prisuhin_s_i_filosofiya

Нарешті, не можна оминути увагою активну життєву пози­ цію В. Вернадського в суспільному житті (він був членом кон­ ституційно-демократичної партії). Після обрання у 1919 р. В. Вернадського президентом Української Академії наук він вийшов з лав партії, уважаючи, що вчений не повинен керува­ тися в своїй діяльності будь-якими партійними симпатіями чи антипатіями.

Володимир Іванович Вернадський одним з перших порушив питання про відповідальність ученого перед майбутніми поко­ ліннями за результати своєї наукової роботи, прогнозуючи можливі негативні наслідки бездумного використання атомної енергії.

Заперечуючи будь-яке насильство, В. Вернадський виступав за розвиток демократії, за громадянські свободи, свободу мис­ лення. Відомою є його думка про неможливість ведення бороть­ би заради самої боротьби. Така боротьба є самогубством для людства. її слід вести заради вічних і життєво необхідних іс­ тин та основних прав людини. Соціальній помсті, пограбуван­ ню, насильству, наживі слід протиставити ноосферу з метою встановлення гармонії людського співіснування, космічної єд­ ності та любові.

Отже, учення В. І. Вернадського про біосферу та коеволюцію біосфери й людини, обґрунтування переходу біосфери в ноосферу справили великий вплив на розробку філософських і методологіч­ них проблем сучасного природознавства, викликали революційні зміни у формуванні нової наукової картини світу.

Перша половина XX ст. позначилася відродженням і розвит­ ком культурно-філософського життя в Україні. На цей період припала дискусія «механістів» і «діалектиків» (Семен Семковський і Володимир Юринець). Особлива увага акцентувалася на необхідності єднання філософії та природознавства. 20— 30-ті роки характеризувалися поворотом до філософії бюрократичного централізму (політизації, підпорядкованості змісту принципу партійності). Філософія стала інтерпретатором, пропагандистом марксизму в найбільш спрощеному й спотвореному, але доступ­ ному для всіх вигляді. Лише в 60-ті роки перед філософією від­ крилися нові перспективи у відтворенні творчого духу (Павло Копнін, Володимир Шинкарук, Ігор Бичко, Мирослав Попович, Сергій Кримський та ін.), що повното мірою виявилися наприкінці 80— 90-х років. Аналіз розвитку української філософії XX ст. — одне з головних завдань майбутніх істориків філософії.

Висновки

Українська філософія — це своєрідне явище у філософській культурі сучасного світу. У своїй основі вона має такі висхідні ри­ си, як «поліфонізм», антеїзм, кордоцентризм, екзистенціальність, що знайшли своє логічне продовження в творчості українських фі­ лософів. Іншою визначальною рисою української філософії була її практична спрямованість на вирішення етико-моральних проблем людського існування. Предметом філософських досліджень стає конкретна людина з її внутрішнім і зовнішнім суперечливим сві­ том, прагненням до подолання суперечностей з метою самореалізації. Сучасне переосмислення української філософської спадщини в річищі європейської культури дає можливість сформувати стри­ жень духовності в українському інтелектуальному поступі — на­ ціональну ідею як цілісну програму побудови незалежної соборної України. Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу.

Питання для самоперевірки

1.Назвіть характерні риси та особливості розвитку філософії в Україні.

2.Перелічіть основні періоди та етапи розвитку української філософії.

3.Охарактеризуйте особливості розвитку філософії Київської доби.

4.Які особливості розвитку української філософії доби Відро­ дження?

5.Назвіть особливості релігійно-філософської думки в КиєвоМогилянській академії?

6.Дайте коротку характеристику філософії Г. С. Сковороди.

7.Охарактеризуйте «філософію серця» П. Ю ркевича.

8.Розкрийте особливості філософських поглядів І. Я. Франка.

9.Охарактеризуйте художньо-філософське віддзеркалення проб­ лем світу в творчості Л. Українки.

10.Охарактеризуйте концепцію ноосфери В. І. Вернадського.

Список рекомендованої літератури

1. БагапійД. Український мандрований філософ Григорій Сковоро да. — К., 1992.

2.Бичко А. К , Бичко 1. В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенційного аналізу. — К., 1995.

3.Бычко А. К. Народная мудрость Руси. Анализ философа. — К.,

1988.

4.Бычко И. В. Познание и свобода. — М., 1969.

5.Велесова Книга. — К., 1995.

6.Втъчинський Ю. М ., Втъчинсъка С. В ., Скрипник М. А. Розвиток

філософської думки в Україні. — Львів, 1991.

7.Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М.,

1990.

8.Горський В. С. Історія української філософії. — К., 1996.

9.Грабоеич Г. Ш евченко як міфотворець. — К., 1991.

10.Драч I. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода. —

К., 1984.

11.Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. —

К., 1992.

12.Забуж ко О. Ш евченків міф України. — К., 1992.

13.Залізняк Л. Л. Первісна історія України. — К., 1999.

14.Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991.

15.Ісаєвич Я. Б. Братства та їх роль у розвитку української культури XVII—XVIII ст. — К., 1966.

16.Кашуба М. В. Георгий Конисский. — М., 1979.

17.Костомаров М. Две русские народности. — К.— Харьков, 1991.

18.Літопис руський. — К., 1989.

19.М алашок Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

20.М ахновець Л. Григорій Сковорода: Біографія. — К., 1972.

21.Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. —1 К.,

1990.

22. Н ичикВ . М. Феофан Прокопович. — М., 1977.

23. Н ічик В. М. П етро М огила в духовній історії України. -— К., 1997.

24.Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

25.П ам ’ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988.

26.Попович М. Нариси з історії української культури. — К., 1998.

27.Попович М. М икола Гоголь. — К., 1989.

28.Сковорода Г. Твори: У 2 т. — К „ 1994.

29.Табачковський В. Г. Ми у філософії та філософія в нас // Філософ,

думка. — 1998. — № 4— 6.

30.Чижевський Д . Нариси з історії філософії в Україні. — Мюнхен,

1983.

31.Ш инкарук В. І. «Хрущовська відлига» і нові тенденції в публіка­

ціях Інституту філософії АН України в 1960-х роках // Філософ, думка. — 1998, — № 4 — 6.

Сучасна філософія (XX—XXI ст.) — етап критичного переосмислення класич­ ної філософії на основі принципу плюралізму та утвердження її нового антропо­ логічного змісту, за яким людина має стати абсолютом у реальному житті

’ Напрями сучасної світової філософії

Сучасна світова філософія та її основні напрями. Новітні філософські системи, які виникли наприкінці XIX — на початку XX ст., характеризуються неймовірною калейдоскопічністю, що викликана низкою об’єктивних і суб’єктивних передумов. До та­ ких передумов належать досягнення науково-технічного про­ гресу, а разом з ними й розвиток усіх елементів суспільства на основі дедалі ширшого пізнання та освоєння довколишньої дійсності.

Науково-технічний прогрес, крім позитивного впливу на су­ спільство, опосередковано призвів до непередбачених кризових явищ у економіці, політиці, екології, демографії, духовній куль­ турі, що отримало назву «глобальні проблеми сучасності». Гло­ бальні проблеми сучасності — це проблемне поле, що віддзерка­ лює найважливіші проблеми сучасної цивілізації, які містять узагальнену характеристику найважливіших напрямів розвитку нинішнього суспільства (докладніше див. розділ 6, § 4 «Проблема взаємодії суспільства і природи. Глобальні проблеми сучаснос­ ті»), Сучасна філософія намагається пояснити суперечливі фено­ мени кризового суспільства шляхом критичного переосмислення досягнень попередньої класичної філософії (насамперед раціона­ лізму) з позицій сучасного ірраціоналізму, що зумовило появу великої кількості нових нскласичних філософських напрямів, шкіл, концепцій. Згідно з ірраціоналізмом заперечується зна­ чення науково-теоретичного мислення в можливостях отриман­ ня об’єктивної істини про зовнішній світ. Натомість єдиним спо­ собом, що дає змогу пізнати сутнісні характеристики світу, стають воля до влади, лібідо, інтуїція тощо. Функції розуму зводяться до механічної адаптації індивіда до навколишнього світу. Головне за­ вдання ірраціоналістична філософія вбачає не в пізнанні об’єктивного світу, а у визначенні певних духовних моделей дія­ льності й поведінки особистості, що допомагають їй реалізувати свій сенс життя в межах перманентної кризи сучасного світу.

Революційні зміни в системі філософствування зумовлені утвердженням нової світоглядно-філософської позиції — плюра­ лізму1. Плюралізм у сучасній філософії орієнтує на те, що в осно­ ві об’єктивної реальності лежить безліч незалежних одна від од­

1 Термін «плюралізм» уперше був використаний систематизатором і популяризато­ ром філософії Ляйбніца Христіаном Вольфом у 1712 р. Протилежністю плюралізму є монізм, який визнає лише одну субстанцію як основу світу. Історія філософії дає підста­ ви зробити висновок, що розвиток філософських систем проходить у суперечливій взає­ модії між монізмом і плюралізмом, висуваючи на перший план у той чи той історичний проміжок часу або монізм, або плюралізм.

ної першопричин, за якими стоїть та чи та парадигма філософсь­ кого мислення. Принцип плюралізму орієнтує на нову інтерпре­ тацію досягнень класичної філософії в онтології, гносеології, ло­ гіці тощо, наголошує на необхідності виокремлення стратегічних напрямів філософського мислення — філософської антропології, філософії комунікації та інших, що віддзеркалюють проблемне поле сучасного світу.

Форпостом боротьби проти раціоналізму класичної філософії стала філософська антропологія. Починаючи із Сьорена К ’єркеґора та Фрідріха Ніцше, сутність людського буття визначається з ірраціоналістичних позицій (як воля до влади, потяги й відчуття людини, космічна сила, екзистенція тощо). Особливістю некла-

сичної філософії стає намагання навчити людину, як стати аб­ солютом у реальному житті. Тому є всі підстави стверджувати, що сучасна некласична філософія набуває виражених антрополо­ гічних рис, надаючи проблемам розуму й пізнання другорядного значення.

Умовно в сучасній історії філософії виокремлюють два основ­ ні напрями -— до першого відносять ірраціоналістичні, екзистенційні та антропологічні філософські системи, до яких належать

«філософія життя», екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, психоаналіз, релігійна філософія тощо; до друго­ го — раціоналістичні та позитивістські філософські системи

(«філософія науки»), до яких належить позитивізм, неопозити­ візм, структуралізм тощо. Щоб не заплутатися в розмаїтті сучас­ них філософських напрямів, обмежимося лише коротким аналізом деяких з них: «філософії життя», екзистенціалізму, герменев­ тики, релігійної філософії, позитивізму, прагматизму та пост­ модернізму.

«Філософія ж ит т я» — це напрям західноєвропейської філо­ софії, який склався наприкінці XIX ст. й активно існував упро­ довж XX ст. й розвивається сьогодні. Його засновниками були Вільгельм Дільтей (1833— 1911 рр.), Фрідріх Ніцше (1844— 1900 рр.), Анрі Берґсон (1859— 1941 рр.), Освальд Шпенглер

(1880— 1936 рр.), які вважали, що світ можна пізнати в його ор­ ганічній єдності, ірраціонально, інтуїтивно, критично переосмис­ люючи раціональний спосіб пізнання. «Філософія життя» була реакцією на кризу раціоналізму другої половини XIX ст., що ви­ кликала критичне ставлення до логіки (аналітичного мислення)

та методології як форми організації наукового дослідження.

Засадовим у «філософії життя» є поняття «життя» як пер­ винна реальність, що в своєму розвитку заперечує розподіл та іс­

нування світу в його матеріальній та ідеальній формах. «Життя» в своїй першооснові, крім онтологічного, має також гносеологіч­ не значення, тобто є суб’єктом пізнання. Як уважали засновники «філософії життя», цей феномен можна проаналізувати лише за допомогою наднаукового та надфілософського методу — інтуї­ ції. Наукове знання, раціональне осмислення дійсності в своїй основі має завдання, що визначає мету дослідження. А позаяк «життя» є надлогічним (без будь-якої можливості логічного ви­ значення мети й сенсу його існування), то пізнати світ можна лише ірраціональним способом за допомогою інтуїції, міфу, сим­ волу тощо.

Ірраціональне виявляється лише в діяльності та вчинках окремої особи (на відміну від науки, яка має колективний ха­ рактер організації наукового дослідження), тому людина є орієн­ тиром в організації процесу пізнання. Виховання особи, вико­ ристання її можливостей стає однією з провідних цінностей сучасної цивілізації. Творчість людини збігається з процесом «життя».

Згідно з «філософією життя», окрема людина живе в історич­ ний час, у якому немає об’єктивних законів. Історія має свою до­ лю, яка не завжди збігається з долею окремої особи, окремої культури чи людської цивілізації загалом. Тому процес пізнання не може збагнути логіку їх розвитку та здійснити їх адекватний історичний аналіз. З огляду на це філософи цього напряму роб­ лять висновок, що кожний з дослідників, аналізуючи діяльність окремої людини, суспільства, цивілізації, формує власну систему оцінювання й доведення.

Найтиповішим представником «філософії життя» був Фрідріх Н іцш е (1844— 1900 рр.). У своїх працях «Так говорив Заратустра» (1886 р.), «По той бік добра і зла» (1886 р.), «До генеалогії моралі» (1887 р.), «Антихристиянин» (1888 р.), «Воля до влади: досвід переоцінки всіх цінностей» (видана посмертно) обстоював ідею, згідно з якою життя є реальність, у межах якої існує конк­ ретна людина. Учений запропонував програму «переоцінки цінно­ стей» людського існування на основі гострої критики гуманізму.

Ф. Ніцше вважав, що головним завданням філософії є мета конкретної допомоги людині адаптуватися до життя й щонайбіль­ ше реалізувати власні можливості. Особистість має реалізувати в житті наступні цінності: волю до життя, відсутність страху перед смертю, бажання бути сильнішим за інших, волю до влади, благородство та аристократизм духу, що стають головними настановами «філософії життя»:

особу, веде до втрати особистого «Я», власної екзистенції як буття, яке усвідомлює свою скінченність.

Загалом екзистенціалісти вважають, що одного інтелекту не­ достатньо не лише для повноцінного життя, а й для розуміння іс­ тинної картини світу; домінуючим чинником у житті є метафізич­ ний страх, що виявляється в побоюваннях не знайти своє місце в світі, прожити «чуже» життя тощо; кожна людина повинна по­ стійно обирати свій власний шлях між істинним і неістинним іс­ нуванням (як говорив Сартр, людина приречена переживати сво­ боду вибору власного існування); неістинне існування — це результат конкретного соціального оточення, що перетворює лю­ дину на «Ми», стандартизує її, робить її життя марним і нудним; головними характеристиками соціального існування стають дис­ кретність, історичність, тимчасовість, що орієнтує на «хворобли­ вий» інтерес до історії.

Крім вищезазначеного, екзистенціалізм характеризується ак­ тивним прагненням філософського аналізу кризових ситуацій, які притаманні сучасній цивілізації (глобальні проблеми сучасності).

Екзистенціалізм пропонує перший крок виходу з кризи суспільст­ ва через подолання кризи особистості (новий аналіз свого внут­ рішнього світу (своєї сутності), конкретну оцінку людських здіб­ ностей і можливостей).

Французькі екзистенціалісти Марсель, Камю, Сартр від про­ фесійно філософського аналізу перейшли до художнього зобра­ ження різних форм екзистенції й, навпаки — від художніх форм екзистенції до її філософського осмислення та аналізу. Вони вва­ жали, що література й мистецтво найбільш точно відображають сутність людського буття.

Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво р о з ’яснення, тлумачення тексту, пам’яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іно­ земних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вва­ жають мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновником практики коментування, що ввійшла в християнську теологію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзегетики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відродження (Ре­ формації) герменевтичними прийомами користувалися теоретики протестантизму, які намагалися відокремити Божі істини в тексті від суб’єктивістських інтерпретацій смертних людей.

Засновниками герменевтики вважають протестантського філо­ софа Фрідріха Шлейєрмахера (1768— 1834 рр.), а згодом Едмунда Гуссерля (1859— 1938 рр.), Мартіна Гайдеггера (1889— 1976 рр.) і Ганса Ґадамера (1900— 2002 рр.).

Ф. Шлейєрмахер характеризував герменевтику як метод ро­ зуміння історичних пам ’яток і текстів. Він уважав, що людина,

крім уміння читати й писати, повинна отримати знання про те, як розуміти текст. Спершу необхідно засвоїти певну систему правил розуміння тексту для їх практичного використання (метод герменевтичної реконструкції). В основі герменевтичної реконструкції лежить механізм «вживання» у внутрішній світ автора через фік­ сацію в тексті змістовного й граматичного. Для цього герменевт використовує емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб’єктивного світу автора, його творчої лабораторії (герменев-

тичне коло).

Становлення герменевтики як філософської течії пов’язане з іменем М. Гайдеґґера, який головною категорією герменевтики вважав «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання су­ часного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозумі­ ти. Категорія «розуміння» стала основною характеристикою буття філософії герменевтики. На думку послідовників герме­ невтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спря­ мована на те, щоб осягнути світ. Людина намагається подолати брак знань про світ через їх повне розуміння, аби визначити своє місце в світі та сенс життя. У такому контексті філософська гер­ меневтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина мож е почути «голос буття», а розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших. Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадекватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина проходить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного адекватного розуміння світу і його тлумачення.

Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Ґадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людського буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її сві­ том) за допомогою мови й діалогу. На думку представників гер­ меневтики, діалог є основоположним поняттям герменевтично-

го методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формування запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло.