Komentar_KPK_2012

Таким чином, положення ч. 4 коментованої статті ґрунтуються на нормах ст. 55 Конституції, ст. 2 МПГПП та ст. 13 КЗПЛ.

Згідно зі ст. 13 КЗПЛ кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ст. 55 Конституції встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Крім того, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися зазахистом своїхправ ісвобод до відповіднихміжнароднихсудових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Стаття 22

Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

1.Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

2.Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

3.Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

4.Повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного обвинувачення у суді здійснюється прокурором. У випадках, передбачених цим Кодексом, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором, а обвинувачення може підтримуватися потерпілим, його представником.

5.Захист здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захисником або законним представником.

6.Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов 'язків.

1.Конституційне закріплення засади змагальності сторін та свободи в наданні ними судусвоїх доказів і удоведенніперед судом їх переконливості(п. 4 ч. 1 ст. 129) обумовило його особливу роль у кримінальному провадженні.

Провідною ідеєю цього принципу є паритетність сторін обвинувачення і захисту, які самостійно відстоюють їхні правові позиції у формі судового спору шляхом реалізації наданих законом процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Традиційно наука кримінального процесу виділяє у структурі змагальності три основні риси: 1) чітке розмежування функцій державного обвинувачення, захисту і судового розгляду; 2) рівність сторін у процесуальних правах для здійснення своїх функцій; 3) особлива роль суду в процесі як об'єктивного та неупередженого суб'єкта.

2.Сторони кримінального провадження - це учасники кримінального провадження, які виконують на засадах змагальності функцію обвинувачення або захисту. Стороною обвинувачення є: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених КПК. Стороною захисту є: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники (п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК).

Оскільки засада змагальності знаходить свій прояв у реалізації протилежних за своїм змістом функцій обвинувачення і захисту, сторони для відстоювання своїх інтересів

наділяються правами, які урівнюють їх процесуальні можливості. Рівноправність сторін означає, що кожна з них користується однаковим обсягом процесуальних прав для здійснення своїх функцій і жодна із сторін не має перед судом переваг у доведенні переконливості своєї позиції, заявленні та задоволенні клопотань, поданні скарг, доказів тощо. Реалізація сторонами їхніх процесуальних прав дає можливість ефективно виконувати властиву їм процесуальну функцію.

3.Закон забороняє суміщення функцій державного обвинувачення, захисту і судового розгляду і покладення їх на одного суб'єкта. Розмежування цих функцій означає, що ні сторона обвинувачення, ністорона захистуне мають права здійснювати функцію судового розгляду, а суд не має права виконувати функції сторін кримінального провадження. По суті відбувається професійний спір, при цьому жодна із сторін не має права перебирати на себе функції іншої.

4.Функція державного обвинувачення здійснюється прокурором (визначення «прокурор» див. п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК). Письмове повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення складається прокурором (п. 11 ч. 2 ст. 36 КПК) або слідчим за погодженням з прокурором (ч. 1 ст. 277 КПК). У кримінальному провадженні щодо окремої категорії осіб (народного депутата України, судді Конституційного Суду України, професійного судді, кандидата у Президенти України, адвоката тощо) письмове повідомлення про підозруздійснюється лише прокурором відповідного рівня умежахйого повноважень (ст. 481 КПК).

Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, уповноважений звертатися до судуз обвинувальним актом та підтримувати державне обвинувачення в суді (пп. 14, 15 ч. 2 ст. 36 КПК). Проте прокурор зобов'язаний відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду дійде переконання, що пред'явлене особі обвинувачення не підтверджується (ч. 1 ст. 340 КПК). Таку норму не можна вважати відступом від принципу змагальності, оскільки він не передбачає обов'язкупрокурора підтримувати обвинувачення убудь-якому разі, всупереч доказам, які є у матеріалах кримінального провадження та внутрішньому переконанню. У випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення підтримувати обвинувачення в суді від свого імені особисто або через свого представника має право потерпілий, який користується всіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду (п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК; ст. 340 КПК).

5.Функцію захисту може здійснювати підозрюваний або обвинувачений як особисто шляхом реалізаціїпередбаченихзаконом прав,що дозволяють йомузахищати своїінтереси на всіх стадіях процесу (ст. 42 КПК), так і за допомогою захисника (статті 48-49 КПК) та (або) законного представника (ст. 44 КПК).

6.У змагальному кримінальному процесі головуючий у судовому засіданні забезпечує здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження (ст. 321 КПК).

Змагальна побудова кримінального процесу обумовлює особливу роль суду, який є об'єктивним та неупередженим у дослідженні доказів та не виступає на стороні обвинувачення або захисту. Тому суд не має права направляти матеріали кримінального провадження на додаткове розслідування, давати органам досудового розслідування вказівки щодо поповнення доказової бази обвинувачення, приймати з власної ініціативи заходи щодо доведення винності обвинуваченого. Разом із тим засада змагальності не виключає активності суду у дослідженні та перевірці наданих сторонами доказів у справі. Зокрема, за власною ініціативою суд має право доручити проведення експертизи (ч. 2 ст. 332 КПК); викликати експерта для допиту для роз'яснення висновку (ч. 1 ст. 356 КПК); перевіряти показання та інші надані суду докази шляхом постановки запитань свідку (частини 11, 13 ст. 352 КПК), потерпілому (ч. 2 ст. 353 КПК), експерту (ч. 2 ст. 356 КПК), спеціалісту (ч. 2 ст. 360 КПК); ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження уразізаявлення клопотань про доповнення судового розгляду (ч. 2 ст. 363 КПК); відновити з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірку їх доказами, якщо обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального

провадження (ч. 4 ст. 365 КПК); оголошувати в судовому засіданні протоколи слідчих (розшукових) дій та іншідолученідо матеріалів кримінального провадження документи (ч. 1 ст. 358 КПК) тощо.

Наведені вище повноваження дозволяють суду об'єктивно оцінювати викладені сторонами правові позиції, усувати сумніви, що виникли у ході судового розгляду, і відповідно, вирішувати кримінально-правовий конфлікт шляхом дотримання встановленої законом процедури іпостановлення законного, обґрунтованого та вмотивованого рішення.

Принцип змагальності сторін найбільш повно реалізується у ході судового розгляду, проте з певними обмеженнями він діє й у досудовому провадженні. КПК передбачає інститут слідчого судді, основним призначенням якого є здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та законних інтересів осіб у кримінальному провадженні. Зокрема, у ході досудового розслідування слідчим суддею з дотриманням змагальної процедури розглядаються питання щодо: застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК); розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора (ст. 306 КПК); надання дозволу на проведення окремих слідчих (розшукових) дій (статті 233-235 КПК) тощо.

Стаття 23

Безпосередність дослідження показань, речей і документів

1.Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

2.Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

3.Сторона обвинувачення зобов 'язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

1.Безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону особисто дослідити в судовому засіданні всі зібрані у кримінальному провадженні докази шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошеннядокументів, відтвореннязвукозаписуй демонстраціївідеозапису. Правило про безпосередність дослідження всіх доказів у кримінальному провадженні покликане забезпечити пряме, вільне від суб'єктивного впливу осіб, які провадили досудове розслідування, сприйняття учасниками судового провадження (перш за все судом) всіх обставин кримінального провадження. Безпосереднє дослідження всіх доказів у судовому засіданні є важливою умовою їх одностайного сприйняття судом та іншими учасниками судового провадження, засобом усунення сумнівів і неясностей.

Дослідження доказів у кримінальному судочинстві може здійснюватися тільки в усній формі. Факт дослідження має бути відображений у протоколі й журналі судового засідання. Не суперечить усності судового розгляду можливість його учасників користування нотатками, коли показання стосуються розрахунків чи інших даних, які важко зберегти в пам'яті (ч. 12 ст. 352 КПК), бо й у цьому разі показання даються усно.

2.На підставівимоги безпосередностісудового розглядувсіналежній допустимізгідно із законом докази підлягають установленню й дослідженню під час судового засідання.

Суд зобов'язаний обґрунтовувати своє рішення на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими у процесі судового розгляду й оціненими судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному

йнеупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом і оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності і взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Безпосередність дослідження доказів, як і будь-яке правило, має винятки. Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються (ч. 3 ст. 349 КПК). Якщо виникає необхідність у встановленні обставин або в перевірці тих із них,

що мають істотне значення для кримінального провадження, суд має право доручити органудосудового розслідування провести певніслідчі(розшукові) дії(частини 3-5 ст. 333 КПК). Суд має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступкубез проведення судового розглядув судовомузасіданніза відсутності учасників судового провадження (ст. 381 КПК). Свої висновки суд може обґрунтувати показаннями свідка, потерпілого, отриманими слідчим суддею в порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Показання свідка, потерпілого, отримані на допиті під час досудового розслідування в судовомузасіданні, можуть бути оголошеніпід час судового розглядуз метою перевірки їх правдивості із' ясування розбіжностей (ч. 5 ст. 225 КПК). Вирок може бути постановлений без безпосереднього дослідження в судовому засіданні доказів, якщо у кримінальному провадженні були досягнуті угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим або між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості, а суд визнав за можливе затвердження угод (див. коментар до гл. 35 КПК).

3. Частина 3 коментованої статті забезпечує реалізацію міжнародно-правового стандарту, закріпленого у підп. «гї» п. 3 ст. 6 КЗПЛ, який передбачає, що кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення. Обов'язок доставлення свідків обвинувачення покладається на сторону обвинувачення.

Стаття 24

Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності

1.Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2.Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

1. Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого є однією з найважливіших гарантій захисту особою своїх прав і свобод від їхпорушення як із бокуорганів, що здійснюють кримінальне провадження, так і з боку інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Свобода оскарження будь-яких дій (бездіяльності) зазначених органів і посадових осіб, з одного боку, дозволяє учасникам кримінального провадженняповноюмірою реалізувати своїпроцесуальніправа й забезпечити захист власних інтересів, а з другого — сприяє виявленню й усуненню порушень і помилок, допущених при здійсненні кримінального провадження.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожномугарантується право наоскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. КСУ у правовій позиції, сформульованій у Рішенні від 25 листопада 1997 р. у справі гр. Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи, вказав, що ч.2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або зачіпають права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Специфіка кримінальної процесуальної діяльності визначає особливу процедуру оскарження дій (бездіяльності) і рішень осіб, які її здійснюють (див. коментар до гл. 26 КПК). Закон передбачає два основних способи оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, — до прокурора чи до слідчого судді. Право вибору способу оскарження — прокуророві чи до суду — належить особі, права якої порушені.

Скарга —цезверненняучасника кримінального провадженнядо уповноваженоїособиз приводу порушення його прав та охоронюваних законом інтересів з проханням про їх поновлення. Вона є правовим засобом захисту прав та інтересів учасників кримінального провадження, а якщо вони порушені, то й засобом їх відновлення.

Предметом скарги можуть бути процесуальні рішення, дії чи бездіяльність суду, слідчого судді, прокурора, слідчого.

Під діями слід розуміти будь-які процесуальні дії, здійснювані слідчим, прокурором, слідчим суддею ісудом під час досудового й судового провадження. Наприклад, цеможуть бути незаконні дії, пов'язані з проведенням слідчих (розшукових) дій, із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження, із забезпеченням прав учасників кримінального провадження тощо.

Бездіяльність має місце у ситуації, коли дотримання прав та інтересів учасників кримінального провадження передбачає необхідність вчинення посадовою особою певної дії або прийняття конкретного рішення, однак ця особа не діє, а в результаті рішення, яке повинно прийматися, не приймається, процесуальна дія не вчиняється. Така бездіяльність істотно зачіпає права та інтереси особи у кримінальному провадженні, а тому може бути предметом скарги.

Під рішенням у кримінальному процесі розуміється процесуальний документ владно-розпорядчого характеру, прийнятий слідчим, прокурором, слідчим суддею або судом у межах своєї компетенції у конкретному кримінальному провадженні. Це можуть бути рішення, що визначають рух кримінального провадження; про визнання правового статусу того чи іншого учасника кримінального провадження; про проведення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій тощо.

Право на оскарження укримінальномупроцесізабезпечується встановленням унормах КПК порядку і строків принесення (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та рішень у кримінальному судочинстві є обов'язок посадовихосіб роз'яснювати порядокоскарженняпри проведенніпроцесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень, а також забезпечувати можливість реалізації цих прав.

2. Конституційні гарантії права на судовий захист і на перегляд вироку припускають забезпечення кожному розгляд його справи в судах першої, апеляційної й касаційної інстанцій. Право особи на перегляд вирокувищим судом передбачено МПГПП (п. 5 ст. 14) та іншими міжнародно-правовими документами.

Частина 2 коментованої статті, відтворюючи цей міжнародно-правовий стандарт, відсилає до статей КПК, в яких вона реалізується (див. глави 31-32 КПК). Забезпечення апеляційного й касаційного оскарження ґрунтується на інстанційній побудові судової системи, розмежуванніфункцій судів різних інстанцій, можливостірозглядати те або інше кримінальне провадження декількома судами.

Право на перегляд судових рішень судом вищого рівня мають учасники судового провадження (оскільки саме їхніх прав, свобод чи інтересів стосується судове рішення), а також інші особи (незалежно від того, чи брала дана особа участь у судовому розгляді), якщо ухвалюване рішення прямо зачіпає їх права, свободи чи інтереси. Надання заінтересованим особам права на оскарження — одна з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.

Стаття 25

Публічність

1. Прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення подіїкримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

1. Загальна засада, яка міститься у коментованій статті, характеризує кримінальне провадження як владно-організаційну діяльність посадових осіб та органів, які діють ОҐЙЗІО, тобто в офіційному порядку, відповідно до службового обов'язку, від ім'я держави. Цей принцип становить основу правового регулювання повноважень прокурора та слідчого у кримінальному провадженні, їх взаємовідносини з іншими суб'єктами та судом, системи і порядку застосування заходів забезпечення кримінального провадження, процедури винесення процесуальних рішень тощо.

Правовий зміст принципу публічності становлять такі положення. На початковому етапікримінального провадження прокурор, слідчий зобов'язанів межах своєїкомпетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення. Відповідно до ст. 214 КПК слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Засадою публічності пояснюється вимога поєднання ініціативи і активності в процесуальній діяльності прокурора та слідчого під час кримінального провадження. До засобів забезпечення цієї активності належать владні повноваження, процесуальні обов'язки, дискреційні повноваження та власна процесуальна ініціатива. Відповідно до вимог закону на осіб, які ведуть досудове кримінальне провадження, покладається обов'язок вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила, всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК).

Публічність виявляє себе також у тому, що прокурор, слідчий зобов'язані забезпечити під час кримінального провадження повагу до людської гідності (ст. 11 КПК); права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні (статті 12-20 КПК). На них покладається обов'язок не тільки повідомити вказаних осіб про їх права, передбачені КПК, а й роз'яснити їх (п. 2 ч. 3 ст. 42, ч. 3 ст. 223 КПК) та забезпечити можливість їх використання.

До правового змісту принципу публічності входить покладення державою на прокурора, слідчого, керівника органу досудового розслідування, інших службових осіб органів державної влади обов'язку неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог іншихактів законодавства(ч.1ст. 9КПК);виконувати процесуальнідіїабо приймати процесуальнірішення урозумністроки (ч. 1 ст. 28 КПК); збирати докази (ч. 2 ст. 93 КПК); відповідно до їх компетенції проводити слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії;скластиобвинувальний акттапередати його до суду(ст.291КПК), закрити кримінальне провадження при наявності до того підстав (ст. 283-284 КПК) тощо.

Винятком із принципу публічності є кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, яке розпочинається лише на підставі заяви потерпілого (ч. 4 ст. 26 КПК) щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Специфіка справ цієї категорії виявляється в тому, що законодавець надає потерпілому від кримінального правопорушення можливість на власний розсуд вирішити питання: чи звертатися йому до держави за захистом порушеного права, вимагаючи притягти виннуособудо кримінальної відповідальності. По суті, увстановлених законом випадках у кримінальномупровадженні визначальною є не засада публічності, а засада диспозитивності й законодавець віддає перевагу приватному інтересу перед інтересом публічним.

Стаття 26

Диспозитивність

1.Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

2.Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

3.Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

4.Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

1.Під диспозитивністю слід розуміти правове положення, згідно з яким сторонам кримінального провадження надається і забезпечується можливість вільно в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати способи здійснення своїх матеріальних і процесуальних прав і використовувати на власний розсуд передбачені законом публічні засоби їхнього захисту, а також активно впливати на хід і результати кримінального провадження.

Конкретизація приписів засади диспозитивності міститься в нормах кримінального процесуального закону, в яких йдеться про реалізацію сторонами своїх прав (зокрема, давати пояснення, показання;заявляти відводи, клопотання;подавати докази;оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в порядку, передбаченому цим Кодексом; знайомитися з матеріалами кримінального провадження, журналом судового засідання і технічним записом судового процесу та ін.).

2.Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення під час судового розгляду тягне за собою закриття кримінального провадження, крім виняткових випадків, передбачених КПК, а саме, коли потерпілий погоджується підтримувати обвинувачення в суді. У цьому разі кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (п. 4 ч. 3 ст. 56, п. 2 ч. 2 ст. 284, ст. 340 КПК).

3.Враховуючи сферу дії принципу диспозитивності, слідчий суддя, суд вирішують лише ті питання, що: 1) винесені на їх розгляд сторонами кримінального провадження; 2) віднесені до їх повноважень КПК.

4.Кримінальне провадження уформіприватного обвинувачення розпочинається тільки за наявності заяви потерпілого про вчинення щодо нього одного з кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Закон містить імперативну вимогу про те, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК). У даному провадженні може бути укладена угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим (п. 1 ч. 1 с. 468, ч. 3 ст. 469 КПК).

Стаття 27

Гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами

1.Учасники судового провадження, а також особи, якіне брали участі укримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судового розгляду та у праві на ознайомлення з процесуальними рішеннями й отримання їх копій. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді інформації про дату, час і місце судового розгляду та про ухвалені в ньому судові рішення, крім випадків, установлених законом.

2.Кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється відкрито. Слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримінального провадження у

закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини лише у випадках:

1)якщо обвинуваченим є неповнолітній;

2)розглядусправи про злочин проти статевоїсвободи та статевоїнедоторканостіособи;

3)необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи;

4)якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом;

5)необхідності забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.

3. Особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, телеграфних та інших

повідомленьможуть бути оголошеніувідкритомусудовомузасіданні, якщо слідчий суддя, суд не прийме рішення про їх дослідження у закритому судовому засіданні на підставі пункту 3 частини другої цієї статті.

4.Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд здійснює з додержанням правил судочинства, передбачених цим Кодексом. На судовому розгляді в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише сторони та інші учасники кримінального провадження.

5.Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому цим Кодексом.

6.Кожен, хто присутній в залі судового засідання, може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативніаудіозаписуючіпристрої. Проведенняв залісудового засідання фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду.

7.Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення проголошується прилюдно з пропуском інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому захисту від розголошення.

1. Відповідно до Конституції України гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією з основних засад судочинства (п. 7 ч. 3 ст. 129). Це нормативне положення знаходить безпосереднє відображення в п. 1 ст. 6 КЗПЛ. Гласність можна розглядати в декількох аспектах, а саме: 1) як засіб підвищення рівня виховного впливусудового процесуна присутніх; 2) як спосіб публічного контролю з боку суспільства, громадськості за судовою владою; 3) як одну з гарантій законності, обґрунтованості та справедливості в діяльності органів правосуддя, сторін та інших учасників кримінального провадження.

Гласність притаманна всім стадіям судового провадження - судовому розгляду в суді першої інстанції та при перегляді судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у Верховному Суді України.

Разом з тим у практиці ЄСПЛ виникали питання про дотримання принципу гласності в апеляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прийняті рішення. У справах«Монелля проти Швеції»(рішення від 22 лютого 1984р.) та«Моріс проти Швеції» (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відходу апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і відстоювати свою позицію. ЄСПЛ постановив, що коли розгляд у суді першої інстанції був гласним, то відсутність гласності у судах другої і третьої інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, ане факту, то, надумкуЄСПЛ, вимоги гласного розглядує дотриманими ітоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим в апеляційному або касаційному суді.

Сутність засади гласності і відкритості судового провадження полягає у забезпеченні можливості: 1) кожній повнолітній особібути присутньою під час судового розглядув залі судового засідання; 2) висвітлення в засобах масової інформації відомостей про хід і результати судового процесу, а також іншими способами повідомити населення про його перебіг (зовнішня гласність). Зокрема, представники засобів масової інформації мають пріоритетне право бути присутніми під час відкритого судового засідання (ч. 2 ст. 328 КПК).

Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право: 1) одержати інформацію про хід і результати судового розгляду; 2) ознайомитися з прийнятими процесуальними рішеннями та отримати їх копії. Обмеження цих прав не допускається. Згідно з ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010р. №2453-УІкожен, хто не є стороною усправі, має право на вільний доступ до ухвалених судових рішень у порядку, встановленому законом. Сторони повинні бути в належній процесуальній формі своєчасно повідомлені про дату, час і місце судового розгляду. При цьому ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді такої інформації, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пп. 3-5 ст. 412 КПК здійснення судового провадження завідсутностіпредставників сторін визнається істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і є підставою для зміни або скасування судового рішення (п. 3 ч. 1 ст. 409, п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК).

2.За загальним правилом кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється відкрито. Рішення про необхідність проведення судового розгляду у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини має бути викладено увмотивованій ухвалі ідопускається лише учітко обмеженихвипадках: 1) якщо обвинуваченим є неповнолітній; 2) у разі розгляду справи про злочин проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; 3) при необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи; 4) якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом; 5) в разі необхідності забезпечення безпеки осіб, якіберуть участь укримінальному провадженні. Таке рішення приймається в підготовчому судовому засіданні (п. 2 ч. 2 ст. 315 КПК). При цьому передбачений законом перелік виняткових випадків є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

До охоронюваної законом таємниці належить: державна таємниця (статті 1, 8 ЗУ «Про державну таємницю» в редакції від 21 вересня 1999 р. № 1079-ХІУ); адвокатська таємниця (ст. 9 ЗУ «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ); банківська таємниця (ст. 60 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш), комерційна таємниця (статті 36, 162 ГК), таємниця усиновлення (ст. 226 СК) та ін.

Дія принципу гласності може бути значно обмежена приписами про недопустимість розголошення без дозволу суду свідком, перекладачем, експертом, спеціалістом, присяжним відомостей, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього і стали відомі цим учасникам узв'язкуз виконанням їхобов'язків (п. 3 ч. 2 ст. 66;п. 4 ч. 3ст. 68;п. 4 ч. 5 ст. 69; п. 3 ч. 5 ст. 71; п. 6 ч. 2 ст. 386 КПК). На потерпілого також покладається обов'язок не розголошувати без дозволу суду відомості, які стали йому відомі у зв'язку з участю у кримінальному провадженні і становлять охоронювану законом таємницю (п. 3 ч. 1 ст. 57 КПК).

3.Особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, поштових, телеграфних повідомлень та іншої кореспонденції можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні. З метою дотримання положень статтей 31 і 32 Конституції України щодо таємниціспілкування та невтручання уприватне життя слідчий суддя, суд вправіприйняти рішення про їх дослідження у закритому судовому засіданні при необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи (п. 3 ч. 2 ст. 27 цього Кодексу). Дане правило застосовується і при дослідженні матеріалів фотографування, аудіо-, відеозаписів, кінозйомки, що мають особистий характер.

4.Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд здійснює з додержанням правил судочинства, передбачених КПК. Особи, які безпосередньо не беруть участь у цьому провадженні, до зали судового засідання не допускаються. При цьому дія

принципугласностіне виключається, оскільки на судовомурозглядів закритомусудовому засіданні можуть бути присутні сторони та інші учасники кримінального провадження (внутрішня гласність). До того ж суд має право своєю ухвалою тимчасово видалити неповнолітнього обвинуваченого із залу судового засідання на час дослідження обставин, що можуть негативно вплинути на нього (ч. 1 ст. 495 КПК). Закон передбачає такі обмеження для: 1) усунення можливого негативного ефекту судового процесу на малолітніх та неповнолітніх; 2) створення найбільш сприятливих умов для одержання від них правдивих показань і для здійснення кримінального провадження в цілому.

З метою дотримання засади гласності та відкритості судового процесу, а також створення необхідних умов для повного, всебічного й об' єктивного дослідження обставин кримінального правопорушення суд вправі ухвалити рішення про здійснення судового провадження у режимі відеоконференції (дистанційне судове провадження), наприклад, у разі необхідності забезпечення безпеки осіб; проведення допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка, потерпілого тощо (статті 336, 354 КПК).

5.Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження в суді під час судового провадження є обов' язковим, окрім випадків, визначених законом (ч. 4 ст. 107 КПК). Незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у випадках, якщо воно єобов'язковим, тягне за собою недійсність відповідноїпроцесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів її здійснення чинними (ч. 6 ст. 107 КПК). Так, одним із істотних порушень вимог кримінального процесуального закону є відсутність технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції (п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК).

6.Сторони, учасники кримінального провадження, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, мають право без дозволу суду вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписуючі пристрої. Під портативними розуміються невеличкі за розміром, негроміздкі пристрої.

Такі види фіксації, як кіно-, фотозйомка, відеозапис, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення в залі судового засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури здійснюються на підставі ухвали суду, який зобов'язаний при прийнятті даного рішення з'ясувати думки сторін. Проведення таких процесуальних дій не допускається, якщо це може: 1) створити перешкоди для нормального перебігу судового розгляду; 2) призвести до порушення прав і законних інтересів сторін та інших учасників кримінального провадження. Так, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що охороняється законом, чи стосуються інтимних сторін життя особи, про що постановляється вмотивована ухвала (п. 11 ч. 3 ст. 42; п. 12 ч. 1 ст. 56 КПК).

Васпекті гласності судового процесу доцільним здається звернення окремої уваги на права преси при судовому розгляді їх права щодо публікацій інформації про судові процеси. Згідно зі ст. 26 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов'язки, передбачені ЗУ «Про інформацію» та цим Законом. Журналіст має право: на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритоїза режимом доступу інформації; відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами; відкрито здійснювати записи, у тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом, тощо.

Що стосується публікацій про судові справи у засобах масової інформації, прямої заборони щодо таких обмежень чинне законодавство не містить. Разом з тим уявляється, що допустимість таких публікацій обумовлена неприпустимістю порушення конституційних прав і свобод громадян та здійснення будь-якого стороннього впливу на суддів у будь-який спосіб, що прямо заборонено законодавством.