23.Імперія як міжнародний актор

Імперія - це вища форма традиційної державності.Імперська система зберігає свою ідентичність і існує доти, доки існує імперський центр.Основними ознаками імперії є:-територія більша за середню для певної епохи та певного регіону територію держави;-етнічна та історична неоднорідність складових частин за на­явності домінуючого етносу або групи етносів;-поєднання етнокультурної різнорідності в структурі імперії та універсалізму в ЇЇ політичній будові;-монополізація влади, тяжіння до особистої влади правителя;-сакральний характер влади, що зазвичай здійснюється без по­середництва проміжних між правителем та народом органів та установ;-прагнення до необмеженої гегемонії і претендування на роль світового лідера;-виникнення в результаті військового підкорення та/або еко­номічного і політичного підпорядкування одним народом інших, які включаються до складу імперії;-включення підкорених народів і території до державної структури;-наявність центру, периферії, окраїн, провінцій (метрополії та колонії);-важлива роль армії і взагалі військового елемента, яка зумов­лює особливий ідеологічний імідж імперської державності.Формування імперії передбачає існування єдиного «просто­ру норми», куди інтегруються локальні групи, втрачаючи свій суверенітет. В основі цієї інтеграції лежить наявність єдиної си­ли, єдиної влади, яка утворює цей «простір норми».

Візантійська імперія ґрунтувалася на ідеї про те, що земна імперія є копією Царства Небесного, а імператорська влада - це вираження Божественної влади. Особливістю російської імперської моделі було те, що російський ізоляціонізм мав суто психологічний характер. Імперія була не стільки знаряддям експансії, скільки знаряд­дям відгородження православного і потенційно православного простору. Умовами формування імперії є: стратегія держави спря­мована на територіальне розширення; соціокультурна мозаїч­ність території держави, відсутність або обмеженість асиміляції народів, що входять до її складу, збереження ними своїх етно­культурних особливостей.Створення імперської структури зумовлене такими чинниками: 1) прагненням володарів імперій правити у більш централізо­ваній країні, де вони могли б монополізувати право на прий­няття політичних рішень та одноосібно визначати політичні цілі, нехтуючи традиційними групами; 2) перетворенням місцевих еліт на ефективний «транслятор» імперської політики шляхом надання їм разом з іншими при­вілеями права входження до центральної еліти. Імперська система є формою розв'язання конфліктів, які ви­никають при зіткненні у конкретному геополітичному просторі універсалістських орієнтацій з дисгармонійним розмаїттям етнічних культур.

25. .Сучасна держава-нація

Імперський універсалізм, який домінував у середньовічному християнському світі, у XVI ст. замінила європейська система держав-націй.Міжнародний порядок - це такий устрій між­народних відносин, який покликаний забезпечувати основні по­треби держав, створювати і підтримувати умови їх існування, безпеки і розвитку.

Взаємні зобов'язання держав визначаються, за Г. Моргентау, трьома принципами: незалежністю, рівністю та одностайністю.

Система держав-націй створила міжнародний порядок, проте не створила порядок світовий. Відносини взаємної поваги між державами існували при повному ігноруванні внутрішніх справ одна одної, і навіть конфлікти між державами виникали і закінчувалися без будь-якого впливу на внутрішньодержавну діяльність кожної зі сторін. Концепція вищих інтересів держави могла призвести до пре­тензій на першість або до встановлення рівноваги сил. Звичайно вона була результатом протидії спробам якоїсь конкретної країни панувати над іншими.

Міжнародний порядок системи держав-націй ґрунтувався на політичному розумінні нації як інтегрованого поліетнічного суспільства, ознаками приналежності до якого слугують само-ідентифікація і статус громадянства. Членів політичної нації об'єднують почуття національної приналежності, національної єдності, національної свідомості і духовності, національної гор­дості, національної безпеки і національної перспективи. Політич­на нація і держава пов'язані між собою як зміст з формою.

Концепція держави-нації, що виникла в Західній Європі в період становлення цивілізації модерну, поєднала в собі елемен­ти двох доктрин: державного і національного суверенітету, що продовжува­ли домінувати й у XX ст. Однак протягом цього сторіччя обидві доктрини істотно трансформуються.

У XX ст., а особливо на рубежі XX —XXI ст., відбувається модифі­кація параметрів державного суверенітету. Монополію держа­ви на суверенне право визначати внутрішньосуспільний і між­народний порядок заперечують міжнародні організації і транснаціональні міжнародні актори. Суверенітет держав-на­цій розмивається одночасно на двох рівнях: верхньому, над­національному, і нижньому, пов'язаному з діяльністю суспіль­них груп, організацій, індивідів. Індивідуалізм, який утвер­джується як вища етична цінність нової глобальної культури, стає чинником, що руйнує легітимність держави-нації і лояль­ність щодо неї з боку громадян.

Нині велика увага приділяється проблемі економічного суве­ренітету, при цьому замовчується загроза втрати соціокультурного суверенітету деякими країнами. Постає питання про дедалі більшу умовність політичного суверенітету.