Міжгрупове сприймання порівняно з міжособистісним має таку специфіку:

— об'єднання індивідуальних уявлень у цілісніть, якісно відмінну від елементів, з яких вона складається;

— довготривалий, менш гнучкий процес формування міжгрупового сприйняття, яке, сформувавшись, набуває стійкості до внутрішніх впливів;

— схематизація та спрощення сприйняття й оцінення іншої групи.

Міжгрупове сприйняття є більш стереотипним, у ньому тісніше з'єднані когнітивні (пізнавальні) та емоційні компоненти, яскраво виражена оцінна спрямованість. Водночас воно пристрасніше, ніж міжособистісне. Очевидно, це пов'язано з тим, що міжгрупові уявлення дуже чутливі до всього, що стосується їх істинності, точності, адекватності. Усі ці параметри міжгрупового сприймання концентровано виражені у міжгруповій дискримінації та внутрігруповому фаворитизмі.

Міжгрупове сприймання реалізується на різних рівнях: сприймання групою належних до неї індивідів; сприймання групою представника іншої групи; сприймання групою себе; сприймання групою іншої групи як цілості. Сприймання групою іншої групи має відповідну специфіку:

— об'єкт сприймання не є пасивним, нейтральним щодо його суб'єкта. Він неминуче прагнутиме викликати позитивне уявлення про себе як учасника діяльності;

— сприймання супроводжується оцінюванням, інтерпретацією об'єкта;

— у сприйманні соціальних об'єктів важливими є пізнавальні, емоційні якості, рівень розвитку суб'єкта сприймання;

— поняття “розуміння” виражає здатність групи як суб'єкта сприймання пізнати суттєве, істотне в об'єкті (іншій групі, людині з іншої групи), розкрити його у зв'язках і у відношеннях з іншими об'єктами.

Розуміння об'єкта сприймання залежить від досвіду спілкування і діяльності суб'єкта сприймання. Розуміння ^об'єкта сприймання зумовлюється завданнями діяльності, характеристиками учасників спілкування і діяльності (життєвим досвідом груп, соціальними стереотипами, соціальною дистанцією, самооцінкою, способом розуміння та ін.). Проникнення у внутрішній світ об'єкта сприймання є нелегким завданням, адже суб'єктові, як правило, легкодоступні лише зовнішні ознаки і характеристики об'єкта (поведінка, висловлювання, переживання, комунікативні можливості, вчинки тощо). Тому сприймання іншої групи полягає у сприйманні її зовнішніх ознак, співвіднесеності їх з власними характеристиками суб'єкта сприймання та інтерпретації на цій основі її вчинків. Далі за допомогою зовнішніх ознак необхідно проникнути у внутрішній світ групи. У реалізації цього складного психологічного завдання важливу роль відіграють стереотипи.

Стереотип — відносно стійкий і спрощений образ соціального об'єкта, формування якого спричинене недостатністю інформації, надмірною прив'язаністю до власного досвіду, некритичним сприйняттям відомостей.

З одного боку, стереотипи допомагають швидко і відносно надійно розпізнати групу (зарахувати її до якогось ширшого класу явищ). За таких умов стереотипи необхідні й корисні, адже відносно швидко дають певні схематичні знання. Якщо стереотипи наповнюються негативними характеристиками іншої групи, вони провокують і нагнітають міжгрупову ворожнечу, оскільки неминучою є поляризація оцінних суджень, що особливо помітно в міжетнічних відносинах. За таких обставин стереотипи виконують негативну роль, бо формують помилкові уявлення про іншу групу, деформують процес міжгрупового сприймання та міжгрупової взаємодії. З'ясування їх істинності чи помилковості повинно базуватися на аналізі конкретних ситуацій міжгрупової діяльності.

Процес міжгрупового сприйняття зумовлений і емоційними регуляторами. Вони виявляються у формуванні відповідного ставлення однієї групи щодо іншої. На основі емоційних оцінок народжується широка гама почуттів — від несприйняття групи до симпатії. Пізнання їх відкриває можливості і для емоційного врегулювання міжгрупових відносин.

Запитання. Завдання

1. Якими якісними ознаками характеризується соціальна група?

2. За допомогою яких параметрів можна описати особливості певної соціальної групи?

3. Які процеси відносять до групової динаміки?

4. Охарактеризуйте структурні компоненти малої соціальної групи.

5. Прокоментуйте основні підходи та напрями до вивчення малої групи.

6. Чому поділ референтних груп на “позитивні” і “негативні” є умовним?

7. Проаналізуйте основні механізми утворення малих груп.

8. Охарактеризуйте структурні компоненти комунікативного потенціалу групи.

9. Прокоментуйте основні моделі розвитку малої групи.

10. Розкрийте зміст основних механізмів групової динаміки.

11. Проаналізуйте основні характеристики групової норми.

12. Наведіть приклади прояву конформізму.

13. У чому полягають зовнішнє і внутрішнє підпорядкування індивіда групі?

14. Прокоментуйте концепцію “активної меншості” С. Московічі.

15. Проаналізуйте співвідношення понять “лідер” і “керівник”. Назвіть основні відмінності між ними.

16. З'ясуйте сутність основних теорій лідерства.

17. Прокоментуйте модель типології лідерства за Б. Паригіним.

18. У чому полягає сутність моделі управлінської сітки Р. Блейка і Дж. Моутон?

19. Як розуміти твердження про те, що сліпе копіювання і запозичення культурних теоретичних і практичних надбань у галузі керівництва (лідерства) може призвести до неправильних результатів, непорозумінь?

20. Як називається процес волевиявлення індивіда або групи людей, спрямований на формування послідовності дій і вибір певної альтернативи?

21. Прокоментуйте переваги і недоліки групового прийняття рішення.

22. Охарактеризуйте феномен “зсування до ризику”, який супроводжує розв'язання групових проблем.

23. Що спільного і відмінного між груповою нормалізацією і груповою поляризацією?

24. Якими ознаками характеризується поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху, уникнення невдачі?

25. Яким принципам підпорядковуються групові форми прийняття рішень?

26. Прокоментуйте співвідношення понять “згуртованість” і “сумісність”.

27. Охарактеризуйте основні ознаки соціально-психологічного клімату групи.

28. Проаналізуйте основні джерела групових конфліктів.

29. Охарактеризуйте основні соціально-психологічні особливості вивчення соціальних класів.

30. У чому полягає специфіка психології етнічних груп?

31. Прокоментуйте співвідношення понять “національний характер” і “менталітет”.

32. Дайте соціально-психологічну оцінку масовим явищам.

33. Проаналізуйте загальні особливості натовпу.

34. У чому полягають особливості міжгрупових відносин?

35. Прокоментуйте специфіку міжгрупової взаємодії і міжгрупового сприймання.

36. Розкрийте зміст “гіпотези контакту” в контексті міжгрупової взаємодії.

5. Особливості прикладної соціальної психології

Прикладний аспект соціальної психології полягає в застосуванні принципів, методології, теоретичних соціально-психологічних знань для розв'язання конкретних практичних завдань у політиці, економіці, сфері виховання, навчання та ін. Завдяки цьому впорядкованішою, науково вивіреною стає соціальна практика, а соціально-психологічна наука збагачується різноманітними життєвими фактами, пізнає нові проблеми, аспекти буття соціуму, інтегруючи їх у загальну парадигму своїх досліджень. З переходом цивілізації у постіндустріальну, інформаційну епоху наукові набутки, рекомендації, дослідницький інструментарій соціальної психології стають усе більш затребуваними в різних галузях соціальної практики.

5.2. Основні сфери застосування прикладної соціальної психології

Прикладна соціальна психологія у сфері економіки і виробництва

Прикладна соціальна психологія у сфері політики

Прикладна соціальна психологія і управління

Прикладна соціальна психологія у сфері освіти і науки

Прикладна соціальна психологія і охорона здоров'я

Прикладна соціальна психологія і сім'я

Прикладна соціальна психологія у правовій сфері

Пізнавальні й практичні можливості прикладної соціальної психології використовуються у різних сферах суспільного буття. А загальні тенденції розвитку людства свідчать, що потреби в них зростатимуть.

Прикладна соціальна психологія у сфері економіки і виробництва

Сфера економіки і виробництва є одним із головних замовників на прикладні соціально-психологічні дослідження. Такі дослідження розгортаються на макроекономічному (соціально-психологічний супровід нововведень в економічній системі, вивчення і формування громадської думки), мезоекономічному (розвиток організацій, маркетингової діяльності), особистісному (формування виробничих колективів, консультування і навчання підприємців, персоналу) рівнях.

Взаємодія макроекономіки і прикладної соціальної психології має враховувати те, що будь-які соціальні заходи (вивчення особливостей сприймання суспільством економічних впроваджень, побудова соціальних прогнозів та ін.) є успішними за їх відповідності системі національних норм і цінностей. Як відомо, світова економічна практика охоплює два базисних типи суспільно-економічних відносин: західний і східний. У “західному” суспільстві ідеалом вважають образ успішного індивідуаліста, у “східному” — передусім поціновується колективність. Такими є американська (індивідуалістська) і японська (колективістська) економічні моделі. Оскільки успіх економічних нововведень залежить від їх відповідності національній психології, соціально-психологічна експертиза економічних реформ у нашій країні має спиратися на українську ментальність.

Діяльність соціальної психології на мезоекономічному (середньому) рівні пов'язана з розвитком організацій, їх здатністю орієнтуватися на ринку, із нововведеннями в їх роботі. На внутрішні зміни відважується не кожна організація. Нерідко для цього потрібні попередні підготовчі впливи, психологічна підготовка, консультування, навчання персоналу. Поширеною є участь прикладної соціальної психології у маркетингових процедурах, що забезпечує їх наукову обґрунтованість, кваліфікованість та ефективність. Ця робота по-різному здійснюється на різних виробництвах і за різних умов. Однак психологічна служба у сфері економіки та промислового виробництва вибудовується на загальних принципах, переймається типологічно близькою проблематикою, яка охоплює соціально-психологічний клімат колективу, задоволеність працею, атестацію кадрів, продуктивність праці, адаптацію нових працівників, плинність кадрів та ін. Значною мірою ці завдання розв'язуються на середньому рівні, хоч більшість їх стосується рівня особистісного. Наприклад, проблеми підвищення продуктивності праці вирішують завдяки організації гуртків якості, привнесених у західну економічну культуру з Японії. Своє завдання вони вбачають у виявленні та аналізі проблеми, виробленні рекомендацій щодо її подолання, реалізації запланованого. Ці гуртки об'єднують багато працівників. Оскільки групова діяльність вимагає спеціальної підготовки, соціальний психолог аналізує її тенденції на груповому та індивідуальному рівнях, здійснюючи необхідні консультаційні, кординаційні заходи.

Ще одним напрямом діяльності прикладної соціальної психології є дослідження соціально-психологічного клімату в колективах, який утворюють такі типи відносин:

— відносини між членами групи (організації) по вертикалі. Йдеться про сприймання керівника колективом, ступінь участі працівників в управлінні та ін.;

— відносини між членами групи (організації) по горизонталі. Параметрами їх є згуртованість співробітників, характер міжособистісних відносин, типи і способи розв'язання конфліктів;

— ставлення до праці. Увага передусім звертається на задоволеність персоналу умовами, характер праці, ефективність роботи колективу та організації загалом тощо.

Кожна конкретна ситуація потребує відповідних методик і методичних засобів дослідження.

Прикладна соціальна психологія у сфері політики

Прикладні соціально-психологічні дослідження у сфері політики зумовлені демократичними процесами у суспільстві, важливою роллю людського чинника, суспільної думки в державно-політичних процесах, намаганнями одних політичних сил утримати владу, інших — здобути її, необхідністю прийняття ефективних політичних рішень в умовах політичної конкуренції та ін.

Дослідження соціально-психологічних явищ у сфері політики, а відповідно і робота психолога-спеціаліста розгортаються за такими напрямами:

— психологія політичного лідерства. Передбачає вивчення природи політичного лідера, що є передумовою його політичної поведінки, створення іміджу політики і політика, аналіз психологічних портретів опонентів, психологічне забезпечення переговорів;

— психологія політичних конфліктів і деформацій. Охоплює суперечності, кризи, соціально-психологічні аспекти деформації у сфері політики і шляхи їх розв'язання, вивчення соціально-політичної напруженості, політичної боротьби, політичної злочинності. Завданням соціального психолога є передбачення можливості виникнення конфлікту або напруженння у зв'язку з прийняттям (неприйняттям) політичного рішення, під час політичної боротьби тощо, накреслення шляхів їх усунення;

— психологія підготовки і прийняття політичних рішень. Полягають у проведенні соціально-психологічної експертизи прийнятих рішень, вимірюванні їх ефективності, прогнозуванні й урахуванні психологічних наслідків. Це зобов'язує соціального психолога до прогнозування сприймання політичного рішення різними прошарками населення та відповідної його корекції. Обґрунтованості такого прогнозу сприяють попереднє вивчення стану масової свідомості, очікувань громадян. До цієї роботи психологи залучають соціологів (у сфері економічної політики — й економістів);

— соціально-психологічна характеристика способів політичного впливу, вивчення та формування громадської думки. Йдеться про здійснення політичної пропаганди та агітації, політичної реклами. Для цього соціальний психолог використовує традиційні для соціології методи вивчення громадської думки (опитування, інтерв'ю та ін.), з'ясовуючи її особливості щодо загальних і конкретних питань;

— участь у вивченні комплексних соціально-психологічних проблем організації й організації виборчих кампаній. У таких ситуаціях соціальна психологія зосереджується на попередньому вивченні суспільно-політичної ситуації, моніторингу громадської думки;

— безпосереднє соціально-психологічне консультування політичних діячів. Найчастіше політичні лідери вдаються до консультацій соціальних психологів напередодні публічних виступів, дбаючи про формування власного іміджу. Така робота є досить делікатною, адже психолог-консультант має забезпечити необхідне сприймання замовника іншими людьми (зовнішності, міміки тощо).

Робота психолога-практика у сфері політики потребує високої соціально-психологічної компетентності і професіоналізму. Він повинен не лише знати особливості здійснення експертизи, консультування, а й бути ґрунтовно обізнаним у соціально-політичних проблемах, знати і прогнозувати моделі поведінки виборців у конкретних ситуаціях, рекомендувати конкретні дії.

Прикладна соціальна психологія і управління

Проблема управління пронизує всі прикладні соціально-психологічні дослідження, оскільки вона стосується усіх галузей соціально-економічного буття. Тому її вивчають психологи, спеціалісти з економіки, соціології та ін.

Протягом останніх десятиліть викристалізувався соціально-психологічний аспект управління. Прикладні соціально-психологічні дослідження спрямовані на з'ясування структурних складових змісту управлінського спілкування. Для цього використовують методики виявлення ефективності відносин на рівнях “керівник — підлеглий”, “керівник — інші керівники”, “керівник — члени організації” . На основі узагальнення даних соціальна психологія доводить ефективність діалогічної стратегії спілкування, діалогічних відносин в управлінні як універсальної форми розкриття потенційних можливостей учасників управлінської взаємодії. З цією метою розроблено практичні заняття, ділові ігри для керівників, учасники яких відпрацьовують стратегічні, тактичні аспекти спілкування, опановують ефективні його прийоми.

У цьому контексті особливу увагу прикладна соціальна психологія звертає на наявність, рівень розвитку в керівників необхідних для управлінської діяльності психологічних якостей, використовуючи соціально-психологічні методики і особистісні тести. Попри те, що такі старання мають немало опонентів (йдеться про намагання спростувати “теорію рис”, яка пропонує перелік рис лідера), спроб з'ясувати, якими рисами повинен володіти керівник (лідер), не меншає. Одностайнішими є вчені та соціальні психологи-практики у поглядах на проблему сумісності керівника і співробітників, ролі зворотного зв'язку в ефективності управління. Найпоширенішим методом таких соціально-психологічних досліджень є створення психологічного портрета керівника.

Нині прикладна соціальна психологія успішно вирішує проблеми співвідношення стилю керівництва та ефективності групової діяльності, розв'язання конфліктів, оптимізації процесу прийняття групового рішення.

Прикладна соціальна психологія у сфері освіти і науки

Оскільки освітня діяльність пов'язана з формуванням особистості, проектуванням її місця і ролі в соціумі, надзвичайно важливими є використання науково-обґрунтованих форм і методів, психологічно коректних і точних інструментів її здійснення. Тому робота психолога-практика у галузі освіти має відповідати таким засадам і принципам:

— гуманізм навчання і виховання. Йдеться про гуманізацію відносин дорослих і дітей, що передбачає сприйняття іншої людини як найвищої цінності, адекватне самовираження індивіда у взаємодії і спілкуванні;

— визнання навчання і виховання підростаючої особистості найважливішою сферою діяльності суспільства. Навчальний і виховний процеси мають здійснюватися на основі загальнолюдських цінностей з урахуванням національної специфіки та ментальності;

— визнання суспільної значущості навчальної діяльності. Такий підхід забезпечує самоствердження, самостійність, реалізацію потенційних можливостей дітей і підлітків;

— будь-який вплив на дитину має бути адекватним природному поступу її розвитку. До дитини необхідно ставитися як до повноцінного суб'єкта соціальних відносин і навчально-виховного процесу, визнаючи її “Я”, право на особисте ставлення до світу, до інших і себе;

— створення умов для всебічного розвитку дитини, пробудження в неї інтересу до власного “Я”. Це передбачає поліпшення відносин на рівні “вчитель — дитина”, “діти — діти”, “батьки — діти”, “батьки — педагог”.

Спираючись на ці засади і принципи, шкільна психологічна служба повинна відповідно використовувати традиційні напрями психології: психодіагностику, психокорекцію (психологічний розвиток) і консультаційно-просвітницьку діяльність. Психодіагностика передбачає вивчення психологічної готовності дитини до шкільного навчання; вивчення особистості молодшого школяра, підлітка, старшокласника; поглиблене психодіагностичне обстеження дітей та ін. Психокорекція спрямована на створення соціально-психологічних умов для повноцінного розвитку особистості школяра. Психологічна консультативно-просвітницька діяльність має на меті соціально-психологічне консультування і освіту дітей та дорослих, оптимізацію змісту навчання, форм і методів, що актуалізують саморозвиток школяра. Вона сконцентрована на консультуванні вчителів щодо навчання і виховання конкретних учнів (груп), створенні та реалізації психологічно адекватних програм навчання, соціально-психологічній освіті вчителів.

Стратегію шкільного психолога-спеціаліста слід вибудовувати на основі детального вивчення особливостей міжособистісних відносин у школі та сім'ї, урахування психологічної грамотності педагогічного колективу і батьків. Його робота з дорослими має сенс лише у контексті розвитку особистості дитини, який охоплює спілкування, функціонування шкільного колективу, міжгрупові відносини, соціалізацію та ін.

Сфера наукової діяльності теж відкрита для прикладної соціальної психології. її втручання часто потребує дослідницька група (колектив), якій властиві колективні продукти творчості (групові рішення, групова експертиза та ін.), що мають особливу специфіку. Знання природи, структурних складових спільної наукової діяльності є запорукою її оптимізації. Щодо цього соціальна психологія вдається до опису рольового профілю кожного співробітника, зважаючи на те, що не кожна наукова роль пов'язана з вкладом, який можна вважати творчою діяльністю. Вона не тільки скрупульозно описує кожну наукову роль, а й детально аналізує мотивацію кожного вченого, а також досліджує специфіку спілкування між вченими, тримаючи у полі зору їх психологічну готовність сприйняти, переробити і зберегти різнобічну інформацію. Враховуючи різноманітні проблеми (нечіткість критеріїв оцінки ефективності діяльності науковців, конфлікти в наукових колективах, де часто змішані ділові та міжособистісні мотиви), робота соціального психолога у наукових закладах зосереджується на діагностуванні конкретних ситуацій, розробленні рекомендацій щодо них, здійсненні консультативно-просвітницьких заходів.

Прикладна соціальна психологія і охорона здоров'я

Найважливішим полем для застосування знань і можливостей прикладної соціальної психології у сфері охорони здоров'я є соціально-психологічні особливості лікувального процесу та організації охорони здоров'я. Перший напрям пов'язаний з вивченням особистості хворого, його реакцій на інформацію про хворобу, на саму хворобу і на її подолання. Зарубіжні соціальні психологи мають великі напрацювання щодо взаємодії лікаря і хворого (як хворий розуміє інформаційне повідомлення лікаря). їх рекомендації орієнтують на уникання надмірного “допиту” хворого, безумовне прийняття його емоційного стану, використання релаксаційного (лат. relaxatio — зменшення, ослаблення) стилю бесіди з хворими, які переживають страх, тривогу, напруження, почуття провини тощо. Існують детальні рекомендації щодо спілкування лікаря з хворими різних нозологічних (нозологія — вчення про хвороби, їх класифікацію і номенклатуру, загальні принципи лікування та профілактики) груп. Наприклад, ефективним у спілкуванні з хворими на інфаркт міокарда спочатку є директивний стиль, пізніше — співробітництво.

Соціально-психологічні аспекти охорони здоров'я зорієнтовані на вивчення установ охорони здоров'я як специфічних систем управління. Найбільший інтерес викликають дослідження стилів управління, групових процесів, конфліктів у закладах охорони здоров'я, вивчення особливостей міжособистісної взаємодії в медичних колективах.

Останнім часом створюють при лікувальних закладах соціально-психологічні служби, мають більше обов'язків психологи, практики цієї галузі.

Прикладна соціальна психологія і сім'я

Прикладна соціальна психологія розглядає сім'ю як малу соціальну групу і як соціальний інститут з конкретною системою відносин між батьками, дітьми і батьками, між дітьми.

У своїй просвітницькій діяльності соціальна психологія зорієнтована на надання допомоги молодим людям у створенні сім'ї. Конкретно ця допомога полягає у розкритті специфіки, психологічного змісту сімейних взаємин (сімейні ролі, особливості адаптації до сімейного життя тощо). У сфері її інтересів перебуває соціально-психологічне забезпечення служби знайомств, різноманітних державних і громадських об'єднань, клубів, де молоді люди можуть познайомитися один з одним, розширити сферу спілкування. Особлива увага приділяється молодим людям, котрим доводиться долати психологічні бар'єри у встановленні взаємин, а також підвищенню психологічної грамотності і підготовленості організаторів і працівників служби знайомств.

З ускладненням сімейних відносин, актуалізацією проблеми розлучень на одній із перших за важливістю позицій перебуває соціально-психологічне регулювання сімейних взаємин засобами навчання. Йдеться про розкриття соціально-психологічних особливостей сімейного життя, пов'язаних з народженням і вихованням дітей, взаємин між членами сім'ї. Останніми роками зростає попит на соціально-психологічне забезпечення сімейних консультацій, організацію психологічної допомоги і самотнім, і одруженим людям.

Важливість соціально-психологічних досліджень у сфері сім'ї зумовлена зниженням кількості шлюбів, народжуваності, зростанням дитячої смертності, розлученнями батьків. На стабільність шлюбу впливають, за спостереженнями дослідників, обмеженість контактів членів сім'ї, розбіжність установок чоловіка і дружини у спілкуванні, незадоволення міжособистісними стосунками, невміння вибудовувати щоденне спілкування. Тому прикладні соціально-психологічні дослідження мають бути спрямовані на з'ясування особливостей виникнення та перебігу сімейних конфліктів, шляхів їх подолання.

Прикладна соціальна психологія у правовій сфері

Застосування соціально-психологічних знань у правосудді сприяє розслідуванню та розкриттю злочинів, перевихованню правопорушників. Прикладна соціальна психологія сприяє і профілактиці протиправної поведінки, особливо неповнолітніх правопорушників.

Наукове і прикладне значення мають соціально-психологічні дослідження умов формування протиправної поведінки особистості, особливо неповнолітніх осіб, ролі первинних угруповань, в яких формується підростаюча особистість (сім'я, шкільний клас, підліткові і молодіжні об'єднання, сфера дозвілля). Юридична наука і практика потребують від соціальної психології відомостей про механізми впливу на підлітка групи членства, референтної групи, формування індивідуального ставлення до норм і цінностей групи, а також про оптимальні способи впливу на підлітка у складний період його розвитку чи в екстремальній ситуації.

Юридична робота пов'язана з безперервним процесом спілкування, під час якого відбувається сприймання і оцінювання людей (свідків, підозрюваних, постраждалих та ін.), встановлення і розвиток психологічних контактів, отримання інформації (допит, переговори та ін.). її ефективності сприяє об'єднання зусиль правоохоронних органів і соціальних психологів. Наприклад, на етапі встановлення і розвитку психологічних контактів між людьми можуть виникнути такі психологічні бар'єри, як байдужість, недовіра, ворожнеча, несумісність та ін. Соціальний психолог покликаний допомогти юристу-практику, підозрюваному чи свідку позбутися цих бар'єрів та спонукати їх до конструктивної взаємодії. Отже, соціальна психологія має великі можливості в організації психологічної допомоги, спрямованої на встановлення контактів, налагодження взаємодії у процесі розкриття злочину.

Соціальний психолог повинен здійснювати консультативно-просвітницьку і експертну діяльність, особливо на етапі попереднього слідства. Чим вища професійна компетентність слідчого, тим успішніша його співпраця з психологом, чиї консультації можуть бути спрямовані на виявлення тилових особливостей сприймання людини, на встановлення з нею психологічного контакту. У процесі розкриття групових злочинів неоціненними є спостереження, рекомендації соціального психолога як щодо внутрішньої структури групи, характеру взаємозв'язків у ній, розподілу ролей, виявлення лідерів, так і щодо з'ясування вразливих її місць, вибору ефективних засобів впливу на групу, лідера, інших її індивідів.

Особливо складним напрямом є реадаптація, ресоціалізація осіб, засуджених за скоєння злочину або тих, що повернулися з місць позбавлення волі. У цій роботі соціальні психологи взаємодіють зі спеціалістами, котрі безпосередньо розв'язують проблеми юридичної психології.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає призначення прикладної соціальної психології?

2. Охарактеризуйте структуру прикладної соціальної психології.

3. У чому полягає зв'язок предмета прикладної соціальної психології з її завданнями?

4. Проаналізуйте функції прикладної соціальної психології.

5. У чому полягає специфіка прикладних досліджень соціальної психології?

6. Охарактеризуйте різновиди прикладного соціально-психологічного дослідження.

7. У чому полягають особливості ефективності соціально-психологічного дослідження?

8. Прокоментуйте специфіку прикладних соціально-психологічних досліджень у сфері економіки і виробництва.

9. Охарактеризуйте особливості застосування соціально-психологічних досліджень у сфері політики, управління.

10. Яким засадам і принципам має відповідати робота психолога-практика в галузі освіти?

11. Охарактеризуйте особливості застосування соціально-психологічних досліджень у системі охорони здоров'я.

12. Розкрийте суть основних проблем прикладної соціальної психології у сфері сім'ї.

13. Прокоментуйте особливості застосування соціально-психологічних досліджень у сфері права.

Рекомендації, поради, методики

Загальні правила успішного спілкування

1. Перед початком розмови необхідно з'ясувати: Якої мети заплановано досягти під час спілкування? Що для цього потрібно (які документи)? Хто братиме участь у спілкуванні? Які питання необхідно обговорити? Яким може бути ймовірний результат спілкування?

2. Планування часу, необхідного для проведення розмови. Для цього важливо встановити пріоритети у розмові, щоб не згаяти час на непотрібні, другорядні питання.

3. Врахування особливостей партнера по спілкуванню (культурно-освітніх, національних, вікових, психологічних та професійних якостей). Спілкуватися бажано мовою партнера, тобто використовувати термінологію, форми викладу матеріалу, прийнятні для учасника спілкування.

4. Підкреслення значущості і важливості партнера по спілкуванню. Така повага і увага до нього допоможе у процесі обміну інформацією пізнати загальний рівень його інтелекту, обсяг інформаційного фонду, різноманітні аспекти, що характеризують його як професіонала.

5. Ефективність спілкування представників різних національностей стає набагато вищою, якщо вони знають мову один одного.

6. Досконале знання змісту, предмета й характеру розмови. Вироблення спільного інформаційного поля.

7. Здатність об'єктивно оцінювати свої особистісно-ділові якості, наукову компетенцію обговорюваних проблем. Важливо не переоцінювати і не занижувати свою науково-теоретичну, практичну й психологічну підготовленість.

8. Демонстрація спільних інтересів, цілей, точок зору, близьких особистісних якостей. Найголовнішою вважається демонстрація професійної спорідненості.

9. Інтерес до проблем співрозмовника. Здатність прислухатися до іншої сторони, слухати і чути того, хто говорить. Вони повинні бути явними і виявлятися в уважному його вислуховуванні, формулюванні запитань під час розмови тощо.

10. Доступність і логічність викладу своєї думки, чітке і лаконічне її формулювання з урахуванням темпу мови. Не варто говорити швидше, ніж говорить більшість людей, адже співрозмовник повинен встигнути осмислити інформацію. Ефект виступу залежить не від кількості проголошених цінних ідей, а від кількості засвоєних і прийнятих слухачами.

11. Уміння захищати свої погляди. При цьому не обійтися без ділової критики, яка не має нічого спільного з критикою на емоціях. Приклади емоційної критики: “Ви ні на що не здатний”; “Ви не надійний партнер” та ін. Приклади ділової критики: “Ми переконані, що Ви могли би справитися з цим завданням краще”; “Вам не завжди вдається дотримуватися обіцяного” та ін.

12. Уміння ілюструвати ключові моменти у розмові. Для цього варто застосовувати приклади з реального життя, експресивність мови.

13. Уміння не реагувати на емоції партнера по спілкуванню, стримувати свої емоції. Потрібно наголошувати на потребах, пріоритетах і перевагах, а не на особі (відмежувати особистість від проблеми і всю силу аргументів спрямувати у русло проблеми). Важливо зважати на те, що особа робить, а не на її риси характеру, якості.

14. Здатність партнерів правильно ставити запитання, виявляти активність.в обговоренні проблеми. Зворотний зв'язок при цьому варто базувати на спостереженнях, а не на умовиводах, на конкретній ситуації, а не на абстрактній поведінці, тобто послуговуватися принципом “тут і тепер”. Не слід виправдовуватися, набагато раціональніше виявляти активність, впевненість, готовність сприймати напади.

15. Уміння створювати ефект зовнішньої привабливості (“ефект візуального іміджу”) завдяки доброзичливому погляду, елегантній манері спілкування.

16. Використання “ефекту перших фраз”. Йдеться про енергійний початок розмови.

17. Здатність розпізнавати причини, що зумовлюють втрату інформації (“ефект дисперсії” — розсіювання інформації в міру її віддаленості від відправника).

18. Уміння використовувати контрзасоби щодо недобросовісних прийомів під час розмови. Ефективно використовувати недружелюбні зауваження собі на користь, а на деякі з них взагалі не зважати. Значний ефект справляють на партнера прохання викласти те саме позитивно, говорити спокійно тощо.

19. Дотримання поради з психології переконуючого впливу: “Зрозуміти — ще не означає прийняти інформацію”. Якщо людина зрозуміла все, про що йшлося, це ще не означає, що вона погодилася і прийняла інформацію, оскільки повідомлення може суперечити її переконанням, не задовольняти її потреби, викликати когнітивний або моральний дисонанс, дискомфорт.

20. Використання техніки вирівнювання напруження. У процесі розмови воно нагнітається поступово. Нерідко буває, що у партнерів ще до початку розмови розладналися стосунки. Тому, враховуючи вид напруження, необхідно обрати ефективний спосіб його зняття. З цією метою партнеру можна надати змогу виговоритися (висловити все, що наболіло, без обмежень і переривань). Важливо також вербалізувати його і свій емоційний стан. Якщо напруження сягнуло “точки кипіння”, краще перевести розмову з абстрактної площини на рівень конкретних пропозицій. Знімає напруження застосування позиції “на рівних”, пов'язаної з підкресленням значущості партнера і поваги до нього. її протилежністю є позиція підкорення, яка призводить до нагнітання напруження.

21. Уміння відповідати опоненту. Ефективним у цьому сенсі є прийом “так — але”. Він передбачає, щоб перші слова були стверджувальними незалежно від змісту висловлювання партнера, має вів рацію чи ні (“Справді”, “Правильно”, “Я згоден”, “З цим не можна не погодитися” тощо). Опонент, не дослухавши речення до кінця, відчує приємність від стверджувальних фраз. Завдяки цьому створюється позитивний емоційний фон, який не заважатиме сприйняттю наступних слів, наступного “але”, оскільки воно (“але”) вплітатиметься у позитивну емоційну канву.

22. Уміння вчасно зупинитися. Якщо дискусія стає надто емоційною або один з опонентів застосував недопустиму тактику, що вплинуло на самопочуття, завжди можна ініціювати перерву. Виправданим є цей прийом і тоді, коли стає очевидним приховування інформації. Доцільно переривати розмову і тоді, коли партнери зайшли у глухий кут, зберігаючи шанси, але так, щоб залишилась можливість продовжувати її в майбутньому, якщо в цьому буде потреба.

Отже, будь-який засіб може бути вагомим і ефективним, якщо його застосовувати не механічно, а на основі врахування конкретної ситуації, соціокультурного та етнопсихологічного контексту комунікації. Дотримуючись універсальних технік і правил (вияв поваги до партнера, ставлення до нього як до найвищої цінності та ін.), важливо пам'ятати, що однакових ситуацій спілкування не буває. Іноді дії поза правилами теж можуть забезпечувати необхідний результат спілкування.

Пізнання самого себе під час взаємодії з іншими

1. Звикайте регулярно аналізувати свої вчинки, успіхи і невдачі у спілкуванні.

2. У стосунках з іншими намагайтеся виявляти їх погляди на вашу діяльність, поведінку, вчинки.

3. Порівнюйте себе з іншими, об'єктивно оцінюйте.

4. Із наведених нижче якостей і рис характеру визначте властиві вам: легко заводить знайомства, чемний, не любить людей, балакучий, грубий, самотній, прагне командувати, надмірно самовпевнений, легко адаптується до обставин і ситуації, невихований, безкомпромісний, відвертий, стриманий, рішучий, оптимістичний, впевнений у собі, врівноважений, егоїстичний, сором'язливий, спокійний, демократичний у стосунках, принциповий, нетерплячий, довірливий. Оцініть себе об'єктивно, намагаючись у майбутньому позбутися небажаних рис характеру, утверджувати лише необхідні для вас.

5. Із наведених нижче якостей і рис характеру попросіть своїх друзів визначити властиві вам: легко заводить знайомства, чемний, не любить людей, балакучий, грубий, самотній, прагне командувати, надмірно самовпевнений, легко адаптується до обставин і ситуації, невихований, безкомпромісний, відвертий, стриманий, рішучий, оптимістичний, впевнений у собі, врівноважений, егоїстичний, сором'язливий, спокійний, демократичний у стосунках, принциповий, нетерплячий, довірливий. Порівняйте їхню оцінку зі своєю (див. завдання 4), намагайтеся позбутися небажаних рис.

6. Черпайте інформацію про себе з різних джерел: з розмов і реакцій людей, повідомлень у засобах масової комунікації, з психоаналітичних характеристик та ін.

7. Допишіть речення: У собі я більш за все не приймаю... . В інших я найбільше ціную... . Друзі мене вважають... . Проаналізуйте відповіді, подумайте, на що потрібно звернути увагу і чому.

8. Якщо ви радите іншим позбутися егоїзму, агресивності чи непорядності, то чи не варто позбутися і власних негативних якостей?

9. Якщо ви іншим радите звернути увагу на необхідність співчуття, людяності, порядності, проаналізуйте, чи сформовані ці якості у вас.

10. Ніщо так не характеризує людину, як її мова, думки і зовнішній вигляд.

11. Ніколи не гайте свого часу, і вам не доведеться нудьгувати. Навколо вас є так звані “крадії” часу: слабка організованість; відкладання справи, яка давно потребує розв'язання, на пізніше; здатність дозволяти речам, які “крадуть” час, відволікати увагу від головного; невміння сказати “Ні” коли це потрібно; намагання робити навіть те, до чого немає мотивації, тощо. Отже, перед тим, як починати розмову чи виконувати завдання, з'ясуйте: Що потрібно виконати чи обговорити? (чітке формулювання змісту); Чому це потрібно виконати чи обговорити? Хто це буде виконувати чи обговорювати? Як це потрібно виконати чи обговорити? Коли це потрібно виконати чи обговорити?

12. Поміркуйте: 3 чого складається ваше світоглядне кредо? Що заважає вам стати кращим? Що ви хотіли б змінити у своєму житті і чому: перейти на іншу роботу, змінити коло спілкування, сімейні відносини? Де почуваєте себе найкраще і чому: у сім'ї, з друзями, на роботі? З ким найчастіше проводите свій вільний час: з членами сім'ї, з друзями, на самоті? Що не приймаєте у собі і чому: постійну роздвоєність, невміння контактувати з іншими, відсутність вимогливості та принциповості? Що цінуєте у собі і чому? Що цінуєте у друзях і чому? Чи критикуєте свої погляди і дії? Чи плануєте свою роботу? Чи вдається вам здійснити свої плани?

13. Ніколи не поспішайте робити висновки про людину, явища чи події.

14. Посилаючись на приклади зі свого життєвого досвіду спілкування, викладіть письмово своє розуміння технологічного інструментарію риторики. Яким компонентам риторики ви надаєте перевагу? Чому?

15. Розширення знань про себе допомагає яскравіше, точніше виражати свої потреби і думки іншим. Розуміння себе сприяє розумінню інших, оскільки є змога об'єктивно подивитися на свої позитивні і негативні якості і риси характеру.

16. У жодному разі не можна бути цілком упевненим, що інформація, яку ви про себе маєте, відображає загальну думку.

17. Не піддавайтеся людській слабкості, коли хочете чути про себе тільки приємне, адже вдосконалювати себе можна лише тоді, коли відомо, що потрібно поліпшити.

18. Не затуляйте вуха на критику, цікавтеся якістю своєї роботи, не чекайте, коли хтось прийде і оцінить її.

19. Готуйтеся до складного. Це допоможе запобігти сильних стресів. Проте повна свобода від стресу — це смерть (Г. Сельє).

20. Якщо бачите веселу людину, не заздріть їй. Згадайте краще найщасливіший день у власному житті.

21. Якщо бачите засмучену людину, не забувайте, що і у вашому житті можуть бути неприємності, отже не поспішайте радіти.

22. Складіть картограму особистих успіхів і невдач у міжособистісному спілкуванні, проаналізуйте їх:

Особисті успіхи і невдачі у спілкуванні з партнером

№ п/п

Мої успіхи у спілкуванні

Завдяки яким знанням і вмінням я цього досяг

Які чинники полегшують спілкування

Що залежить від мене

Що від мене не залежить

1.

2...

№ п/п

Мої невдачі у спілкуванні

Чим вони викликані (відсутністю яких знань і вмінь)

Які чинники перешкоджають спілкуванню

Що залежить від мене

Що від мене не залежить

1.

2...

23. Оцінюючи поведінку чи вчинки іншої особи, не забувайте про самокритику і самоаналіз.

Значення і роль уваги у ділових стосунках з іншою людиною

1. У повсякденному житті люди бувають уважні та неуважні щодо інших людей, предметів і явищ. Уважний в одній сфері життя може бути зовсім неуважним в іншій. Тому поділ людей за цим критерієм є умовним.

2. Уважність як риса характеру особистості відображає її ставлення до людей, їхніх потреб, інтересів, переживань, запитів. Як основа чуйності, тактовності у ставленні до інших людей, вона повинна бути властивою керівникам, дипломатам, педагогам, політичним і державним діячам.

3. Потреба в увазі з боку інших є для людини такою життєвою необхідністю, як і потреба в їжі, сні тощо.

4. Виявляйте до своїх співрозмовників більше симпатії, визнання та прихильності. Звертайте увагу на риси характеру, які хотіли б у них бачити.

5. Якщо хтось із ділових партнерів дратує вас своєю постійною недбалістю (запізненням, неохайністю тощо), не звертайте на нього уваги, адже ігнорування — серйозне покарання.

6. Покарання ігноруванням може спрацьовувати лише тоді, коли на цю людину раніше ви звертали увагу.

7. Визнання і уважне ставлення посилює старання та активність людини.

8. Похвалу не обов'язково поєднувати лише з результатом у роботі чи у діловому спілкуванні. Вияв позитивних емоцій (симпатія, дружня усмішка тощо) сприяє поліпшенню відносин, утверджує довіру у спілкуванні, ставленні інших до вас.

9. Похвала, ігнорування повинні мати міру. Постійне захвалювання, як і тривале ігнорування, може дати однаковий результат: людина звикає і перестає на них реагувати.

10. Готуючись до розмови із діловими партнерами, з'ясуйте заздалегідь, кому надасте перевагу у прихильності, люб'язності. Допомогти в цьому можуть відповіді на такі запитання: Хто поставився до вашої пропозиції особливо уважно? Чому ця людина виконала певну роботу добре? Кого ще згадаєте позитивно і чому? Завдяки кому вдалося позбутися зайвих проблем? Кому давно не приділяли уваги і чому? Хто з партнерів постійно перебуває у полі вашої прихильності і чому?

11. Досвід спілкування з іншими людьми — основа для загострення уваги на детальних проблемах взаємодії, особливостях її вияву. Так формується професіоналізація уваги.

12. Вияв уваги потребує відповідних навичок і вмінь. Висловлювання люб'язності має звучати переконливо, в іншому разі воно не спрацює і ви можете опинитися у незручній ситуації.

Методика “Схильність до певного стилю керівництва”

(автор — Є. Ільїн)

За допомогою цієї методики можна дізнатися про схильність суб'єкта до конкретного стилю керівництва. Однак у реальній управлінській практиці людина може скористатися іншим стилем.

Інструкція

Уявіть, що ви керівник колективу. Вам пропонується відповісти на запитання: по кожному пункту опитувальника із трьох варіантів (а, б, в) оберіть той, який найбільше характеризує вашу поведінку як керівника; букву обведіть кружечком.

Текст опитувальника

1. При прийнятті важливих рішень ви:а) порадитеся з колективом;

б) не братимете на себе відповідальність за прийняття рішення;

в) приймете рішення одноосібно.

2. При організації виконання завдання:

а) надаєте свободу у виборі способів виконання завдання членам колективу, залишаючи за собою загальний контроль;

б) не будете втручатися у виконання завдання, сподіваючись, що колектив зробить усе як потрібно;

в) регламентуватимете діяльність колективу, суворо визначаючи, що і як потрібно робити.

3. При здійсненні контролю за діяльністю підлеглих:

а) будете жорстко контролювати кожного з них;

б) довірите контроль підлеглим;

в) вважатимете, що контроль не обов'язковий.

4. В екстремальній для колективу ситуації:

а) будете радитися з колективом;

б) візьмете все керівництво на себе;

в) цілком покладетеся на лідерів колективу.

5. Вибудовуючи взаємини з членами колективу:

а) проявлятимете активність у спілкуванні;

б) спілкуватиметеся, якщо до вас звернуться;

в) підтримуватимете свободу спілкування між вами та підлеглими.

6. При здійсненні управління колективом:

а) надаватимете допомогу підлеглим в їх особистих справах;

б) вважатимете недоцільним втручатися в особисті справи підлеглих;

в) цікавитиметеся особистими справами підлеглих скоріше із ввічливості.

7. У стосунках із членами колективу:

а) намагатиметеся підтримувати хороші особисті стосунки навіть на шкоду діловим;

б) підтримуватимете лише ділові стосунки;

в) намагатиметеся однаково підтримувати особисті й ділові стосунки.

8. Стосовно зауважень від колективу:

а) не допустите зауважень на свою адресу;

б) вислухаєте та врахуєте зауваження;

в) поставитеся до зауважень байдуже.

9. У питаннях внутріколективної дисципліни:

а) прагнутимете максимальної покірності підлеглих;

б) зможете підтримувати дисципліну без нагадування про неї підлеглим;

в) вважаючи, що підтримання дисципліни — це не ваша вимога, не будете “тиснути” на підлеглих.

10. Стосовно того, що про вас подумає колектив:

а) вам буде байдуже;

б) намагатиметеся бути добрим для підлеглих, на загострення стосунків не підете;

в) внесете корективи у свою поведінку, якщо оцінка буде негативною.

11. Розподіливши повноваження між собою та підлеглими:

а) вимагатимете, щоб вам доповідали про всі деталі;

б) покладатиметеся на виконавську дисципліну підлеглих;

в) здійснюватимете тільки загальний контроль.

12. При виникненні труднощів у прийнятті рішення:

а) звернетеся за порадою до підлеглих;

б) радитися з підлеглими не будете, оскільки за все доведеться відповідати вам;

в) приймете поради підлеглих, навіть якщо їх не просили.

13. Контролюючи роботу підлеглих:

а) будете хвалити виконавців, відзначати їх позитивні результати;

б) вишукуватимете передусім недоліки, які потрібно усунути;

в) здійснюватимете контроль час від часу.

14. Керуючи підлеглими:

а) зможете так формулювати завдання, щоб їх беззаперечно виконували;

б) будете, в основному, використовувати прохання, а не наказ;

в) взагалі не вмієте наказувати.

15. За нестачі знань при прийнятті рішення:

а) вирішуватимете самі, адже ви — керівник;

б) звернетеся за допомогою до підлеглих;

в) відкладете прийняття рішення: може, все владнається само собою.

16. Оцінюючи себе як керівника, можете припустити, що ви:

а) будете суворим, навіть прискіпливим;

б) будете вимогливим, але справедливим;

в) будете не дуже вимогливим.

17. Стосовно нововведень:

а) будете скоріше консервативним (як би чого не трапилось);

б) якщо вони доцільні, то охоче їх підтримаєте;

в) якщо вони корисні, то впровадите їх у директивному порядку.

18. Ви вважаєте, що в нормальному колективі:

а) підлеглі повинні мати змогу працювати самостійно, без постійного та жорсткого контролю керівника;

б) повинен бути постійний і жорсткий контроль, адже на совість підлеглих нічого розраховувати;

в) виконавці можуть бути залишені самі на себе.

Оброблення результатів

Кожний вибір оцінюється в один бал.

Ключ до встановлення діагнозу

№ п/п

Відповіді

№ п/п

Відповіді

а

б

в

а

б

в

1

2

3

4

5

6

7

8

1

2

Д

Д

Л

Л

А

А

10

11

А

А

Л

Л

Д

Д

1

2

3

4

5

6

7

8

3

А

Д

Л

12

Д

А

Л

4

Д

А

Л

13

Д

А

Л

5

Д

А

Л

14

А

Д

Л

6

Д

А

Л

15

А

Д

Л

7

Д

А

Л

16

А

Д

Л

8

А

Д

Л

17

Л

Д

А

9

А

Д

Л

18

Д

А

Л

Примітка. У таблиці (ключі) прийняті такі позначення: А — авторитарний стиль керівництва, Д — демократичний стиль керівництва, Л — ліберальний стиль керівництва.

Висновки

Оскільки абсолютної схильності до конкретного із стилів керівництва не буває, то може йтися про змішані стилі керівництва із тенденцією схильності до одного з них. Ті, хто відповідає, здебільшого обирають відповіді, що характеризують демократичний стиль керівництва. Якщо таких відповідей більше 12, то є підстави стверджувати про схильність до демократичного стилю; якщо менше і при цьому вибори А превалюють на три бали над Л, то це свідчить про схильність до авторитарно-демократичного стилю; за превалювання на три бали виборів Л над А — про схильність до ліберально-демократичного стилю.

Методика “Діагностика структури мотивів трудової діяльності”

(автор — Т. Бадоєв)

Вивчається задоволеність працею.

Інструкція

Вам потрібно оцінити своє ставлення до різних чинників, що впливають на задоволеність працею, за семибальною шкалою: дуже задоволений (+ 3 бали), в основному задоволений (+2), скоріше задоволений (+1), задоволений і ні (0), скоріше не задоволений (-1), в основному не задоволений (-2), зовсім не задоволений (-3).

Чинники, що підлягають оцінюванню

1. Значущість професії.

2. Престижність професії.

3. Вид трудової діяльності.

4. Організація праці.

5. Санітарно-гігієнічні умови.

6. Розмір заробітної платні.

7. Можливість підвищення кваліфікації.

8. Ставлення адміністрації до праці, відпочинку та побуту працівників.

9. Взаємини з колегами.

10. Потреба у спілкуванні та спільній діяльності.

11. Потреба в реалізації індивідуальних особливостей.

12. Можливість творчості у процесі діяльності.

13. Задоволеність роботою в цілому.

Оброблення результатів і висновки

Показником загальної задоволеності є сума набраних балів (з урахуванням їхнього знаку — плюс чи мінус).

Методика “Потреба у спілкуванні”

(автор — Ю. Орлов)

Спрямована на вивчення потреби у спілкуванні.

Інструкція

Якщо ви згодні із твердженням, то напишіть біля номера “так”, якщо не згодні — “ні”.

Текст опитувальника

1. Я отримую задоволення від участі у різних святкуваннях.

2. Я можу приглушити свої бажання, якщо вони суперечать бажанням моїх друзів.

3. Мені приємно висловлювати прихильність.

4. Я більше зосереджений на тому, Щоб здобути вплив, ніж встановити дружбу.

5. Відчуваю, що у стосунках з друзями маю більше прав, ніж обов'язків.

6. Коли дізнаюся про успіхи свого друга, у мене чомусь погіршується настрій.

7. Щоб бути задоволеним собою, я повинен комусь у чомусь допомогти.

8. Мої турботи зникають, коли опиняюся серед товаришів по роботі.

9. Мої товариші мені набридли.

10. Коли я виконую роботу, до якої не лежить душа, присутність людей мене дратує.

11. Притиснутий до стіни, я кажу лише ту частину правди, яка, на мою думку, не шкодить моїм друзям, знайомим.

12. У складній ситуації більше думаю не про себе, а про близьку людину.

13. Неприємності друзів викликають у мене такий стан, що я можу захворіти.

14. Мені приємно допомагати друзям, навіть якщо з цим пов'язані значні клопоти.

15. Із поваги до товариша можу погодитися з його думкою, якщо навіть він не має рації.

16. Мені більше подобаються пригодницькі оповідання, ніж оповідання про кохання.

17. Сцени насилля у кінофільмах мені огидні.

18. У стані самотності відчуваю тривогу і напруження сильніше, ніж серед людей.

19. Вважаю, що основною радістю у житті є спілкування.

20. Мені шкода покинутих собак та кішок.

21. Краще мати менше друзів, але близьких.

22. Я люблю бувати серед друзів.

23. Я сильно і довго переживаю сварки з близькими.

24. У мене більше близьких людей, ніж у багатьох інших.

25. У мені більше потягу до досягнень, ніж до дружби.

26. Я більше довіряю власним інтуїції та уяві в поглядах на людей, ніж судженням про них.

27. Я надаю більшого значення матеріальному достатку та престижу, ніж радості спілкування з приємними мені людьми.

28. Я співчуваю людям, у яких немає близьких друзів.

29. Стосовно мене люди часто невдячні.

30. Я люблю оповідання про безкорисливу дружбу та любов.

31. Заради друга я можу пожертвувати всім.

32. У дитинстві я належав до однієї “тісної” компанії.

33. Якби я був журналістом, писав би про дружбу.

Оброблення результатів

Відповідь по кожному пункту оцінюється в один (1) бал. Бали проставляють тільки при відповіді “так” на такі пункти: 1, 2, 7, 8, 11 — 14, 17 — 24, 26, 28, 30 — 33; і при відповіді “ні” на пункти: 3 — 6, 9, 10, 15, 16, 25, 27, 29. Визначається загальна сума балів при відповідях “так” і “ні”. Чим більша сума, тим більша потреба у спілкуванні.

Методика “Мотивація успіху і боязнь невдачі”

(автор — А. Реан)

Інструкція

Якщо ви погоджуєтеся із твердженням, то ставите “так”, якщо не погоджуєтеся — “ні”.

Текст опитувальника

1. Включаючись у роботу, сподіваюся на успіх.

2. У роботі виявляю активність.

3. Схильний до вияву ініціативи.

4. При виконанні відповідальних завдань намагаюся, по змозі, знайти причини відмови від них.

5. Часто обираю крайності: або надзвичайно легкі завдання, або дуже важкі.

6. Наштовхуючись на перешкоди, не відступаю, а шукаю способи їх подолання.

7. При чергуванні успіхів та невдач схильний до переоцінення своїх успіхів.

8. Продуктивність діяльності в основному залежить від моєї цілеспрямованості, а не від зовнішнього контролю.

9. При виконанні важких завдань за дефіциту часу результативність моєї діяльності погіршується.

10. Я схильний виявляти наполегливість у досягненні мети.

11. Я схильний планувати своє майбутнє на перспективу.

12. Я ризикую, але з розумом.

13. Я не дуже наполегливий у досягненні мети, особливо за відсутності зовнішнього контролю.

14. Надаю перевагу середнім за важкістю або дещо завищеним, але досяжним завданням.

15. Зазнавши невдачі при виконанні завдання, відчуваю, що його привабливість для мене знижується.

16. При чергуванні успіхів і невдач я більше схильний до переоцінення своїх невдач.

17. Надаю перевагу плануванню майбутнього лише на найближчий час.

18. За відчутного дефіциту часу результативність моєї праці поліпшується, навіть якщо завдання дуже складне.

19. У разі невдачі не відмовляюся від мети.

20. Якщо я сам обрав для себе завдання, то у разі невдачі його привабливість тільки зростає.

Оброблення результатів

По одному балу запишіть за відповіді “так” на твердження 1 — 3, 6, 8 ,10 — 12,14,16,18 — 20 і за відповіді “ні” на 4, 5, 7, 9, 13,15,17. Порахуйте загальну кількість балів.

Висновки

Отриманий результат у діапазоні від 1 до 7 балів засвідчує мотивацію на невдачу (боязнь невдачі); від 14 до 20 — мотивацію на успіх (сподівання на успіх); від 8 до 13 — мотиваційний полюс не виражений. При цьому 8 — 9 балів свідчить, що мотивація близька до уникання невдачі, 12 — 13 балів — до прагнення успіху.

Методика “Діагностика соціально-психологічних установок особистості в мотиваційній сфері”

(автор — 0. Потьомкіна)

Методика має різні шкали. Нижче наведено дві з них — А і Б.

Шкала А

“Виявлення установок, спрямованих на “альтруїзм — егоїзм”

Інструкція

Прочитавши запитання, дайте на них відповіді “так” чи “ні”.

Текст опитувальника

1. Вам часто кажуть, що ви більше думаєте про інших, ніж про себе?

2. Вам легше просити за інших, ніж за себе?

3. Вам важко відмовити людям, коли вони про щось просять?

4. Ви часто намагаєтеся допомогти людям, якщо у них трапилися неприємності і біда?

5. Для себе ви робите щось з більшим задоволенням, ніж для інших?

6. Ви намагаєтеся зробити якомога більше для інших людей?

7. Ви переконані, що найбільша цінність — жити для інших людей?

8. Вам важко примусити себе щось зробити для інших?

9. Ваша характерна риса — безкорисливість?

10. Ви переконані, що турбота про інших часто шкодить вам?

11. Ви засуджуєте людей, котрі не вміють потурбуватися про себе?

12. Ви часто просите людей зробити щось із корисливих спонук?

13. Ваша характерна риса — намагання допомогти іншим людям?

14. Ви вважаєте, що спочатку людина повинна думати про себе, а потім уже про інших?

15. Ви багато часу приділяєте своїй персоні?

16. Ви переконані, що не потрібно для інших сильно напружуватися?

17. Для себе у вас не вистачає ні сил, ні часу?

18. Вільний час ви використовуєте лише для своїх захоплень?

19. Ви можете назвати себе егоїстом?

20. Ви здатні зробити максимальні зусилля лише за високу винагороду?

Оброблення результатів

Ключ до опитувальника: проставляється по одному (1) балу при відповідях “так” на запитання 1 — 4, 6, 7, 9, 13, 17 і відповідях “ні” на запитання 5, 8, 10 — 12, 14 — 16, 18 — 20. Потім підраховується загальна сума балів.

Висновки

Чим більше сума балів перевищує 10, тим сильніше у суб'єкта виражений альтруїзм, бажання допомогти людям. І навпаки, чим сума балів менша за 10, тим сильніше у суб'єкта виражена егоїстична тенденція.

Шкала Б

“Виявлення установок на “процес діяльності” — “результат діяльності”

Інструкція

Дайте відповідь “так” або “ні”.

Текст опитувальника

1. Процес виконуваної роботи захоплює вас більше, ніж її завершення?

2. Для досягнення мети ви не шкодуєте сил?

3. Ви довго не відважуєтеся розпочати робити те, що вам нецікаво, навіть якщо це необхідно?

4. Ви впевнені, що у вас вистачить наполегливості для завершення будь-якої справи?

5. Закінчуючи цікаву справу, ви шкодуєте, що вона вже завершена?

6. Вам більше до вподоби люди, здатні досягати результату, ніж ті, головною характеристикою яких є доброта і чуйність?

7. Ви отримуєте задоволення від гри, в якій не важливий результат?

8. Ви вважаєте, що успіхів у вашому житті більше, ніж невдач?

9. Ви більше поважаєте людей, здатних захопитися справою посправжньому?

10. Ви часто завершуєте роботу, якщо не вистачає часу, склалася неприємна ситуація, існують зовнішні перешкоди?

11. Ви часто починаєте одночасно багато справ і не встигаєте їх закінчити?

12. Ви вважаєте, що маєте достатньо сил, щоб розраховувати на успіх у житті?

13. Чи можете ви захопитися справою настільки, що забуваєте про себе та час?

14. Вам часто вдається довести розпочату справу до кінця?

15. Чи буває, що, захоплюючись справами, ви не можете закінчити розпочате?

16. Ви уникаєте зустрічей із людьми, які не наділені діловими якостями?

17. Ви часто навантажуєте свої вихідні дні чи відпустку роботою, усвідомлюючи потребу щось зробити?

18. Ви вважаєте, що головне у будь-якій справі результат?

19. Погоджуючись на справу, ви думаєте про те, наскільки вона для вас є цікавою?

20. Прагнення до результату в будь-якій справі — риса, що вас вирізняє з-поміж інших?

Оброблення результатів і висновки

За кожну позитивну відповідь ставиться один бал. Сума балів за позитивні відповіді на непарні питання (1,3,5, 7 і т. д.) буде відтворювати орієнтацію суб'єкта на процес діяльності, а сума балів за відповіді на парні питання (2, 4, 6 і т. д.) — орієнтацію суб'єкта на результат.

Методика “Ціннісні орієнтації”

(автор — М. Рокич)

Адаптований варіант методики використовують для дослідження системи цінностей особистості, які класифіковано на термінальні (цінності — цілі) та інструментальні (цінності — засоби).

Інструкція

Проставте ранг цінностей за ступенем їх значущості (від 1 до 18).

Термінальні цінності:

1. Активне, діяльне життя.

2. Здоров'я.

3. Краса природи та мистецтва.

4. Матеріально забезпечене життя.

5. Спокій у країні, мир.

6. Пізнання, інтелектуальний розвиток.

7. Незалежність суджень, оцінок.

8. Щасливе сімейне життя.

9. Впевненість у собі.

10. Життєва мудрість.

11. Цікава робота.

12. Любов.

13. Наявність хороших та добрих друзів.

14. Суспільне визнання.

15. Рівність (у можливостях).

16. Свобода вчинків та дій.

17. Творча діяльність.

18. Отримання задоволень.

Інструментальні цінності:

1. Акуратність.

2. Життєрадісність.

3. Непримиренність до своїх та чужих недоліків.

4. Відповідальність.

5. Самоконтроль.

6. Сміливість у відстоюванні своєї думки.

7. Терпимість до думок інших.

8. Чесність.

9. Вихованість.

10. Виконавська дисципліна.

11. Раціоналізм (уміння приймати обдумані рішення).

12. Працелюбність.

13. Високі запити.

14. Незалежність.

15. Освіченість.

16. Тверда воля.

17. Широта поглядів.

18. Чуйність.

Оброблення результатів і висновки

Домінуюча спрямованість ціннісних орієнтацій дає змогу визначити ступінь залучення у сферу праці, у сімейно-побутову чи дозвільну активність. Якісний аналіз результатів розкриває ідеали, ієрархію життєвих цінностей, які людина розглядає як норми поведінки.

Методика “Діагностика ригідності”

(автор — Г. Айзенк)

Ригідність (негнучкість) суттєво впливає на процес спілкування і взаємодії, особливо за потреби його коригувати у зв'язку із зміною ситуації. Ригідна людина важко відмовляється від сформованої нею поведінки. Саме її рішення не завжди адекватні ситуації.

Інструкція

Якщо ви згодні з твердженням, то поряд з ним ставте 2 бали, якщо частково згодні — то 1 бал, якщо не згодні — 0 балів.

Текст опитувальника

1. Мені важко змінювати свої звички.

2. Я важко переключаю увагу.

3. Я з насторогою ставлюся до всього нового.

4. Мене важко переконати.

5. Часто мене не залишають думки, від яких варто було б звільнитися.

6. Мені важко сходитися з людьми.

7. Мене засмучують навіть незначні порушення плану.

8. Нерідко я проявляю впертість.

9. Я неохоче іду на ризик.

10. Я важко переживаю відхилення від свого режиму.

Оброблення результатів

Підраховується сума балів, проставлених відповідно з інструкцією.

Висновки

Сума 0 — 7 балів свідчить про відсутність ригідності, про легке переключення з однієї установки на іншу. Сума 8 — 14 балів є показником середнього рівня ригідності. Якщо вона сягає 15 — 20, є підстави стверджувати про сильно виражену ригідність (переключення з однієї установки на іншу дається особливо важко).

Методика “Q-сортування: діагностика основних тенденцій поведінки у реальній групі”

(автор — В. Стефансон)

Використання цієї методики дає змогу визначити шість основних тенденцій поведінки людини в реальній групі: залежність, незалежність, комунікабельність, некомунікабельність, прийняття “боротьби” та уникання “боротьби”. Тенденція до залежності визначається як внутрішнє прагнення людини до прийняття групових стандартів і цінностей. Тенденція до комунікабельності свідчить про контактність, бажання сформувати емоційні зв'язки як у своїй групі, так і поза її межами. Тенденція до “боротьби” означає активне прагнення людини до участі в житті групи, до більш високого статусу в системі міжособистісних відносин. Тенденції до незалежності, некомунікабельності і уникання “боротьби” свідчать про схильність уникати взаємодії, зберігати нейтралітет у конфліктних ситуаціях.

Інструкція

Необхідно дати відповідь “так”, якщо ви згодні із твердженням, відповідь “ні”, якщо ви з твердженням не згодні.

Текст опитувальника

1. Я критично налаштований на товаришів.

2. У мене виникає тривога, коли у групі починається конфлікт.

3. Я схильний дотримуватися порад лідера.

4. Я не схильний вступати у надто близькі стосунки з товаришами.

5. Мені подобається, коли у групі дружня атмосфера.

6. Я схильний суперечити лідеру.

7. Я симпатизую лише одному-двом членам групи.

8. Я уникаю зустрічей і зборів у групі.

9. Мені подобається похвала лідера.

10. Я незалежний У судженнях і манері поведінки.

11. Я готовий стати на чийсь бік у суперечці.

12. Я схильний керувати товаришами.

13. Мене радує спілкування з моїми нечисленними друзями.

14. Я зовні спокійний, наштовхуючись на ворожість з боку членів групи.

15. Я схильний підтримувати настрій і думку своєї групи.

16. Я не надаю уваги особистісним якостям членів групи.

17. Я схильний протиставляти свою ціль цілям групи, відволікати групу від досягнення поставлених нею завдань.

18. Мені подобається протиставляти себе лідеру.

19. Я хотів би зблизитися з окремими членами групи.

20. Я схильний залишатися нейтральним у суперечці.

21. Мені подобається, коли лідер активно керує групою.

22. Я надаю перевагу холоднокровному обговоренню проблеми.

23. Я недостатньо втриманий у вияві почуттів.

24. Я намагаюся згуртувати навколо себе однодумців.

25. Я не задоволений надто формальними стосунками у групі.

26. Коли мене звинувачують, я гублюся і мовчу.

27. Я схильний погоджуватися зі способом життя групи.

28. Я прив'язаний до групи більше, ніж до окремих її членів.

29. Я схильний загострювати і затягувати суперечку.

30. Я намагаюся бути в центрі уваги.

31. Мені хотілося б бути членом меншої групи.

32. Я схильний до компромісів.

33. Я відчуваю внутрішню стурбованість, коли лідер діє інакше, ніж очікувалося.

34. Я хворобливо ставлюся до зауважень товаришів.

35. Я можу бути хитрим та улесливим.

36. Я схильний взяти на себе керівництво групою.

37. Я відвертий у групі.

38. Під час розбіжностей у групі в мене виникає занепокоєння (стурбованість).

39. Я не проти, щоб при плануванні роботи відповідальність узяв на себе лідер.

40. Я не схильний відповідати на вияв дружелюбності.

41. Я часто ображаюся на товаришів.

42. Я намагаюся налаштувати інших проти лідера.

43. Я легко заводжу знайомства поза групою.

44. Я намагаюся уникати втягнення у суперечку.

45. Я легко погоджуюся з пропозиціями інших членів групи.

46. Я чиню опір утворенню в нашому колективі угруповань.

47. Коли я роздратований, стаю глумливим та іронічним.

48. У мене виникає ворожість (неприязнь) до тих, хто намагається висунутися.

49. Я надаю перевагу меншій, але інтимнішій групі.

50. Я намагаюся не демонструвати свої інтимні почуття.

51. За розбіжностей у групі стаю на бік лідера.

52. Я ініціативний при встановленні контактів у спілкуванні.

53. Я намагаюся не критикувати товаришів.

54. Я схильний звертатися до лідера частіше, ніж до інших.

55. Мені не подобається, що стосунки у групі надто фамільярні.

56. Я полюбляю суперечності.

57. Я намагаюся підвищувати свій соціальний статус у групі.

58. Я схильний втручатися у спілкування товаришів і порушувати його.

59. Я запальний, схильний до сварок.

60. Я схильний висловлювати незадоволення лідером.

Оброблення результатів

По 1 балу слід виставляти за відповідь “так” і за відповідь “ні” по кожній із поєднаних пар тенденцій. Оскільки заперечення однієї тенденції є визнанням полярної, то кількість балів за відповіді “так” по одній шкалі і відповіді “ні” по шкалі протилежної тенденції додаються.

Ключ до діагностики

До шкал поєднаних тенденцій належать такі позиції опитувальника:

1. Залежність — 3. 9. 15. 21. 27. 33. 39. 45. 51. 54.

2. Незалежність — 6. 12. 18. 24. 30. 36. 42. 48. 57. 60.

3. Комунікабельність — 5. 7.13.19.25. 31. 37. 43. 49. 52.

4. Некомунікабельність — 4. 10. 16. 22. 28. 34. 40. 46. 55. 58.

5. Прийняття “боротьби” — 1.11.17. 23. 29. 35. 41. 47. 56. 59.

6. Уникання “боротьби” — 2. 8. 14. 20. 26. 32. 38. 44. 50.53.

Висновки

Якщо сума балів за будь-якою шкалою дорівнює сумі за протилежною або близька до неї, це свідчить про наявність внутрішнього конфлікту у піддослідного, зумовленого однаковим вираженням протилежних тенденцій поведінки у групі.

Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. — М., 1991.

Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы. — М., 1990.

Алешина Ю. Е. Консультативная беседа: введение в практическую социальную психологию. — М., 1996.

Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. — Л., 1968.

Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская Л. А. Современная социальная психология на Западе. Теоретические ориентации. — М., 1978.

Андреева Г. М. Социальная психология. — М., 2001.

Анциферова Л. И. Новые стадии поздней жизни: время теплой осени или суровой зимы? // Психологический журнал. — Т. 15. — № 3. —1994. — С. 99 —105.

Арутюнов С. А. Этносы и культуры. Проблемы взаимодействия. — М., 1988.

Баклушинский С. А., Белинская Е. П. Развитие представлений о понятии “социальная идентичность” // Социальная психология: Хрестоматия. — М., 1999. — С. 356 — 364.

Балл Г. А. Понятие адаптации и ее значение для психологии личности // Вопросы психологии. — № 1. — 1989.

Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. — М., 1988.

Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. — М., 1986.

Бехтерев В. М. Коллективная рефлексология. Избранные работы по социальной психологии. — М., 1994.

Битянова М. Р. Социальная психология: наука, практика и образ мыслей. — М., 2001.

Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. — СПб., 1997.

Богданов В. А. Социально-психологические свойства личности. — Л., 1983.

Бодалев А, А. Личность и общение. Избранные труды. — М., 1983.

Брушлинский А. В., Поликарпов В. А. Мышление и общение. — Минск, 1990.Буева Л. П. Человек, деятельность, общение. — М., 1978.

Бурлачук Л. Ф., Келесі М. Про критерії розвитку особистості // Вісник Київського університету. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. — Вип. 2. — К., 1996. — С 90 - 93.

Васильєв В. Л. Юридическая психология. — СПб., 1998.

Вичев В. Мораль и социальная психика. — М., 1978.

Вудкок М., Фрэнсис Д. Раскрепощенный менеджер: Пер. с англ. — М„ 1991.

Вундт.В. Задачи и методы психологии народов // Социальная психология: Хрестоматия. — М., 1999. — С. 37 — 48.

Выготский Л. С. Кризис семи лет. Собрание сочинений в 6-ти томах. — Т. 4. — М., 1984.

Гибш Г., Форверг М. Введение в марксистскую социальную психологию. — М., 1972.

Голод С. И. Личная жизнь: любовь, отношения полов. — Л., 1990.

Горелов И. Н. и др. Умеете ли вы общаться? — М., 1991.

Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера земли. — М., 1990.

Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления психологической и профессиональной зрелости личности. — М., 1995.

Джонсон, Девід В. Соціальна психологія: тренінг міжособистісного спілкування: Пер. з англ. — К., 2003.

Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. — М., 1987.

Донченко Е. А. Социетальная психика. — К., 1994.

Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфликт, гармония. — К., 1987.

Донцов А. И. О понятии “группа” в социальной психологии // Вестник Московского университета. Серия 14. Психология. — № 4. — 1997. — С. 17 — 25.

Донцов А. И. Психология коллектива. — М., 1984.

ДридзеТ. М. Язык и социальная психология. — М., 1980.

Эриксон Э. Идентичность, юность и кризис. — М., 1996.

Етика ділового спілкування / Т. К. Чмут, Г. Л. Чайка та ін. — К., 1999.

Етнопсихологічні особливості міжособистісного спілкування та їх урахування в процесі взаємодії дітей і дорослих / За ред. Л. Е. Орбан. — Івано-Франківськ, 1996.

Етнопсихологія: Навчально-методичний посібник / За ред. Л. Е. Орбан, В. Д. Хруща. — Івано-Франківськ, 1994.

Журавлев А. Л. Психология совместной деятельности в условиях организационно-економических изменений: Дис. доктора психол. наук. — М., 1999.

Зейгарник Б. В. Теория личности К. Левина. — М.. 1981.

Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. — СПб., 2000.

Знаков В. В. Макиавеллизм и феномен вранья // Вопросы психологии. — № 6. — 1999. — С. 59 — 69.

Знаков В. В. Понимание в познании и общении. — М., 1994.

Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. — СПб., 2000.

Кабрин В. И. Психология коммуникативного развития человека как личности: Автореферат диссертации доктора психол. наук. — СПб, 1993.

Каган М. Мир общения. — М., 1988.

Казмиренко В. П. Социальная психология организаций. — К., 1993.

Келли Г., Тибо Дж. Межличностные отношения. Теория взаимозависимости // Современная зарубежная социальная психология. — М., 1984. — С. 61 — 81.

Кэмбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М., 1980.

Кови С. Р. Семь навыков высокоэффективных людей: Пер. с англ. — М., 1997.

Кон И. С. Введение в сексологию. — М., 1989.

Кон И. С. Социология личности. — М., 1967.

Корнев М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. — К., 1995.

Корнєв М. Н„ Фомічова В. М. Психологія масової поведінки. — К., 2000.

Корнелиус X, Фэйр Ш. Выиграть может каждый. Как разрешать конфликты. — М., 1992.

Кричевский Р. Л., Дубовская Е. М. Психология малой группы: теоретический и прикладной аспекты. — М., 1991.

Крысько В. Г., Деркач А. А. Этнопсихология. Теория и методология: Учебное пособие. — Ч. 1. — М., 1992.

Куницына В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличностное общение. — СПб., 2001.

Лабунская В. А. и др. Психология затрудненного общения: Теория. Методы. Диагностика. Коррекция. — М., 2001.

Лабунская В. А. О “практичности” социальной психологии невербального общения // Психологический вестник. — Вып. 1. — Ч. 1. — Ростов-на-Дону, 1996. — С. 307 — 324.

Лебедева М. М. Вам предстоят переговоры. — М., 1993.

Левин К. Разрешение социальных конфликтов. — СПб., 2000.

Лисина М. И. Общение, личность и психика ребенка. — М., 1997.

Ложкин Г. В., Повякель Н. И. Практическая психология конфликта: Учебное пособие. — К., 2000.

Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М., 1984.

Майерс Д. Социальная психология: Пер. с англ. — СПб., 1996.

Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методологія, методи, програми, процедури. — К., 1998.

Максимова Н. Ю.. Мілютіна К. Л., Піскун В. М. Основи дитячої патопсихології: Навчальний посібник. — К., 1996.

Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. / Под общ. ред. Г. А. Балла и др. — М., 1999.

Методология и методы социальной психологии. Сборник статей / Отв. ред. Е. В. Шорохова. — М., 1977.

Методы социальной психологии / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. — Л., 1977.

МилтсА. А. Гармония и дисгармония личности: Пер. с латиш. — М., 1990.

Моляко В. А. Психологические исследования чернобыльской катастрофы // Психологический журнал. — Т. 13. — № 1. — 1992.

Морено Дж. Социометрия: Пер. с англ. — М., 1958.

Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс: Пер. с франц. — М., 1998.

Московичи С. Общество и личность в социальной психологии // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. — М., 1984.

Муздыбаев К. Психология ответственности. — Л., 1983.

Мясищев В. Н. Личность и неврозы. — Л., 1960.

Мясищев В. Н. Психология отношений. — М., 1995.

Надирашвили Ш. А. Понятие установки в общей и социальной психологии. — Тбилиси, 1974.

Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. — К., 1990.

Общение и оптимизация совместной деятельности / Под ред. Г. М. Андреевой, Я. Яноушека. — М., 1987.

Орбан Л. Э. Дети и общество. — М., 1993.

Орбан Л. Б Життєва перспектива особистості: акмеологічний аспект аналізу // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 1. — Ч. 1. — Івано-Франківськ, 1996. — С 14 — 25.

Орбан Л. Е., ГриджукД. М. Соціальна психологія особистості: практичні поради діловим людям. — К., 1997.

Орбан Л. Э., ГриджукД Н. Социально-психологические аспекты предпринимательства и управления. — Ивано-Франковск, 1995.

Орбан Л. Э. Становление личности: Монография. — М., 1992.

Орбан-Лембрик Л. Б Активність особистості як форма вияву її індивідуальності та професіоналізму // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. —ТІ. — К., 2002. — С 140 — 143.

Орбан-Лембрик Л. Е. Вплив соціально-психологічних чинників на ефективність управлінської діяльності керівника // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 3. — Ч. 1. — Івано-Франківськ, 1999. — С 23 — 34.

Орбан-Лембрик Л. Б. До питання про предмет, структуру та основні категорії соціальної психології // Актуальні проблеми психології. — Т. 1. — Ч. 5. — К., 2002. — С 110 — 115.

Орбан-Лембрик Л. Б. Етнопсихологія у школі. — Івано-Франківськ, 2001.

Орбан-Лембрик Л. Б. Зародження та розвиток соціальної психології на Прикарпатті // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 6. — Ч. 2. — Івано-Франківськ, 2001. — С 16 — 25.

Орбан-Лембрик Л. Б. Комунікативний простір міжособистісних відносин // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. — Вип. 4. — Івано-Франківськ, 2003. — С 130 —136.

Орбан-Лембрик Л. Е. Морально-психологічні джерела управління // Наукові праці МАУП. — Вип. 4. — К., 2002. — С 16 — 19.

Орбан-Лембрик Л. Е. Основи психології управління: Монографія. — Івано-Франківськ, 2002.

Орбан-Лембрик Л. Б. Психологічна обумовленість соціальної поведінки особистості // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 7. — Ч. 1. — Івано-Франківськ, 2002. — С 3 — 9.

Орбан-Лембрик Л. Б. Психологія управління: Навчальний посібник. — Івано-Франківськ, 2001.

Орбан-Лембрик Л. Б. Психологія управління: Посібник. — К., 2003.

Орбан-Лембрик Л. Е. Розвиток особистості в комунікативному просторі // Актуальні проблеми психології. — Т. 1. — Ч. 4. — К., 2002. — С 126 —132.

Орбан-Лембрик Л. Б. Соціалізація особистості на етапі зрілості // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 7. — Ч. 2. — Івано-Франківськ, 2002. — С 3 — 10.

Орбан-Лембрик Л. Б. Соціальна психологія: досвід, тенденції та перспективи розвитку// Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 4. — Ч. 1.— Івано-Франківськ, 2000. — С 3 — 15.

Орбан-Лембрик Л. Б. Соціально-психологічна структура особистості // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. — Вип. 3. — Івано-Франківськ, 2002. — С 129 — 138.

Орбан-Лембрик Л. Б. Соціально-психологічні аспекти суїциду // Психологія суїциду / За ред. В. П. Москальця. — Київ — Івано-Франківськ, 2002. — С 77 — 134.

Орбан-Лембрик Л. Б. Соціально-психологічні особливості підприємницької діяльності // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 2. — Ч. 1. — Івано-Франківськ, 1998. — С 3 — 10.

Орбан-Лембрик Л. Б. Соціокультурні та етнопсихологічні особливості спілкування // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 8. — Ч. 2. — Івано-Франківськ, 2003. — С 3 — 12.

Орбан-Лембрик Л. Б. Спілкування як соціально-психологічний феномен // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 8. — Ч. 1. — Івано-Франківськ, 2003. — С 3 — 10.

Орбан-Лембрик Л. Е. Структура комунікативного потенціалу особистості // Психологічні перспективи. — Вип. 2. — К., 2002. — С 53 — 61.

Орбан-Лембрик Л. Б Феномен комунікації в управлінні // Актуальні проблеми психології. — Т. 1. — Ч. 6. — К., 2002. — С 100 — 106.

Основы социально-психологической теории I Под общ. ред. А. А. Бодалева, А. Н. Сухова. — М., 1995.

Панасюк А. Ю. Психологические основы убеждающего воздействия в профессиональной деятельности: теория и технология. — М., 1992.

Панфилова А. П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности. — СПб., 1999.

Парсонс Т. Американская социология. Проблемы, перспективы, методы: Пер. с англ. — М., 1972.

Парыгин Б. Д. Анатомия общения. — СПб., 1999.

Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории. — СПб., 1999.

Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. — М., 2001.

Петровская Л. А. Теоретические и методологические основы социально-психологического тренинга. — М., 1982.

Пиз А. Язык телодвижений: Пер. с англ. — Новгород, 1992.

Пірен М. І. Основи конфліктології: Навчальний посібник. — К., 1997.

Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. — М., 1966.

Почебут Л. Г., Чикер В. А. Индустриальная социальная психология. — СПб., 1997.

Прикладные проблемы социальной психологии. — М., 1983.

Психологія життєвої кризи / Відп. ред. Т. М. Титаренко. — К., 1998.

Психологія професійної діяльності і спілкування / За ред. Л. Е. Орбан, Д. М. Гриджука. — К., 1997.

Рабочая книга практического психолога / Под ред. А. А. Деркача. — М., 1996.

Реан А. А., Коломинский Я. Л. Социальная педагогическая психология. — СПб., 2000.

Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ. — М., 1994.

Руденский Е. В. Социальная психология. Курс лекций. — М., 1997.

Рыжов В. В. Психологические основы коммуникативной подготовки: Автореферат диссертации доктора психол. наук. — Н. Новгород, 1995.

Савчин М. В. Соціальна психологія. — Дрогобич, 2000.

Свенцицкий А. Л. Социальная психология управления. — Л., 1986.

Селье Г. Стресс без дистресса. — Рига, 1992.

Семиченко В. А. Психология общения. — К., 1997.

Слободчиков В, И., Исаев Е. И. Психология человека. — М., 1995.

Смелзер Н. Социология. — М., 1994.

Совместная деятельность в условиях организационно-экономических изменений / Отв. ред. А. Л. Журавлев. — М., 1997.

Современная зарубежная социальная психология. Тексты. — М., 1984.

Сохань Л. В. и др. Жизненный путь личности. — К., 1987.

Соціальна психологія: Навчально-методичний посібник / За ред. Л. Е. Орбан, В. Д. Хруща. — Івано-Франківськ, 1994.

Социальная психология / Под общ. ред. Г. П. Предвечного, Ю. А. Шерковина. — М., 1975.

Социальная психология / Под ред. А. В. Петровского. — М., 1987.

Социальная психология / Под ред. А. Н. Сухова, А. А. Деркача. — М., 2001.

Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. — Л., 1979.

Теоретическая и прикладная социальная психология / Под. ред. А. К. Уледова. — М., 1988.

Теоретические и методологические проблемы социальной психологии. — М., 1977.

Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: Етапи становлення // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 1. — С 49 — 58.

Уманский Л. И. Поэтапное развитие группы как коллектива // Коллектив и личность. —М., 1975.

Уманский Л. И. Психология организаторской деятельности школьников. — М., 1980.

Филатова О. Г. Социальная психология. — СПб., 2000.

Фишер Р., Юри У. Путь к согласию, или Переговоры без поражения: Пер. с англ. — М., 1992.

Флоренская Т. А. Психологические проблемы диалога в свете идей М. М. Бахтина и А. А. Ухтомского // Общение и развитие психики. Сборник научных трактатов. — М., 1988. — С. 21 — 31.

Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.

Фурман А. В. Психокультура української ментальності. — Тернопіль, 2002.

Харчев А. Г. Социология воспитания. — М., 1990.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. — СПб., 1997.

Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз): Навчальний посібник. — К., 2000.

Чалдини Р. Психология влияния. — СПб., 2000.

Чудновский В. Э. Смысл жизни: проблема относительной эмансипированности от “внешнего” и “внутреннего” // Психологический журнал. — Т. 16. — № 2. — 1995. — С. 15 — 26.

Швалб Ю. М., Данчева О. В. Одиночество: Социально-психологические проблемы. — К., 1991.

Шепель В. М. Социально-психологические проблемы воспитания. — М., 1987.

Щёкин Г. В. Как читать людей по их внешнему облику. — К., 1993.

Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1968.

Шихи Г. Возрастные кризисы. Ступени личностного роста. — СПб., 1999.

Шихирев П. Н. Современная социальная психология. — М., 1999.

Шихирев П. Н. Современная социальная психология в Западной Европе. — М., 1985.

Шихирев П. Н. Современная социальная психология США. — М., 1979.

Юнг К. Г. Психологические типы. — СПб.: М., 1995.

Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. — К., 1997.

Ядов В. А. О диспозйционной регуляции социального поведения личности // Методологические проблемы социальной психологии / Под ред. Е. В. Шороховой. — М., 1975.

Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. — Мюнхен, 1993.

Ярошевский М. Г. История психологии. — М., 1985.

ЯценкоТ. С. Активная социально-психологическая подготовка учителя к общению с учащимися. — К., 1993

Allport G. W. The historical background of modern special psychology. — Handbook of social psychology. V. L. Cambridge, 1954

.Allport G. W. Attitudes (1935). — Reprinted in: Readings in attitude theory and measurement. — N.-Y, 1967.

Fishbein M. Attitude and the prediction of behavior. — Reprinted in: Readings in attitude theory and measurement. — N.-Y., 1967.

Hofstede G. Culture and organizations // International Studies of Management Organization. — № 4. —1981.Stephan С W.,

Короткий термінологічний словник (Соціальна психологія)

Авторитет (лат. autoritas — вплив, влада) — загальновизнаний вплив індивіда на займаній посаді; визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності.

Агресія (лат. aggredi — нападати) — індивідуальна чи групова форма деструктивних дій чи поведінки особистості, яка спрямована на використання сили, нанесення фізичної або психологічної шкоди людям і суперечить нормам існування у соціумі.

Адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) у психології особистості — пристосування індивіда до умов соціального середовища та існування в ньому.

Адаптивність (лат. adaptatio — пристосовувати) — інтегративна властивість, яка характеризує ступінь психологічної адаптації особистості і визначається відповідністю (власне адаптивність), відносною невідповідністю (неадаптивність) або крайнім ступенем невідповідності і відсутністю можливості адаптації (дезадаптивність) між цілями, устремліннями індивіда і досягнутими результатами.

Акселерація (лат. acceleratio — прискорення) — прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого дозрівання.

Аксіальна (лат. axis — вісь) комунікація — комунікація, що спрямовує свої сигнали на окремого одержувача інформації (особу, групу).

Активність особистості — здатність особистості ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом.

Акцентуація (лат. accentuo — наголошую) характеру (грец. charakter — риса, особливість) — надмірне вираження окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайніми варіантами норми.

Альтруїзм (лат. alter — інший) — надання допомоги, не пов'язане свідомо із власними егоїстичними інтересами; вчинки, спрямовані на благо іншої людини; допомога іншому, що здійснюється без винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат.

Асоціалізація (грец. а... — префікс, що означає заперечення, і socialis — суспільний) — засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства.

Атракція (лат. attractio — притягування) — виникнення при сприйманні індивіда індивідом взаємної привабливості, розуміння і прийняття один одного у взаємодії, коли не тільки узгоджуються дії, а й встановлюються позитивні взаємини.

Атитюд (англ. attitude — ставлення, установка) — внутрішній стан готовності людини до дії, що передує поведінці.

Аудиторія (лат. auditor — слухач і auditorium) — приміщення, де виголошують промови, читають лекції) — група людей, яка сприймає повідомлення.

Аутоагресія (грец. autos — сам і лат. aggredi — нападати) — агресивні дії, спрямовані проти власної індивідуальності, проти самого себе.

Афект (лат. affectus — настрій, хвилювання, пристрасть) неадекватності (лат. adaequatus — прирівняний) — негативний стан, породжений невдачами в діяльності, зіткненням завищеної самооцінки особистості з її реальними можливостями.

Взаємодія — взаємозалежний обмін діями, організація людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності.

Вікові кризи — особливі, перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами і нею переживаються.

Віра — особливий стан психіки, який полягає у повному прийнятті людиною відомостей, подій, явищ або власних уявлень, які можуть бути основою її “Я”, визначати вчинки, судження, форми поведінки.

Внутрігруповий фаворитизм (лат. favor — прихильність) — тенденція сприяти членам своєї групи на противагу інтересам іншої.

Воля — здатність людини, що проявляється у самодетермінації, саморегуляції нею своєї діяльності і різних психічних процесів.

Вчинок — практична дія, опосередкована процесом взаємодії і спілкування між людьми (вибором, метою діяльності, оцінюванням ситуації, самооцінкою, активністю індивіда, намірами, рівнем домагань, статусно-рольовими характеристиками, ціннісно-смисловою та мотиваційною сферами особистості, нормативним регулюванням у конкретній групі чи суспільстві).

Гендер (англ. gender — рід) — сукупність властивостей (соціально-біологічних характеристик), за допомогою яких люди визначають статеву належність індивіда, дають визначення понять “чоловік” і “жінка”.

Гендерні ролі — сукупність очікуваних взірців поведінки для чоловіків і жінок.

Говоріння — психологічний компонент вербальної комунікації; метод втілення в систему знаків певного смислу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань.

Громадська думка — публічно виражене і поширене судження, яке містить оцінку і ставлення (приховане, явне) до подій, осіб, діяльності груп, організацій, що становлять певний інтерес для суспільства.

Групова динаміка (грец. dynamicos — сильний) — сукупність процесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зору руху, розвитку та функціонування.

Групова дискусія (лат. discussio — розгляд, дослідження) — метод групового обговорення проблеми, який дає змогу виявити спектр думок і суджень членів групи, запропонувати можливі шляхи розв'язання завдання, знайти групове розв'язання проблеми.

Групова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей.

Групова нормалізація — соціально-психологічний феномен, який виникає у результаті групової дискусії, коли протилежні точки зору, навіть екстремальні позиції, згладжуються і стають єдиною усередненою думкою.

Групова поляризація — соціально-психологічний феномен, що є результатом групової дискусії, у процесі якої різні точки зору, думки оформлюються у дві протилежні безкомпромісні позиції.

Групова сумісність — соціально-психологічний показник згуртованості групи, що виражає можливість безконфліктного спілкування і погодження дій індивідів в умовах спільної діяльності.

Групове інтерв'ю (лат. interview, букв. — зустріч, бесіда) — засіб з'ясування суджень і думок членів групи з конкретного питання і оцінення ситуації, що склалася.

Групові норми — певні правила, стандарти поведінки, вироблені групою для забезпечення спільної діяльності и членів.

Групові очікування, або експектації (англ. expectation — очікування) — сукупність уявлень про те, як повинен поводитися член групи у певній ситуації.

Групові процеси — процеси групової динаміки, які відображають весь цикл життєдіяльності групи (від утворення, функціонування — до розпаду).

Групові ролі — типові способи поведінки, які пропонують, очікують і реалізують учасники групового процесу.

Групові санкції (лат. sanctio — непорушна постанова) — сукупність механізмів та засобів, за допомогою яких група стимулює нормативну поведінку, впливає на дотримання індивідами існуючих у ній норм та цінностей.

Девіантна (лат. deviatio — відхилення) поведінка — система вчинків, що відрізняються від загальноприйнятиху суспільстві норм права, культури, моралі.

Делінквент (лат. deiinquenns — правопорушник)— суб'єкт, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах становить карний вчинок.

Депресія (лат. depressio — пригнічення) — афективний стан, який характеризується негативізмом, пригніченим емоційним фоном, зміною мотиваційно-когнітивної сфери, загальною пасивністю поведінки.

Десоціалізація (лат. de... — префікс, що означає віддалення, скасування, і socialis — суспільний) — зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.

Деформації (лат. deformo — перекручую, спотворюю) спілкування — відхилення від норм взаємодії, які прийняті в суспільстві і відповідають світовим стандартам.

Діяльність — специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, в тому числі й самої себе, умов і засобів свого існування; цілеспрямований взаємовплив учасників взаємодії.

Дружба — особлива форма міжособистісної взаємодії, яка характеризується індивідуально-вибірковими стосунками, взаємною прихильністю учасників спілкування, посиленням процесів афіліації, високим рівнем задоволеності міжособистісними контактами, взаємними очікуваннями позитивних почуттів.

Егоїзм (франц. ego'isme, від лат. ego — я) — ціннісна орієнтація суб'єкта, яка зумовлює домінування в його взаємодії з іншими особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів партнера по спілкуванню.

Егоцентризм (лат. ego — я і centrum — осердя) — зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як суб'єкта взаємодії та самодостатню особистість.

Екстремальна (лат. extremum — край, кінець) ситуація — інтенсивний вплив на індивіда чинника навколишнього середовища (їх сукупності), що робить життєво необхідним включення механізмів адаптації (пристосування, самозахисту) для виживання, максимально можливого за таких обставин психологічного та біологічного комфорту.

Емоції (лат. emoveo — хвилюю) — психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій.

Емоційно-психічні стани — потяги, емоції, почуття, прагнення, бажання, переживання особистості, пов'язані з пізнанням і самопізнанням; воля, яка виникає завдяки потягам та емоціям і зумовлює дії та вчинки людини.

Емпатія (грец. empathia — співпереживання, співчуття) — осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дає змогу зрозуміти переживання іншої особистості (механізм пізнання); дія індивіда, що допомагає йому по-особливому вибудувати спілкування (особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість, здатність проникати в психічний стан іншої людини (характеристика людини, тобто емпатійність).

Етнічна (грец. etnikos — народний) група — стійка спільність, що історично склалася на певній території і якій властиві відносно стабільні особливості мови, спільні риси, неповторні якості, усвідомлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєдіяльності, традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна культура, метод господарсько-екологічної діяльності, внутрішня формальна організація та ін.).

Етнічний стереотип — продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільності, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений, стандартизований образ, уявлення про певний об'єкт.

Етноцентризм (грец. ethnos — плем'я, народ і centrum — осердя) — психологічна схильність сприймати всі життєві події з позицій своєї етнічної групи, вважаючи її еталоном.

Ефект (лат. effectus — виконання, дія) ореолу (лат. aureolus — золотий) — тенденція перебільшувати тим, хто сприймає, однорідність особистості співрозмовника, переносити сприятливе (несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші.

Життєва мета — форма самопрогнозування, ідеального уявлення бажаного майбутнього.

Життєва перспектива — спосіб усвідомленого, відносно структурованого засвоєння особистістю свого майбутнього.

Життєві плани — спосіб усвідомлення свого ставлення до подій власного життя, підвищення своєї ролі у регулюванні індивідуальної життєдіяльності (під час прийняття життєво важливих рішень).

Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості, які сумовою успішної діяльності особистості.

Ідеал (франц. ideal) — узагальнене уявлення про максимально можливий рівень розвитку особистості, реалізації її потенціалу.

Ідентифікація (лат. identicus — тотожний) — процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, основою якого є емоційний зв'язок; набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків; копіювання суб'єктом думок, почуттів, дій іншої людини, яка є моделлю.

Ідентичність (лат. identicus — тотожний) — збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії свого життя.

Індивідуальність (лат. individuitas — неподільність) — сукупність своєрідних психічних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуально-специфічний вплив — трансляція індивідом іншим людям своїх особистісних рис у формі взірців особистісної активності.

Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).

Інтерес — форма вияву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і сприяє орієнтуванню, ознайомленню з новими фактами, більш повному відображенню дійсності.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Інфантилізм (лат. infantilis — дитячий) — збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей, притаманних дитячому віку.

Каузальна (лат. causa — причина) атрибуція (лат. attributio — приписування) — інтерпретація необхідної суб'єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин і мотивів поведінки.

Керівник — індивід, на якого офіційно покладені функції управління і організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.).

Керівництво — здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).

Когнітивна (лат. cognitio — знання, пізнання) сфера особистості — пізнання і перетворення людиною навколишнього світу.

Компетентна (лат. competens — належний, відповідний) людина — індивід, який має досконалі знання у певній професійній сфері.

Комунікативна структура малої групи — відносини індивідів між собою і навколишнім середовищем, які спрямовані на актуалізацію комунікативного потенціалу групи і реалізуються в системі інформаційних зв'язків.

Комунікативний вплив — внутрішня комунікативна установка комунікатора стосовно себе і реципієнта, вербальні і невербальні особливості повідомлення, характеристики комунікативного простору спілкування, складові соціально-психологічного середовища.

Комунікативний потенціал групи — комунікативні можливості групи, що можуть бути використані для забезпечення всіх її реальних відносин і зв'язків (внутрішніх і зовнішніх).

Комунікативний потенціал особистості — притаманні особистості об'єктивні й суб'єктивні комунікативні можливості, які реалізуються як свідомо, так і стихійно і є внутрішнім резервом індивіда.

Комунікативний простір — соціально-психологічне середовище, в якому можливе формування адекватної комунікативної моделі спілкування.

Комунікативні бар'єри (франц. barriere — перешкода) — психологічні перешкоди, що виникають на шляху отримання інформації.

Комунікація (лат. communico — спілкуюсь із кимось) — спектр зв'язків та взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив групи на людину чи однієї людини на іншу.

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення значущих, конкуруючих, несумісних чи протилежних поглядів, потреб, інтересів і дій індивідів та їх груп.

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка — дія людини, яка проявляється у її податливості реальному чи уявному тиску групи! зміні установок і вчинків відповідно до позиції спільноти, до якої вона причетна.

Конформність — схильність індивіда піддаватися думці групової більшості, реальному чи уявному тискові групи.

Культура мовлення — здатність індивіда використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби, етичні норми.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби й інтереси у взаємодії із соціальним оточенням.

Культура спілкування — сукупність знань і вмінь, способів і навичок комунікативної взаємодії, а також пов'язаних з нею загальних для конкретного суспільства і конкретних ситуацій етико-психологічних принципів і норм.

Лідер (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) — наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.

Лідерство — один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.

Локус (лат. locus — місце, місцезнаходження) контролю (лат. control — перевірка, контроль) — властивість особистості, яка передбачає схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю) та власним здібностям і зусиллям (інтернальний локус контролю).

Любов — високий ступінь емоційно-позитивного ставлення до іншої людини, стан сильного потягу до єднання з нею.

Мала група — невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування.

“Маргінальна” (лат. marginalis — той, що перебуває на краю) особистість — індивід, який, опинившись на межі двох чи кількох культур, подолав межі спільності, в якій виховувався, однак не зміг увійти або не був прийнятий у нову групу.

Маса — більш-менш стабільне чисельне утворення, яке не має чіткої структури, але за певних умов може характеризуватися відносною однорідністю поведінки індивідів.

Масова організована комунікація — систематичне розповсюдження спеціально підготовлених повідомлень із застосуванням технічних засобів тиражування інформації (радіо, телебачення, преса, відео-, звукозаписи тощо), які мають соціальне значення і використовуються з метою впливу на установки, поведінку, думки й оцінки людей.

Масовий настрій — порівняно тривалий, стійкий емоційний стан груп, який забарвлює їх переживання і проявляється у позитивному чи негативному емоційному фоні життєдіяльності спільностей.

Ментальність (франц. mentalite — склад розуму, світосприйняття) — своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей, особливості адаптації до навколишнього середовища, впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Меншість — частина групи, наділена меншими можливостями впливу (авторитетом, статусом та ін.).

Міжгрупова дискримінація (лат. discriminatio — розділення, розрізнення) — відмінності в оціненні своєї і чужої групи на користь своєї.

Міжгрупова поведінка — дії, що здійснюють індивіди однієї групи стосовно індивідів іншої.

Міжгрупове сприймання — процеси соціальної перцепції, у яких суб'єктом і об'єктом сприймання є соціальні групи, спільності.

Міжгрупові відносини — сукупність соціально-психологічних явищ, які характеризують суб'єктивне відображення зв'язків між соціальними групами, а також зумовлений ними спосіб взаємодії спільностей.

Міжгрупові конфлікти — конфлікти всередині великих соціальних груп, організацій, сторонами яких є соціальні групи, що переслідують несумісні цілі і перешкоджають одна одній у їх здійсненні.

Міжособистісне спілкування — процес предметної та інформаційної взаємодії між людьми, в якому формуються, конкретизуються, уточнюються і реалізуються їх міжособистісні відносини (взаємовплив, сприйняття одне одного тощо) та виявляються психологічні особливості комунікативного потенціалу кожного індивіда.

Міжособистісний вплив — процес і результат зміни одним індивідом поведінки, установок, намірів, уявлень, оцінок іншого індивіда.

Мода (лат. modus — норма, правило, міра) — форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом домінуючих у суспільстві настроїв, смаків, захоплень.

Мотив (лат. movere — штовхати, приводити у рух) — спонукання до діяльності, пов'язане із задоволенням потреб; сукупність зовнішніх чи внутрішніх умов, які зумовлюють активність суб'єкта і визначають її спрямованість.

Мотиваційна сфера — складне інтегральне психологічне утворення, основу якого становлять потреби, тобто динамічно-активні стани особистості, які виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на ліквідацію цієї залежності.

Навіювання, або сугестія (лат. suggestio — навіювання) — процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Навчальна діяльність — один із видів діяльності студентів, спрямований на засвоєння ними теоретичних знань, умінь і навичок.

Наслідування — процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя.

Натовп — відносно короткочасне, контактне, чисельне скупчення людей, які перебувають у стані підвищеного емоційного збудження і об'єднані безпосередньою просторовою близькістю та загальним об'єктом уваги.

Національний характер — своєрідне, специфічне поєднання типових рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації; уявлення народу про себе, сукупність стійких, основних для національної спільності особливостей сприйняття навколишнього світу та форм реакцій на нього.

Невербальна (лат. verbalis, від verbum — слово) поведінка — найрізноманітніші рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості голосу, дотик), які виражають психічні стани людини, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом.

Невербальне спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Невербальні комунікації — система відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями символів, знаків, жестів, що використовуються для передавання повідомлення.

Неформальна структура малої групи — емоційно забарвлені зв'язки, які відтворюють неофіційні взаємини між членами групи.

Обман — свідоме намагання людини створити у партнера хибне, неправдиве, удаване уявлення про предмет обговорення.

Особистий вплив — властивість, особистісна якість, сутнісна сила людини, які виявляються у здатності впливати на іншу особу спонукальним, стримуючим, заспокійливим або іншим розвивальним способом, змінюючи не тільки її поведінку, а й погляди, мотиви, свідомість, характер.

Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

Паніка (грец. panikon — несвідомий жах) — емоційний стан, різновид поведінки великої сукупності людей, породжений дефіцитом або надлишком інформації, загрозливим впливом зовнішніх умов і виражений почуттям страху.

Переконання — метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Песимістична особистісна установка на перспективи виходу із кризи — інтегральне психічне утворення, яке включає в себе когнітивний (суїцидальні думки і наміри), емоційно-мотиваційний {наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини), поведінковий (підготовка і реалізація суїцидальних дій) компоненти.

Позиція (лат. positio — розміщую, ставлю) — стійка система відносин людини з певними аспектами дійсності, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика поглядів, уявлень, установок людини, групи у статусно-рольовій структурі.

Предмет прикладної соціальної психологї — закономірності діагностування, консультування і здійснення впливу на соціально-психологічні явища за допомогою психотехнологій у різних сферах, умовах і на різних рівнях.

Предмет соціальної психологї — вивчення закономірностей і механізмів виникнення, функціонування і вияву реальності, яка формується у процесі суб'єктивного відображення людиною об'єктивних соціальних відносин і соціальних спільностей.

Престиж (франц. prestige — авторитет, вплив, повага) — міра визнання суспільством заслуг індивіда (соціальної спільноти), громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально значущих характеристик особистості зі шкалою цінностей, що склалася в певній групі.

Прийняття рішення — волевиявлення індивіда або групи людей, спрямоване на формування послідовності дій і вибір альтернативи.

Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії іншої людини.

Психологічний зміст спільної діяльності — сукупність цілей, завдань та операцій, які сприяють задоволенню основних мотивів цієї діяльності, потреб та соціальних цінностей членів групи.

Психологічно оптимальне спілкування — процес, за якого реалізуються цілі учасників спілкування відповідно до мотивів, що зумовлюють цілі, та способів спілкування, які не викликають у партнерів почуття незадоволеності.

Публіка (лат. publicus — всенародний, громадський) — короткотривале зібрання людей для спільного проведення часу у зв'язку з якимось видовищем.

Ранг(нім. rang— чин і франц. rang— ряд) — чин, звання, категорія людей, явищ дійсності; ступінь соціального визнання людини в групі.

Раціональне (лат. rationalis — розумний) розуміння — накопичення, систематизація інформації, оперування знаннями про інших людей задля досягнення максимальної відповідності суджень, оцінок, уявлень про них об'єктивним рисам, властивостям та можливостям.

Ресоціалізація (лат. re... — префікс, що означає зворотну або повторну дію) — відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

Ретиальна (лат. rete — мережа) комунікація — комунікація, адресатами якої є багато реципієнтів.

Референтна (лат. refero — повідомляю) група — реальна чи умовна соціальна спільність, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном, орієнтуючись у своїх вчинках і самооцінці на її норми та цінності.

Рефлексія (лат. reflexio — звернення назад, самопізнання) — усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; аналіз власного психічного стану.

Роль (франц. гбіе — список) — певна соціальна, психологічна характеристика особистості, спосіб поведінки людини залежно від її статусу і позиції у групі, суспільстві, в системі міжособистісних, суспільних відносин.

Самовизначення — усвідомлений вибір особистістю позиції у певній життєвій ситуації, підкреслене ставлення до чогось чи когось.

Самоефективність — почуття власної компетентності та ефективності.

Самоконтроль — усвідомлене, вольове управління своїм психічним життям та поведінкою відповідно з “Я-характеристиками”, ментальністю, ціннісно-смисловою, потребово-мотиваційноюта когнітивною сферами.

Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них.

Самопізнання — процес пізнання суб'єктом себе, своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту.

Самосвідомість — здатність людини безпосередньо відтворювати себе, сприймати себе збоку, рефлексувати з приводу своїх можливостей.

Самотність — сукупність емоцій, які виникають у відповідь на дефіцит (кількісний і якісний) соціальних контактів; болісне, гостре переживання, яке виражає певну форму самосвідомості і свідчить про порушення системи відносин і зв'язків особистості із зовнішнім світом.

Світогляд — система поглядів на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до себе та навколишньої дійсності.

Система мотивів — сукупність спонукальних причин, що зумовлюють суїцидальні дії та вчинки людини.

Слухання — психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

Смуга відчуження — виникнення напруження між учителем та учнем, яке характеризується нездатністю вчителя контролювати свої дії та вчинки, ставлення до дітей.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

Соціальна адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Соціальна група — відносно стійка сукупність людей, пов'язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових форм діяльності.

Соціальна перцепція (лат. perceptio — сприймання, пізнавання) — цілісне сприймання суб'єктом соціальних об'єктів (людей, груп, спільностей), яке дає змогу надійніше визначати успішність і перспективи міжособистісної взаємодії.

Соціальна поведінка — відносно узгоджена і послідовна сукупність соціально значущих вчинків особистості.

Соціальна психологія — наука про взаємозв'язок соціального і психічного, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємовпливи на рівні окремої людини, cпільності; про соціально-психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу.

Соціальна реабілітація (лат. re... — префікс, що означає зворотну або повторну дію, і лат. habilitas — придатність, спроможність) — поновлення, включення в нормальний процес соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих тощо.

Соціальна спільність — сукупність індивідів, об'єднаних соціальними зв'язками і причетністю один до одного за певною ознакою.

Соціальна страта (лат. stratum — шар, пласт) — конституйована у соціальній структурі суспільства спільність, що об'єднує людей на певних загальних позиціях чи на основі спільної справи, протиставляючись іншим угрупованням.

Соціальна установка — детермінована минулим досвідом психологічна готовність індивіда до певної поведінки (стосовно конкретних об'єктів, до вироблення його суб'єктивних орієнтацій як члена групи (суспільства) щодо соціальних цінностей, об'єктів тощо.

Соціальне життя — упорядкована система взаємодій індивідів, сукупність видів, форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов та засобів їх існування, реалізацію інтересів, цінностей, потреб, утому числі й потреб у спілкуванні, встановленні соціальних контактів.

Соціальний контроль — нормативне регулювання поведінки людей системою засобів впливу суспільства та соціальних груп задля збереження цілісності й стійкості останніх, забезпечення їх позитивного розвитку.

Соціальний тип — узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що належать до певної соціальної спільності.

Соціальні класи — великі соціальні спільності людей, які різняться місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва, ставленням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці, а отже способами одержання і розмірами суспільного багатства.

Соціальні норми — еталон, мірило, зразок, з якими особистість співвідносить свої вчинки, на основі яких обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших.

Соціально-психологічна дезадаптація (франц. des... — префікс, що означає знищення, видалення, і лат. adaptatio — пристосовувати) — порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв'язки та міжособистісні контакти.

Соціально-психологічна компетентність особистості — сукупність спеціальних комунікативних, перцептивних та інтерактивних знань, які дають змогу індивіду орієнтуватися у соціальних ситуаціях, міжособистісних відносинах (взаємодія, відображення соціальних оцінок, регуляція поведінки тощо), приймати правильні рішення та досягати визначених цілей.

Соціально-психологічна реальність — якісно нове утворення, яке виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і в якому важливими є закономірності та механізми взаємозв'язку соціального та психічного, їх взаємодія, взаємозалежність і взаємовплив.

Соціально-психологічна стабільність — стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв'язку спільності й особистості, за якого жоден з них не може істотно змінити соціальні відносини в своїх інтересах.

Соціально-психологічний досвід — єдність комунікативних знань, умінь і навичок, нагромаджених на основі та в процесі безпосередньої взаємодії людей у соціальних групах.

Соціально-психологічний клімат — морально-психологічний настрій, який відтворюється у взаєминах у групі, умови, що створюють ефективний процес навчальної діяльності.

Соціально-психологічний клімат групи — якісний аспект міжособистісних відносин, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.

Соціально-психологічний простір — об'єктивна форма суб'єктивного сприйняття, представленого системою певних оцінок, уявлень та образів; соціальна діяльність людей чи груп, відносини і взаємодія між ними, їхні наміри, позиції і цілі, взаємозв'язки і взаємозалежності.

Соціально-психологічний тип — узагальнене відображення сукупності соціально-психологічних особливостей і якостей особистості, які виявляються в конкретному соціально-психологічному середовищі.

Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

Соціально-психологічні явища — феномени, що виникають у результаті взаємодії суб'єктів комунікативного процесу (окремих індивідів і спільностей) у певних умовах, відтворюють соціально-психологічну реальність, спонукають і регулюють поведінку людей, сприяють організації різних форм діяльності та спілкування, здійснюють обмін інформацією і переживаннями.

Спілкування — увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

Спосіб життя — стійка типова форма життєдіяльності особистості та спільностей, міра їх включення в соціум, типові форми взаємодії індивіда із суспільством, групами, іншими людьми.

Спосіб життя великої соціальної групи — сукупність стійких типових форм життєдіяльності спільності.

Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду.

Статева диференціація (лат. differentia — різниця, відмінність) — сукупність генетичних, морфологічних і фізіологічних ознак, на основі яких розрізняють чоловічу і жіночу стать.

Статева роль — роль, зумовлена належністю людини до певної статі.

Статус (лат. status —- стан, становище) — місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов'язки і привілеї.

Статусно-рольові параметри — характеристики особистості, які визначають її поведінку, індивідуальність, виявляються у вчинках, активності.

Стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — відносно стійкий і спрощений образ соціального об'єкта, формування якого спричинене недостатністю інформації, надмірною прив'язаністю до власного досвіду, некритичним сприйняттям відомостей.

Стереотипізація — процес формування враження про людину на основі вироблених стереотипів; віднесення соціальних об'єктів або форм взаємодії до відомих чи таких, що здаються відомими, явищ, приписування їм знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування.

Стиль лідерства — спосіб, метод роботи, манера поведінки індивіда, типова для лідера система принципів, норм, індивідуальних особливостей впливу на підлеглих.

Стиль спілкування — система принципів, норм, методів, прийомів діяльності і поведінки індивіда.

Стратегія (грец. strategia, від stratos — військо і ago — веду) спілкування — загальна схема дій учасників комунікативного процесу, загальний план досягнення мети, яку переслідують співрозмовники.

Стрес (англ. stress — напруга) — емоційний стан людини, що виникає під дією екстремальних впливів; особливий психічний стан людини на стадії пристосування до нових умов існування, спричинений надмірною психофізіологічною мобілізацією організму.

Структура (лат. structure — розташування, порядок) спілкування — порядок стійких зв'язків між його елементами, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі у процесі зовнішніх і внутрішніх змін.

Структура малої групи — сукупність зв'язків між членами групи.

Структура соціальної влади і впливу в малій групі — сукупність зв'язків між членами групи, спрямованість та інтенсивність їх взаємного впливу.

Суїцид (англ. suicide — самогубство) — акт добровільного самознищення, який людина здійснює у стані сильного переживання, порушення душевної рівноваги або психічного захворювання.

Суспільство — система соціальних зв'язків, сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей за конкретними інтересами, потребами, взаємними симпатіями, відповідним типом діяльності та спілкування, що виникають у процесі соціального життя і становлять цілісність.

Суспільний настрій — переважаючий стан почуттів соціальних груп у певний період.

Сфера соціалізації — середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

Тактика (грец. taktika — мистецтво командування військом) спілкування — система послідовних дій, яка сприяє реалізації обраної стратегії, досягненню поставленої мети.

Темперамент (лат. temperamentum — узгодженість, устрій) — стійка характеристика індивіда, яка виявляється в силі, швидкості, напруженості, урівноваженості, перебігу психічної діяльності, у порівняно більшій чи меншій стійкості її настроїв.

Тест (англ. test — проба, екзамен, випробування) — спеціально розроблені завдання і проблемні ситуації, використання яких у результаті кількісної та якісної оцінки може стати показником розвитку певних психологічних якостей, властивостей особистості.

Тип (грец. typos — відбиток, форма) лідера (керівника) — людина, наділена лідерськими властивостями; яскравий представник певної групи людей.

Упередження — установка, що перешкоджає адекватному сприйманню повідомлення чи дії.

Усамітнення — перебування у самостності, ізольовано, відокремлено, без спілкування з ким-небудь.

Установка — цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об'єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби.

Фасцинація (англ. fascination — зачарування) — спеціально організований вербальний вплив при передаванні інформації, спрямований на підвищення якості сприймання інформації шляхом впливу на емоційний стан і поведінку реципієнта.

Формальна структура малої групи — взаємини і зв'язки між індивідами в групі, за допомогою яких здійснюються ділові контакти, офіційні відносини, спрямовані на виконання групового завдання.

Фундаментальна помилка атрибуції — тенденція переоцінювання значення особистісних рис і установок людини та недооцінювання ролі ситуації у поясненні поведінки індивіда.

Функції (лат. functio — виконання, здійснення) спілкування — зовнішній вияв властивостей спілкування, ролі і завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Функціонально-рольовий вплив — вид міжособистісного впливу, характер, спрямованість та інтенсивність якого зумовлюються не особистісними властивостями партнерів, а їх рольовими позиціями.

Характер (грец. character — риса, особливість) — сукупність стійких індивідуальних властивостей особистості, що виявляються в типових способах діяльності та спілкування, в типових обставинах і визначаються ставленням особистості до цих обставин.

Ціннісні орієнтації — спрямованість інтересів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, схильність надавати перевагу одним цінностям і заперечувати інші, спосіб диференціації особистісних об'єктів і явищ за їх особистісною значущістю.

Ціннісно-смислова сфера — складне цілісне утворення, представлене передусім ціннісними орієнтаціями, котрі формуються при засвоєнні соціального досвіду, виявляються у цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та слугують важливим чинником соціальної регуляції взаємин людей і поведінки індивіда.

Цінність — феномен, який має для людини велике значення і відповідає її актуальним потребам та ідеалам; опосередковане культурою поняття, яке є еталоном належного у досягненні потреб.

Чутки — недостовірна або частково достовірна інформація, що надходить від однієї особи або групи, про події, ситуації.

“Я-концепція” (лат. conceptio — сприйняття) — цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей образ власного “Я”, формування якого відбувається поетапно аж до самосвідомості.

“Я-образ” — остаточне уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, осмислення своєї ролі на кожному життєвому етапі; особистість у єдності всіх аспектів її буття, відтворених у самосвідомості,

“Group-think” — спосіб (режим) мислення людей, які, перебуваючи у тісно згуртованій групі і прагнучи до єдності думок, головним вважають пошук консенсусу, що знижує їх здатність до пізнання реальності.

323